Над морем здіймалися нові білосніжні лікарні, побудовані за останнім словом науки й техніки. Тут-таки, внизу і трохи збоку, у щойно посадженому садку виднілася новенька вілла. В ній жила Мод.
4
Мод прибрала до своїх невеличких рук стільки влади, скільки змогла.
Вона взяла на себе керівництво будинком для жінок та дітей Мак-Сіті, що одужували після хвороб. Мод була членом утвореного лікарями комітету, що наглядав за гігієною робітничих помешкань і дбав про породіль та немовлят. Вона з власної ініціативи заснувала школу шиття та домоведення для молодих дівчат, дитячий садок, клуб для жінок і дівчат, де щоп'ятниці відбувалися невеликі лекції та музичні вечори. Мод мала повні руки роботи. Вона тримала свою «контору» — так само, як Мак,— з особистою секретаркою і стенографісткою. Їй допомагав цілий загін виховательок та вчительок — дочки найкращих нью-йоркських родин.
Мод нікого не кривдила, з усіма була чуйна, привітна, весела, щиро переймалася чужим лихом, і тому всі її любили й поважали.
Як член комітету гігієни Мод побувала майже в усіх робітничих будинках. В італійських, польських та російських кварталах вона розгорнула енергійну й успішну кампанію проти бруду й шкідливих комах. Вона домоглася, щоб усі будинки час від часу дезинфікували й вимивали від підвалів до горищ. Будинки були майже повністю цементні, і в них усе милося, як у пральні. Завдяки відвідинам цих жител Мод стала ближча до простих людей і як могла допомагала їм словом і ділом. У її школі домоведення не гуляло жодне місце. Мод залучила прекрасних учительок — і з кулінарії, і з крою та шиття. Вона ні на мить не випускала свої заклади з поля зору, не забувала проконтролювати їх, перевірити. Мод проштудіювала цілу бібліотеку фахової літератури й засвоїла необхідні теоретичні знання. А їй, сказати щиро, було не легко налагодити справи так добре, тим більше, що особливого організаторського хисту від природи вона не мала. А проте все йшло на лад. І Мод пишалася, коли газети хвалили її заклади.
Та головним полем її діяльності був будинок для жінок та дітей, що одужували після хвороби.
Будинок стояв поруч з її віллою — треба було тільки перейти через два садки. Мод з'являлася тут щодня рівно о десятій ранку й починала обхід. Вона цікавилася кожним своїм підопічним і часто, коли кошти лікарні кінчалися, допомагала власними грішми. Особливо вона піклувалася про довірених їй дітей.
Мод мала роботу, мала успіх і радість, її взаємини з людьми і з самим життям стали багатші й плідніші, а проте вона була досить чесна, щоб признатися собі: все це разом не могло замінити їй подружнього щастя. Перші два — три роки життя з Маком ніщо не затьмарювало її щастя — поки не з'явився тунель і не забрав у неї чоловіка. Мак і тепер її кохав, вона не мала сумніву! Він був привітний, лагідний, авжеж, але все це було не так, як раніше,— годі себе обманювати!
Тепер Мод бачила його частіше, ніж у перші роки будівництва. Мак, правда, нью-йоркської контори не закрив, але влаштував ще одну й тут, у Тунельному, і часто сидів у ній цілі тижні майже безвиїзно. На це Мод не могла нарікати. Проте сам Мак змінився. Його простодушність, наївна життєрадісність, які так вражали й захоплювали Мод на початку їхнього подружнього життя, з дня на день десь дівалися. Вдома він був такий самий серйозний, як на роботі й серед людей. Він намагався здаватись, як і раніше, веселим, бадьорим, однак це вдавалося йому не завжди. Мак бував неуважний, заклопотаний роботою, і очі його весь час дивилися відсутнім поглядом, що властивий людям, постійно захопленим якоюсь думкою. Обличчя в нього схудло, риси стали суворіші.
Часи, коли він садив Мод собі на коліна й пестив, минули. Він і тепер цілував її, коли приходив додому чи йшов з дому, зазирав їй в очі, всміхався,— проте її жіночий інстинкт годі було обманути. Дивно, але Мак, такий завантажений роботою, за всі ці роки більш не забув жодного їхнього «великого» дня, як, скажімо, день народження Едіт чи її, Мод, день їхнього весілля, різдво. Але Мод якось зазирнула випадково до його записника й побачила, що всі ці дні там підкреслено червоним. Вона розчаровано посміхнулася. Мак пам'ятав про них механічно, вже не серцем, яке колись щоразу нагадувало йому про ці дні.
Мод спіткала доля більшості її подруг, чоловіки яких з дня на день надривали сили на заводах, у банках і лабораторіях, молилися на дружин, обвішували їх мереживами, перлами та хутрами, послужливо супроводжували до театру, а думками були все ж на роботі. Таке було життя, і саме тому їй, Мод, воно здавалося жахливим. Вона воліла жити бідно, всіма забутою, далі від світу, зате оточена вічним коханням і вічною ласкою. Авжеж, до такого життя прагнула Мод, хоч іноді їй і самій ці мрії здавалися безглуздим.
Мод любила, попоравши роботу, сісти, взяти шитво й поринути в роздуми. В такі хвилини вона щораз поверталась у спогадах до того часу, коли Мак сватався до неї. Вона пам'ятала його надзвичайно юним і простодушним. З жінками він був зовсім недосвідчений і, щоб показати їй свої почуття, нічого нового не придумав. Квіти, книжки, квитки на концерт чи до театру, невеличкі лицарські послуги — одне слово, як звичайнісінький собі чоловік. І все ж таки їй це в ньому подобалося — тепер навіть дужче, ніж тоді. Та потім його поведінка цілком несподівано змінилася, і він став більше схожим на того Мака, якого вона знала тепер. Якось увечері він, діставши від неї ухильну відповідь, недвозначно і досить нечемно сказав: «Подумайте про це. Даю вам час до п'ятої години завтрашнього дня. Якщо ви й тоді нічого не вирішите, то більше не почуєте від мене про це жодного слова. Good bye! [49]» І що ви думаєте? Назавтра рівно о п'ятій він був тут як тут!.. Мод завжди з усміхом згадувала ту сцену, однак не забувала й про те, скільки тривог натерпілася за ту ніч і день.
Чим більше тунель забирав у неї Мака, тим затятіше, з тим більшою упертістю, що викликала біль і радість водночас, поверталися її думки по перших їхніх прогулянок, розмов, невеличких і, на перший погляд, незначних, але все ж таки важливих подій у їхньому молодому подружньому житті. В її серці чаїлася лють на той тунель! Мод його ненавиділа, бо він був дужчий за неї! О, те нікчемне марнолюбство, що не давало їй спокою в перші роки, давно минуло. Тепер Мод було байдуже — знають Макове ім'я на всіх п'яти континентах чи ні. Вночі, коли примарні відблиски залитого вогнями Тунельного проникали до кімнати, її ненависть до цього міста нерідко ставала нестерпною, і вона причиняла віконниці, щоб не бачити його. Від цієї люті Мод хотілося плакати, і часом вона й справді плакала — нишком, так, щоб ніхто не бачив. Спостерігаючи, як поїзди стрімко зникають у штольнях, Мод похитувала головою. Яке безумство! Але для Мака не було, здавалося, нічого природнішого. Та всупереч усьому — і ця надія додавала їй снаги — Мод сподівалася, що коли-небудь Мак знову цілком належатиме їй. Настане день, коли тунель усе ж таки поверне йому свободу! Коли піде перший поїзд...
Та — о боже милий! — чекати цього ще стільки років! Мод зітхнула. Терпіння! Терпіння! Поки що вона має роботу. У неї є кохана Едіт, яка тим часом підросла, стала такою собі маленькою леді й дивиться на світ цікавими, розумними оченятами. Мак почав з'являтися додолу частіше, ніж досі. У Мод є Хоббі, який майже щодня приходить до неї обідати й розповідає всілякі смішні історії; з ким можна так чудесно погомоніти! Домашнє господарство теж вимагало тепер від неї більше часу й сили, ніж раніше. Мак часто приводив з собою гостей — знаменитих людей, з такими гучними іменами, що Мак навіть дозволяв їм заходити до готелю. Мод була рада гостям. Усі ті знаменитості були переважно літні чоловіки, і Мод почувала себе з ними невимушено. Бо всі вони мали одну рису: це були люди дуже прості, щоб не сказати скромні. Великі вчені, яких до Мака приводили геологічні, фізичні й технічні проблеми і які нерідко на цілі тижні поселялися зі своїми приладами на одній із станцій на глибині тисячу метрів нижче рівня моря, щоб провести яке-небудь дослідження. Але Мак поводився з цими знаменитостями точнісінько так, як із нею чи з Хоббі.
Та коли ті «кити» прощалися, вони вклонялися Макові, тисли йому руку й усе дякували, дякували... А Мак, як завжди, скромно, добродушно всміхався й казав: «All right, sir!» [50] — і бажав їм щасливої дороги. Бо ті люди приїздили здебільшого здалеку.
А одного разу до Мод завітала й дама.
— Мене звати Етель Ллойд! — промовила вона й підняла вуаль.
Так, це справді була Етель! Вона зашарілася, бо не мала, власне, ніякого приводу приїздити сюди. Мод також почервоніла — через те, що зашарілась Етель. А ще в голові у неї майнула думка, що Етель надто зухвала, і їй здалося, ніби гостя прочитала цю думку у неї в очах.
Однак Етель відразу опанувала себе.
— Я так багато читала про ваші школи, місіс Аллан,— спокійно, невимушено почала вона,— що кінець кінцем мені самій закортіло побачити їх. Адже і я, як ви, мабуть, знаєте, маю відношення до таких закладів у Нью-Йорку.
Етель Ллойд не приховувала своєї вродженої гордості й людської гідності, що справляла досить приємне враження, а також природної щирості й сердечності, які викликали в усіх захват. Вона втратила ту дитячу безпосередність, яка кілька років тому впала в око Алланові, і тепер стала справжньою дамою. Колишня її трохи солодкувата, ніжна краса дозріла. Кілька років тому Етель справляла враження пастельної картинки; тепер усе в ній здавалося виразним і осяйним — очі, губи, коси. Вона завжди мала такий вигляд, ніби щойно вийшла з будуара. Лишай на підборідді в неї ледве помітно збільшився і трохи потемнів, однак вона вже не намагалася сховати його під пудрою.
Із ввічливості Мод мусила сама повсюди супроводжувати гостю. Вона показала Етель лікарню, школи, дитячий садок і скромне приміщення жіночого клубу. Етель усе дуже сподобалося, проте вона не стала, як це чинять іноді молоді дами, розсипати зайві похвальби. Насамкінець Етель запитала Мод, чи не може вона, Етель, чим-небудь допомогти. Ні? Що ж, така відповідь влаштовувала Етель також. Вдома вона так мило розмовляла з Едіт, що дівчинка відразу полюбила її. І Мод переборола свою незбагненну, нічим не обгрунтовану антипатію до Етель і запросила її лишитись на вечерю. Етель зателефонувала своєму «татусеві» й зосталась.
Мак привіз із собою на вечерю Хоббі. При ньому Етель відчула себе багато впевненіше — так, як вона ніколи б не відчувала себе при тихому, мовчазному Макові. Це вона, по суті, вела розмову. Коли вдень вона, на противагу деяким молодим дамам, хвалила заклади Мод по-діловому, не перебільшуючи, то тепер просто не шкодувала для цього слів. І в Мод знову прокинулась недовіра. «Вона мітить на Мака»,— сказала собі Мод. Та, на превелику її втіху, Мак приділяв Етель не більше уваги, ніж того вимагала ввічливість. Він дивився на вродливу, розпещену Етель тим самим байдужим поглядом, яким звичайно дивився на стенографістку.
— Бібліотека в жіночому клубі, як на мене, ще біднувата,— сказала Етель.
— Ми її з часом поповнимо.
— Якби ви мені дозволили, місіс Аллан, я б з великою радістю привезла кілька книжок. Хоббі, підтримайте, мене!
— Якщо ви маєте кілька зайвих книжок...— промовила Мод.
Протягом наступних днів Етель прислала цілу гору книжок — тисяч п'ять томів. Мод щиро подякувала, однак пошкодувала, що прийняла пропозицію, бо відтоді Етель почала наїздити частенько. Вона поводилась так, ніби щиро потоваришувала з Мод, і засипала маленьку Едіт подарунками. А якось навіть спитала в Мака, чи не можна їй буде при нагоді спуститися в тунель.
Мак вражено звів на неї очі, бо це вперше з таким проханням до нього звернулася жінка.
— Ні, не можна! — відповів він коротко й досить різкувато.
Але Етель не образилася. Вона щиро засміялась і сказала:
— Містере Аллан, невже я дала вам привід гніватися?
Відтоді вона почала з'являтися не так часто. І Мод не мала нічого проти. Вона, хоч скільки докладала зусиль, не могла полюбити Етель Ллойд. Крім того, Мод, як і багато інших людей, воліла зустрічатися тільки з тим, до кого лежала душа.
Ось чому їй було таке приємне товариство Хоббі. Він приїздив до них щодня. Приїздив на обід, на вечерю, байдуже— вдома був Мак чи ні. Дійшло до того, що, коли Хоббі не з'являвся, Мод уже бракувало його. І навіть тоді, коли Мак бував з нею.
5
— У Хоббі завжди такий гарний настрій! — часто казала Мод.
— Він узагалі чудовий хлопець, Мод,— відповідав Мак.
При цьому він усміхався й нічим не виказував, що в цих частих нагадуваннях дружини про настрій Хоббі чує легкий докір. Він був не Хоббі. Він не мав такого, як у Хоббі, хисту завжди бути веселим, сприймати все легко. Мак не вмів після дванадцяти годин роботи танцювати негритянські танці, співати популярні пісеньки, викидати всілякі коники, як Хоббі. Чи кому-небудь доводилось бачити, щоб Хоббі не сміявся й не жартував? У Хоббі сміється все обличчя. Як тільки він розтуляє рота, народжується злий жарт. Де з'являється Хоббі, там усі вже готові сміятися,— Хоббі просто повинен бути дотепним. А Мак був не Хоббі. Єдине, що Мак умів,— це не заважати веселитися іншим, і він робив усе, щоб не заважати. Та куди гірше було те, що його взаємини з Мод утрачали з роками щирість. Мак себе не обманював. Він палко любив Мод і свою маленьку донечку, і все ж йому здавалося, що такому чоловікові, як він, краще взагалі не мати сім'ї.
Попоравши роботу, Хоббі про неї забував. А він, Аллан, ніколи не міг не думати про неї! Тунель ріс, а з ним зростала й робота. Крім того, Аллан мав свій особливий клопіт, яким ніколи ні з ким не ділився!
Вже тепер він мав сумнів, чи пощастить завершити будівництво за п'ятнадцять років. За його підрахунками це було неможливо навіть за найсприятливіших обставин. Аллан свідомо визначив такий термін, щоб його задум підтримала громадська думка й щоб дістати народні гроші. Якби він був назвав двадцять чи двадцять п'ять років, йому не дали б і половини грошей.
За п'ятнадцять років йому навряд чи пощастить прокласти подвійні штольні Біскайська затока — Фіністере та Америка — Бермудські острови.
На кінець четвертого року штольні американської лінії пролягли на двісті сорок кілометрів від американського узбережжя та вісімдесят кілометрів від Бермудських островів. На європейській лінії було пройдено загалом двісті кілометрів з боку Біскайської затоки й сімдесят — з боку Фіністере. Зате атлантична лінія не була готова навіть на одну шосту. Як подолати величезні відстані Фіністере — Азорські острови та Азорські острови — Бермудські острови?
З'явилися й фінансові труднощі. Підготовчі роботи, звивисті штольні на Бермудських островах поглинули куди більше коштів, ніж Аллан планував у своїх розрахунках. До сьомого чи принаймні до шостого року будівництва годі було й думати про нову тримільярдну позику. Ще трохи, і доведеться споруджувати тунель на великих відстанях поки що без допоміжних штолень, а це надзвичайно ускладнить роботу. Як вивозити з тунелю без таких штолень гори каміння, які дедалі ростуть, розбухають і вже тепер загрожують завалити штольні? Каміння лежить повсюди — між рейками, у квершлагах, на станціях; поїзди ледве рухаються під його вагою.
Аллан цілі місяці проводив у тунелі, намагаючись знайти швидкісні методи роботи. В американських штольнях випробовували кожну машину, кожен новий винахід і вдосконалення, перше ніж застосувати їх на інших ділянках. Тут проходили підготовку спеціальні загони робітників «пекла» й «чистилища» — потім їх перекидали на решту станцій як «pacemaker»[51]. Їм доводилось повільно, поступово пристосовуватися до шаленого темпу роботи, а також до спеки в тунелі. Нетренована людина у «пеклі» впала б з ніг уже на першій годині роботи.
Аллан домагався, щоб на будь-який, навіть незначний робочий процес ішло якнайменше зусиль, коштів і часу. Його розподіл праці був доведений до крайніх меж; кожен окремий робітник з дня на день, з року в рік виконував ті самі обов'язки, працював усе швидше й швидше, поки його рухи набували автоматизму. Аллан мав своїх фахівців, вони навчали й муштрували тисячі робітників, поки ті починали показувати рекордні результати (скажімо, у швидкісному вивантажуванні вагонів), а потім ці рекорди ставали звичайною нормою. Надолужити згаяну секунду вже не можна було — не можна було ніколи; вона коштувала ціле багатство. Коли один робітник утрачав з хвилини всього одну секунду, то втрати робочого часу ставісімдесятисячної армії, з якої в тунелі постійно працювали шістдесят тисяч чоловік, становили б за один тільки день двадцять чотири тисячі робочих годин! Щороку Алланові вдавалося підвищувати продуктивність праці на п'ять процентів. І все ж будівництво посувалося надто повільно!
Особливо багато клопоту завдавала Алланові проходка. Ставити на останні п'ятсот метрів більше робітників було просто неможливо — вони тільки збивалися б докупи й заважали б один одному. Аллан провадив експерименти з найрізноманітнішими вибуховими речовинами, поки винайшов суміш «Тунель-8»; ця вибухівка розколювала породу на приблизно однакові брили, і їх легко було вивозити. Мак годинами вислуховував донесення своїх інженерів і невтомно обговорював їхні пропозиції, перевіряв, випробовував.
Несподівано, ніби випірнувши з моря, Аллан з'явився на Бермудських островах. Шлоссер погорів. Його перевели до конструкторського бюро в Мак-Сіті. Місце Шлоссера посів молодий англієць на ім'я Джон Фарбей — йому ледве сповнилося тридцять років. Аллан скликав інженерів, які вже й так задихалися від шаленого робочого темпу, й заявив, що вони повинні підвищити продуктивність праці на двадцять п'ять процентів. Повинні! Бо він, Мак Аллан, повинен додержати обіцяних термінів. Як вони цього доможуться — то вже їхня справа...
Зненацька він з'явився на Азорських островах. На це будівництво йому вдалося запросити німця Міхаеля Мюллера, що кілька років обіймав один із керівних постів на спорудженні тунелю під Ла-Маншем. Цей чоловік важив сто двадцять п'ять кілограмів, і його тут усі називали «товстий Мюллер». Люди любили Мюллера — переважно за його огрядність, що давала привід для жартів. Але який це був невтомний працівник! Останнім часом Мюллер проходив свої штольні навіть швидше, ніж Аллан із Гарріманом у Нью-Джерсі. Мюллера, цю гору м'яса, що без угаву сміялася, аж двигтіла, просто переслідувала удача. Його ділянка з геологічного погляду була найцікавіша, найпродуктивніша і водночас давала достатні підстави стверджувати, що колись ця частина океану була суходолом. Мюллер наштовхнувся на потужні поклади калію, а також залізної руди.