— Я не боюся, сер!
— Тоді підійди ближче!
Юлішка ступила ближче. «Тепер він це зробить!» — подумала вона й згадала про гроші.
Але С. Вулф цього не зробив. Він посадив її до себе на коліна.
— Не бійся, подивися на мене!
Вона звела на нього трепетний, палючий погляд. С. Вулф поцілував її в щоку. Він пригорнув її до себе в пориві батьківського почуття ніжності, і на очі йому набігли сльози.
— Що ти збираєшся тут, у Нью-Йорку, робити?
— Не знаю.
— Хто тебе сюди привіз?
— Брат. Але він поїхав на Захід.
— І що ж ти тепер робиш?
— Співаю з Дьюлою.
— Покинь Дьюлу й більше з ним не співай. Він негідник. Та ти й зовсім не вмієш співати!
— Так, сер.
— Я дам тобі грошей, а ти зробиш так, як я тобі скажу?
— Добре, сер!
— Гаразд. Вивчи англійську мову. Купи собі просту гарну одежу й наймися десь продавщицею. Слухай уважно, що я тобі скажу. Я дам тобі дві тисячі доларів — ти гарно танцювала. Їх вистачить тобі на три роки. Запишися на які-небудь вечірні курси. Вивчи бухгалтерію, стенографію і машинопис. Все інше влаштується саме собою. Ти так зробиш?
— Так, сер! — відповіла Юлішка злякано, бо С. Вулф здався їй страшним. Вона чула, що в Нью-Йорку часто вбивають молодих дівчат.
— Одягнися!
І С. Вулф простяг дівчині цілу пачку банкнот.
Але дівчина не важилася їх брати. «Як тільки я візьму гроші, він мене вб'є»,— думала вона.
— Бери! — сказав усміхаючись С. Вулф.— Мені гроші більш не потрібні — завтра рівно о шостій вечора мене вже не буде живого.
Юлішка здригнулася.
С. Вулф нервово засміявся.
— На ось іще два долари. Візьми перше таксі, яке трапиться, і їдь додому. Віддай Дьюлі сто доларів і скажи, що більше я тобі не дав. І нікому не признавайся, що маєш гроші! Найголовніше в цьому світі — мати гроші, але щоб ніхто про це не знав! Та бери ж! — І він тицьнув їй у руку банкноти.
Юлішка пішла, не подякувавши.
С. Вулф зостався сам, обличчя його враз осунулось.
— Дурне дівчисько! — пробурмотів він.— Однаково пропаде!
С. Вулф уже пошкодував, що дав Юлішці гроші. Він викурив сигару, випив чарку коньяку й заходив туди-сюди по кімнаті. Тоді повмикав усі лампочки — він не міг терпіти сутінків. Потім зупинився перед лакованою японською шафкою і відчинив її. В шафці було повно пасом кіс — білявих, золотистих, рудих жіночих кіс. На кожному пасмі був ярлик, як на пляшечках з ліками. І стояла дата. Вулф подивився на цю павідь волосся й відразливо засміявся. Жінок він зневажав і ненавидів — як усі чоловіки, що мають справу переважно з продажними жінками.
Одначе власний сміх збентежив його. Це був ніби чийсь чужий сміх, який йому доводилося десь чути. Потім С. Вулф пригадав, що так сміявся його дядько, точнісінько так, і того дядька він не любив найбільше в світі. Дивно.
І знов С. Вулф заходив по кімнаті. Але стіни й меблі чимдалі розпливалися, втрачали обриси. Кімната більшала, порожніла. Самотність стала йому нестерпною, і він поїхав до клубу. Була третя година ночі.
На вулиці — жодної живої душі. Тільки через три будинки стояв автомобіль, у якому щось поламалося, і шофер порався біля двигуна. Та тільки-но Вулф рушив, автомобіль поїхав услід за ним. Вулф гірко всміхнувся. Шпигуни Аллана?
Під'їхавши до клубу, він дав своєму шоферові два долари на чай і відіслав його додому.
«Боже, та він же геть готовий!» — промайнуло в шофера.
У клубі за трьома столами ще грали в покер, і Вулф підсів до знайомих. Аж дивно, як йому сьогодні йшли карти! Такі трапляються не часто! «А ось і дві тисячі, які я дав Юлішці!» — подумав він і сховав гроші до кишені. О шостій годині вони покинули грати, і Вулф до самого дому йшов пішки. За ним плентали, розбалакуючи, двоє чоловіків з лопатами на плечах. Біля самого будинку він спіткав підхмеленого робітника — той заточувався, брався за стіни й фальшиво наспівував вдаючи п'яного.
— Have a drink? [87] — звернувся до нього Вулф.
Але «п'яний» йому не відповів. Тільки пробелькотів щось під ніс незрозуміле й поплентав далі. «Алланова робота!»
Вдома С. Вулф випив віскі — такого міцного, що його аж пересмикнуло. Він не захмелів, однак поринув у якийсь напівсвідомий стан. Потім заліз у ванну, заснув у ній і прокинувся аж тоді, коли постукав стурбований слуга. С. Вулф одягся з голови до ніг у все нове й вийшов з дому. Вже зовсім розвиднилося. На другому боці тротуару стояв автомобіль. Вулф підійшов і спитав, чи він вільний.
— Зайнятий! — кинув шофер, і Вулф зневажливо посміхнувся.
Аллан його оточив, узяв в облогу.
З будинку вийшов чоловік з невеличкою чорною папкою під рукою і рушив за Вулфом протилежним боком вулиці. Але Вулф зненацька вскочив до трамваю і подумав, що нарешті позбувся нишпорок Аллана.
Він випив у якомусь кафе каву і до самого полудня проблукав вулицями.
Нью-Йорк знов розпочав дванадцятигодинну свою гонитву. Нью-Йорк мчав, намагаючись не відстати від свого лідера — бізнесу. Автомобілі, екіпажі, вантажні машини, люди — все пролітало мимо. Гуркотіли поїзди надземної залізниці. Люди вискакували з під'їздів, автомобілів, трамваїв, вигулькували з отворів у землі, з двохсотп'ятдесятикілометрових штолень підземки. Всі вони рухалися швидше, ніж Вулф. «Відстаю!» — подумав він і наддав ходи. Однак люди його все ж таки переганяли. Вони снували, немов загіпнотизовані, повз нього. Манхеттен, це величезне серце міста, всмоктував їх і випорскував з себе крізь тисячі артерій. То були уламки, атоми, розпечені внаслідок взаємного тертя, вони мали не більше власної енергії, ніж будь-які молекули. А місто крокувало своєю громохкою ходою. Що п'ять хвилин повз Вулфа проскакував велетенський сірий електричний омнібус, він мчав Бродвеєм, мов слон, якому тицьнули під хвіст підпалений трут. То були омнібуси-буфети, в яких дорогою на роботу можна проковтнути чашку кави й сандвіч. А серед маленьких людей, що пролітали мимо, походжали величезні нахабні привиди й викрикували: «Збільш удвічі свій прибуток! — Нащо тобі бути таким гладким? — Ми зробимо тебе багатим, надішли тільки листівку! — Easy Walker! — Make your own terms! — Stop having fits! — Drunkards saved secretly! [88] Ти станеш удвічі дужчий!»
Реклама!.. Великий приборкувач, якого слухається галаслива маса. Вулф усміхнувся ситою, задоволеною усмішкою. Це він підняв рекламу до рівня мистецтва!
З Баттері він побачив три лимонно-жовті аероплани; вони шугали один за одним над затокою у гонитві за покупцями, що прибували до Нью-Йорка. На жовтих крилах стояло: «Ваннамейкер —день розпродажу!»
Кому з усіх цих тисяч людей, що рояться довкола нього, спаде на розум, що це він, С. Вулф, дванадцять років тому придумав «летючі реклами»?
Він блукав по Нью-Йорку, втримуваний відцентровою силою цієї страхітливої молотарки. Цілісінький день. Він обідав, пив каву, то там, то там перехиляв чарку коньяку. Як тільки С. Вулф зупинявся, у нього починала паморочитися голова, і він простував усе далі, далі. О четвертій годині він опинився біля Центрального парку, напівзнетямлений, ні про що вже не думаючи. Він поминув аеродром компанії «Чікаго — Бостон — Нью-Йорк» і йшов туди, куди його вели алеї. Почав накрапати дощ, і парк зовсім обезлюднів. Вулф ступав і дрімав на ногах. І раптом він стрепенувся від глибокого переляку: він злякався власної ходи! Він ішов згорбившись, човгаючи ногами, на підігнутих колінах — достоту, як старий Вольфзон, якого доля привчила до покори. Зненацька С. Вулф виразно почув внутрішній голос: «Син обмивальника покійників!»
Від переляку С. Вулф прокинувся. Де він? У Центральному парку. Чому він тут опинився? Чому не забрався геть, хай йому грець, чому не забіг світ за очі? Чому він цілий день товкся в Нью-Йорку? Хто його тут тримав? Він глянув на годинник. Було кілька хвилин на шосту. Отже, він мав ще годину — адже Аллан умів додержувати слова.
Мозок його напружено працював. У його кишені лежало п'ять тисяч доларів. Цього досить, щоб опинитися звідси далеко-далеко! Він вирішив тікати. Аллан не повинен його схопити. Він роззирнувся — кругом жодної живої душі! Виходить, йому все ж таки пощастило спекатися нишпорок Аллана! Ця перемога підбадьорила С. Вулфа, і він почав діяти блискавично. Насамперед зайшов до перукарні й, поки перукар стриг йому бороду, обміркував план утечі. Він був на площі Колумба. Зараз він доїде підземкою до Двохсотої вулиці, потім пройде трохи пішки, а тоді сяде в який-небудь поїзд.