Мак Аллан!.. Хто він такий, що він зробив, звідки взявся? Хто цей чоловік, який за одну ніч постав перед очима мільйонів людей?
Байдуже, хто такий Аллан! Адже він зумів розтривожити Нью-Йорк— місто, яке з дня на день рівномірно котилося звичною колією!
Люди прикипали очима до газетних рядків, у яких видатні особи в телеграфному стилі висловлювали свої думки про майбутній тунель.
Ч. X. Ллойд: «Європа стане передмістям Америки!»
Тютюновий магнат X. Ф. Хербст: «Вагон товару з Нью-Орлеана до Петербурга можна буде перевезти без перевантажування в дорозі!»
Мультимільйонер X. І. Белл: «Тепер я бачитимуся з дочкою, що вийшла заміж у Париж, не три рази на рік, а дванадцять разів».
Міністр шляхів сполучення де Форест: «Цей тунель для ділової людини — ще один рік життя завдяки заощадженому часу!»
Люди вимагали подробиць і мали на це право. Перед газетними будівлями збиралися величезні натовпи, і трамвайні вагоноводи мусили гатити чобітьми по кнопці дзвоника, щоб проїхати. Годинами погляди щільної живої маси були прикуті до екрану на третьому поверсі редакції «Геральда», хоч там з самого ранку з'являлися ті самі картини: Мак Аллан, Хоббі, нарада на даху «Атлантіка».
«Зустріч представників семи мільярдів!» — «Мак Аллан оголошує про свій проект!» (кінематограф).— «Місіс Браун підписується на десять мільйонів» (кінематограф).— «Ч. В. Сміта витягують із ліфта!»
«Тільки в нас ви можете побачити приліт Вандерштіфта на дах «Атлантіка» аж до посадки моноплана. Його машина збила з ніг нашого фоторепортера» (кінематограф). Білі нью-йоркські хмарочоси з разками цяток-вікон, над дахами в'ється білий дим. З'являється білий метелик, пташка, чайка, моноплан! Він проноситься над садком на даху, повертається, робить посадку. Напливом (на весь кадр) величезне крило. Кінець. Знімок: «Містер Ч. Г. Спінневей, наш фоторепортер. Машина Вандерштіфта збила його з ніг і тяжко покалічила».
Свіжий знімок: «Мак Аллан прощається в Бронксі з дружиною і дочкою перед від'їздом до своєї контори».
І знов та сама серія картин.
Раптом — десь близько одинадцятої години — ця вервечка картин уривається. Що-небудь новеньке?! Всі погляди звернені вгору.
Портрет: «Містер Хантер, маклер. Тридцять сьома вулиця, 212-Іст. Щойно замовив квиток на перший поїзд Нью-Йорк — Європа».
Юрба сміється, вимахує капелюхами, горлає!
Телефонні станції були перевантажені, телеграфи не встигали приймати й передавати телеграми. У тисячах нью-йоркських контор службовці хапали телефонні трубки, щоб обговорити з компаньйонами становище. Весь Манхеттен тіпався у лихоманці! В зубах сигара, котелок на потилиці, без піджака, обливаючись потом, стояли й сиділи, кричали й розмахували руками банкіри, маклери, агенти, клерки. Виробити пропозиції! Зайняти позицію якомога швидше і якомога вигідніше! Ось-ось мала початися гігантська кампанія, «битва народів», у якій зіткнуться капітали і в якій кожного, хто озирнеться, решта затопче ногами. Хто фінансуватиме це гігантське будівництво? В який спосіб? Ллойд? Хто сказав «Ллойд»? Віттерштейнер? Хто що-небудь знає? Хто він, той чорт Мак Аллан, який за одну ніч скупив на двадцять п'ять мільйонів доларів землі? Її вартість має зрости у три, в п'ять — та де! — у сто разів!
Найбільша тривога охопила по-аристократичному вишукані адміністративні будівлі великих трансатлантичних пароплавних компаній. Мак Аллан — убивця трансатлантичного пасажирського руху! Як тільки стане до ладу його тунель,— а цілком можливо, що одного прекрасного дня він таки стане до ладу! — чотириста тисяч тонн на плаву доведеться переплавити, як брухт. Пасажири, що досі користувалися фешенебельними суднами, муситимуть їздити за палубними тарифами, а самі посудини треба буде переобладнувати на плавучі санаторії для хворих легенями або відіслати до Африки чорношкірим! За дві години по телефону й телеграфу було організовано «Антитунельний трест», який склав проект звернення до урядів кількох країн.
Із Нью-Йорка збудження передалося до Чікаго, Буффало, Пітсбурга, Сент-Луїса, Сан-Франціско, а в Європі тунельна лихоманка вже охоплювала Лондон, Париж, Берлін.
Нью-Йорк мерехтів і зблискував у полуденній спекоті, і коли люди знову зважилися вийти на вулицю, на кожному перехресті в очі їм бив, мов грім з ясного неба, величезний плакат: «Сто тисяч робітників!»
Нарешті стало відомо й те, де міститься синдикат: Бродвей — Уолл-стріт. Тут стояв недобудований сліпучо білий хмарочос, всі тридцять два поверхи якого ще кишіли робітниками.
Вже через півгодини після того, як Нью-Йорк затопили оті величезні плакати, на забризканих вапном дошках, що вкривали гранітні сходи до будівлі синдикату, товпилися юрби охочих найнятися працювати, і вся армія безробітних,— вона постійно налічує близько п'ятдесяти тисяч чоловік,— сотнями вулиць сунула до центру міста. У кімнатах на першому поверсі, де ще стояли драбини, козли та діжки з фарбою, їх зустрічали агенти Аллана — холоднокровні, досвідчені чоловіки з метким поглядом работорговців. Вони крізь одежу бачили, як збудована людина, які в неї м'язи й жили. Її силу вони визначали, поглянувши на плечі й руки. Поставати перед їхні очі з підкресленою позою, у гримі чи з підфарбованим чубом було марно. Сивих І кволих, тих, чию силу вже висотала вбивча праця Нью-Йорка, агенти завертали. І хоч за кілька годин вони оглянули сотні людей, лихо тому, хто пробував показатися їм удруге: зухвальця зустрічав такий крижаний погляд, що кров застигала у нього в жилах, а потім агент узагалі переставав його помічати.
9
Ще того самого дня там, де мали вирости п'ять станцій— на французькому, іспанському та американському узбережжях, на Бермудських островах і на Сан-Жоржі (Азорські острови) — з'явилися гурти людей. Вони приїздили на підводах і найнятих машинах, які поволі намацували дорогу, грузли в болотах, важко перевалювали через дюни. У певному місці, що анітрохи не відрізнялося від решти краєвиду, вони злазили на землю, знімали нівеліри, вимірювальні інструменти, в'язки віх і бралися до роботи. Спокійно, зосереджено прицілювалися вони візирами, міряли, вираховували, так ніби мали намір усього-на-всього розпланувати парк. Піт краплями скапував у кожного з чола. Вони обставляли віхами смужку землі, що лежала до моря під точно визначеним кутом і тяглася далеко в глибину суходолу. Невдовзі такі загони вже працювали в багатьох місцях.
У степу з'явилося кілька машин, навантажених балками, дошками, покрівельним толем і всілякими інструментами та приладами. Ці машини заїхали сюди, здавалося, зовсім випадково й не мали анічогісінько спільного з землемірами та інженерами, які навіть не звертали на них уваги. Машини спинилися. Балки й дошки з тріском полетіли на землю. Під палючим сонцем заблищали лопати, заспівали пилки, застукали молотки.
Потім приїхав, підстрибуючи на вибоїнах, легковий автомобіль, з нього вийшов, розмахуючи руками й щось викрикуючи, якийсь чоловік. Він згріб під пахву в'язку віх і рушив до землемірів. Цей вузькоплечий білявий чоловік був Хоббі, начальник будівництва американської станції.
— Привіт! — засміявся Хоббі, втер хустинкою обличчя — він просто обливався потом — і вигукнув: — Через годину прибуде кухня! Вілсон розгорнув скажену діяльність у Томс-Рівері.— І, заклавши до рота два пальці, свиснув.
Від машини надійшло четверо чоловіків з віхами на плечах.
— Ось ці пани скажуть вам, chaps [23], що робити.— Хоббі повернувся до машин і заметушився серед куп скинутого дерева.
Потім він скочив у свій автомобіль і помчав до Лейкхерста — наглянути за робітниками, які прокладали там тимчасову телефонну лінію. Хоббі кричав, лаявся і їхав далі вздовж залізниці Лейкхерст — Лейквуд, що перетинала територію синдикату. На колії посеред пасовища, де походжали корови й бики, зупинився, чахкаючи, товарняк із двома паровозами і п'ятдесятьма вагонами. За ним надійшов поїзд із п'ятьмастами робітників. Була п'ята година. Ці півтисячі робітників завербувалися до другої дня, а о третій їх посадили на поїзд у Хобокені. Всі вони були веселі й задоволені тим, що вибралися з розпеченого Нью-Йорка і знайшли роботу на свіжому повітрі.
Вони накинулися на ці п'ятдесят вагонів і заходилися вивантажувати просто на траву дошки, гофровану бляху, толь, кухонні плити, харчі, намети, ковдри, ящики, мішки, тюки. Хоббі мав чудовий настрій. Він кричав, свистів, спритно, як мавпа, перелазив через вагони та стоси дошок і гучно віддавав накази. За годину польові кухні вже стояли готові й кухарі взялися до роботи. Двісті робітників негайно почали ставити на ніч бараки, решта закінчувала вивантажувати вагони.
Коли споночіло, Хоббі порадив своїм «boys»[24] помолитись і влаштовуватися на ніч хто як зможе.
Сам він повернувся до землемірів та інженерів і по телефону доповів про справи у Нью-Йорк.
Потім Хоббі спустився з інженерами до дюн скупатися. Після цього всі, не роздягаючись, попадали на дощану підлогу й ту ж мить поснули, щоб на світанку знов узятися за роботу.
О четвертій ранку прибули сто вагонів з будівельними матеріалами. О пів на п'яту — тисяча робітників, які перебули ніч у поїзді й мали голодний, виснажений вигляд. Польові кухні працювали на повну потужність вже з самого досвітку, печі в пекарнях не вичахали.
Хоббі устигав скрізь. Він любив роботу і, хоч спав лише кілька годин, був у найкращому настрої, завдяки чому відразу завоював симпатію всієї армії робітників. Він роздобув собі сірого коня, і від ранку до вечора невтомно гасав на ньому верхи.
Біля залізничної колії виросли цілі гори будівельних матеріалів. О восьмій ранку прибув поїзд із двадцяти вагонів — самі шпали, рейки, вагонетки та два невеличкі паровозики для вузькоколійки. О дев'ятій підійшов ще один поїзд. Він привіз цілий батальйон інженерів та техніків, і Хоббі кинув тисячу чоловік на спорудження вузькоколійки, що мала пролягти до будівельного майданчика за три кілометри звідси. Увечері прибув поїзд із двома тисячами розкладних залізних ліжок та ковдрами. Хоббі кричав у телефон, просив іще робітників, і Аллан пообіцяв йому на другий день дві тисячі чоловік.
І справді, вранці, тільки-но почало сіріти, дві тисячі чоловік були тут як тут. А вслід за ними потяглися безкінечні состави з матеріалами. Хоббі лаявся на всі заставки. Аллан просто-таки не давав йому продиху! Та потім Хоббі змирився з долею: він збагнув, що це — Алланів темп!
То був, власне, пекельний темп Америки, темп усієї епохи, накручений до шаленства. І він подобався Хоббі, хоч вимагав неймовірних зусиль і від нього аж перехоплювало дух.
На третій день вузькоколійка, по якій ледве-ледве міг пройти, не перекинувшись, поїзд, досягла будівельного майданчика, а ввечері того самого дня тут уже пролунав свисток невеличкого паровозика. Його зустріли в таборі гучним «ура!» Паровозик тяг за собою довжелезну вервечку вагонеток із дошками, балками та гофрованим залізом, і дві тисячі робітників заходилися з гарячковою поквапністю ставити бараки, польові кухні та склади. Але вночі знялася буря і поперекидала геть усе в цьому зведеному Хоббі місті.
На цей «жарт» природи Хоббі відповів лише крутою, добірною лайкою. Він попросив Аллана добу зачекати, але той не звернув на це прохання аніякісінької уваги й далі посилав матеріали, поїзд за поїздом, аж Хоббі в очах темніло.
Цього дня, о восьмій вечора, Аллан сам приїхав з Мод машиною на місце. Він оглядав будівництво, скрізь кричав, лаявся і називав усіх ледацюгами. Синдикат платить гроші, заявив він, і вимагає за них справжньої роботи. Аллан поїхав, залишивши після себе атмосферу подиву й поваги.
Хоббі був не той чоловік, який швидко занепадає духом. Він поклав витримати ці скажені п'ятнадцятирічні гони й тепер крутився, як чорт у пеклі. Алланів темп захопив і його. Один загін робітників працював на спорудженні залізничного полотна для регулярного сполучення з Лейквудом; шлях, яким посувався загін, позначала іржаво-руда хмара куряви. Другий загін накидався на все нові й нові товарні поїзди і з шаленою швидкістю вивантажував та складав шпали, рейки, стовпи для електролінії, машини. Третій копав землю біля «шахти». Четвертий зводив бараки. Всіма цими загонами командували інженери — вони нічим не відрізнялися від решти робітників, хіба що без угаву покрикували та збуджено розмахували руками, підганяючи робітників.
Хоббі на своєму сірому коні встигав усюди. Робітники охрестили його «jolly» [25] Хоббі, так само як Аллана вони називали «Маком», а Гаррімана, головного інженера — похмурого, впертого як віл чолов'ягу, що ціле життя прожив на великих будівництвах усіх континентів,— просто «bull»[26].
Серед цих людських скопищ землеміри походжали зі своїми інструментами так, ніби ця метушня довкола нітрохи їх не обходить, і всівали увесь степ різнокольоровими кілочками та віхами.
Через три дні після того, як тут уперше встромили в землю лопату, Тунельне місто нагадувало стоянку рудокопів, згодом — похідний табір, а через тиждень — величезне барачне поселення зі своїми бойнями, молочарнями, базарами, пекарнями, барами, поштою, телеграфом, лікарнею і кладовищем. А збоку від міста вже виросла ціла вулиця готових жител — едісонівські патентовані будинки, що їх відливали у форми тут-таки і ставили кожен за два дні. Усе місто вкривав грубий шар пилюки, від чого воно здавалося майже білим; ріденькі острівці трави та поодинокі кущики обернулися на цементні купи. Вулиці були закидані залізничними рейками та шпалами, а бараки під пласкими дахами потопали серед лісу електричних та телеграфних стовпів.
Через тиждень до цього барачного міста завітав із завиванням і свистом чорний демон — здоровенний американський товарний паровоз на високих червоних колесах; він притяг за собою безкінечний хвіст вагонів. Паровоз стояв, чахкаючи, серед будівельного сміття, пускав до самісінького ясного сонця хмару чорного диму й роззирався довкола. Всі дивилися на нього й кричали, аж ревли від захвату: до Тунельного прийшла сама Америка!
На другий день таких паровозів прибув уже цілий десяток, а ще через тиждень справжня навала чорних демонів із чахканням стрясала повітря, насичуючи його випарами своїх тіл. Вони ворушили велетенськими, як у ящерів, кістками, а з їхніх пащек та ніздрів вихоплювалася пара й дим. Складалося враження, ніби барачне місто розчиняється в чаду. Іноді цей чад був такий густий, що в посутенілому повітрі проскакували електричні розряди, і навіть у найкращу погоду над Тунельним містом прокочувався грім. Місто вирувало, ревло, свистіло, стріляло, гуркотіло, лящало.
А посеред цього розбурханого, прокуреного, білого, заваленого сміттям міста здіймався день і ніч страхітливий стовп куряви. З нього утворювалися хмари, схожі на ті, які можна побачити, коли вивергається вулкан. Під тиском верхніх атмосферних шарів цей стовп прибрав форму гриба, і повітряні течії відривали від нього клапті хмар.
Тут, угорі, господарював вітер. Але хто спостерігав цю куряву з пароплава в морі, той бачив серед блакиті білий як крейда плавучий острів, що розкинувся на багато кілометрів; а іноді тунельна курява сіялася на Нью-Йорк дрібним, як попіл, дощем.