Аллан з'явивсь у Фіністере та в Біскайській затоці і, як і на Бермудських островах, заявив, що повинен додержати своїх термінів і вимагає пришвидшити роботу. Головному інженерові французької ділянки будівництва мосьє Гайярові, сивому, елегантному й дуже обдарованому французові, Аллан, не зважаючи на галас у французькій пресі, дав по шапці; на його місце він поставив американця Стефана Олін-Мюленберга.
Мовби з-під землі, з'являвся Аллан на електричних станціях, і його ока не уникало ніщо, ні найменша дрібниця. Інженери з полегкістю зітхали, коли він знов від'їздив, а вони ще залишалися при своєму розумі.
Аллан з'явився в Парижі, і газети друкували про нього величезні статті, а також вигадані інтерв'ю. Через тиждень стало відомо, що одне французьке товариство дістало дозвіл на спорудження швидкісної залізниці Париж — Біскайська затока, по якій тунельні поїзди доходитимуть до самої столиці. Водночас у всіх великих європейських містах вихлюпнуло море здоровенних плакатів, на яких було зображене одне з казкових міст Хоббі: тунельна станція «Азора»: Феєричне місто Хоббі викликало таку саму недовіру, подив і захват по другий бік океану, як колись казкове місто в Америці. Фантазія Хоббі знов розгулялася. Та особливо вражав ескіз у кутку того здоровенного плаката — там були показані землі синдикату тепер і в майбутньому. Синдикат придбав смужку острова Сан-Жоржі, кілька невеликих острівців і групу піщаних мілин. Але через кілька років ця площа мала збільшитися вчетверо. Всі острови були з'єднані між собою надзвичайно широкими греблями, а піщані мілини зливалися з основним масивом. У першу хвилину навіть на думку не спадало, що в цьому місці Аллан кине в море каміння з чотирьох (а як схоче, то й з п'яти) тисяч кілометрів подвійних штолень і в такий спосіб створить цей великий, дивної форми острів...
«Азора» майбутнього, як і американське фантастичне місто, мала величезний, прекрасний порт із набережними, молами та маяками. А особливо впадав у вічі чудовий курорт — готелі, тераси, парки і неосяжний пляж.
І все ж найбільший подив — щоб не сказати замішання — викликали названі Тунельним синдикатом ціни на землю. Для Європи вони були просто нечувані! Та синдикат звернув свій холодний, немилосердний погляд на європейський капітал, як змія на пташку. Адже не важко було здогадатися, що «Азора» поглине весь пасажирський рух Південної Америки. Не треба було також мати великий розум, щоб збагнути: «Азора» — з Парижа поїзди доїжджатимуть до неї за чотирнадцять, а з Нью-Йорка за шістнадцять годин — стане найзнаменитішим курортом у світі, там збиратиметься вище товариство Англії, Франції і Америки.
І європейський капітал не примусив себе чекати. Утворювалися групи земельних спекулянтів, які скуповували великі ділянки, щоб через десять років перепродувати їх квадратними сажнями.
З Парижа, Лондона, Ліверпуля, Берліна, Франкфурта, Відня текли гроші, вливаючись до широкої кишені С. Вулфа — до його big pocket [52], що ввійшла серед людей у прислів'я.
6
С. Вулф згрібав ці гроші так само, як доти згріб три мільярди, одержані від капіталістів та народу, і як суми, що їх дали Бермудські острови, Біскайська затока, Фіністере й Мак-Сіті. За ці гроші С. Вулф нікому не дякував. Скільки лунало колись попереджень та пророкувань про цілу лавину банкротств, якщо такий могутній потік грошей потече в один бік! Від цих пророцтв фінансових невігласів збулася лише мізерія. Кілька підприємств сіли на мілину, але потім швиденько оговтались.
Бо С. Вулф грошей не солив. У нього не залежувався жодний цент! Потрапивши до його рук, гроші відразу починали нескінченний свій кругообіг.
С. Вулф розсилав їх у всі куточки планети.
Широкий потік золота котився через Атлантичний океан до Франції, Англії, Німеччини, Швеції, Іспанії, Італії, Туреччини, Росії. Він долав Урал і вдирався в сибірські ліси та байкальські гори. Розливався по Південній Африці, Капській провінції, Оранжевій річці, Австралії, Новій Зеландії. Затоплював Міннеаполіс, Чікаго й Сент-Луїс, Скелясті гори, Неваду й Аляску.
Долари С. Вулфа, ці мільярди відчайдушних маленьких воїнів, воювали проти грошей усіх націй і рас. Усі вони були невеличкі С. Вулфи, наскрізь просякнуті його інстинктами, і їхнє гасло було: «Money» [53]! Цілими арміями мчали вони по кабелю на морському дні й летіли ефіром. Та, діставшись до бойовища, хутко міняли свою подобу. Вони оберталися на маленькі сталеві молоточки, що день і ніч вистукували від жадібності, ставали спритними ткацькими човниками в Ліверпулі, прибирали вигляду готтентотів і повзали в пісках алмазних копалень Південної Африки. Вони перетворювалися в шатуни потужних, на тисячі кінських сил машин, у гігантське коліно з блискучої сталі, яке двадцять чотири години на добу завзято долало пару й щоразу відкидалося нею назад. Ті воїни обертались у навантажений залізничними шпалами поїзд — він мчав з Омська до Пекіна,— у трюм пароплава, що віз ячмінь з Одеси в Марсель. У Південному Уельсі вони кидалися в шахтних клітях на вісімсот метрів під землю й вилітали з вугіллям на-гора. Вони проникали до тисяч будівель у всьому світі й швидко розмножувалися, збирали збіжжя в Канаді й зеленіли тютюновими плантаціями на Суматрі.
Так, вони воювали! Досить було Вулфові тільки кивнути пальцем, і вони відступали з Суматри й заходжувались добувати золото в Неваді. Вони блискавично покидали Австралію і цілим роєм осідали на бавовняній біржі в Ліверпулі.
С. Вулф не давав їм спочинку. В його руках вони сотні разів на день зазнавали перетворень. Він сидів у своїй конторі, пожовував сигару, пітнів, диктував одночасно десяток телеграм та листів, тримаючи біля вуха телефонну трубку, й водночас розмовляв з одним зі своїх помічників. Правим вухом С. Вулф слухав голос у трубці, лівим — донесення службовця. Одним голосом він розмовляв зі службовцем, а другим кричав у трубку. Одним оком стежив за стенографістками та друкарками — чи не ждуть продовження,— а другим поглядав на годинника. С. Вулф думав про те, що Неллі вже цілих двадцять хвилин чекає його і супитиметься, коли пін спізниться на вечерю. Заразом він міркував про те, що його агент у справі південно-африканських рудників поводиться, як кретин, зате в справі братів Гарньє виявляє далекоглядність. С. Вулф мізкував — десь у найдальших закутках своєї чубатої, вкритої потом голови — про велику битву, яку він завтра дасть і виграє на віденській біржі.
Щотижня йому потрібно було понад півтора мільйона доларів готівкою, щоб розрахуватися з робітниками, а щокварталу — сотні мільйонів для оплати процентів та амортизації. Коли наставав час платити гроші, С. Вулф цілими днями не виходив з контори. Тоді розгорялася запекла битва, і перемога діставалася йому ціною великих витрат поту, жиру й нервів.
Бувало, він відкликав свої війська назад. І вони поверталися; кожен долар — невеличкий герой і переможець, що приніс здобич: котрий — вісім, котрий — десять, а котрий — і всі двадцять центів. Багато з них приходили з битви каліками, деякі гинули на бойовищі. Війна — це війна!
Таку невтомну, шалену боротьбу С. Вулф провадив роками; день при дні він вичікував слушної нагоди кинутися в атаку, розгорнути наступ або відступити. Щодня давав накази своїм командувачам у п'ятьох частинах світу й щогодини вивчав їхні донесення.
С. Вулф працював бездоганно. Це був фінансовий геній, що нюхом чув гроші за багато миль. Десятки, сотні мільйонів акцій та інших цінних паперів він пересилав контрабандою до Європи, бо на американські гроші покладався лиш тоді, коли мав свою золоту резервну армію.
Він випускав проекти, що їх люди читали, як поезії Уолта Уїтмена. Як ніхто інший, С. Вулф умів потрібної хвилини тицьнути в потрібну руку потрібну суму чайових. Завдяки цій тактиці він залагоджував у менш розвинених країнах (таких, як Росія, Персія) справи, що давали двадцять п'ять і навіть сорок відсотків прибутку і вважалися дозволенними тільки серед фінансистів. На щорічних загальних зібраннях він упевнено йшов до мети, і синдикат за кілька років підвищив його платню до трьохсот тисяч доларів. С. Вулф був незамінний.
С. Вулф працював так, що його легені ходором ходили. На кожному папері, який побував у нього в руках, залишався масний слід від його великого пальця, хоч він мив руки сотні разів на день. С. Вулф виділяв цілі тонни жиру й, незважаючи на це, робився дедалі товстішим. Та коли він підставляв спітнілу голову під холодну воду, зачісував чуб і бороду, вдягав свіжий комірець і виходив з контори, то відразу ставав поважним джентльменом, що ніколи нікуди не поспішає. Він спокійно сідав у свій елегантний чорний автомобіль, срібний «дракон» якого гудів, мов сирена океанського пароплава в тумані, і виїздив на Бродвей повтішатися вечором.
С. Вулф вечеряв звичайно в однієї зі своїх юних подруг. Він любив смачно попоїсти й випити келих доброго, міцного вина.
Щовечора об одинадцятій він приходив до клубу, щоб пограти години дві в карти. Грав С. Вулф мовчки, розважливо, ставки робив не високі й не низькі, час від часу надував товсті червоні губи й пирхав у чорну бороду.
У клубі він щоразу випивав чашечку кави — й більш нічого. С. Вулф був взірцем джентльмена.
Він мав тільки один гандж і старанно приховував його від людей. Це була його непомірна хтивість. Погляду його чорних, блискучих, як у звіра, очей під чорними віями не уникало жодне привабливе жіноче тіло. Коли він бачив вродливу молоденьку дівчину з округлими стегнами, кров починала гупати у нього в вухах. Щороку С. Вулф щонайменше разів чотири їздив до Парижа та Лондона — і там, і там він утримував по одній чи дві красуні, для яких умебльовував розкішні квартири з дзеркальними альковами. С. Вулф запрошував на вечерю з шампанським по десятку чарівних юних богинь, з'являвся перед їхні очі у фраку, а сам милувався блиском їхньої неприкритої ніжної шкіри. Часто він привозив з своїх подорожей «кузин» і поселяв їх у Нью-Йорку. Дівчата мали бути юні, вродливі, біляві й повненькі; С. Вулф віддавав перевагу англійкам, німкеням і скандінавкам. У такий спосіб він помщався за бідного Самуїла Вольфзона, що багато років тому в очах гарних жінок не витримував конкуренції з атлетичної будови тенісистами та власниками чималого місячного бюджету. Він помщався пихатій білявій расі, яка колись штурхала його ногою межи очі, тим, що тепер купляв її жінок. Та насамперед це була винагорода самому собі за сповнену знегод юність, що не дала йому ні часу, ні можливості погамувати любовну спрагу.
З кожної поїздки С. Вулф привозив трофеї: кучері, пасма кіс — від холодних сріблясто-білявих тонів до найжагучіших рудих — і складав їх у японську лаковану шафку в своїй нью-йоркській квартирі. Але про це ніхто не знав — С. Вулф умів мовчати.
Подорожувати до Європи він любив і ще з однієї причини. Він навідував там батька, до якого прихилявся з дивною сентиментальністю. Двічі на рік С. Вулф бував у Сентеші, попереджуючи про свій приїзд телеграмою. Увесь Сентеш тоді охоплювало хвилювання. Знаменитий син старого Вольфзона! Щасливець! Яка голова!.. Приїздить до Сентеша!..
С. Вулф поставив батькові гарний будинок і посадив навколо нього сад. Це була майже вілла. Сюди приходили скрипалі, вони грали, пританцьовували, а все місто товпилося біля залізної огорожі.
Старий Вольфзон погойдувався вперед-назад, кивав невеличкою, висхлою голівкою і на радощах плакав.
— Великим чоловіком ти став, сину мій! Хто б міг подумати! Великим, моєю гордістю! Я щодня дякую господові богу!
С. Вулфа любило за привітну вдачу все містечко. З багатими й бідними, молодими й старими він розмовляв однаково — по-американському демократично й просто. Такий великий і такий скромний!
Старий Вольфзон мав іще одну мрію і бажав, щоб вона збулася, перше ніж його покличе до себе всевишній.
— Я хочу побачити його самого,— казав він,— отого пана Аллана! Оце чоловік!
А син відповідав:
— Побачиш! Як тільки він знову приїде до Відня чи до Берліна — а він туди приїде,— я пошлю тобі телеграму. Прийдеш до нього в готель і скажеш, що ти — мій батько. Він буде тобі радий!
Але старий Вольфзон здіймав до неба невеличкі старі руки, похитував головою і плакав:
— Ніколи я його не побачу, того пана Аллана! Ніколи не зважусь прийти до нього! Ноги мене не понесуть!
Прощатись обом щоразу було дуже тяжко. Старий Вольфзон дріботів кілька кроків услід за синовим салон-вагоном, потім ноги в нього підкошувались, і він починав ридати. По обличчю С. Вулфа теж котилися сльози. Та, зачинивши вікно й витерши очі, він одразу знову ставав С. Вулфом, і його темна голова рабина загадково мовчала.
С. Вулф проклав собі шлях. Він був багатий, знаменитий, його боялися, міністри фінансів великих держав приймали його з шанобою; на здоров'я, коли не брати до уваги легенької задишки, не нарікав. Апетит — зокрема й до жінок — мав прекрасний. І все ж таки С. Вулф не був щасливий.
Лихо його було в тому, що він звик усе аналізувати, а також у тому, що в пульманівських вагонах і каютах пароплавів у нього лишався час для роздумів. Він міркував про всіх людей, яких зустрічав у житті і згадку про яких зафіксував кінематограф його пам'яті. Він порівнював тих людей одного з одним і себе з ними. С. Вулф був чоловік розумний, мав критичний погляд і з неабияким жахом дійшов висновку, що він — людина досить пересічна! Він знав ринок, світовий ринок, був ніби втіленням курсового бюлетеня, біржового телеграфу, людиною, по саме нікуди напханою цифрами. Але хто він був іще, крім цього? Чи був він тим, кого називають особистістю? Ні. Батько відстав від нього на дві тисячі років, і все ж особистістю був скоріше саме він. А С. Вулф став спершу австрійцем, потім — німцем, англійцем, американцем. Після кожного такого перетворення він скидав шкіру. А тепер, хто він тепер?.. Так, тепер сам дідько знає, хто він, власне, такий! Його пам'ять, його надзвичайна пам'ять,— вона роками механічно зберігала номер залізничного вагона, в якому він їхав з Сан-Франціско до Чікаго,— ця пам'ять була в нього мовби совістю, що вічно стоїть на чатах. Він знав, звідки в нього нібито свої думки, звідки ця манера скидати капелюх, манера розмовляти, манера всміхатися, манера дивитись на співрозмовника, що наганяє на нього нудьгу. Коли С. Вулф усе це усвідомив, то збагнув, чому інстинкт підказав йому позу, в якій він почував себе найпевніше,— позу гідності, спокою, мовчазності. Та навіть ця поза складалася з мільйонів елементів, запозичених в інших людей!
Він думав про Аллана, Хоббі, Ллойда, Гаррімана. Всі вони були люди! Всіх, зокрема й Ллойда, С. Вулф вважав людьми обмеженими, що міркують шаблонно, що взагалі не міркують! І все ж вони були люди, люди своєрідні, яких — хоч причину цього годі назвати — світ сприймав як справжні особистості! Він думав про гідність, з якою тримався Аллан. У чому вона полягає? Хто може сказати, де її коріння? Ніхто. В його силі, у... страху, який Аллан викликав? То в чому ж її секрет? Ніхто не міг дати відповідь. Цей Аллан не позував, він завжди був природний, простий, завжди був сам собою і справляв таке враження! С. Вулф часто придивлявся до його засмаглого, всіяного ластовинням обличчя. Воно не було позначене ні шляхетністю, ні геніальністю, і все ж С. Вулф не міг надивуватися, скільки простоти і ясності в тих рисах. Досить було Алланові що-небудь сказати — навіть так, знічев'я,— і цього вже вистачало. Нікому й на думку не спадало не виконати його розпорядження.
А втім, С. Вулф був не той чоловік, щоб день і ніч сушити собі голову цими речами. Тільки зрідка, коли за вагонним вікном пропливав краєвид, він дозволяв собі поміркувати про таке. Але потім на душі в нього ставало незатишно, настрій псувався.
Розмірковуючи так, він щоразу спинявся на одному: на своїх взаєминах з Алланом. Аллан його поважав, ставився до нього прихильно, по-товариськи, та все ж не так, як до решти, і він, С. Вулф, добре це бачив.
Він чув, як Аллан майже до всіх службовців, інженерів і головних інженерів звертався просто на ім'я. Чому ж йому він завжди казав «містере Вулф» і жодного разу не помилився на слові? З поваги? О ні, синашу, цей Аллан поважає тільки себе! І хоч як смішно це здавалося навіть самому С. Вулфу, а найзаповітніша його мрія була, щоб Аллан поплескав його коли-небудь по плечу й сказав: «Hallo, Woolf, how do you do?» [54] Але він чекав цього вже кілька років.
Після таких роздумів С.Фулфові щоразу ставало очевидно: він ненавидить Аллана! Так, він його ненавидів — без будь-якої на те причини. Йому хотілося, щоб самовпевненість Аллана похитнулася, щоб його погляд хоч раз пригас, щоб він зрештою став від нього, С. Вулфа, залежним.
Коли С. Вулф перебирав такі думки, його всього аж лихоманило. Хіба ж він бажав чогось нездійсненного? Адже може настати час, коли він, С. Вулф... Одного дня він—чом би й ні?! — підніметься на таку висоту, що стане, по суті, цілковитим власником синдикату!
С. Вулф закрив своїми східними повіками блискучі чорні очі, і його товсті щоки здригнулися.
Це була найсміливіша думка за все його життя, і вона С. Вулфа гіпнотизувала.
Якби він мав у своєму тилу всього-на-всього мільярд акцій, тоді Мак Аллан побачив би, хто такий С. Вулф!..