Мак стояв у гарячому тунелі, ледь освітленому тільки тут, біля ствола; далі відразу починалася темрява. По хвилі вдалині блимнув вогник, показався сірий кінь, а з ним коногон Джей, якого Мак уже давно знав. Позаду гуркотіли два десятки залізних вагонеток з вугіллям.
Джей вишкірив зуби.
— А ось і він! Салют! — крикнув Джей.— Маку, вчора я виграв ще три чарки в покерного автомата. Тпру, тпру, стій, Боні!
Мака приставили до Джея в помічники, і цілий місяць Мак тінню плентався за хлопцем, поки навчився водити коня сам. Потім Джей зник, і Мак почав працювати самостійно.
Тут, на восьмому горизонті, він почував себе як удома, і йому й на думку не спадало, що десятирічний хлопчик може бути чимось іншим, крім коногона. Спершу Мака гнітила темрява, а ще дужче — оця моторошна тиша під землею. Який же він був йолоп, коли думав, що тут, унизу, з усіх боків лунає стукіт і грюкіт! Навпаки, тут було тихо, як у могилі, зате свисти скільки завгодно, розумієш?! Тільки біля ствола, де ходила кліть і кілька чоловік закочували й викочували вагонетки, та у вибоях, де, затиснуті серед породи й здебільшого невидимі для Мака, шахтарі довбали вугілля, чувся невеликий шум. Та було на восьмому горизонті й таке місце, де стояв жахливий гуркіт. Там працювали бурильники. Двоє чоловіків, що, мабуть, уже давно оглухли, притискали плечем до стіни пневматичні бури, і тут годі було зрозуміти хоч слово.
На восьмому горизонті працювало сто вісімдесят чоловік, і все ж таки Мак рідко бачив кого-небудь. Часом штейгера, часом майстра-підривника — і все. Коли в темній штольні з'являлася лампочка і мимо важко ступала самотня постать, це була вже ціла подія. Всю зміну Мак їздив туди-сюди в цих чорних, низьких пустельних хідниках. Він збирав у виробках і біля бремсбергів вагонетки з вугіллям і підтягував їх до ствола. Тут Мак упрягав коня в готовий поїзд із порожніх вагонеток та вагонеток з породою — нею засипали вироблені пласти,— стояками, балками й дошками для кріплення вибоїв і розвозив їх куди треба. Він знав увесь лабіринт штреків, кожнісіньку балку, що надломилася під вагою гори, всі виробки, хоч би там як вони називалися — «Джордж Вашінгтон», «Весела Тітонька» чи «Товстий Біллі», Мак знав усі місця, де виходили важкі шахтні гази, знав кожен «чемодан» — великі шматки відшарованої породи, які могли раптово відскочити й розплющити людину об стіну. Він добре знав систему вентиляції, двері, що їх не відчинить і найдужчий чоловік, поки не випустить крізь маленьке вічко у дверях стиснене повітря — воно вихоплювалося зі свистом, немов крижаний вихор. А були штреки і з гарячим спертим повітрям, у якому з тебе відразу починає градом котитися піт. Сотні разів за зміну Мак проходив ті крижані й палючі штреки — так само, як це щохвилини роблять тисячі коногонів.
Після зміни Мак входив з товаришами до кліті, яка з брязкотом мчала нагору, назавтра знову спускався в шахту, і робив це звично, щодня, як ото службовець, що користується ліфтом, аби потрапити до своєї контори, а з контори на вулицю.
Там-таки, на восьмому горизонті, Мак познайомився з Наполеоном Бонапартом — скорочено Боні. Так звали його сірого коня. Боні вже багато років провів під землею, у темряві, й наполовину осліп. Спина в нього була згорблена, а голова опущена до самої землі, бо в низьких штольнях її весь час доводилося нахиляти. У калюжах між вузькими рейками Боні постоптував копита, й вони поставали мов коржі. Кращі його роки вже минули, і шерсть у нього облазила. Навколо очей та ніздрів у коня утворилися червоні кола, що мали непривабливий вигляд. І все ж таки жилося Боні прекрасно, він зробився товстий, жирний і флегматичний. І тюпав завжди однаково. Його мозок виробив цю ступу, й ходити інакше Боні вже не міг. Хоч би скільки крутився Мак перед ним зі скребницею (про неї мова трохи згодом), швидше Боні не йшов. Мак навіть бив його, і тоді Боні, цей старий шельма, вдавав, ніби квапиться, показував, як начебто докладає зусиль, частіше кивав головою, завзятіше чавкав по грязюці — але швидше не йшов.
Мак не дуже з ним панькався. Коли було треба, щоб Боні ступив убік, Мак штовхав його ліктем під черево — інакше Боні не слухався. Бо хоч кінь і бачив, що має дати дорогу, й навіть нашорошував вуха, а все ж таки ждав, поки його штурхонуть під бік. Коли Боні засинав — а це траплялося з ним часто,— Мак заціджував його кулаком по морді; адже Мак мусив підтягувати вагонетки, і якби він не впорався з роботою, його вигнали б. Бути поблажливим він не мав права. Та, незважаючи на все це, Мак і Боні були добрі друзі. Іноді, коли Мак просвистував до кінця свій репертуар, він поплескував коня по шиї і заводив з ним розмову:
— Не, old Boney, how are you to-day, old fellow? All right, are you? [30]
Минуло півроку, відколи вони познайомились, і ось Макові впало в око, що Боні брудний. Кінь тільки тут, у темряві, при світлі лампи здавався сірим. Якби його вивести на божий день — holy gee! [31] — Боні згорів би від сорому!
Мак зібрав трохи грошей і купив скребницю. Боні вже й забув про таку вигоду — Мак це зрозумів, коли кінь повернув голову. Боні не робив так навіть тоді, коли поруч розлягалися вибухи. Потім кінь заходився погойдувати від утіхи з боку в бік своїм товстим відвислим черевом — аби ще глибше відчути насолоду від скребниці. Мак спробував його ще й помити — він забрав собі в голову обернути Боні на білосніжного коня. Та тільки-но Мак хлюпнув на Боні водою, бік у нього здригнувся, ніби від електричного струму, і кінь стривожено переступив з ноги на ногу. Тим-то Мак обмежився сухою скребницею. І коли він чистив свого товариша досить довгенько, той зненацька витягував шию і видавав плаксиве, схоже на собаче завивання тремоло — жалюгідну подобу іржання. Тоді Мак вибухав реготом, що луною котився по штольні...
Мак, без сумніву, любив Боні. Він і досі часом згадував про нього. Мака надзвичайно цікавили старі, згорблені, жирні сірі коні, й інколи він, бува, спиниться, поплескає такого коня по шиї і скаже: «Поглянь, Мод, цей дуже схожий на Боні, як дві краплі води!» Але Мод перебачила стільки різних «Боні», що вже мала сумнів, чи й справді вони були схожі на того справжнього. Мак нічого не тямив у живопису й ніколи не витратив на картини жодного цента. Однак Мод знайшла серед його речей примітивний малюнок старого сірого коня. А втім, аж через два роки після того, як вони з Маком побралися, вона звернула увагу на це його захоплення сірими кіньми. Якось, коли вони їхали серед пагорбів Беркшіру, він раптом зупинив машину.
— Ти поглянь на цього сірого, Мод! — Мак показав на старого коня, запряженого в сільський віз, що стояв край дороги.
Мод не стрималась і голосно засміялася:
— Та це ж звичайнісінька стара шкапа, Маку, таких тисячі!
Мак, звісно, мусив погодитись і кивнув головою.
— Може, й так, Мод, але колись я мав точнісінько такого самого сірого коня.
— Коли?
— Коли? — Мак перевів погляд кудись удалину. Для нього не було нічого важчого, ніж розповідати про себе.— Давно, Мод, дуже давно. На шахті «Дядько Том».
І ще одне залишилося в Мака від тих часів, коли він працював у шахті — різкий покрик хижого птаха: «Гей! Гей!» Цей вигук мимоволі вихоплювався в Мака й тепер, коли хто-небудь зненацька з'являвся перед колесами його машини. Він навчився цього покрику в «Дядькові Томі». Мак підганяв ним Боні, коли треба було рушити з місця, ним він і спиняв коня, коли вагонетка сходила з рейок.
Майже три роки Мак пропрацював на восьмому горизонті й пройшов по штольнях «Дядька Тома» половину земного екватора, коли на шахті сталася катастрофа, про яку багато хто пам'ятає і досі. Вона забрала життя у двохсот сімдесяти двох гірників, але їй судилося принести щастя Макові.
На третю ніч після зеленої неділі о третій ранку на найнижчому горизонті «Дядька Тома» вибухнув рудниковий газ.
Мак саме тяг назад поїзд із порожніх вагонеток і насвистував вуличну пісеньку, яку тоді щовечора крутили на хрипкому фонографі у Джонсоновому «saloon». Раптом крізь гуркіт залізних вагонеток він почув десь далеко грім і, не перестаючи насвистувати, мимоволі, машинально озирнувся. Мак побачив, що стояки й балки ламаються, мов сірники, і порода осідає. Він щосили смикнув Боні за оброть і закричав йому на вухо: «Гей! Гей! Gip up! Gip up!» [32] Почувши, як позаду тріщать стояки, Боні злякався і спробував пуститись учвал. Старий Бонапарт так витяг своє незграбне тіло, що воно геть розпласталося; кінь відчайдушно, ніби перед фінішем, викидав уперед ноги — і раптом зник під купою каміння, що обвалилось на нього. Мак помчав, мов несамовитий, бо порода наздоганяла і його. На карту було поставлено життя! Та ось він з жахом побачив, що стояки та балки ламаються й попереду, а стеля осідає. Схопившись за голову, він дзиґою крутнувся кілька разів на місці й кинувся в бічну виїмку. Штольня з гуркотом завалилася, стіни затріщали, полетіло каміння, і Мак, втікаючи від нього, спритно метнувся далі. Наприкінці він, обхопивши руками голову, біг уже тільки по колу, й кричав.
Мак зовсім знесилів і тремтів усім тілом. Він побачив, що прибіг до стайні, як зробив би й Боні, якби його не накрило камінням. Коліна в Мака підгиналися, й він мусив сісти. Цілу годину він сидів, оглушений жахом, і ні про що не думав. Нарешті поправив свою лампу, яка ледь жевріла, й посвітив на всі боки. Він був кругом замкнутий породою і вугіллям! Мак спробував збагнути, як це сталося, але так нічого й не зрозумів.
Він просидів багато годин. З відчаю і страху, що залишився сам, Мак плакав, але потім опанував себе. Він узяв у рот жувачку й ніби трохи ожив.
Вибухнув рудниковий газ або вугільний пил, сумніву не було. Бонні накрила порода, а його, Мака... Ну, його, звичайно, відкопають!
Мак сидів на землі біля своєї невеличкої лампи і ждав. Він ждав кілька годин, потім у душу йому закрався холодний, крижаний страх, і він з жахом підхопився на ноги. Взявши лампу, Мак пройшов по штольні ліворуч, праворуч, освітлюючи купи каміння й шукаючи вихід. Його не було! Не залишалося, отже, нічого іншого, як чекати. Мак оглянув жолоб, сів на землю і дав думкам волю. Згадав про Боні, батька й Фреда, які разом з ним, Маком, спустилися в шахту, про Джонсонів шинок, пісеньку з фонографа й покерний автомат у шинку. Мак сидів і подумки все грав, грав із тим автоматом: кидав у нього п'ять центів, повертав ручку, відпускав її... Дивно, але він щоразу вигравав: фульхенд, ройяль-флеш...
Його увагу від цієї гри відвернув дивний звук. Щось шипіло й потріскувало, як у телефоні. Мак прислухався і зрозумів, що почути він нічого не міг. Довкола стояла тиша. Його слух занімів. Але ця жахлива тиша була нестерпна. Мак повстромляв у вуха пальці й покрутив ними. Потім прокашлявся й гучно сплюнув. Тоді сів, прихилив голову до стіни і втупив погляд перед себе в солому, що правила Боні за підстилку. Зрештою Мак ліг на солому і, пригнічений, сповнений почуття цілковитої безнадії, заснув.
Прокинувся Мак (йому здавалося, що минуло кілька годин) від вологи; лампа погасла, і коли він ступив крок, під ногами в нього раптом хлюпнула вода. Хотілося їсти. Мак узяв із жолоба жменю вівса й почав жувати. Потім сів на колоду, до якої прив'язували Боні, згорбивсь і, втупивши погляд у морок, усе жував і жував. І весь час прислухався. Але ні стуку, ні голосів чути не було, тільки десь скапувала та дзюрчала вода.
Морок наганяв страх, і через деякий час Мак сплигнув з колодки, заскреготав зубами й, схопившись за чуб, несамовито кинувся вперед. Він наштовхнувся на стіну, кілька разів ударився в неї головою і заходився безтямно гатити кулаками по камінню. Цей напад відчайдушного шалу тривав недовго; Мак навпомацки дістався назад до колодки і, не стримуючи сліз, знов сів жувати овес.
Так він просидів багато годин. Ніщо не ворушилося. Про нього забули!
Мак сидів, жував овес і міркував. Його мала голова почала працювати, думки стали виразні. В цю страшну годину Мак повинен був показати, на що здатний.
І він показав!
Зненацька Мак знову сплигнув на землю й посварився комусь кулаком. «Якщо those blasted fools [33] по мене не прийдуть,— закричав він,— я відгребу себе сам!»
Але Мак не відразу почав відгрібатися. Спершу він знову сів на колодку й довго, старанно все обмірковував. Він накреслив у думці план горизонту біля конюшні. На південну штольню надії нема! Якщо він узагалі вийде звідси, то тільки через «Веселу Тітоньку» — Паттерсонів пласт. Очисний вибій того пласта лежить за сімдесят, вісімдесят чи дев'яносто кроків від конюшні. Мак знав про це напевно. Вугілля у «Веселій тітонці» від тиску гори зробилося крихким. Це була дуже важлива обставина.
Ще о першій годині дня Мак гукнув до Паттерсона: «Чуєш, Пате, Хіккінс каже, що ми даємо саме сміття!»
Спітніле Паттерсонове обличчя з'явилося у світлі лампи, і він люто закричав: «Hikkins shall go to the devil [34], так і скажи йому, Маку! То hell [35], Маку! У «Тітоньці», крім сміття, більш нічого й немає, гора роздавила вугілля. І нехай Хіккінс заткне пельку, Маку, так йому й скажи! Краще хай закриють цей пласт!»
Пат надійно укріпив вибій новими, добрими підпорами — він боявся, що порода його засипле. Пласт ішов круто— він підіймався на п'ятдесят два метри і був з'єднаний бремсбергом із сьомим горизонтом.
Мак почав рахувати кроки й, коли нарахував сімдесят, холодний піт виступив у нього за спиною, а коли нарахував вісімдесят п'ять і наштовхнувся на камінь, серце його радісно закалатало.
Сповнений енергії, холоднокровно, напружуючи м'язи й жили, Мак відразу взявся до роботи. За годину він, стоячи по коліна у воді, вигріб у осипу велику заглибину. Але Мак був виснажений, і від спертого повітря його занудило. Треба було відпочити. Через деякий час він знов почав працювати. Повільно й розважливо. Доводилося обмацувати каміння вгорі і з обох боків,— він мав бути певний, що його не присипле,— підкладати під загрозливо навислі брили дрібніші шматки, тягати з конюшні стояки й дошки, ставити підпори, вигрібати породу. Так він працював годинами, дихаючи важко, часто й гаряче. Потім, виснажений до решти, сів на колодку й заснув. Прокинувшись, Мак прислухався, але нічого не почув і знов узявся за роботу.
Хлопець усе грібся й грібся. Він працював так кілька днів і за цей час пройшов усього-на-всього чотири метри! Сотні разів Макові снилося потім, як він усе гребеться, гребеться, прокладаючи собі шлях крізь каміння...
Та ось Мак відчув, що дістався до краю пласта. Йому недвозначно підказала це дрібна пилюга — вона залишилася від вугілля, яке сповзло. Мак напхав кишені вівсом і ступив у вибій. Кріпильні стояки були здебільшого цілі, гора тут тільки трохи придавила вугілля, і Мак аж затремтів від радості, помітивши, що вугілля тут не важко відгрібати,— адже йому ще належало пройти так п'ятдесят два метри. Посуваючись від стояка до стояка, Мак почав підійматися по чорному пласту. Вороття йому вже не було — він сам засипав собі дорогу назад. Раптом Мак наштовхнувся на чийсь чобіт і по грубій, витертій шкірі відразу впізнав чобіт Паттерсона. Бідолаха лежав засипаний. Переляк і жах так скували Мака, що він довго сидів нерухомо. Він і тепер не важиться згадувати про ту моторошну годину. Отямившись, Мак знов поволі поліз угору. За звичайних обставин цей вибій легко можна було пройти за півгодини. Але Мак був виснажений, кволий, йому доводилося відгрібати тонни вугілля і спершу обережно перевіряти, чи цілі стояки, тому він посувався дуже повільно. Заливаючись потом, знесилений, він дістався до бремсберга. Цей бремсберг вів з восьмого горизонту просто на сьомий,
Мак ліг спати. Потім прокинувся й повільно подерся по рейках угору.
Нарешті він дістався на сьомий горизонт — штольня була вільна!
Мак сів, пожував овес і облизав мокрі руки. Потім рушив у бік ствола. Сьомий горизонт він знав не гірше від восьмого, але багато штреків було засипано, і йому доводилося раз у раз звертати вбік. Так Мак проблукав кілька годин, поки у вухах почала стугоніти кров. Треба вийти до ствола, вийти до ствола... І смикнути за мотузок дзвону...
Та раптом,— Мак уже тремтів від страху, що всі виходи засипано,— раптом він побачив попереду червонуваті цятки. Лампи! Їх було три.
Мак роззявив рота й хотів був закричати, але не видав жодного звуку й зомлів.
Може, він усе ж таки закричав, хоч двоє з тих трьох чоловіків присягалися, що нічого не чули, тоді як третій запевняв, ніби почув кволий крик.