Гуркіт від вибуху в американській штольні, крики страйкарів прокотилися відлунням на біржах усього світу. За кілька днів акції впали на двадцять п'ять відсотків, бо кожному хотілось якнайшвидше позбутися їх, і ніхто не мав бажання опектися. Через тиждень після катастрофи крах здавався неминучим. Однак С. Вулф відчайдушно кинувся на підтримку фінансового будівництва-гіганта — і взяв гору! Він наворожив перед громадськістю спокусливий баланс, підкупив армію біржових репортерів і наповнив пресу Старого й Нового світу заспокійливими заявами. Курс робився твердішим і перестав падати. С. Вулф розпочав смертельну битву за те, щоб утримати курс, а тоді повільно знов його підвищити. Сопучи й пирхаючи, як бегемот, у своїй конторі на десятому поверсі, він із запалом розробляв плани цієї компанії.
Тим часом як під вікнами ревіло юрмище, С. Вулф доповідав Алланові про свої пропозиції. На його думку, слід було взятися за поклади калію та залізної руди на ділянці «Товстого Мюллера». Використовувати енергію електростанцій. Добувати субмариній у злощасній розколині. Буріння показало, що там потужність пласта в середньому десять метрів. Ціле багатство! С. Вулф запропонував Пітсбурзькій компанії ливарно-афінажних заводів укласти угоду. Компанія мала видобувати руду, а синдикат — вивозити її на поверхню. За це С. Вулф вимагав шістдесят відсотків чистого прибутку. Компанія добре знала, що синдикат «hard up» [80] , і запропонувала тридцять відсотків. Однак С. Вулф заприсягнув, що скоріше дасть заховати себе живим, аніж погодиться на такі ганебні умови. Він негайно звернувся до «Амерікен Смелтерс». Тоді Пітсбурзька компанія відступила й запропонувала сорок відсотків.
С. Вулф погодився на п'ятдесят відсотків і погрозив, що в майбутньому синдикат узагалі не вивезе жодної крихти руди — просто штольні пролягатимуть попід родовищами або поверх них, байдуже. Нарешті погодилися на сорока шести і одній третій відсотка. За цю останню третину відсотка С. Вулф боровся, як воїни племені масаї, і пітсбуржці заявили, що воліли б мати справу з самим чортом, ніж із цією «shark» [81].
За останні два роки С. Вулф помітно змінився. Він ще дужче погладшав і дихати став іще важче. Його темні очі з довгими чорними віями, що завжди здавалися підфарбованими, не втратили свого ледь меланхолійного, східного блиску, проте вогонь їхній пригас. С. Вулф дуже посивів. Він уже не підстригав бороду, і вона звисала з обох щік і підборіддя довгими патлами. Своїм могутнім чолом, широко посадженими витрішкуватими очима й широким, загнутим донизу носом він нагадував американського буйвола,— пустельника й самітника, якого череда прогнала за непомірний деспотизм. Це враження поглиблювали синці під очима. В останні роки С. Вулф страждав від сильних приливів крові до голови.
Коли крики внизу гучнішали, С. Вулф здригався й насторожено кліпав очима. Він був не більший боягуз, ніж решта людей, однак шалений робочий темп останніх років, вплинув на його нерви.
До того ж С. Вулф мав ще й інший, зовсім інший клопіт, який він розважливо приховував від усього світу...
Після наради Аллан знов залишився сам. Він ходив туди-сюди в своєму кабінеті. Обличчя його було змарніле, погляд похмурий, тьмяний. Як тільки Аллан зоставався сам, його охоплювала тривога, і він мусив рухатись. Тисячі разів переходив він від стіни до стіни, ніс своє горе з одного кутка кімнати в інший. Часом він ставав і замислювався, проте й сам не знав, про що.
Потім Аллан зателефонував до лікарні в Мак-Сіті й спитав, як почуває себе Хоббі. Хоббі лежав у жару, і до нього нікого не пускали. Нарешті Аллан опанував себе й поїхав. Увечері він повернувся до синдикату трохи посвіжілий і знову сів за роботу. Він вивчав різноманітні проекти, що передбачали розробку знайденої під океаном розколини. Там планувалося розмістити гігантські депо, велику станцію і машинні зали. В ту розколину Аллан міг скидати каміння з вісімдесяти кілометрів подвійних штолень. Сказати правду, злощасна розколина, в якій смерть мільйони років чигала на тунельників, мала неоціненну вартість. Проекти зацікавили Аллана й проганяли похмурі видива. Ні на мить він не мав права спинитися думкою на тому, що лишилося позаду...
Спати він лягав пізно вночі й був радий, коли щастило поспати кілька годин без кошмарних, тяжких снів.
Один тільки раз Аллан вечеряв у Ллойда.
Перед вечерею з ним завела розмову Етель Ллойд. Вона з таким щирим болем говорила про смерть Мод та Едіт, що Аллан відразу почав дивитися на неї іншими очима. Несподівано Етель здалася йому на багато років старшою і зрілішою.
Кілька тижнів Аллан не виїздив із тунелю.
Ця перерва на кілька тижнів, яка за звичайних обставин стала б можливою тільки ціною величезних фінансових утрат, була для нього, по суті, вкрай бажаною. Скажена робота, що тривала з року в рік, виснажила інженерів, вони потребували відпочинку. Робітничому страйку Аллан особливого значення не надавав. Навіть тоді, коли об'єднання профспілок монтерів, електриків, слюсарів, бетонувальників, мулярів, теслярів оголосило тунелеві бойкот.
А тим часом штольням потрібен був нагляд, щоб там відразу не почався занепад. Для цієї роботи Аллан мав у своєму розпорядженні восьмитисячну армію інженерів та добровольців, яких він розподілив на окремі ділянки. Докладаючи героїчних зусиль, ці вісім тисяч підтримували лад у гігантській споруді.
Монотонно лунали дзвони поодиноких поїздів у спорожнілому, німому тунелі. Людям потрібно було багато часу, щоб звикнути до мертвої тиші штолень, які колись гули від роботи. Загони гірничих техніків, фахівців із сталевих конструкцій, електротехніків, механіків об'їздили європейські, атлантичні та американські штольні. Вони прискіпливо перевіряли кожну рейку, шпалу, заклепку, кожен гвинт. Записували, де треба щось поліпшити чи замінити. Геодезисти й математики ретельно вивчали положення і напрямок штолень. Відхилення від розрахунків загалом були незначні. Найбільші вони виявились на атлантичній ділянці «Товстого Мюллера» — три метри в ширині й два у глибині. Цю різницю можна було віднести за рахунок недосконалих інструментів, що перебували під впливом величезних кам'яних мас.
У фатальній розколині тисячі напівголих робітників Пітсбурзької компанії, обливаючись потом, день і ніч свердлили, підривали й подавали на поверхню крихкий субмариній. У тропічній спекоті розколини гриміла, вирувала робота, так ніби в тунелі нічого й не сталося. Навіть те, що добувалося за один день, мало величезну цінність.
Але довкола все лежало прахом. Мак-Сіті ніби вимерло. Ваннамейкер закрив свій універсальний магазин, двері тунельного готелю були замкнені. У робітничих селищах тулилися жінки й діти — вдови і сироти тих, що загинули.
3
Розпочату проти синдикату судову справу через кілька тижнів припинили, оскільки катастрофа, цілком очевидно, була викликана force majeure [82].
Судовий розгляд затримав Аллана в Нью-Йорку. Але тепер він звільнився й негайно виїхав з міста.
Зиму він пробув на Бермудських та Азорських островах і кілька тижнів провів у Біскайській затоці. Потім відвідав електростанцію на острові Уессан, а далі слід його загубився.
Весну Аллан прожив у Парижі. Він зупинився під ім'ям Ч. Коннера, комерсанта з Денвера, в одному старому готелі на вулиці Рішельє. Ніхто Аллана не впізнав, хоча кожне сотні разів бачило його портрет. Він умисне вибрав цей готель, щоб не зустрічатися з тим класом людей, яких найдужче ненавидів: з багатими неробами й галасливими базіками, що перебираються з готелю в готель і влаштовують свої обіди та вечері з сміховинною врочистістю.
Аллан жив зовсім самотньо. Щодня він сидів пополудні за круглим мармуровим столиком перед тим самим кафе на бульварі, пив каву й мовчки, байдужими очима дивився на гамірну вулицю. Час від часу він підводив погляд до балкона на третьому поверсі готелю на протилежному боці вулиці: кілька років тому вони жили там з Мод. Іноді на балконі з'являлася жінка у світлій сукні, і тоді Аллан не міг відвести від балкона погляд. Щодня він ходив до Люксембурзького саду — в той його куточок, де гралися тисячі дітей. Там стояла лавка, на якій він колись сидів із Мод та Едіт. І Мак щодня сідав на ту лавку й дивився на дітвору, що галасувала довкола. Тепер, через півроку після катастрофи, мертві й туга за ними помалу набували якоїсь дивної влади над ним. Протягом весни й літа Мак проїхав тими самими місцями, де кілька років тому був із Мод та Едіт. Він відвідав Лондон, Ліверпуль, Берлін, Відень, Франкфурт, і скрізь його не покидали похмурі, хворобливо-солодкі спогади.
Він зупинявся в тих самих готелях і нерідко жив навіть у тих самих номерах. Часто затримувався на хвилю перед дверима, що їх колись відчиняла і зачиняла рука Мод. Йому не важко було орієнтуватися в усіх тих чужих готелях і коридорах. Довгі роки, які Мак провів у темних підземних лабіринтах шахт, навчили його знаходити дорогу. Ночі він просиджував без сну в кріслі. Світла не вмикав і сидів нерухомо, з розплющеними, сухими очима. Іноді стиха промовляв кілька слів до Мод — як тоді, коли вона була ще жива: «Іди вже спати, Мод!», «Не псуй собі очей!» Він мучив себе докорами, що зав'язав їй світ, коли всі його думки вже були заклопотані великою справою. Йому здавалося, ніби він так ніколи й не розкрив їй усього свого кохання, ніби взагалі мало її кохав — не так, як кохає тепер. Він картав себе й страждав, пригадуючи, як йому докучали навіть нарікання Мод на те, що він її занедбав. Ні, він не зумів зробити свою маленьку, ніжну Мод щасливою. З запаленими, сповненими туги очима Мак сидів у мертвих кімнатах, поки наставав новий день. «Уже світає, пташки цвірінькають, чуєш?» — казала Мод. А Мак відповідав пошепки: «Чую, чую, люба!» І падав у ліжко.
Нарешті йому прийшло на думку купляти речі з тих священних покоїв — свічник, годинник, письмове приладдя. Власники готелів, що мали містера Ч. Коннера за знудьгованого багатого американця, безсоромно загинали величезні суми. Однак Аллан платив, не торгуючись, будь-які гроші.
У серпні він повернувся з подорожі знов до Парижа і зупинився в тому самому старому готелі на вулиці Рішельє — ще мовчазніший, ще похмуріший, з тьмяним блиском в очах. Аллан справляв враження душевнохворої, заглибленої в свої думки людини, що не помічає життя довкола. Тижнями від нього не чули жодного слова.
Якось увечері Аллан ішов покрученою, залюдненою вуличкою Латинського кварталу і раптом зупинився. Хтось вигукнув його ім'я. Але навкруги поспішали чужі, байдужі люди. Зненацька він побачив просто перед собою своє прізвище, колишнє своє прізвище, надруковане величезними літерами.
То був яскравий плакат «Едісон-Біо»:
«Мас Allan, constructeur du «Tunnel» et Mr. Hobby, ingenieur en chef, conversant avec les collaborateurs a Mac-City».
«Les tunnel-trains allant et venant du travail!» [83]
Аллан не знав французької мови, але зміст афіші зрозумів. Якась дивна цікавість примусила його нерішуче ступити до темної зали. Йшла сентиментальна, зовсім не цікава йому драма. Але в ній грала маленька дівчинка, що трохи нагадувала Едіт, і ця дитина втримала його на півгодини в переповненій залі. La petite Yvonne [84] розмовляла так само серйозно, з поважним виглядом, як це роблять дорослі...
Раптом Аллан почув своє прізвище, і ту ж мить на екрані постало «його місто». Воно мерехтіло серед куряви й диму, осяяне сонцем. Перед станцією стояв гурт інженерів — переважно знайомі йому обличчя. Всі вони повернулися, мов на команду, назустріч автомобілю, що повільно під'їздив до них. У машині сидів він сам, Аллан, а поруч — Хоббі. Хоббі підвівся, щось гукнув інженерам, і всі засміялися. Аллан відчув тупий біль, коли побачив Хоббі — свіжого, бадьорого... А тепер тунель занапастив його, як і багатьох інших. Автомобіль повільно рушив далі, і раптом Аллан побачив, як він на екрані встає і обертається. Один з інженерів торкнувся рукою капелюха — на знак того, що зрозумів наказ.
Диктор: «Геніальний творець тунелю віддає розпорядження своїм співробітникам!»
А чоловік, який щойно торкнувся капелюха, несподівано подивився пильно в публіку, саме на нього, Аллана, так наче помітив його. Ту ж мить Аллан упізнав його: то був Берман, якого застрелили десятого жовтня.
Раптом Аллан побачив тунельні поїзди: вони мчали похилою площиною вниз, злітали нагору, один за одним, і хмара куряви здіймалася над ними.
Серце в Аллана закалатало. Він сидів скований, розтривожений, обличчя палало, і він так важко дихав, що сусіди звернули на нього увагу й засміялися.
А поїзди все мчали, мчали... Аллан устав і відразу вийшов. На вулиці взяв таксі й поїхав до готелю. Тут він спитав в управителя, коли відходить перший пароплав-експрес до Америки. Управитель — він завжди ставився до Аллана надзвичайно уважно й турботливо, як до тяжкохворого,— назвав йому пароплав лінії Кюнара, що відходив на другий день уранці з Ліверпуля. Але вечірній швидкий поїзд, додав управитель, уже пішов.
— Негайно замовте спеціальний поїзд! — сказав Аллан.
Управитель, здивований таким голосом і тоном містера Коннера, звів очі. Що так змінило за один день цього чоловіка? Перед управителем стояла, здавалося, зовсім інша людина.
— Залюбки,— відповів управитель.— Однак я змушений буду попросити в містера Коннера певних гарантій...
Аллан ступив до ліфта.
— А навіщо? Скажіть, що поїзд замовляє містер Мак Аллан із Нью-Йорка.
Аж тепер управитель упізнав його і спантеличено поточився назад, приховуючи в поклоні свій подив.
Аллан ніби наново народився. Поїзд шалено мчав його з Парижа, із брязкотом пролітаючи повз усі станції. І тільки ця скажена швидкість нарешті остаточно повернула Аллана до тями. Цієї ночі він добре спав. Уперше за багато місяців. Тільки один раз він прокинувся — коли поїзд із гуркотом ускочив у тунель під Ла-Маншем. «Надто вузькі вони поробили штольні»,— подумав він ї знов заснув. Уранці Аллан відчув себе свіжим, здоровим, сповненим енергії. З поїзда він зв'язався по телефону з капітаном корабля й директором компанії. О десятій він дістався до кюнарського пароплава, що вже нетерпляче ждав його, зі свистом випускаючи з труб клуби гарячої пари. Тільки-но Аллан ступив однією ногою на палубу, як гвинти вже збили воду на рідкий мармур. Через півгодини весь пароплав знав, що пасажир, котрий спізнився,— не хто інший, як Мак Аллан.
Коли вийшли у відкрите море, Аллан заходився гарячково розсилати телеграми. Над Біскайською затокою, Азорськими й Бермудськими островами, Нью-Йорком і Мак-Сіті сипонув рясний дощ телеграм. У похмурих штольнях під морським дном запульсував життєдайний струмінь: Аллан знов узяв кермо в свої руки.
4
Насамперед Аллан поїхав до Хоббі.
Будинок Хоббі стояв трохи збоку від Мак-Сіті. Він сусідив з молодим дубняком і весь ніби складався з лоджій, балконів та веранд.
Аллан натис на кнопку дзвінка, але йому ніхто не відчинив. Дзвінок, мабуть, не працював. Будинок справляв таке враження, наче в ньому давно вже ніхто не жив. Проте всі вікна стояли відчинені навстіж. Хвіртка була замкнена, й Аллан, не довго думаючи, переліз через паркан. Як тільки він опинився в парку, підскочила вівчарка й зупинила його лютим гавканням. Аллан заговорив до неї, і собака, не відриваючи від нього очей, нарешті пропустив його. Увесь парк був устелений опалим дубовим листям і такий самий занедбаний, як і будинок. Хоббі, певно, не було вдома.