На свій подив С. Вулф побачив на пероні серед пасажирів свого знайомого — супутника під час останньої подорожі через океан. Чоловік навіть глянув у його бік, але — на щастя! — не впізнав його. А вони ж щодня грали з ним у курильній залі в покер!
Другою колією блискавкою промчав експрес, сповнивши станцію гуркотом і вітром. Вулф нетерпляче глянув на годинник. Ще п'ять хвилин!
Та раптом його знайомий зник з очей. Озирнувшись, Вулф побачив того чоловіка в себе за спиною — він уважно читав «Геральд». У Вулфа відразу заніміли рухи й ноги. В голові зринула страшна думка! А що, коли це — один із шпигів Аллана, який слідкує за ним від самого Шербурга?!
До шостої залишалося ще три хвилини. Вулф відступив на кілька кроків убік і поглянув крадькома на колишнього свого супутника. Той спокійно читав далі, але в його газеті була дірочка, і крізь неї дивилося пильне око!
У С. Вулфа завмерло серце, коли він зазирнув у те око. Все, кінець! Цієї миті на станцію влетів поїзд, і С. Вулф на очах у нажаханих людей кинувся на рейки. Чиясь рука з розчепіреними пальцями ще спробувала затримати його...
8
Без двох хвилин о шостій С. Вулфа розмололи колеса підземної електрички, а вже через півгодини весь Нью-Йорк сповнили збуджені вигуки:
Екстрений випуск! Купляйте екстрений випуск! Подробиці самогубства банкіра Вулфа! Все про Вулфа! (Англ.)
Продавці газет бігали, мов дикі коні, і вулицями, якими вдень блукав С. Вулф, луною котилося його ім'я:
— Вулф! Вулф! Вулф!
— Вулфа розрізало натроє!
— Вулф! Вулф! Вулф!
Кожен сотні разів бачив на Бродвеї його п'ятдесятисильний автомобіль зі срібним драконом, що гудів, мов сирена океанського пароплава. Усі знали його кошлату буйволячу голову. С. Вулф був частиною Нью-Йорка, і ось цього чоловіка не стало! С. Вулф, що заправляв найбільшим капіталом, яким будь-коли володіли люди! Газети, що симпатизували синдикатові, писали: «Нещасний випадок чи самогубство?» А ворожі: «Спочатку Расмуссен — тепер Вулф!»
Вулф! Вулф! Вулф!
Хлопчики-газетярі, викрикуючи це ім'я, здіймали на заповнених туманом вулицях хмари куряви. Їхні крики нагадували хрипке завивання вовків, що шматують здобич.
Аллан довідався про жахливу смерть Вулфа через п'ять хвилин після нещастя. Один із детективів подзвонив йому по телефону.
Пригнічений, не в змозі працювати, Аллан ходив з кутка в куток у своєму кабінеті. На вулицях стояв туман, і тільки тьмяно освітлені призахідним сонцем хмарочоси височіли над цим сизим морем. Унизу вирував, гуркотів Нью-Йорк: у місті вибухнув скандал! Минуло чимало часу, перше ніж Алланові пощастило порадитися з головою синдикатського прес-бюро та з тимчасовим директором фінансового відділу. Цілу ніч Алланові ввижався образ Вулфа — такий, яким він бачив його востаннє: смертельно блідий, він лежав у кріслі й задихався...
«Це тунель!» — сказав собі Аллан. Він відчув, як його обступають з усіх боків нещастя й небезпеки, і затремтів. Він бачив, що настають часи безнадії. «Тепер потрібні будуть цілі роки...» — думав він, блукаючи без сну по кабінету.
Смерть Вулфа не дала заснути цієї ночі тисячам людей. Коли застрелився Расмуссен, люди нервували. Смерть Вулфа злякала цілий світ. Синдикат похитнувся! Всі великі банки світу вклали в тунель мільярди, вклала мільярди промисловість, мільярди вклали всі народні верстви — аж до продавців газет. Хвилювання поширилося від Сан-Франціско до Петербурга, від Сіднея до Капштадта. Преса всіх континентів підігрівала побоювання. Акції синдикату не просто падали— вони стрімко котилися вниз! Смерть Вулфа стала початком «великого землетрусу».
Нарада головних акціонерів синдикату тривала дванадцять годин і скидалася на жорстоку, пекельну битву, в якій зчіплювалися навіть звичайно стримані люди. Другого січня синдикат мав платити проценти й за кредит — сотні мільйонів доларів, величезні суми, для яких не було достатніх ресурсів.
Нарада опублікувала заяву про те, що фінансове становище синдикату склалося не блискуче, однак є підстави сподіватися на його поліпшення. Ця заява розкрила в погано завуальованій формі всю фатальну правду.
На другий день десятидоларові акції можна було купити за один долар. Ціла армія приватних осіб, що піддалися кілька років тому загальній спекулятивній лихоманці, виявилася розореною. Більше десятка жертв забрав цей перший день. Люди йшли на штурм банків. В облозі з ранку до вечора перебували не тільки ті з них, що брали активну участь у справах синдикату, але й багато таких, які не мали з ним нічого спільного. Клієнти забирали свої вклади. Десятки, сотні закладів мусили зачиняти свої каси — не вистачало готівки. Криза 1907 року проти цієї була жартом. Кілька невеликих банків не витримали вже першого набігу. Але й великі аж до підмурівків двигтіли від хвилі, що на них накотилася. Марно намагалися вони заспокоїти громадськість усілякими заявами. Банки «Нью-Йорк Сіті», «Морган і К°», «Ллойд», «Амерікен» виплатили за три дні карколомні суми. Телеграфісти від знесилення падали з ніг. Розкішні будівлі банків усю ніч стояли яскраво освітлені, директори, касири, секретарі цілими днями не роздягалися. Гроші чимдалі дорожчали. Коли внаслідок паніки 1907 року денний процент за готівку підіймався до вісімдесяти й навіть до ста тридцяти, то тепер він підскочив від ста до ста вісімдесяти! Позичити тисячу доларів іноді взагалі було не можливо. «Нью-Йорк Сіті» підтримав Гульд, Ллойдів банк відчайдушно захищався сам, «Амерікен» дістав допомогу від «Лондонського банку». Якщо не брати до уваги цього банку, то від європейських банків годі було одержати жодного цента: вони самі з гарячковою поквапністю переходили до оборони. На біржах Нью-Йорка, Парижа, Лондона, Берліна, Відня курс акцій падав, як ніколи. Сила силенна фірм припинили будь-які виплати. Не минало дня без банкрутств, не минало дня без жертв. Спосіб, у який наклав на себе руки Вулф, поширювався, як чума: щодня розорені кидалися під колеса поїздів підземної електрички. Фінансовий організм п'яти частин світу дістав незагойну рану, і йому загрожувала небезпека зійти кров'ю. Торгівля, транспорт, промисловість — могутня машина сучасності, яка споживає мільярди і викидає мільярди, оберталася дедалі повільніше, дедалі важче, і з години на годину здавалося, що вона ось-ось зупиниться зовсім.
Компанія, що купляла й продавала земельні ділянки під будівництво поблизу тунельних станцій, упала за одну ніч, поховавши під собою багато інших.
Кореспонденції в газетах у ці дні нагадували повідомлення з фронту. «Тунель поглинає дедалі більше жертв!»
«Містер Гаррі Стіллуелл, банкір із Чікаго, застрелився.— Розорений маклер Вільямсон із Двадцять шостої вулиці отруїв свою сім'ю й отруївся сам.— Хобокенський фабрикант Клепстедт кинувся під колеса електрички...»
На звістку про те, що в Сентеші повісився старий Якоб Вольфзон, ніхто не звернув уваги.
Так, це була паніка! Вона перекинулася до Франції, Англії, Німеччини, Австрії і Росії. Німеччина піддалася їй першою і так само, як і Сполучені Штати, цілий тиждень була охоплена тривогою, переляком і жахом.
Промисловість, ледве оговтавшись після жовтневої катастрофи, сіла на мілину. Її акції, що завдяки тунелеві нечувано підвищилися,— залізо, сталь, цемент, мідь, дріт, машини, вугілля,— були підхоплені тунельними акціями й тепер також падали в безодню. Вугільні королі та залізоплавильні барони нажили на тунелеві неймовірні багатства, але тепер не хотіли ризикувати жодним центом. Вони вменшили заробітну плату, запровадили скорочений робочий тиждень і викинули тисячі робітників на вулицю. Ті, що лишилися на роботі, заявили про свою солідарність із звільненими. Вони оголосили страйк, сповнені рішучості цього разу боротися до останнього подиху й не дати знов ошукати себе обіцянками, що їх підприємці порушували, як тільки гроза минала. За добрих часів вони, робітники, були потрібні, щоб приносити нові мільйони, а коли наставали тяжкі часи, їх викидали на вулицю! Та нехай оті їхні рудники позатоплює вода, хай домни позакупорює шлак!
Страйк почався як звичайно. Він спалахнув у басейнах Лілля, Клермон-Феррана й Сент-Етьєна, перекинувся до Мозельської, Саарської, Рурської областей і до Сілезії. Англійські гірники та металурги Йоркшіра, Нортумберленда, Дарема й Південного Уельса оголошували страйки солідарності. Канада й Сполучені Штати приєдналися до них. Невидима іскра перескочила через Альпи до Італії і через Піренеї — до Іспанії. Тисячі криваво-червоних і смертельно-жовтих заводів у всіх країнах не працювали. Завмерло життя цілих міст. Домни погасли, із шахт повиводили рудникових коней. Пароплави цілими флотиліями, труба до труби, стояли на кладовищах портів. Кожний день приносив величезні збитки. Та оскільки паніка позбавила грошей і інші галузі промисловості, мільйонна армія безробітних із дня на день зростала. Становище робилося критичним. Залізниці, центральні електростанції, газові заводи залишилися без вугілля. В Америці й у Європі не ходила вже й десята частина поїздів, а трансатлантичне пароплавне сполучення майже припинилося.
Почалися ексцеси, сутички. У Вестфалії тріскотіли кулемети, в Лондоні докери вступили в криваву битву з поліцією. Це сталося восьмого грудня. Вулиці поблизу вест-індських доків того вечора були вкриті тілами вбитих — робітників і поліцейських. Десятого грудня англійська робітнича спілка оголосила загальний страйк. До нього приєдналися французькі, німецькі, російські спілки, а зрештою й американська.
То була сучасна війна. Не дрібна перестрілка сторожових постів, а справжня битва! Праця й капітал зімкнутими рядами виступили одне проти одного.
Уже через кілька днів виявилися страхіття цієї боротьби. Статистика злочинності й дитячої смертності зареєструвала жахливі числа. У залізничних вагонах та в пароплавних трюмах псувалися й гнили продукти харчування для мільйонів людей. Уряди закликали на допомогу війська. Але солдати, які самі були пролетарі, чинили пасивний опір — вони старалися тільки про людське око, а для суворих репресій час не настав. Перед різдвом великі міста — Чікаго, Нью-Йорк, Лондон, Париж, Берлін, Гамбург, Відень, Петербург — залишилися зовсім без світла, їм загрожувала голодна смерть. Люди в квартирах мерзли, а кволі й хворі вмирали. Щодня ставалися пожежі, пограбування, саботаж, шкідництво. Вставав привид революції...
Але Міжнародна робітнича ліга не відступала ні на крок і вимагала законів, що захистили б робітників від сваволі капіталу.
Серед цих тривог і жахів Тунельний синдикат усе ще не здавався. Він нагадував геть подірявлене судно, що тріщить по всіх швах, але тримається на поверхні! Це була заслуга Ллойда. Він скликав нараду найбільших кредиторів і прийшов сам, щоб виступити з промовою, чого не робив через хворобу вже двадцять років. Синдикат, заявив він, не повинен упасти! Часи надзвичайно тяжкі, і падіння синдикату спричинить таке лихо, яке поки що годі й передбачити. Тунель можна врятувати, коли діяти мудро! Якщо зараз вони припустяться тактичної помилки, то його доля буде вирішена раз і назавжди, а розвиток промисловості затримається на двадцять років. Загальний страйк більше трьох тижнів не протриває — адже робітничій армії загрожує голодна смерть. Повернуться гроші, і навесні кризі настане край. Однак для цього потрібні жертви. Великі кредитори повинні відстрочити платежі, видати позики. Але акціонери й пайщики другого січня мають одержати свої проценти повністю, цент у цент, якщо ми не хочемо, щоб спалахнула нова паніка.
Ллойд перший приніс великі жертви. Так йому вдалося зберегти синдикат.
Ця нарада відбулася таємно. Другого дня газети повідомили, що розпочато санацію синдикату й другого січня він, як завжди, виплатить акціонерам та пайщикам проценти згідно зі своїми зобов'язаннями.
Знамените друге січня настало.
9
Першого січня всі нью-йоркські театри, концертні зали, ресторани звичайно переповнені.
Але цього року першого січня скрізь було мертво. Тільки в декотрих великих готелях панувало, як завжди, пожвавлення. Трамваї не ходили. Від станцій підземної електрички й надземної залізниці лише час від часу відходили поїзди, і вели їх інженери. У гавані стояли з холодними топками спорожнілі океанські гіганти, оточені туманом і кригою. Увечері вулиці огортала темрява, горів тільки кожен третій ліхтар, а світлові реклами, що досі спалахували методично, як маяки, погасли.
Вже опівночі перед будівлею синдикату вишикувалася щільна черга й приготувалася чекати до ранку. Ці люди хотіли врятувати свої проценти — п'ять, десять, двадцять, сто доларів. Пішла чутка, нібито третього січня синдикат зачинить двері, і нікому не хотілося ризикувати своїми грішми. Людей надходило дедалі більше.
Ніч видалася дуже холодна — дванадцять градусів морозу за Цельсієм. Дрібний сніг трусив, немов білий пісок, із важкого чорного неба, що поглинуло верхні поверхи безмовних висотних будинків. Мерзнучи, вицокуючи зубами, люди збивалися докупи, щоб зігрітись, і хвилювали одне одного побоюваннями, здогадами й розмовами про синдикат, акції та пайові свідоцтва. Вони стояли так щільно, що легко могли б спати навстоячки. Але ніхто не змикав очей, страх проганяв у них сон. А що як синдикатські двері так і не відчиняться? Тоді їхнім акціям узагалі гріш ціна! З блідими, посинілими від морозу обличчями, з очима, сповненими страху, люди чекали своєї долі.
Гроші! Гроші! Гроші!
Набуток їхнього життя, їхній піт, зусилля, приниження, безсонні ночі, сиве волосся, спустошена душа! Навіть більше: їхня старість, кілька років спокійного життя перед смертю! Якщо пропадуть гроші, всьому кінець, двадцять марно прожитих років, попереду — ніч, злидні, бруд...
Страх і хвилювання зростали з хвилини на хвилину. Якщо їм не віддадуть їхніх заощаджень, вони влаштують Макові Аллану, отому шахраєві з шахраїв, суд Лінча!
Над ранок зійшлися ще більші юрби людей — черга тяглась аж до Уоррен-стріт. Нарешті замрів світанок.
О восьмій ранку в натовпі раптом пробігло збудження: у мовчазній, огорненій клубами морозяного туману будівлі синдикату спалахнули перші вікна!
Рівно о дев'ятій годині відчинилися важкі, як у церкві, двері. Натовп посунув до розкішного вестибюля, а звідти до яскраво освітлених залів, де були каси. Армія свіжовмитих, відпочилих службовців роїлася за невеличкими віконцями. Касири оплачували купони блискавично. В усіх віконцях спритні руки відраховували на мармурові стільниці банкноти, брязкали монети. Робота йшла спокійно. Тих, хто одержав гроші, натовп підштовхував ззаду до виходу.
Десь після десятої години сталася затримка. Троє віконець одночасно зачинилися — кінчилися розмінні гроші. Люди захвилювались, і до решти віконець кинулося відразу по десять-двадцять клієнтів.