Люди все ще не втрачали надії, бо чутка про те, що «на останніх тридцятьох кілометрах загинули всі», виявилась перебільшеною.
Нарешті з тунелю вийшов і той поїзд, якого інженер Берман затримував доти, доки його застрелили. Поїзд привіз першого мертвого — італійця. Проте італієць загинув не в катастрофі. Він кинувся з ножем у відчайдушну бійку з одним із земляків, своїм amico [67], за місце у вагоні й заколов його. Падаючи, amico встиг розпанахати йому ножем живіт, і в дорозі італієць сконав. Так чи так, а це був перший покійник. Оператор «Едісон-Біо» закрутив ручку своєї камери...
Коли мерця внесли на станцію, довго стримувані почуття натовпу знайшли вихід. Спалахнув гнів! І раптом усі закричали (як раніше робітники в тунелі):
— Де Мак? Він повинен заплатити за це!
Якась жінка з істеричними криками прокладала собі дорогу крізь натовп. Вириваючи в себе цілими жмутами коси й роздираючи на собі нічну сорочку, вона бігла за трупом.
— Чезаре! Чезаре!..
Так, то був Чезаре.
Та коли збуджені гурти робітників з берманівського поїзда (переважно італійці та негри) пояснили, що більше поїздів не буде, зробилося зовсім тихо...
— Більше не буде поїздів?!
— Ми останні!
— Хто ви?
— Останні! Ми останні!!
Здавалося, в натовп сипануло картечним градом. Усі розгублено, безтямно забігали туди-сюди, тримаючись руками за скроні, так ніби їх поранило в голову.
— Останні!! Вони останні!!
Жінки, голосячи, падали на землю, діти плакали, але в декого вже спалахнула жадоба помсти. І раптом увесь цей величезний натовп рушив уперед. Повітря гуло від крику й гаму.
Кремезний смаглявий поляк з войовничими вусами виліз на кам'яну брилу й загорлав:
— Мак загнав їх у пастку!.. У пастку!.. Відплатімо за товаришів!
Натовп шаленів. У кожного в руці раптом з'явився камінець — ця зброя народу,— а камінців тут було вдосталь. (Ось одна з причин того, чому у великих містах люблять асфальтувати вулиці!)
Ще три секунди — і в усій станційній будівлі не залишилося жодного цілого вікна.
— Гарріман, виходь!
Але Гарріман більш не з'являвся.
Він подзвонив у поліцію, бо кілька поліцейських Тунельного були безсилі. І тепер Гарріман, важко дихаючи, сидів у кутку, блідий, не в змозі зібратися з думками.
Люди проклинали його й поривалися вдертись до приміщення. Але поляк придумав інше: оскільки, мовляв, винні всі інженери, то треба попідпалювати їхні будинки, і нехай згорять їхні жінки та діти!
— Загинули тисячі! Тисячі!
— І цим усім туди ж дорога! — кричала італійка, чоловіка якої заколов товариш.— Усім! Відплатімо за Чезаре!
І вона побігла попереду — фурія з розпатланими косами, в подертій на шматки одежі.
Натовп, безладно галасуючи, посунув під мрякою через завалений сміттям вигін. Не стало чоловіків, батьків, годувальників! Тепер — нужда, злидні! Помститися! Крізь гармидер уривчасто прохоплювався спів, там і сям окремі групи співали одночасно «Марсельєзу», «Інтернаціонал», гімн Сполучених Штатів.
— Загинули тисячі! Загинули! Загинули!
Сліпий гнів, жадоба нищити, вбивати, трощити охопила це збурене юрмище. Люди зривали рейки, валили телеграфні стовпи, змітали сторожові будки. І щоразу, коли щось тріщало й розліталося на друзки, здіймався дикий тріумф. Поліцейських освистували й закидали камінням. Здавалося, в цьому нападі люті всі раптом забули про свій біль.
А попереду до вілл та приватних будинків інженерів мчала знавісніла орда фанатичних жінок.
Тим часом відчайдушний біг під океаном тривав. Усі, кому пощастило врятуватися від обвалів, вогню та диму, невтомно мчали вперед. Люди втікали від пазурів смерті, що ядуче дихала їм у спину. Дехто плентав сам, з розкошланим чубом, цокаючи зубами, спотикаючись; інші йшли по двоє, з криком і плачем. Люди цілими юрбами тяглися, важко дихаючи, один за одним; поранені, покалічені лежали на землі й благали зглянутись. Дехто зупинявся, скований страхом, що нікому не сила подолати цей жахливий шлях пішки. Дехто просто здавався — лягав на землю і ждав смерті. Та були й такі, що вміли добре бігати, вони працювали ногами, як коні, переганяли решту, і виснажені люди, в яких уже підтиналися коліна, заздрили їм і проклинали їх.
Рятувальні поїзди раз у раз калатали у дзвони, даючи знати, що наближаються. Із мороку до вагонів кидалися люди; вони ридали від радості, що їх урятували. Та поїзд їхав далі, в глибину тунелю, і через кілька хвилин людей охоплював страх. Вони сплигували на землю й вирушали пішки до іншого поїзда, що, як їм сказали, ждав за п'ять миль.
Рятувальний поїзд посувався повільно — нажахані робітники, які виїздили на останніх товарних поїздах, повикидали багато каміння, щоб звільнити собі на платформах місце, і тепер доводилося розчищати колії. А потім повалив дим! Він роз'їдав очі, дер у горлі, не давав дихати. І все ж поїзд їхав далі, поки прожектори протинали стіну диму. На цьому рятувальному поїзді були мужні інженери, вони не боялися ризикувати життям. Вони зіскакували з поїзда, забігали у респіраторах до заповнених димом штолень і дзвонили. І їм таки вдавалося примусити невеличкі групки людей, що втратили будь-яку надію, зробити останнє зусилля й пройти ще тисячу метрів до поїзда.
Та потім і цей поїзд мусив відійти назад. Багато з тих інженерів захворіли від отруєння димом, а два померли через день у лікарні.
5
Цього дня Мод спала допізна. Вона чергувала в лікарні замість санітарки, що кудись поїхала, і лягла аж о другій ночі. Коли Мод прокинулася, маленька Едіт уже сиділа в ліжечку і бавилася, заплітаючи своє гарненьке біляве волосся в тоненькі кіски.
Не встигли вони перемовитися кількома словами, як увійшла служниця, подала Мод телеграму й сказала, що в тунелі велике нещастя. В її очах була тривога.
— Чому ви так пізно принесли телеграму? — запитала Мод трохи невдоволено.
— Містер Аллан прислав мені телеграму, щоб я дала вам виспатись.
Телеграму Мак послав з дороги. В ній стояло: «ТУНЕЛІ КАТАСТРОФА. НЕ ВИХОДЬ ДОМУ. ПРИЇДУ ГОДИНІ ШОСТІЙ ВЕЧОРА.»
Мод зблідла. «Хоббі!» — промайнуло в неї. Перший, про кого вона подумала, був він. Після вечері Хоббі весело, жартівливо попрощався з нею і поїхав у тунель...
— Що сталося, матусю?
— В тунелі нещастя, Едіт!
— Багато людей убито? — мимохідь, співучим голосом запитала дівчинка, заплітаючи кіски чарівними рухами маленьких рученят.
Мод не відповіла. Вона німо дивилася перед себе. «Де він був на той час — невже там, у самих штольнях?»
Едіт обхопила руками її за шию і заспокійливо промовила:
— Ну чого ти зажурилася? Тато ж у Буффало! — І засміялася — на доказ того, що татові небезпека не загрожує.
Мод накинула халат і замовила телефонну розмову з головною конторою. Минуло багато часу, поки її нарешті з'єднали. Але там нічого не знали або не хотіли казати. Хоббі? Ні, від містера Хоббі нема ніякої звістки.
В її очах виступили сльози — сквапливі сльози, яких ніхто не повинен був бачити. Схвильована, занепокоєна, Мод пішла з Едіт купатися. Вона охоче приймала щоранку ванну. Мод, як і Едіт, любила похлюпатись, мов дитина, у воді, посміятись, погаласувати у ванній кімнаті, де так гучно й дивно відлунювали голоси, постояти в клубах пари під душем,— вода ставала дедалі холоднішою, холоднішою, майже крижаною, а мала Едіт хихотіла, так ніби її лоскотали. Потім вони робили вранішній туалет і сідали снідати. Це була в Мод найприємніша година, і вона ніколи від неї не відмовлялася. Після сніданку Едіт ішла до «школи». Дівчинка мала власну класну кімнату з чорною дошкою,— вона сама забажала таку,— і зі справжньою невеличкою партою, а то це не була б, мовляв, школа.