Але день і ніч із цих воріт безперервно вискакували зі швидкістю експресів довжелезні состави з камінням, день і ніч, безперервно, на скаженій швидкості влітали в ті ворота поїзди з робітниками й матеріалами. Ці подвійні штольні були схожі на рани — чорні гангренозні рани, що весь час випорскували гній і поглинали свіжу кров. А там, у глибині, шаленіла тисячорука людина!
Те, що робив Аллан, не було схоже на працю, яку досі знав світ; то була нестямна, пекельна боротьба за секунди. Аллан мчав крізь камінь!
Якби він обрав давні, відомі методи роботи, то тими самими машинами, тими самими бурами йому довелося б прокладати тунель дев'яносто років. Та Аллан працював не по вісім, а по двадцять чотири години на добу. Працював у неділю й на свята. Роботу в «проходках» Аллан організував у шість змін; він примушував своїх людей за чотири години робити стільки, скільки звичайними темпами вони робили б вісім годин. У такий спосіб він підняв продуктивність праці в шість разів.
Місце, де працювала бурильна машина, тобто проходку, тунельники називали «пеклом». Тут стояв такий гуркіт, що майже всі робітники — хто більше, хто менше — глухли, хоч і затикали вуха ватою. Алланові бури вганялися в породу з різким скреготом, і вона верещала, ніби тисячі пойнятих смертельним жахом малюків, реготала, мов юрмище божевільних, белькотала, наче цілий лазарет у лихоманці, ще й гуркотіла, як величезний водоспад. У сповнених гарячої задухи штольнях на п'ять миль котилися страшні, нечувані звуки й відлуння, і ніхто б нічого не почув, якби справді стався обвал. Гуркіт поглинав голоси й сигнали труб, тому всі команди доводилося подавати світлом. Потужні прожектори кидали яскраві конуси то сліпучо-білого, то криваво-червоного сяйва на хаотичне нагромадження облитих потом тіл і кам'яні брили, що падали, котилися й самі були схожі на людські тіла, а курява клубочилася у тих світлових конусах, ніби густа пара. Посеред цього хаосу, роїння тіл і каміння повзло, здригаючись, сіре, вкрите порохом страшидло, схоже на допотопне, виваляне в багні чудовисько,— бурильна машина Аллана.
Аллан продумав її до найменших дрібниць, і вона скидалася на здоровенного, вкритого панциром восьминога з електричними моторами та дротами замість нутрощів; у черепі — голі людські тіла, а ззаду — хвіст із кабелів. Споживаючи енергію, рівну потужності двох кур'єрських паровозів, цей монстр повз уперед, і з численних його пащ вихоплювалося яскраве світло, а щупальці та губи жадібно тяглися до породи. Він тремтів від дикої люті, погойдувався з боку в бік, ніби втішаючись наслідками руйнації, і з ревом та гуркотом угризався по саму голову в каміння. Потім убирав щупальці й губи і щось упорскував у виїдені ним отвори. Ті щупальці та губи були порожнисті бури з алланітовими коронками; вони охолоджувалися водою, а в отвори машина запускала не що інше, як динаміт. І мов восьминіг, той монстр зненацька міняв свій колір. З його пащ валувала клубами кров, рубець на спині лиховісно, загрозливо зблискував, страшне морське чудовисько, окутане червоним димом, задкувало, а тоді знов повзло вперед. Уперед — назад, день і ніч, із року в рік, без перепочинку.
Як тільки монстр міняє колір і відступає назад, загін робітників кидається вгору по кам'янистій стіні й заходжується гарячково з'єднувати дроти, що звисають з висвердлених отворів. Потім ці люди, мовби охоплені жахом, утікають назад. Розлягається гуркіт, грім, тріск. Шматки породи грізно котяться вслід утікачам, градом летить каміння, засипаючи панцирні плити бурильної машини. Хмари куряви встають назустріч гарячому червоному туманові. Раптом монстр знову зблискує сліпучо-білим світлом, і ціла юрба напівголих людей кидається в клуби пороху, видираючись на ще огорнені димом купи каміння.
А монстр знов хижо суне далі, витягує свої страшні щупальці — кліщі та крани, висовує залізну спідню щелепу вперед, угору й усе пожирає брили, каміння, щебінь, що його сотні людей з лискучими від поту, спотвореними обличчями кидають йому в пащу. Щелепи беруться до роботи, монстр ковтає, наповнює своє відвисле до землі черево, і ззаду виходить назовні безкінечний потік подрібненої породи.
Сотні чортів, заливаючись потом, бовваніють угорі серед каміння, смикають за ланцюги, кричать, горлають, і гора в них під ногами помітно тане, осідає. Геть каміння з дороги — таке їхнє завдання!
І ось юрми вимурзаних людей уже довбають, свердлять, копають під ненаситними щупальцями монстра, щоб вирівняти йому шлях. Важко хекаючи, робітники тягнуть шпали та рейки, вкладають шпали, прикручують рейки, і монстр суне далі.
За його заляпане грязюкою тіло, за боки, черево, за горбату спину чіпляються крихітні чоловічки. Вони висвердлюють отвори в стелі та стінах, під ногами, у навислих брилах, так щоб у ті отвори будь-якої хвилини можна було закласти патрони і все це підірвати.
Така сама гарячкова, пекельна робота, як перед бурильною машиною, кипіла й позад неї, де витікав безкінечний потік каміння. Менше ніж за півгодини потрібно було розчистити машині на двісті метрів шлях назад, щоб зона могла відповзти й перечекати вибух.
Як тільки під черевом машини на решітці, яка безперестану рухалася, з'являлося каміння, туди підскакували атлетичної будови хлопці й заходжувалися коло великих брил, що не під силу людині. Рухаючись разом із решіткою, яка виступала на десять кроків за машину, хлопці накидали на ті брили ланцюги, прикріплювали їх до кранів, що стриміли ззаду машини, й підіймали брили.
А решітка, весь час рухаючись, зі скреготом і гуркотом висипала купи каміння в низенькі, схожі на шахтні вагонетки, пом'яті залізні візки, що, вишикувавшись у довжелезні поїзди, перекочувалися по вигнутих з'єднувальних рейках з лівої колії на праву й затримувалися під решіткою рівно стільки, скільки потрібно було, щоб заповнити їх камінням та щебенем. Підтягували ці вагонетки шахтні локомотиви на акумуляторах. Гурти людей з блідими обличчями, засохлою на губах грязюкою товклися біля решітки та вагонеток; вони щось кричали, згрібали, підсипали й накидали лопатами каміння, і прожектори немилосердно били на них сліпучо-яскравим світлом, а вентилятори зі свистом обдували їх ураганним потоком повітря.
Битва навколо бурильної машини тривала жахлива, і щодня тут бували поранені, а нерідко й убиті.
Через кожні чотири години такої скаженої роботи людей міняли. Геть виснажені, спарені у власному поті, бліді й напівнепритомні від серцевої слабості, робітники падали на мокре каміння у вагонетках, ту ж мить засинали і прокидалися аж на другий день.
Тунельники співали пісню, складену кимось із їхніх лав. Починалася вона так:
Під землею, де тунель гуркоче,
Там гаряче пекло, браття,
Ох, там пекло прегаряче!
Зайвий долар за годину,
За годину зайвий долар
Мак за твій заплатить піт...
Сотні людей утікали з «пекла»; багато хто, трохи попрацювавши, назавжди ставав калікою. Ллє на їхнє місце приходили інші.
2
Невеличкий шахтний паровозик, тягнучи за собою вервечку повних вагонеток, з гуркотом пробігав тунелем кілька кілометрів — туди, де стояли залізничні вагони,— крани підіймали в повітря вагонетки й випорожнювали їх.
Як тільки вагони наповнювались, поїзд відходив — по десятку й більше составів щогодини,— а на коліях уже стояли інші з матеріалами та робочою силою.
На кінець другого року американські штольні простяглися на дев'яносто п'ять кілометрів, і на всій цій величезній ділянці кипіла гарячкова робота. Бо Аллан невтомно вимагав якнайбільших зусиль — щодня, щогодини. Він безоглядно звільняв інженерів, що не домагалися належної кубатури видобутку, безоглядно виганяв робітників, які не витримували загального напруження.
У розтерзаній штольні ще не стихли вибухи, ще гуркочуть залізні вагонетки, ще не осіла курява і кругом повно битого каміння, а загони робітників при світлі прожекторів уже тягнуть стовпи, балки, дошки й укріплюють стіни та стелю проти обвалів. Гурт техніків укладає електричні кабелі, тимчасові шланги і труби для подачі води та повітря.
Біля вагонів метушаться юрмища людей, вони вивантажують матеріали й розкладають їх уздовж колії, щоб усе потрібне було напохваті: балки, дошки, скоби, таврове залізо, болти, труби, кабелі, бури, підривні гільзи, ланцюги, рейки, шпали.
Через кожних триста метрів загони закурених тунельників з бурами штурмують поміж кріпильними стовпами стіну штольниці. Вони підривають і пробивають на висоту людського зросту нішу, а коли з пронизливим свистом наближається поїзд, відскакують між стовпи. Та скоро ніша стає така глибока, що їм уже не треба тікати від поїзда, а через кілька днів стіна починає лунко дзвеніти, потім падає, і вони опиняються в паралельній штольні, де також мчать поїзди. Тоді загін переходить на триста метрів далі й береться за новий квершлаг.
Квершлаги служать для вентиляції, а також мають сотні інших призначень.
А на п'яти цим робітникам уже наступає інший загін: його завдання полягає в тому, щоб швидко і вправно обмурувати вузькі переходи. З року в рік ці люди виконують тільки таку роботу. А кожен двадцятий квершлаг залишають так, як є.
Далі! Вперед!
Чахкаючи, підходить поїзд і зупиняється біля двадцятого квершлагу. Гурт чорних від куряви чоловіків вискакує з вагонів, і до квершлагу по їхніх плечах блискавично перекочовують бури, кайла, залізні балки, мішки з цементом, рейки, шпали. А позаду вже нетерпляче бемкають у дзвони затримані поїзди. Вперед! Поїзди котяться, котяться. Поперечна штольня проковтнула закурених чоловіків, вищать бури, лунає тріск, розлітається каміння, штольня стає все ширша й ширша. Вона пролягає під кутом до траси тунелю; її стіни, стеля й підлога — з заліза та бетону. В штольні проходить колія: тут — стрілка.
Ці стрілки мають неоціненне значення — завдяки їм навантажені матеріалами та камінням поїзди, що безперервно мчать у паралельних штольнях, можна через кожні шість кілометрів переводити з однієї штольні до другої.
У такий надзвичайно простий спосіб кожну шестикілометрову ділянку тунелю ізолюватимуть для розбудови.
Шестикілометровий ліс міцних балок, стовпів, кріпильних стояків, поперечок обертається в шестикілометровий ліс залізних каркасних конструкцій.
Де є пекло, там є й чистилище. І так само, як у штольнях були «hell men» [46], так були тут і «purgatory men» [47] — адже це місце на будівництві називали «purgatory» [48].
Тут, у чистилищі, колія вільна, і ціле море вагонів, обліплених з усіх боків робітниками, котиться по цих перегонах. У десятках місць водночас починається битва: розлягаються гарматні постріли, лунають сигнали труб, спалахують прожектори. Штольню збільшують вибухами до потрібної ширини й висоти. Стоїть такий гуркіт, неначе у броненосець влучають снаряди. Це падають на землю залізні балки й рейки. Червоне, як сурик, залізо — балки, листи, прокатані на заводах Пенсільванії, Огайо, Оклахоми й Кентуккі,— наповнюють штольню. Старі рейки — геть, динаміт і мелініт підривають підошву, миготять лопати й кайла. Обережно! Крик, гам, перекривлені роти, набухлі м'язи, на скронях пульсують жили, звиваються, мов змії, тіло біля тіла — то вони несуть важенні двотаврові балки, на які ляже тунельна рейка (колія в тунелі буде монорейкова). Десятки інженерів з вимірювальними приладами та інструментами лежать на землі й працюють з граничним напруженням нервів; піт брудними патьоками стікає по їхніх напівголих тілах. Опорну балку завдовжки чотири метри й заввишки вісімдесят сантиметрів — на краях вона трохи загнута догори — заливають бетоном. Ніби закладаючи кіль судна, тунельники приточують балку до балки, а згори на ці балки ллється, поглинаючи їх, потік бетону. Шпали. Як ото сотня мурашок цупить соломинку, так сотня робітників, важко дихаючи, ледве тримаючись на ногах, тягне величезні тридцятиметрові рейки й прикріплює їх до шпал. За ними повзуть інші, з важкими частинами конструкцій, що опережуть залізним каркасом увесь овал тунелю. Вже зібрані, ці частини утворюють фігуру еліпса, трохи приплюснутого при землі. Чотири частини складають ребро: основа, два бічні бруси (контрфорси) і стельний брус, шапка. Ці частини виготовлені з дюймового заліза і скріплені міцним каркасом. Гупають заклепувальні машини, штольня двигтить. Її оперезали грати з червоного, як сурик, заліза. А позаду в каркасі вже вовтузяться муляри, готуючи кожух тунелю — метровий залізобетонний панцир, що його не роздушить ніякий тиск у світі.
Обабіч могутньої балки на певній відстані тунельники вкладають, зварюють і скручують різні завтовшки труби. Це — труби для телефонних і телеграфних дротів, для електричного кабеля, здоровенні водогінні труби, широченні труби для повітря, що його безперервно нагнітатимуть у штольні надземні машини. Особливі труби для термінової пневматичної пошти. Труби присипають піском і щебенем; а зверху вкладають шпали та рейки для звичайних вантажних поїздів — надійна колія, по якій поїзди з матеріалами та камінням зможуть мчати зі швидкістю експресів. Тільки-но попереду на каркасі поставлено останню заклепку, як уже закінчено й прокладання колії на шестикілометровому перегоні. З'являється поїзд, він набирає швидкості, хоч угорі на каркасі ще висять муляри.
А позаду, за тридцять кілометрів від проходки, де гуркоче бурильна машина, обладнання штольні вже завершено.
3
Та це було не все. Належало передбачити ще тисячі речей! Того дня, коли американські штольні зустрінуться з штольнями, які прогризли собі дорогу крізь гнейс з боку Бермудських островів, уся ділянка мала бути готова до експлуатації.
Плани Аллана, розроблені до найменших подробиць, уже багато років лежали напоготові.
Через кожних двадцять кілометрів він наказав видовбати в породі маленькі станції, де мали жити лінійні сторожі. Через кожних шістдесят кілометрів Аллан планував середні станції, а через кожних двісті кілометрів — великі. На всіх цих станціях мали розміщатися склади для запасних акумуляторів, машин і продовольства. На середніх та великих планувалося поставити також трансформатори, станції високої напруги, холодильні та вентиляційні установки. Потрібні були, крім того, й бічні штольні — місця для відведення з головної лінії поїздів. Для кожної з цих робіт пройшли спеціальну підготовку окремі загони, і всі вони вгризалися тепер у породу, видаючи на-гора цілі лави каміння.
Мов розбурхані вулкани, устя тунелю день і ніч випльовували каміння. Безперервно, один за одним із темних отворів вилітали повні состави. Легко, аж викликаючи в спостерігачів захват, вони долали підйом, а потім, діставшись нагору, на мить зупинялися. Але те, що звіддаля здавалося тільки камінням та сміттям, зненацька оживало, і з вагонів на землю сплигували почорнілі, брудні, аж їх важко було впізнати, постаті. А поїзд із камінням, звиваючись на десятках стрілок, котився далі. Перетнувши -широкою дугою «Мак-Сіті» (так у Нью-Джерсі звичайно називали Тунельне), він звертав на одну з незліченних колій над морем, і там його розвантажували. Тут, біля моря, всі весело розмовляли й сміялися — робітників чекав «легкий тиждень».
Мак Аллан пройшов двісті подвійних кілометрів тунелю і видобув на-гора стільки каміння, що з нього можна було вимурувати стіну від Нью-Йорка до Буффало. Він володів найбільшим кам'яним кар'єром у світі, але марно не викинув жодної лопати щебеню. За його задумом розрівняно величезну територію. Аллан підсипав пологий берег і на кілька кілометрів відтіснив мілке море. Але далі, де починалася глибина, в море щодня вивозили тисячі вагонів каміння, і там помалу виростав величезний мол. То була одна з набережних у порту Аллана, що так вразив світ па плані майбутнього міста. А за дві милі звідси його інженери спорудили найбільший, найрівніший пляж у цілому світі. Тут мали вирости гігантські курортні готелі.
Однак саме Мак-Сіті мало вигляд неозорого звалища, де не зеленіло жодне деревце, жоден кущик, не водився ні звір, ні птах. Місто так вилискувало на сонці, що аж очі різало. Ця пустеля була, куди не глянь, вкрита рейками, обплутана коліями, які, наче віяла, розходилися з двох протилежних боків і нагадували узори, що їх утворюють залізні ошурки біля полюсів магніту. І повсюди шмигали поїзди — з паровозами й електровозами, повсюди диміли локомотиви, стояв гуркіт, свист, лунали дзвони. За містом, у тимчасовому порту Аллана, диміли десятки пароплавів, погойдувалися високі вітрильні судна, що доставили сюди залізо, дерево, цемент, зерно, худобу, всілякі продукти з Чікаго, Монреаля, Портленда, Нью-Порта, Чарлстона, Саванни, Нью-Орлеана, Галвестона. А на північно-східній околиці стояла густа, непроглядна стіна диму: там була товарна станція.
Бараки зникли. На терасах уздовж виїмки траси зблискували скляні дахи, машинні зали, електростанції та висотні будівлі контор, що до них примикали. Посеред кам'яної пустелі здіймався двадцятиповерховий готель «Атлантичний тунель». Ця новісінька білосніжна будівля служила тимчасовим житлом для сотень інженерів, агентів, представників великих фірм, а також тисяч цікавих, які щонеділі приїздили сюди з Нью-Йорка.