І грім оплесків, що котився на багато миль, виражав загальне схвалення. Ці оратори пояснювали, які небезпеки приховує будівництво. Вони говорили про жертви, що їх тунель забрав ще до катастрофи. Понад тисячу вісімсот чоловік за шість років! Це не дрібниця! Невже всі вже забули про оті тисячу вісімсот, що їх переїхали поїзди, розтрощили балки, роздушило каміння?! Оратори нагадували про «кесонову хворобу», від якої тижнями страждали сотні людей, а дехто мучитиметься все життя!
— Ми розгадали Мака! — горлали ці оратори. (Частину з них підкупили пароплавні компанії, намагаючись якомога відтягти завершення тунелю.)—Мак — не товариш робітникам! Це дурниця, брехня! Аллан— кат на службі капіталу! Другого такого ката світ іще не знав! Мак — вовк у овечій шкурі! Сто вісімдесят тисяч чоловік працюють у нього! Двадцять тисяч чоловік щороку падають з ніг від його пекельної роботи, і він сяк-так підліковує їх у своїх лікарнях, щоб потім послати к бісу! Бо вони — каліки, каліки на все життя! Нехай гниють на вулицях, хай здихають у божевільнях — Макові байдуже! Скільки людського матеріалу він перевів за ці шість років! Годі! Тепер нехай Мак пошукає собі робочу силу десь інде! Нехай їде в Африку до чорних і там набирає собі рабів для свого «пекла», нехай скуповує по світу злочинців та каторжників! Погляньте на оті ряди домовин! Домовина за домовиною — на цілих два кілометри! Вирішуйте!
Обурливі вигуки, крики, ревище. Так натовп відповідав на ці слова.
Від ранку до вечора в Мак-Сіті не влягалися пристрасті. Тисячі разів лунали ті самі аргументи «за» і «проти».
Третього дня на трибуну вийшов сам Аллан.
Уранці відбулася кремація тіл Мод та Едіт, а пополудні Мак, ще прибитий болем і тугою, кілька годин виступав перед багатотисячним натовпом. І що довше він говорив, що голосніше кричав у рупор, то більше відчував, як до нього повертається колишня його сила, колишня віра в свою справу.
Його промова, про яку повідомляли довгі, метрової висоти плакати, одночасно гриміла в різних місцях звалища німецькою, французькою, італійською, іспанською, польською та російською мовами. Віддрукованою сотнями тисяч примірників, її розкидали по всій земній кулі. В той самий час її викрикували через рупор сімома мовами перед робітничими арміями на Бермудських і Азорських островах, у Фіністере і в Біскайській затоці.
Аллана зустріли мовчанкою. Коли він прокладав собі шлях крізь натовп, люди розступалися, а дехто навіть торкався рукою кашкета. Там, де він проходив, западала німа тиша, перед ним відкривалася вулиця крижаного мовчання, в якому застигало навіть шарудіння. Коли він з'явився на залізничній платформі серед моря голів,— той самий Мак, якого всі вони впізнавали здалеку, з яким кожен мав уже нагоду поговорити, якому кожен тиснув руку, міцні білі зуби якого знав кожен,— коли він з'явився, цей коногон із «Дядька Тома», полем ніби прокотилася могутня хвиля, і вся маса людей гойднулася, величезне військо судомно стислось, як ото клинці, що їх гідравлічні преси підштовхують до одного центру. Але не вихопився жоден звук.
Аллан говорив крізь мегафон. Кожну фразу він повторював по чотири рази — на всі чотири боки.
— Тунельники! Я прийшов сюди, щоб побалакати з вами! — почав він.— Я — Мак Аллан, ви мене знаєте! Ви ось кричите, що я занапастив три тисячі чоловік. Це — брехня! Доля сильніша від людини. Ті три тисячі занапастила робота! Робота щодня вбиває на землі сотні людей! Робота — це битва, а в битві бувають жертви. У самому тільки Нью-Йорку робота, як ви знаєте, щодня вбиває двадцять п'ять чоловік! Але ніхто не думає про те, щоб кинути в Нью-Йорку працювати! В морі щороку гинуть по двадцять тисяч чоловік, але ж нікому не спадає на думку покинути працювати в морі. Тунельники, ви втратили друзів, я про це знаю! Я теж утратив друзів — так само, як і ви! Ми — квити! І в роботі, і в біді ми — товариші! Тунельники!..
Аллан намагався розворушити серед людей той запал, що всі шість років спонукав їх робити, здавалося б, неможливе. Тунель, казав Аллан, він будує не задля своєї втіхи. Тунель має зріднити Америку і Європу, два світи, дві культури. Тунель дасть хліб тисячам людей. Тунель споруджується не заради збагачення окремих капіталістів — він так само належить і народові. Ось якими намірами він, Аллан, керується.
— Тунельники, отой тунель належить вам самим. Усі ви — самі акціонери синдикату!
Аллан відчув, як від нього до моря голів проскочила іскра. Вигуки, крики, збудження! Тепер він має з ними контакт...
— Тунельники, я сам робітник! — кричав у мегафон Аллан.— Робітник, як і ви. Я ненавиджу боягузів! Геть боягузів! Але хоробрі нехай зостаються! Люди працюють не тільки для того, щоб наїстися! Праця — це ідеал. Праця— релігія нашої доби!
Ревище.
Все складалося на користь Аллана. Та коли він закликав тунельників приступити до роботи, довкола знов залягла крижана тиша. Всіх знову скував страх...
Аллан зазнав поразки.
Увечері робітничі ватажки зійшлися на збори, що тривали до самого досвітку. А вранці їхні уповноважені заявили, що в тунель робітники не спустяться.
Океанські та європейські станції приєдналися до рішення своїх американських товаришів.
Цього ранку Аллан звільнив сто вісімдесят тисяч чоловік. Протягом сорока восьми годин вони мали вибратися з квартир.
Тунель мовчав. Мак-Сіті наче вимерло.
Тільки де-не-де стояли з гвинтівками в руках полісмени.
ЧАСТИНА П'ЯТА
1
За ці кілька тижнів «Едісон-Біо» збило ціле багатство. Товариство показувало навіть фільм про катастрофу в самому тунелі (!), людей, що бігли в штольнях, рятуючись від смерті, збори, виступ Мака, все-все.
Газетам теж просто з неба падали небачені гроші, а їхні видавці наїдали собі черева. Катастрофа, рятувальні роботи, величезні мітинги, страйк — усе це були гарматні постріли, що наганяли страх на гігантську армію читачів у всьому світі, які прагли жахів і сенсацій. Люди просто вихоплювали газети одне в одного з рук.
Робітнича преса п'яти континентів змальовувала Мака Аллана таким собі привидом епохи, забризканим кров'ю; у руках він тримав броньовані сейфи з грішми, а рот у нього був напханий людськими головами. Щодня ротаційні машини в усіх країнах розмелювали його на порох. Газети нещадно таврували Тунельний синдикат, називаючи його найбезсоромнішим рабовласником усіх часів, страшним капіталістичним тираном.
Звільнені робітники поводилися загрозливо. Проте й Аллан тримав їх у страху. На всіх бараках, на перехрестях і на стовпах з'явилися оголошення: «Тунельники! Синдикат просто так не віддасть жодного гвинтика, він захищатиметься! Попереджуємо: в усіх синдикатських будівлях стоять кулемети! Майте на увазі: ми не жартуємо!»
Звідки раптом у цього Мака кулемети? Виявилося, що їх таємно поставили ще кілька років тому — про всяк випадок! Цього чоловіка голими руками не візьмеш!
Рівно через сорок вісім годин після звільнення тунельників у робітничих селищах уже не було ні світла, ні води.
Не залишалося нічого іншого, як піти — якщо ти не хотів розпочати битву з синдикатом.
Але відступити піймавши облизня тунельники не бажали! Їм хотілося показати світові, що вони є, хотілося ще раз, перше ніж піти, нагадати про себе.
Наступного дня п'ятдесят тисяч робітників — ціла армія! — вирушили на Нью-Йорк. Вони сіли у п'ятдесят поїздів і о дванадцятій годині прибули в Хобокен. Поліція не могла заборонити цим масам вступати до Нью-Йорка: кожен, хто бажав побувати в Нью-Йорку, мав на це право. Але телефони в поліцейських дільницях дзвонили без угаву — пересування цієї армії було під постійним контролем.
У тунелі під Гудзоном на дві години майже припинився транспортний рух. Робітники тяглися тут безкінечною вервечкою, і тунель гримів від їхніх кроків та співу.
Випірнувши з тунелю, армія вишикувалася для демонстрації і повернула на Крістофер-стріт. Попереду, сповнюючи вулиці довкола пекельним гуркотом, крокував духовий оркестр. За ним ішли прапороносці, вони несли стяг із червоним написом: «Тунельники». Потім пливли ряди червоних знамен Міжнародної робітничої ліги. Далі над головами демонстрантів маяли сотні національних прапорів з усього світу: попереду — смугасто-зоряний Сполучених Штатів, потім прапори Канади, Мексіки, Аргентіни, Бразілії, Чілі, Уругваю, Венесуели, Гаїті, Франції, Німеччини, Італії, Данії, Швеції, Норвегії, Росії, Іспанії, Португалії, Туреччини, Персії, Голландії, Китаю, Японії, Австралії, Нової Зеландії.
За строкатим лісом прапорів виступали негри. Частина з них вдавали з себе страшенно розгніваних — вони люто поводили очима й безтямно щось викрикували, а решта їх залишалися добрими чорношкірими хлопцями — ці шкірили свої білі зуби до зустрічних ladies [74] і робили їм недвозначні любовні пропозиції. Посеред цього гурту плив плакат із величезним написом: «Hell men!» [75] Далі група тунельників несла шибеницю. На ній погойдувалася лялька: Аллан!
Його не важко було впізнати по вогняно-червоній перуці на круглій, зробленій із старого мішка голові та білих, намальованих фарбою зубах. З попони тунельники пошили велике пальто, що нагадувало відоме всім рудувате демісезонне пальто Мака. Перед повішеним Алланом несли великий плакат, на якому стояло:
«МАК АЛЛАН, УБИВЦЯ 5 000 ЧОЛОВІК».
Над морем непокритих голів, кепок, картузів та пом'ятих котелків, що котилося по Крістофер-стріт та Вашінгтон-стріт у бік Бродвею, пливла ціла вервечка таких опудал.
А за Алланом погойдувався на мотузку Ллойд. Голову йому пофарбували в горіховий колір, а очі й зуби розмалювали взагалі жахливо. Перед цією індійською мумією несли плакат:
«ЛЛОЙД. КРАДЕ МІЛЬЯРДИ. ЖЕРЕ ЛЮДСЬКЕ М'ЯСО».
Потім — опудало Хоббі у світлій солом'яній перуці: таке худе, таке жалюгідне, що воно розвівалося на вітрі, немов прапор. А на плакаті було написано:
«ХОББІ. ЛЕДВЕ ВТІК ВІД ЧОРТА. ПОВІШЕНИЙ».
Далі несли С. Вулфа! Голова його була увінчана червоною фескою. С. Вулф мав товсті червоні губи й червоні очі завбільшки як кулак. А на шиї в нього теліпалася низка дитячих ляльок.
«С. ВУЛФ ІЗ СВОЇМ ГАРЕМОМ! ЄВРЕЙ І ЧЕМПІОН СЕРЕД ШАХРАЇВ!»
Ще далі — відомі фінансові тузи й головні інженери різних станцій. З-поміж них особливо привертав увагу «Товстий Мюллер» з Азорських островів. Він був круглий, як надута гумова куля, а замість голови на плечах у нього сидів старий котелок.
«ЛАСИЙ ШМАТОК ДЛЯ ПЕКЛА!»
У лавах демонстрантів крокували десятки оркестрів; усі вони грали одночасно й сповнювали ущелини Бродвею таким тріском та брязкотом, наче на асфальт падали й розбивалися відразу тисячі шибок. Гурти робітників горлали, свистіли, сміялися, і роти в усіх були спотворені від намагання здійняти якомога більший галас. Одні загони співали «Інтернаціонал», другі — «Марсельєзу», треті — впереміш усе, що спадало на думку. Проте основою цього жахливого гармидеру було гупання й тупіт ніг, глухий такт важких чобіт, що годинами повторював те саме слово: «Тунель... тунель... тунель...»
Здавалося, сам тунель прийшов до Нью-Йорка, щоб улаштувати демонстрацію.