Сьогодні — піщане пустище з цілою армією строкатих кілочків, завтра — піщаний пласт, післязавтра — щебеневий кар'єр, каменярня, величезний казан конгломератів, піщанику, глини та вапна і, нарешті, ущелина, на дні якої ніби кишіла черва. То були люди, що згори здавалися крихітними, біло-сірі від пилюки, з посірілими обличчями, з пилюкою в чубах і на віях, з місивом кам'яної пилюки на губах. Двадцять тисяч душ удень і вночі кидалися в цей котлован.
Як ото, бува, мерехтить озеро, так унизу зблискували кайла й лопати. Сигнал ріжка — і курява вихором злітав вгору, кам'яний гігант нахиляється вперед, падає, розлітається на шматки, і стовпища людей починають кублитися у хмарі куряви, що все росте й росте. Пронизливо вищать і стогнуть екскаватори, безугавно верещать і гуркочуть транспортери, розмахують стрілами підйомні крани, у повітрі хурчать вагонетки, а насоси денно і нічно викидають нагору по товстих трубах потоки брудної води.
Рої крихітних паровозиків вовтузяться під екскаваторами, шукають собі дорогу серед куп щебеню та піску. Та, ледве вибравшись на простір і відчувши під собою надійні рейки, вони з диким свистом і пронизливим калатанням дзвонів мчать поміж бараків до тих куточків будівництва, де потрібні пісок і каміння. Сюди поїзди вже навезли гори мішків із цементом, і гурти робітників зводять просторі казарми — до зими вони мають стояти під дахом, щоб дати притулок сорока тисячам людей.
А за п'ять кілометрів від «шахти», де траса полого спускається вниз, серед масляних випарів, спекоти й чаду стоять на нових-новісіньких коліях чотири похмурі машини — ждуть і димлять.
Перед їхніми колесами зблискують лопати й кайла. Загони людей, обливаючись потом, копають траншеї і заповнюють їх битим камінням та щебенем, які з гуркотом сиплються із перекидних вагонеток. На цю кам'яну подушку вкладають шпали, ще липкі від смоли, а виклавши з них «драбинку», пригвинчують рейки. Щоразу, коли робітники викладуть п'ятдесят метрів колії, чотири чорних машини починають чахкати, шипіти й ворушити своїми сталевими суглобами — три-чотири зусилля, і машини знов підійшли туди, де зблискують лопати й кайла.
Отак з дня на день чотири чорні монстри посуваються все вперед, уперед. І ось настає день, коли вони опиняються глибоко внизу, серед величезних гір щебеню, а одного дня вже стоять нижче терас, у розщелині з прямовисними бетонними стінами, й витріщаються своїми очима циклопів на скелю перед собою, де на відстані тридцяти кроків одне від одного зяють два високі склепіння — устя тунелю.
ЧАСТИНА ДРУГА
1
Як і в Тунельному на американському узбережжі, у Франції, в Фіністері, й на океанських станціях полчища людей, заливаючись потом, угризалися в землю. День і ніч у цих п'ятьох місцях земної кулі в небо здіймалися велетенські стовпи диму й куряви. Стотисячну армію робітників поповнювали американці, французи, англійці, німці, італійці, іспанці, португальці, мулати, негри, китайці. Тут змішалися всі мови світу. Загони інженерів спочатку складалися переважно з американців, англійців, французів та німців. Та незабаром плавом попливли добровольці, що дістали вищу технічну освіту в учбових закладах усього світу,— японці, китайці, скандінави, росіяни, поляки, іспанці, італійці.
У багатьох місцях на французькому, іспанському й американському узбережжях, на Бермудських та Азорських островах з'явилися інженери Аллана з юрбами робітників і, як і на головних будівництвах, почали копати землю. Вони дістали завдання побудувати електростанції — Алланову «Ніагару», енергія якої мала повести його поїзди з Америки до Європи, а також освітити гігантські штольні й забезпечити їх повітрям. Скориставшись удосконаленою системою німців Шліка та Ліпмана, Аллан почав споруджувати велетенські резервуари, що їх під час припливу заповнюватиме морська вода; потім вода стрімко, з гуркотом падатиме в розташовані нижче велетенські басейни, крутитиме турбіни й добуватиме в динамо-машинах струм, а з настанням відпливу знов повертатиметься в море.
Металургійні й прокатні заводи Пенсільванії, Огайо, Оклахоми, Кентуккі, Колорадо, Нортумберленда, Дарема, Південного Уельсу, Швеції, Вестфалії, Лотарінгії, Франції приймали від Аллана величезні замовлення. Шахти збільшували видобуток вугілля, щоб задовольнити зрослий попит на паливо для транспорту й доменних печей. Ціни на мідь, сталь, цемент нечувано підскочили. Потужні машинобудівні заводи Америки і Європи не припиняли роботи й уночі. У Швеції, Росії, Угорщині й Канаді вирубували цілі ліси.
Справжній флот вантажних пароплавів і вітрильників безперервно курсував між Францією, Англією, Німеччиною, Португалією, Італією та Азорськими островами, між Америкою і Бермудськими островами, постачаючи будівництва матеріалами й робочою силою.
В океані плавало четверо суден синдикату з найвидатнішими вченими (переважно німцями та французами) на борту, які на тридцятимильній ширині провадили виміри й здійснювали контроль глибин над кривою тунелю, спроектованою на основі океанографічних даних.
З усіх станцій, будівництв, пароплавів, промислових центрів день і ніч тяглися невидимі нитки до будівлі Тунельного синдикату на розі Бродвею і Уолл-стріт, а звідси в одні-однісінькі руки — в Алланові руки.
За кілька тижнів напруженої роботи Аллан пустив у дію величезну машину. В його справу втягувався уже весь світ. Його ім'я, донедавна ще нікому не відоме, світилося над людством, як метеор. Ним цікавилися тисячі газет і журналів, і через деякий час на земній кулі не було жодного читача, який би не знав з усіма подробицями Алланової біографії.
Але ця біографія була аж ніяк не буденна. З десяти до тринадцяти років Аллан належав до армії невідомих мільйонів, які проводять життя під землею і про яких ніхто не думає.
Аллан народився в західному вугільному районі, і перше, що вкарбувалося йому в пам'ять, був вогонь. Уночі в небо, куди не глянь, здіймалися вогненні омахи, ніби обняті полум'ям голови велетенських чудовиськ, що намагалися злякати Мака. Навпроти височіли доменні печі, і вогонь вихоплювався з них, немов розпечена гора, а червоні від полум'я люди з усіх боків спрямовували на нього водяні струмені, поки все зникало у великій хмарі білої пари.
У повітрі стояв дим і чад, ревли заводські гудки, дощем сипалася сажа, а вночі все небо іноді яскраво палахкотіло.
На вулицях люди завжди ходили між закіптюжених цегляних будинків гуртами. Гуртами з'являлися, гуртами зникали. Обличчя в них всякчас були чорні, і навіть у неділю в кутиках їхніх очей виднілася вугільна пилюка. В усіх розмовах незмінно чулися ті самі слова: «Дядько Том».
Батько й Фред, Маків брат, працювали, як і весь світ довкола, на шахті «Дядько Том». На вулиці, де ріс Мак, майже завжди стояло чорне, блискуче болото. Неподалік протікала мілка річечка. Ріденька трава на її берегах була не зелена, а чорна. Вода в річечці була каламутна, і по ній звичайно пливли масні плями, що переливалися всіма кольорами. Відразу за річечкою починалися довгі ряди коксових печей, а далі бовваніли чорні залізні й дерев'яні помости, по яких безупинно котилися невеликі вагонетки. Та найдужче малого Мака вабило величезне, справжнє колесо, що висіло в повітрі. Те колесо часом на мить зупинялося, а тоді знов починало хурчати; воно крутилося так швидко, що навіть не видно було шпиць. Та раптом їх знову ставало видно, те колесо в небі оберталося все повільніше й нарешті завмирало! А тоді знов починало хурчати.
Коли Макові пішов п'ятий рік, Фред та інші хлопчаки-коногони відкрили йому одну таємницю: як, не маючи в кишені жодного цента, заробляти гроші. Можна було продавати квіти, відчиняти дверцята автомобілів, подавати упущені ненароком тростини, підкликати машини, збирати у трамваях газети й знов їх продавати. Мак із запалом взявся до роботи в «Сіті». Все до цента він віддавав Фредові, а за це йому дозволяли ходити в неділю з коногонами в «saloons» [27]. Мак був саме в тому віці, коли спритні хлопці цілий день катаються й не платять за це жодного цента. Він паразитував на всьому, що котилося й рухало його вперед. Згодом Мак розширив свою діяльність і почав працювати самостійно. Він збирав на новобудовах порожні пляшки з-під пива й здавав їх, кажучи: «Це батько мене послав».
Але Мака спіймали, безжалісно набили, і на цьому його бурхливій діяльності настав край.
Коли Макові пішов восьмий рік, він дістав від батька сірого картуза й здоровенні чоботи, які доти носив Фред. Ті чоботи були такі великі, що Мак, тріпнувши ногою, закидав їх аж у куток кімнати.
Батько взяв його за руку й повів на шахту «Дядько Том». Той день справив на Мака незабутнє враження. Ще й тепер він добре пригадував, як схвильовано й злякано йшов за руку з батьком через гамірний двір «Дядька Тома». Робота на шахті була в розпалі. Повітря здригалося від крику та свисту; мимо пролітали візки, гуркотіли вагони, все рухалось. А високо вгорі крутилося колесо піднімальної машини, що його Мак роками спостерігав здалеку. За коксовими печами палали заграви й пливли хмари білого диму; з неба сіялася сажа й вугільна пилюга, у товстелезних трубах щось булькотіло й шипіло, з холодильних установок лилися цілі водоспади, а з широкої, високої заводської труби безперестану валував у небо чорний як смола дим.
Що ближче підходили вони до закіптюжених цегляних будівель з потрісканими шибками, то гучнішим і грізнішим ставав гуркіт. Здавалося, десь верещать тисячі маленьких дітей, яких хтось жорстоко мордує; земля двигтіла.
— Що то кричить, тату? — запитав Мак.
— То кричить вугілля!
Зроду Макові не спадало на думку, що вугілля кричить!
Батько піднявся сходами великої будівлі, яка здригалася й на стінах якої виднілися тріщини, і трохи прочинив високі двері.
— Добридень, Джозіє! Хочу показати малому твою машину! — гукнув він усередину, потім обернувся і сплюнув на сходи.— Ходімо, Маку!
Хлопець стромив голову до високої, чистої, викладеної кахлями зали й побачив спину чоловіка на ім'я Джозія. Той сидів на зручному стільці, поклавши руки на блискучі важелі, й не зводив погляду з величезного барабана у глибині зали. Пролунав дзвінок. Джозія перевів важіль, і великі машини ліворуч і праворуч заворушили своїми колінами. Барабан, що здавався Макові заввишки з будинок, крутився дедалі швидше, а навколо нього хурчала чорна, завтовшки з руку, линва.
— Кліть іде на шостий горизонт,— пояснив батько.— Падає швидше за камінець. Її просто несе вниз. Джозія командує тисячею восьмистами кінськими силами!
У голові в Мака все переплуталося.
На білій штанзі перед барабаном підіймалися й опускалися стрілки, і коли вони зійшлися, Джозія знов перевів важіль, барабан почав обертатися не так шалено й зупинився.
Нічого могутнішого від цієї піднімальної машини Мак зроду не бачив.
— Thanks [28], Джозіє! — сказав батько, але чоловік навіть не повернув до них голови.
Мак із батьком обійшли залу з машинами й піднялися вузькими залізними сходами, на які Мак у своїх здоровенних чоботях насилу спинався. Вони простували назустріч пронизливим, жалісним дитячим крикам; тут стояв такий шум, що не можна було розчути жодного слова. Вони стояли у величезній, похмурій залі, сповненій вугільної пилюги та брязкоту залізних вагонеток.
Серце у Мака стислося.
Саме тут, де кричало й верещало вугілля, батько передав Мака почорнілим від пилюги людям і пішов. На свій подив Мак раптом побачив струмок із вугілля! На довгій, завширшки з метр стрічці безупинно пливли шматки вугілля і крізь дірку в підлозі кінець кінцем падали, мов безкінечний чорний водоспад, у залізничні вагони. Але обабіч цієї довгої стрічки стояли чорні від куряви хлопчаки, такі самі жовтороті, як і Мак, спритно запускали руки у вугільний потік, вихоплювали з нього якісь шматки й кидали їх у залізні вагонетки.
Один із хлопчиків крикнув Макові на вухо, щоб він придивлявся. Малий мав геть чорне обличчя, і Мак аж перегодя впізнав його по заячій губі. То був сусідський хлопчик, з яким Мак тільки напередодні побився,— Мак обізвав його «Зайцем».
— Ми вибираємо породу, Маку! — дзвінко крикнув йому на вухо Заєць.— Ніхто не дасть нам продавати разом з вугіллям каміння!
Вже на другий день з вигляду шматка — як він відколовся, як блищав і яку мав форму — Мак не згірше від решти хлопців бачив, де вугілля, а де — камінець. А через тиждень йому здавалося, ніби в цій чорній будівлі, повній гуркоту й вугілля, він стоїть уже багато років.
Отак, нахилившись над цією вугільною річкою, якій не було кінця-краю, виловлюючи чорними руками породу, Мак простояв цілі два роки, день при дні, на тому самому місці — п'ятим згори. Тисячі тонн вугілля протекли крізь його спритні маленькі ручки.
Щосуботи Мак одержував свій заробіток, який мав віддавати (крім дрібних кишенькових грошей) батькові. Макові минуло вже дев'ять років, він був дорослий чоловік. Коли в неділю він збирався в saloon, то надягав котелок і накрохмалений комірець. У міцних і гострих зубах стриміла люлька. Мак жував гумку й завжди мав повен рот слини. Так, це був чоловік, він і розмовляв як дорослий, і від дитини в нього залишився тільки дзвінкий чистий голос — голос хлопця, що цілий тиждень проводить у гамірному робочому приміщенні.
Це вугілля люди вже підняли на поверхню, і він, Мак, знав про нього все до подробиць — знав навіть краще, ніж батько й Фред! Десятки хлопців, пропрацювавши тут цілий рік, не мали уявлення про те, звідки береться це вугілля, цей безкінечний потік брил і грудок, що з гуркотом падали у вагони. День і ніч брязкали залізні двері шахти, і піднімальна кліть, з якої скапувала вода, без упину, день і ніч випльовувала по чотири залізні вагонетки — дві з половиною тонни вугілля щоразу. День і ніч гриміли ті вагонетки по залізних плитах зали, день і ніч перекидалися (як кури на рожні!) на тому самому місці — над отвором у підлозі, висипали вугілля й котилися порожні далі. Знизу норія подавала вугілля нагору, його трясли на великих ситах, і тут вугілля кричало. Грубе вугілля, промислове, вантажили у вагони й вивозили. Ну, well [29], про це знала й решта хлопців. Але більш нічого вони не знали! Вже через місяць Мак сказав собі: оці вагонетки, що з гуркотом мчать через залу, всього вугілля не вивезуть! Так воно й було. Щодня прибували сотні вагонів — з «Дядька Тома-ІІ», «Дядька Тома-ІІІ», «Дядька Тома-IV»,— і всі вони збиралися в «Дядька Тома-І», бо тут був і рудопромивальний цех, і коксувальні печі, й хімічне виробництво. Мак до всього придивився і все знав! Він знав, що дрібне, просіяне вугілля норія подавала до рудопромивального цеху. Тут воно потрапляло в чани, де саме вугілля змивала вода, а каміння осідало на дно. Далі вугілля надходило до величезного грохота з п'яти решет, що мали різні завбільшки дірки; тут його кидало й крутило, тут воно з гуркотом і шурхотом сортувалося. Вугілля різних гатунків — велико-грудкове, змішане, «горіх» І, II і ІІІ — текло жолобами до різних бункерів, падало в залізничні вагони й вивозилось. А дрібне — всілякі уламки, потерть — думаєш, його викидали? Ні! Спитай у Мака, цього десятирічного інженера, і він скаже тобі, що вугілля відсмоктують доти, доки від нього вже нічого не залишається. Вугільне сміття подавали по залізній драбині з отворами вгору. Ця величезна драбина, засипана сірим брудом, немовби стояла на місці, та, добре придивившись, можна було помітити, що вона повільно, дуже повільно рухається. Рівно за два дні кожен східець підіймався нагору, перекидався й висипав сміття у здоровенні бункери. Звідти пилюга попадала до коксових печей, перетворювалась на кокс, а у високих чорних «дияволах» конденсували гази, і з них виробляли смолу, аміак та ще багато чого. Це було хімічне виробництво на «Дядькові Томі-І», і Мак про це знав.
Коли Макові пішов десятий рік, батько якось дав йому грубий костюм із жовтого сукна, вовняне кашне, і того дня хлопець уперше спустився в шахту — туди, звідки приходило вугілля.
Брязнула залізна штанга, дзенькнув дзвінок, і кліть рушила вниз — спершу повільно, далі так шалено, з такою швидкістю, що Макові здавалося, ніби підлога кліті, на якій він сидів, ось-ось провалиться. На хвилю йому потемніло в очах, у животі звело, та потім він оговтався. Залізна кліть, різко брязкаючи, мчала на восьмисотметрову глибину. Розгойдавшись, вона з таким тріском і дзвоном билася об вертикальні рейки, що, здавалося, ось-ось розлетиться на друзки. Згори на неї капала вода, чорна й мокра від вологи дощана обшивка ствола летіла у світлі рудникових ламп повз відчинені двері кліті вгору. Мак казав собі, що так і має бути. Два роки він щодня, коли мінялися зміни, спостерігав, як шахтарі зі своїми лампочками — вони витанцьовували в темряві, мов світлячки,— то спускалися в кліті, то виходили з неї, і тільки двічі стався нещасний випадок. Один раз кліть ударилася в дах, і шахтарі порозбивали собі голови, а на другий раз обірвалася линва, і два штейгери та один інженер упали в зумпф. Таке могло статися й цього разу, але не сталось.
Раптом кліть стала, і вони опинилися на восьмому горизонті. Враз запала мертва тиша. Їх зустріли кілька напівголих, до невпізнання чорних постатей.
— Ти привіз до нас свого хлопця, Аллан?