Прохання редактора терміново виїхати до Козодоєва, а звідти до Вовчих Гір я зустрів з одверто кислою міною.
— Все розумію, Юрку, — сказав головний. — Тема, звісно, не твого калібру. Але потрібен путній матеріал — без усяких там протуберанців та манної каші. Окрім тебе — нікому.
Була пізня осінь. Бозна-котру добу сіялася холодна мжичка. Залагодивши свої козодоївські справи, я, як міг, марнував час, сподіваючись на нічний поїзд. Подивився у місцевому кінотеатрі фільм про важку долю резидента, замовив у ресторані обід.
Однак до від’їзду все ще лишалося кілька годин. І тут я побачив афішу в райдужних патьоках:
Першість з шахів
На тісній сцені Будинку культури залізничників розігрувалася звичайна шахова вистава: одні зосереджено походжали туди-сюди, інші, обхопивши голову руками, сиділи, втупившись у фігури. Був поміж учасників і дідусь, що з помітним зусиллям перемикав шахового годинника, і юний піонер, ноги якого не діставали підлоги. Була жінка років тридцяти, напрочуд худа й незугарна; обмірковуючи хід, вона нервово куйовдила коротку зачіску й зітхала. Усе це видавалося сто разів баченим, і я вже почав куняти, аж раптом на сцені з’явився ще один учасник. На голові в нього красувався великий рожевий шолом.
— Хто це? — здивовано спитав я сусіду-болільника, що аналізував за допомогою кишенькових шахів якісь варіанти.
— Отой? Луценко. Слабак, — лаконічно відказав сусіда.
— А чому в шоломі?
— Хто його зна? Інакше він за дошку не сідає, наче трохи не при собі…
Луценкові справи дедалі гіршали: він позбувся пішака, загубив у контратаці коня й підвівся, щоб поздоровити суперника з перемогою. Він скинув шолом, і я впізнав Віктора Лагоду, колишнього претендента на світову шахову корону.
Аматори шахів пам’ятають що фантастичну історію: невідомий студент спалахнув надновою зіркою на шаховому небосхилі, блискуче виграв кілька великих турнірів, домігся права боротися з чемпіоном світу… Фото Лагоди довго висіло у моїй кімнаті: я був небайдужий до людей з незвичайною біографією.
Зовсім спантеличений, я вийшов у вестибюль і вирішив підстерегти загадкового шахіста біля виходу. Луценко-Лагода не забарився. В одній руці він ніс велику чорну парасольку, у другій — шолом.
— Вечір добрий, гросмейстере! — бовкнув я, ступнувши йому назустріч, і тут-таки зрозумів, що моя фраза звучить якщо не глузливо, то не зовсім чемно.
Шахіст зупинився і упустив парасольку, та, піднявши її, був уже цілком спокійний.
— Я, певно, здався вам Лагодою? Знаю, схожий. Але невже вам спало на думку, що я і він — одна й та ж особа?
Крити було нічим. Справді ж бо, трапляються на світі двійники.
— Як журналіст, я хотів про дещо спитати вас. Де ви працюєте?
— Я — залізничний касир. Але ж вас цікавить зовсім інше. Так от, шолом під час гри я надіваю просто так собі, без усякої мети. Маленька примха. Витребеньки, якщо бажаєте.
Мені пригадався один з героїв Сарояна: той міг грати на тромбоні лише в солом’яному капелюсі. Може, Луценко з тієї ж породи диваків? Та професійний нюх підказав мені, що тут щось негаразд.
Відчувши давненько забуте репортерське завзяття, я поїхав на вокзал. Начальник станції недовірливо покрутив у руках моє посвідчення й сказав, що Луценко Віктор Михайлович працює касиром третій рік. Службових помилок не припускався, навпаки, має кілька подяк.
Те, що я почув, для мене важило чимало. Лагода, що зник з шахового обрію чотири роки тому, теж звався Віктором Михайловичем.
Сидячи на дубовій вокзальній лаві, я марно намагався побудувати якусь пристойну логічну схему. Логіка тут, очевидно, була безсила. «А, хай йому грець, — сказав я собі. — Не Мегре ж я врешті-решт!» Вирішив забути про шахіста у рожевому шоломі і пішов купувати квиток.
Черги до каси не було. По той бік віконця сидів Луценко і захоплено читав шаховий журнал.
— Даруйте… — почав я, простягаючи гроші. Луценко, не відводячи погляду від журналу, вибив квиток і дав здачу. Я подивився на квиток: усе правильно, купейний до Вовчих Гір. Перелічив гроші — точно. Але як касир міг знати, куди я їду? Адже Вовчі Гори — одна з багатьох станцій по цій лінії…
— Вікторе Михайловичу, не відпирайтеся!
Він зблід — ще більше, ніж тоді, у вестибюлі.
— Ви живете подвійним життям! — виголосив я в пориві натхнення. — Ви телепат!
Луценко тоскно глянув на фатальний квиток.
— Чого ви хочете від мене?
Він зрозумів, що зазнав поразки, однак за інерцією усе ще грав свою роль. Хто-хто, а він — той, що читав у думках, — знав, чого я хочу!
— Ну добре, — згодився він, завважившії мою іронічну посмішку, — я вам усе розповім. Але ж я на чергуванні, а вам незабаром на поїзд…
— Нічого, поїду вранці. Перекомпостуйте, будь ласка, квиток…
Три чверті помешкання Віктора Михайловича займали стелажі з шаховою літературою. Ми сіли за шаховий столик, господар подав каву. Зі стін осудливо дивилися на мене портрети відомих гросмейстерів. Десь кричали півні.
— Навіть не знаю, з чого почати, — промовив нарешті Віктор Михайлович. — Либонь, ви маєте рацію, почну з дитинства.
До сьомого класу я був звичайнісіньким хлопцем. Захоплювався футболом, шахами. Вчився загалом непогано, тільки з математикою не клеїлося. Вчителька була досить енергійна стара, але, як мені здавалося, клята.
Одного разу вона вчинила нам справжнісінький розгром: двійки та одиниці сипалися градом. Я і мій сусіда по парті, Жора Донець, заціпеніли від страху. Нараз я почув своє прізвище і, як на плаху, поплентався до дошки.
— Три дні каші не їв? — уїдливо поцікавилася вчителька. Її улюбленці — таких було кілька — в’їдливо захихотіли. Я взяв задерев’янілими пальцями крейду. Теорема, яку треба було довести, височіла наді мною, мов єгипетська піраміда. Я бачив співчутливі очі Жори Донця: перед ним лежав розкритий підручник, але підказати він не міг…
— Дано… — хрипко почав я.
— Нічого зволікати час, переходь до доказу!
Діти ніколи не втрачають надії. І я, хоч і розумів, що приречений, та все ж сподівався на якесь диво.
— Ну от що, мислителю, — промовила вчителька, схиляючись над класним журналом… І раптом сталося: перед моїм зацькованим внутрішнім зором абсолютно чітко, як у кіно, постала сторінка Жориного підручника!
Я й досі маю зуб на нашу вчительку: якби не вона, мої телепатичні здібності, можливо, ніколи б не проявилися.
Чи варто казати, що відтоді в мене почалося легке життя: ганяв м’яча, днював і ночував у шаховому клубі, підручників навіть не розгортав. Спочатку моя бідолашна мама була не на жарт стривожена, але я приносив додому самі п’ятірки, й вона щиро повірила, що син її геній.
Школу я закінчив із золотою медаллю і одразу ж вступив до університету на мехмат. Чому я обрав саме математику? Можливо, наперекір учительці. Хоча, чесно кажучи, мені було однаково, де навчатися: адже сушити мозок над конспектами я не збирався.
В університеті я закохався в Ларису. Вона була на курс старша від мене і, щоб сидіти на лекціях поруч з нею, я за одну сесію склав іспити за три семестри. Про мою персону заговорили. Я став гордістю факультету. Лариса дивилася на мене теплими очима: «Який розумник! Якби ще він не був такий капловухий». 3 цієї думки, яку я вичитав у її гарненькій голівці, і почався мій стрімкий злет, а потім — і падіння.
На той час я мав чесно зароблений третій розряд з шахів. Почуття спортивного благородства не дозволяло мені читати думки партнерів. І якби не Лариса… Гарним, як ви розумієте, я стати не міг. Але задля неї міг стати чемпіоном світу.
Не розповідатиму вам про свою шахову кар’єру: вона вам відома з газет. Славнозвісні гросмейстери програвали мені, як хлопчаки. Моя кімната у комунальному будинку на Довго-Університетській скидалася на склад лаврових вінків. А втім, коли я виграв у Амстердамі турнір Золотого Ферзя, мені дали трикімнатну квартиру в самому центрі міста. У тім турнірі я втратив півочка і лише тому, що поспішав у готель, де в мене було замовлено телефонну розмову з Ларисою.
Її захоплення моєю особою дедалі зростало. Вона вже не помічала моїх страхітливих вух. Та й ніхто їх не помічав: у кумирів не буває фізичних вад. Один журналіст у газеті «Молодість» написав навіть, що під час гри я схожий на античного мислителя…
На п’ятому курсі мене звільнили від дипломної роботи: я мав грати з чемпіоном світу. Прогнози фахівців і болільників були одностайні: переможе Лагода! Так би воно й було, якби не моя легковажність.
Річ у тім, що я ніколи не аналізував своїх відкладених партій. Як ви чудово розумієте, я не мав у цьому потреби. Коли мій суперник сушив собі голову над можливими варіантами, я не криючись загоряв на пляжі або давав інтерв’ю. Одні захоплювалися цією моєю звичкою, інші — дивувалися, дехто ставився з недовірою.
Таких була мізерна меншість, проте вони міркували тверезо. Хтось із тих розумників домізкувався-таки до істини.
Я мав твердий намір виграти в чемпіона з сухим рахунком. Не заради ефекту, а щоб швидше закінчити матч. Через день по тому ми з Ларисою мали побратися.
Перші три партії принесли мені три перемоги. Чемпіон, залізний чолов’яга, усе ще посміхався фотокореспондентам, та в його думках нуртував страх, — я це добре знав. Він почувався дуелянтом, що вийшов зі шпагою проти танка. Часом я щиро жалів його.
У четвертій партії ми, як завжди, швидко розіграли стандартний дебютний варіант. На дев’ятому ході мій противник зробив непередбачений теорією випад пішаком. Я звично ввімкнув своє шосте почуття: що він замислив? На чорному оксамитовому тлі заметушилися іскристі літерки і, як за командою, вишикувалися:
Я глипнув на чемпіона — його обличчя було незворушне.
Здурів! Їй-бо здурів!
Я уявляв собі пушкінського чарівника досить-таки бадьорим дідуганом, однак в інтерпретації чемпіона він був таким кволим, що ледь видобував із себе слова.
Мій годинник цокав, як бомба уповільненої дії, я вже відчував неприємне наближення цейтноту, а в голові моїй, замість прихованих партнерових задумів, спроквола пульсував пушкінський амфібрахій. У залі стривожено загули: болільники не розуміли, чому я так довго думаю.
На кінець сьомої строфи чемпіон припинив декламацію, налив собі з термоса какао, неспішно випив, утер соковиті губи хусточкою. Я зробив навмання якийсь хід: зволікати — отже, зазнати поразки. Чемпіон підвівся, відійшов до демонстраційної дошки і там, за межами мого досягнення, обміркував відповідь. Повернувшись, кинув уперед коня.
— тоскно прочитав я в його думках. Так от де чаїлась загибель моя!.. Цікаво, сам здогадався? Чи допомогли? А він, закінчивши спектакль, одверто іронічно поглядав на мене: «Ну, як я тебе, брате телепате?»
На двадцятому ході мене було розбито вщент: чи ж довго третьорозрядник протистоятиме гросмейстрові? Ні на кого не дивлячись, я покинув сцену, прошмигнув у якісь двері і напівтемними коридорами, карколомними гвинтовими сходами втік від фотопогоні. Хотів перечекати годину-другу, аби не давати автографів і пояснень, не бачити співчутливих, насмішкуватих, безцеремонно-цікавих поглядів. У темряві я налетів на щось дерев’яне, боляче вдарився коліном. Запалив сірника: гармата. Чорна приземкувата гармата зразка 1812 року. Майже як справжня. За нею старовинна скриня, пластикова берізка, половина вітрильника з штурвалом…
Я присів на вкритий порохнявою лафет: тут, на складі декорацій, мене ніхто не шукатиме. Що я відчував? Нестерпний, болісний сором, від якого хотілося вигукувати безладні слова, щипати себе за руки, — аби тільки заглушити його хоч на мить. Ще я розумів, що назавжди втратив Ларису: вона з гордовитою грацією, наче новий брючний костюм, носила титул «наречена Лагоди» і примірювала новий — «дружина чемпіона світу». Який титул я можу запропонувати їй тепер? «Жінка того самого Лагоди?..»
Саме там, у темному підвалі, я, як ніколи, ясно усвідомив власну нікчемність. Жалюгідний недоучка, інтелектуальний паразит, що живе за рахунок чужих думок. Грізна оперна гармата, яка ніколи не вистрелить. На один мент я уявив себе визначним ученим, що жадібно виловлює ідеї у головах підлеглих, і здригнувся. Ні, мовив я собі, до цього не дійде.
Тієї ж ночі я з валізою в руках зупинив коло свого будинку таксі:
— Аеропорт.
— Може, скажеш, який? — ущипливо спитав водій.
— Який вам заманеться.
Таксист глипнув на мене вельми здивовано, але в міліцію не одвіз.
Отак я й потрапив у Козодоїв. Змінив прізвище. Закінчив вечірню школу. Живу загалом непогано — даремно ви так думаєте. Ну, а шолом — у ньому свинцева прокладка. Екрануюсь від думок партнера, щоб випадком не прочитати.
… Старий вагон здригнувся і поплив. Луценко у залізничному картузі і довгому цератовому дощовику стомлено крокував пероном навпроти мого вікна. Я згадав, що не побажав йому успіху, хотів опустити раму, та він кивнув головою: «все, мовляв, зрозумів, дякую» — і, посміхнувшись, махнув на прощання рукою.
Коли я довідався, що в наступний політ нам доведеться взяти пасажира, моє обличчя, м'яко кажучи, не виразило ентузіазму. Секретарка Зоя, оформляючи документи, позирала на мене співчутливо:
— Не лютуйте, Андрію. Сварки надаремні. Візу наклав сам Архангел.
З начальником Бази Архангельським сперечатися було справді марно. Він не вергав громів і блискавок — навпаки, терпляче слухав і позирав на тебе майже ласкаво, а коли всі твої, здавалося б, найпереконливіші докази вичерпувалися, турботливо казав:
— Щось у вас, товаришу пілот-космонавт, нерви розгулялися. Чи не перевести вас на рік-другий із загону пошуку космічних цивілізацій у загін перевезення вантажів?
Після цих слів найупертішого сперечальника наче вітром здувало.
Знаючи це, я безсило дивився, як Зоя чітко вписує в графу «Склад експедиції»: «Бернард Білопух, космобіолог». Я механічно відкинув у думці перші дві літери прізвища, і серце моє стислося від зовсім кепських передчуттів.
Космобіолог заявився на стартовий майданчик у чорному костюмі, з портфелем. У накрохмаленому комірі його сорочки вільно поверталася довга веснянкувата шия. При знайомстві він ніяковів, намагався не горбитися і шаркав узутою в лакований черевик ногою. Ми з Сташеком лише мовчки перезирнулися.
— Якусь їжу готувати вмієте? — спитав я, тамуючи невиразну надію знайти пасажирові застосування.
— Лише вегетаріанські страви, — скромно відповів той. — Я прихильник безубійного харчування.
За перший день польоту ми з Сташеком пасажира не бачили. Рух довкола Бази був, як у Києві на Хрещатику в години пік, і вести корабель доводилося удвох. За весь день Білопух дав про себе знати лише раз: він викликав мене по радіотелефону саме тоді, коли нам треба було розминутися із зустрічним рудовозом та з безпілотним поштовиком, що йшов навперейми.
— Даруйте за турботу, — пробурмотів він сором'язливо, — мені, далебі, незручно одривати вас від роботи…
— Коротше! — гарикнув я не своїм голосом.
— Де у вас гігієнічні пакети?
Над ранок я пішов до камбуза, щоб приготувати собі й Сташекові яєчню з консервованою шинкою. Бернард, ще блідіший од учорашнього, місив якийсь фарш із спаржі та зеленого горошку.
– І як це вам надало? — спитав я співчутливо. — Морська хвороба на космічному кораблі — випадок зовсім винятковий.
— Уся біда в моїй проклятій уяві, — сумно відказав Бернард. — Я так жваво уявив собі чорну безодню під ногами…
Поступово ми змирилися з присутністю пасажира. Поводився він тихо й ненав'язливо: цілими днями щось роздивлявся у свій мікроскоп або читав. Крім довідників та наукових монографій, він узяв з собою десятка з півтора книг з Бібліотеки жахів, обкладинки яких рясніли закривавленими кинджалами, павуками-велетнями та іншою такою ж гидотою. Щовечора перед сном він обов'язково розгортав одну з них і проглядав нетямущими очима кілька сторінок; потім, у темряві, його наелектризоване жахом волосся злегка випромінювало світло, ніби полярне сяйво.
А взагалі-то життя збігало у межах норми; корабель без пригод ішов до своєї мети — планети Супреум, на якій телеінтелектометр Бази виявив досить потужне інтелектуальне поле. По дорозі нам ще належало з'ясувати причину дивної мовчанки колонії землян на Ейвілеусі: вона утворилася двадцять п'ять років тому й не подавала ніяких ознак життя. У службовому додатку до Зоряного реєстра вказувалося, що сто шість чоловік, які переселилися на Ейвілеус, були особами без певних занять.
Якось уночі я прокинувся від того, що хтось лоскотав мені п'яту. У тьмяному світлі недалекого вже Ейвілеуса я побачив велетенського тигра. Він по-господарському принюхувався до моєї вистромленої з-під ковдри ноги. Зі швидкістю блохи я відскочив у протилежний куток ліжка й прикрився подушкою, як щитом. Тигр похмуро глянув на мене бурштиново-зеленими очицями. Я гарячково намагався пригадати якісь відомості про тигра, що відповідали б даній ситуації, проте в голові вперто спливала одна й та ж фраза: «В особливій шані їхні колінні суглоби, з яких виготовляють дійові ліки…»
За дверима каюти почулися Сташекові кроки: його чергування скінчилося, і він ішов будити мене. Моє заціпеніння минулося. Однією рукою я ввімкнув верхнє світло, другою з войовничим вигуком жбурнув подушку в нахабну морду володаря джунглів. Вражений Сташек застиг на порозі:
— Що сталося, старик?
— Тигр! — вигукнув я, обводячи поглядом каюту. — Обережно! Він щойно був тут!
Сташекові губи розтяглися в усмішці: зрозуміло, мовляв.
— Смугастий? — діловито поспитав він.
— Який же ще?
— А може, в клітинку?
Я скипів.
— Бортінженер Поремба, киньте недоречні жарти! На борту корабля є тигр — негайно озбройте особовий склад імпульсаторами!
Сташек демонстративно виструнчився:
— Дозвольте доповісти, товаришу командир корабля, імпульсатори не заряджені!
— У такому разі, — вигукнув я, відчайдушно воюючи із застібкою комбінезона, — оголошую догану із занесенням до бортового журналу — за недбалість.
— Дозвольте вам нагадати, — ущипливо звів брову Сташек, — що згідно з інструкцією пункт дванадцять бе імпульсатори належить ставити на зарядку за годину до початку посадочного маневру.
— Гаразд, твоя взяла, — підніс я догори обидві руки. — Але тигр був. Ти ж знаєш, мене видіння ночами не переслідують.
— Здається, в усьому винен я, — почувся з верхнього ліжка тихий голос космобіолога.
— Ви?!
Бернард не жартував. Він позирав на нас із сніжно-білого простирадла, немов з хмаринки, сумирними очима праведника.
— Чи не хочете ви сказати, — почав я, холодіючи від страшного здогаду, — що звір появився на борту завдяки вам?
— Боюся, що це саме так, — щиросердо промовив Бернард.
— Ясна річ, він потрапив до вашого біологічного багажу помилково. Ви переплутали його з каністрою формаліну чи з рентгенівським приладдям… Тепер, оскільки вже нічого змінити не можна, він прикрашатиме нам життя і створюватиме затишок. Буде тертися об коліна і мурликати. Чи знаєте ви, як офіційно трактується ваше діяння?
— Космічна контрабанда підвищеної небезпеки! — життєрадісно підказав Сташек.
Бернард застогнав од жаху:
— Ви не так мене зрозуміли. Я не брав його з Землі, даю вам слово честі!
Я глянув на космобіолога м'яким батьківським поглядом:
— Якщо ви зараз скажете, ніби впустили тигра в корабель під час польоту, то мені залишиться негайно оголосити вас на весь безмежний космічний простір Каєм Юлієм Цезарем.
Доручивши Сташекові провести розслідування, я пішов у кабіну, де пронизливо видзвонював комп'ютер, закликаючи до уваги. Я проглянув три пропоновані варіанти посадки, зостався ними невдоволений, змінив початкові дані і наказав розв'язувати задачу спочатку.
Тут я похопився, що ще й досі не снідав, і жваво уявив собі нашу традиційну яєчню з рожевими брусками шинки, як раптом… На пульті комп'ютера, немов на скатерті-самобранці, появилася сковорідка з яєчнею. Появилася нізвідки, з повітря чи з блиску зірок. Краї смачно підрум'янені, жовтки загусли якраз у міру. Я міцно заплющив очі, розплющив їх, — а видіння не щезало. Більше того, сковорідка тихенько потріскувала. Я обережно доторкнувся до неї і відчув під пальцями гарячий метал. У кабіні подразливо пахло камбузом.
Комп'ютер знову задзвонив. «Задача не має розв'язання, — горіло на табло. — Послабте обмеження».
– І ти, Бруте! — сумно сказав я комп'ютеру.
День починався невдало. «Добивши», нарешті, непокірну задачу, я скосив око на яєчню, підсвідомо очікуючи від неї якоїсь каверзи. Мої передчуття справдилися: яєчня безслідно зникла. А втім, слід лишився, — на світло-зеленому пластику пульта красувалася випалена пляма.
«Здається, в усьому винен я», — пролунало в мене у вухах зізнання Бернарда. Невже штучки з яєчнею — теж його? Може, він витівник? Ілюзіоніст-аматор, що спеціалізується на тиграх та яєчнях? Але пляма на пластику принаймні не вигадана, отже, сковорідка була?
— Алло, Андрію! — перервав мої роздуми збуджений Сташеків голос. — Постарайся зайти до каюти. Тут…
Його слова заглушило грізне ревіння.
Я кулею влетів у каюту й закляк на порозі: розкуйовджений Бернард підскакував то на лівій, то на правій нозі і вигукував якісь імена, а Сташек, увесь спітнілий, енергійно диригував його скоками.
— Придумай щось, — заволав Сташек, — він так довго не витримає! Головне — відвернути його увагу, щоб не думав! І-і-і — жіноче ім'я, і-і-чоловіче! І-і-і — раз, і-і-і — два!
— Тоня! Коля! Галя! Петя! — вигукував Бернард, ретельно задираючи йоги.
— Що тут коїться? — ошелешено спитав я. — Про що він не повинен думати?
— Про тигра! Варто йому уявити тигра — і той тут як тут. За Мак-Корміком. Вище! Голосніше! Три-чотири!
Я ляснув себе по лобі: як це я одразу не докумекав! Адже мені зі студентської лави була відома гіпотеза Мак-Корміка про те, що у деяких районах Всесвіту можливий «феномен матеріалізації ідей» — перетворення енергії у матеріальні об'єкти під дією інтелектуального поля особи. Багато хто вважав цю гіпотезу сміховинною, оскільки автор її не міг конкретно вказати, у яких саме районах Всесвіту вона має шанси підтвердитися. І ось ми, здається, потрапили якраз у такий район. Уява стає тут на якийсь час реальністю. Я пригадав, що читав Бернард напередодні увечері: книжка називалася «У пазурах тигра-людожера» чи щось схоже до цього. В усякому разі, з її обкладинки зловісно позирав хижак, як дві краплі води схожий на нашого нічного зайду. Я чітко уявив собі його ікла і, похопившись, швидко огледівся. Тигр, на щастя, не появився. Очевидно, межею можливостей моєї уяви була матеріалізація яєчні.
— Я… більше… не можу… — вичавив з себе Бернард, катастрофічно знижуючи темп стрибків. — Тікайте геть із цієї кімнати, замкніть мене на ключ, бо я вже бачу Його вуса!
Сташек мало не заволав з відчаю.
— Нема ніяких вусів! — категорично заявив він, дивлячись на Бернарда поглядом гіпнотизера. — Я їх поголив! Сядьте в крісло. Розслабтесь. Вам хороше і спокійно. Ви тримаєте в руці щось безневинне, наприклад, склянку з холодним молоком.
— Я вас благаю, — стріпнувся Бернард і впустив на підлогу матеріалізовану склянку, — не давайте мені поживи для небезпечних порівнянь! Молоко п'ють коти, а Він — із родини кошачих…
— Слушно, Бернарде, молока немає, — квапливо погодився Сташек. — У вас у руці квітка конюшини, ви вдихаєте її ніжні пахощі…
Бернард з жахом відкинув квітку:
— Ви наражаєте нас на загибель! Це ж найпростіший ланцюжок: конюшина — бджоли — мед — ведмідь, а звідси до Нього — один крок!
— Відпочинь, Сташеку, — рішуче втрутився я. — А вам, Бернарде, теж не варто себе мучити. Уявляйте, на здоров'я, свого тигра де завгодно в каюті, але ні в якому разі не там.
Я вказав Бернарду на вільний куток і жваво уявив собі в тому кутку клітку з легованої сталі. Невдовзі мій розрахунок виправдався: неслухняна уява космобіолога матеріалізувала тигра саме у тому місці. Страшний рик потряс каюту, але товсті прути клітки надійно захистили нас принаймні на деякий час. Сташек, який від надлишку вражень втратив мову, дошкульно ляснув мене по спині.
— Даруйте, — звернувся я до космобіолога, що стояв, винувато понурившись, — чи не буде ліпше, якщо ваші розважальні книжки полежать якийсь час у мене? Натомість можу запропонувати «Геометрію чотиримірного простору» — читання безпечне і вельми корисне.
На додачу відгородивши тигра стіною з броньованого скла, я вернувся у кабіну. Ейвілеус за час моєї відсутності значно побільшав і ви тіснив з поля зору останні зірки. Його поверхня мала два основних кольори: жовтий і голубий. Пустелі і моря! Сто шість чоловік, що обрали цю далеку й безрадісну планету місцем свого постійного мешкання, повинні були знайти для цього вагомі причини…
Автопілот уже виконував посадковий маневр. Корабель мав сісти у приморській оазі — єдиній зеленій плямці на видимій частині планети. За даними Зоряного реєстру саме там розташувалася колонія «Люкс». Проте стрілка бортового інтелектометра, націленого на оазу, твердо стояла на нулі. Ознак розумного життя у місці перебування колонії не помічалося, і це починало непокоїти мене.
Ми приземлилися у центрі оази, на квітучій луці. Я сумлінно обшарив інтелектометром усе довкола: пишні, вище пояса трави, зграйки кучерявих дерев, синюваті пагорби вдалині, — а стрілка приладу навіть не здригнулася. Попереду були пошуки. Бернард висловив гаряче бажання взяти в них участь, і я вирішив за краще погодитися. Тигр безславно дематеріалізувався й більше не набридав йому, однак залишати Бернарда у кораблі сам на сам з його буйною уявою було надто ризиковано.
Ми надягли реактивні жилети й один по одному зринули над оазою. Втім, сказати про Бернарда «зринув» можна лише з натяжкою: літав він, м'яко кажучи, як підстрелена гуска. Я відвів йому для прочісування найлегшу ділянку — берег моря, решту території поділили ми зі Сташеком.
Описуючи кола, я летів, тримаючи напрям на віддалені пагорби. Оранжеве сонце скотилося низько, і по луці гуляли довгі фантастичні тіні. То були тіні від дерев. Ні будови, ні антени, ні навіть купи сміття!
— Кавказ піді мною, один в вишині… — несподівано пролунало у мене в навушниках. Космобіолог аж підскиглював, — він був захоплений польотом.
— Агов, Бернарде, як розшуки?
— Чудово! Я почуваю себе птахом! А коли заплющую очі…
Я тільки глибоко зітхнув.
— Алло, алло, всі до мене! — заглушив Бернарда схвильований Сташеків голос. — Курс на сигнальну ракету!
Через хвилину ми стояли перед безладно розкиданими металевими контейнерами. Їх було понад півсотні. «Будинок розбірний», «Електростанція», «Інструменти» — вражено читав я на їхніх сріблястих боках. Більшість контейнерів ніхто не розпаковував, — вони були запломбовані!
— Ти щось уторопав? — спитав я Сташека.
— Н-ні, а ти?
Ми обережно ходили поміж контейнерами, як поміж сплячими бугаями. На кожному було тавро: «Колонія «Люкс». Що тут сталося? Чому переселенці не скористалися своїм багажем?
— Можна подумати, — стиха промовив Бернард, — що на них хтось напав.
— Це неможливо, — заперечив я, — на планеті немає розумних істот.
— Напасти могли звірі, — підтримав Бернарда Сташек.
— Не припускаю. Ви звернули увагу, що порожні лише продовольчі контейнери? Назвіть мені тварину, яка зуміла б розпакувати!
— Це могли бути морські павукоподібні, — замислено пробурмотів космобіолог. — О, ви не знаєте, на що вони здатні!
Погляд його розгорявся пекельним полум'ям і віщував незабарне побачення з павуками.
— Дурниці! — поквапно вихопивсь я. — Казки братів Грімм! Ваша гіпотеза так само схожа на істину, як верблюд… на їжака!
Я нишком підморгнув Сташекові: підтримай, мовляв, для загального добра, але він уже скипів і не помітив мого сигналу.
— Чи не зволите ви, — звернувся він вишукано, — викласти нам свою, значно ближчу до їжака, версію?
— Зараз ви її почуєте, — зопалу пообіцяв я, відчуваючи в голові цілковиту порожнечу. — Але спочатку давайте перекусимо: вже давно пора…
— Отже, — нетерпляче вимовив Сташек, прожовуючи сир, — кажи, ми уважно слухаємо.
Я матеріалізував собі стільчика і втомлено присів. Бернард, очікуючи, втупився в мене, — забув, хвала сузір'ям, про своїх павукоподібних. Я зрозумів, що відступати пізно. Доведеться вигадувати якусь гіпотезу. І тут мені спала до смішного проста ідея.
— Усі ці речі їм просто не потрібні, — заявив я урочисто. — Феномен Мак-Корміка — ось чому вони сюди прилетіли! Навіщо збирати житло, монтувати водогін та електростанцію, якщо усе це та тисячі інших речей можна тут мати без будь-яких утруднень, просто уявити собі їх на хвилинку! На Ейвілеусі не треба працювати, це ідеальне місце для безтурботного життя, щастя й процвітання.
Сташек недовірливо позирав на мене.
— Дивно ти якось міркуєш…
— Заспокойся, друже, я тут ні до чого, — так міркували ті, кого ми шукаємо. Пригадай: у Зоряному реєстрі вони числяться як люди без певних занять. Дармоїди, інакше кажучи. Не будете ж ви заперечувати, що на Ейвілеусі для них просто рай?!
— Казки розказуєш! — поблажливо усміхнувся Сташек.
— Як це — казки? — обурився я.
— А так. Дивись, що в тебе виходить. Дармоїди пронюхали, ніби на Ейвілеусі має місце феномен Мак-Корміка. Прибувши сюди, вони кинули свій багаж, взятий про людське око. Але харчами вони чомусь не погребували. Витягли їх з контейнерів, забрали з собою, хоч будь-якої хвилини, не кивнувши пальцем, могли мати найвишуканішу їжу. Де тут, прошу тебе, логіка?
Сонце заповзало за обрій. Одразу стало темно і холодно.
— Повертаймося до корабля, — запропонував я. — Пошуки й суперечки продовжимо завтра.
У кораблі Бернард повідомив нам, що йому зовсім не хочеться спати. Ми можемо лягати, а він почергує. Сташек поспішив скористатися цією пропозицією, я ж, подумки чортихаючись і ледве стримуючи позіхання, запропонував Бернардові зіграти в шахи: я не мав ні найменшого бажання прокинутися в обіймах павука. Шахи, як мені здавалося, спрямують Бернардову уяву найбезпечнішим шляхом. Про всяк випадок я називав слонів офіцерами.
Після сніданку (дві матеріалізовані відбивні для мене з Сташеком і томатне пюре для Бернарда) ми знову вилетіли на пошуки. Ранкова оаза не здавалася мертвою: кілька разів од мене шарахалися врізнобіч якісь пташинки, двічі я злякав на схилах звірків, схожих на наших зайців. Для космобіолога на Ейвілеусі було щось цікаве, а от для нас зі Сташеком… Колонія «Люкс», заради якої ми сюди прилетіли, згинула, не лишивши по собі ніяких слідів.
Під обід Сташек прочесав свою зону і пішов на поміч Бернардові. У мене справи просувалися значно повільніше: доводилося обдивлятися то пагорби, то ущелини. Сонце пекло нестерпно, реактивний жилет тиснув плечі, мов свинцевий. Я пив великими кухлями ситро, хлібний квас і взагалі всі прохолодні напої, які тільки міг уявити. Коли появилися Бернард і Сташек, мені зосталося прочесати не більше чверті квадрата. З пагорба, на якому ми присіли відпочити, вже виднілася пустеля.
— Може, вони вирішили оселитися в пісках? — невпевно спитав Бернард, але затнувся й почервонів під нашими виразистими поглядами. Від збентеження він кинувся за «зайцем», що промайнув у ярузі, зробив кілька двадцятиметрових стрибків і провалився крізь землю — у буквальному розумінні слова.
— Агов, Бернарде, що з вами? — злякано гукнув я у мікрофон.
— Тут якась печера, — відповів космобіолог слабким голосом. — Зовсім темно… Я, здається, покалічив собі ногу…
Ми підлетіли до місця, де так несподівано зник Бернард. Вхід у печеру перегороджували брили синюватої глинистої породи.
— Егей, Бернарде, ви влаштували невеличкий обвал, потерпіть трохи, ми розчистимо прохід! Поки що матеріалізуйте собі ліхтар.
Ми скинули реактивні жилети й взялися до роботи. Увесь схил яруги був у небезпечних тріщинах. Доводилося діяти дуже обережно.
— Алло, алло, я бачу прозорі ящики, — пролунав у навушниках збуджений Бернардів голос. — З маслом, з сиром, з ковбасою… Два штабелі, до самісінької стелі. Поміж них — прохід. Слухайте, там далі хтось є! Щойно промайнула тінь, о, я бачу, як світяться очі…
— Спокійно, Бернарде, ми поряд, — закликав я космобіолога, підіймаючи трипудову брилу. — Це світлячки, не варто про них думати!
— Ой, Воно наближається!
Ми зі Сташеком доклали спільних зусиль і дружно відкотили вбік останню глинисту брилу. Бернард, забувши про ушкоджену ногу, вистрибнув назовні, як корок із пляшки. Сказати, що на ньому не було лиця, — виходить, нічого не сказати. Скидалося, ніби за ним женеться банда Алі-Баби у повному складі. Але з печери показалася хирлява, дуже волохата істота у вельветових штанях із заклейками та в накинутій прямо на голе тіло дамській горжетці. На шиї теліпався сріблястий ланцюжок, на ньому — жовте ікло якоїсь тварини. Істота зажмурилася, пошкребла фіолетовими нігтями груди й тричі чхнула — певно, од свіжого повітря. Потім грайливо підморгнула до нас:
— Х-лло, чваки! Пошмалить!
Ми ввімкнули вмонтовані у наші шоломи універсальні космічні транслятори. Вони зв'язалися з бортовим комп'ютером, і той вмить переклав:
— Хелло, чуваки! Привіт, хлопці! Чи не знайдеться закурити?
— Ми не куримо, — відповів я. — Як вас звати?
Чвак пихато тицьнув себе пальцем у груди:
— Боб!
— Ви з колонії «Люкс»? Де решта?
Чвак склав два пальці у вигляді хреста. У його нахабнуватих очах промайнуло щось схоже на смуток.
— Ви хочете сказати, що вони загинули?! — вигукнув я. — Але від чого?
Боб не вшанував нас відповіддю.
— Віскі? — спитав він, прицмокнувши язиком. — Жуйка? Чвихи?
— Чи є у вас віскі, жувальна гумка? Чи прилетіли з вами дівчата? — байдуже переклав комп'ютер.
Діставши негативну відповідь, чвак втратив до нас будь-який інтерес і заховався у свою печеру.
— Ну й тип! — зіщулився Сташек, — Аж не віриться. Часом це не витвір уяви нашого поважаного Бернарда?
— Що ви, — обурився космобіолог, — нічого такого я не зміг би собі уявити!
— Хлопці, — попрохав я, — стримайте емоції. Коли ми хочемо довідатися, що сталося з колонією «Люкс», треба піти до Боба. У вас, Бернарде, мав бути спирт, — чи не погодитесь дати півсклянки?
— Не чіпляйся до людини, — промовив Сташек з докором. — Ти що, забув, де знаходишся?
Він зробив кілька легких пасів рукою і як витівник подав мені пляшку з безбарвною рідиною.
— Можеш не нюхати. Ректифікат.
— Цур тобі, — пробурмотів я, намагаючись приховати збентеження, — ніяк не звикну до тутешнього солодкого життя.
— Бажаєте жуйку? — натхненно вів далі Сташек. — Будь ласка! Ось ця з лимонним присмаком, а ця — з м'ятним. Щодо сигарет, то наша фірма пропонує кілька сортів на вибір…
— Доволі! — заволав я, — Дай мені ліпше відповідь на питання: навіщо Бобові канючити? Адже науявляти собі вдосталь сигарет чи тієї ж таки жуйки — справді дрібниця. Може, ви, Бернарде, проллєте світло на цю загадку?
— Спробую, — мовив, подумавши, Бернард. — Але для цього нам доведеться, — він здригнувся, глянувши на печеру, — поговорити з Бобом іще раз.
Чвак сидів біля підніжжя своїх продовольчих пірамід навпочіпки і наминав кільце копченої ковбаси. При нашій появі він глухо загарчав і напружився, як перед стрибком.
— Приємні новини, Бобе! — миролюбно вигукнув я і показав йому пляшку. — Ми дещо для вас знайшли.
— Віс-кі! — простогнав чвак і втупився у пляшку, мов зачарований.
— Вгадали! Ви його одержите. Але спершу розкажіть нам про всіх, хто прилетів сюди з вами. Через що вони загинули? Хвороба? Хижаки? Стихійне лихо?
Чвак, не спускаючи очей з пляшки, знову взявся за ковбасу.
— Мені здасться, ви переоцінюєте його можливості, — стиха мовив Бернард. — Для людини, яка протягом двадцяти років сприймала дійсність лише язиком та піднебінням, ці поняття надто складні. Спробуйте почати з яскравого гастрономічного образу, може, це викличе в його голові хоч якийсь розумовий процес. А я, щоб вимкнути свою уяву, заткну, даруйте, вуха.
Я помізкував.
— Як там у Чехова? Якщо взяти молоду качку… та засмажити її, та з картоплею, та щоб картопля була дрібно нарізана, та щоб підрум'янилася… Ось вам тарілка, Бобе, уявіть на ній усе це. Думайте, сміливіше! Ви бачите форму, колір, відчуваєте приємні пахощі… До віскі потрібна закуска, — уявіть же щось, хай вам грець!
Чвак старанно наморщив лоба, але тарілка була порожня.
— Не виходить? Тоді уявіть, що можете. Шматочок сиру, ковбаси… Черствий сухар, нарешті. Уявіть — і пляшка ваша!
Чвак вбирав тарілку очима. На її фаянсовій поверхні виникли розпливчасті контури чогось невиразного і тут-таки розтанули, наче дим. Чвак відкинув тарілку і встав.
— Віскі! — гарикнув він і простяг руку.
— Ви не виконали умови, Бобе.
— Віскі! — повторив він погрозливо і раптом вихопив з кишені ножа.
Я не встиг зреагувати на витівку Чвака: Сташек відгородив його, як тигра, металевою кліткою.
— Посидьте трохи, Бобе, заспокойтеся. Шкода, що до найближчого зоопарка так далеко.
Ми вийшли з печери. Слідом за нами линув струмінь каламутних вигуків. Комп'ютер-перекладач спантеличено мовчав.
— Слухайте! — зупинився Сташек. — Я, здасться, зрозумів, куди поділися чваки. Вони просто позагризали одне одного.
— Ви помиляєтесь, Станіславе Андрійовичу, — заперечив Бернард несподівано твердо. — Ніхто нікого не вбивав. Швидше всього їх усіх убила повна бездіяльність.
— Неробство?
— Так. Це був їхній ідеал. Уява годувала їх, напувала, одягала, і вони розраховували, що так буде вічно. Але ж уява — не просто дар природи. У нероб ця властивість мозку згасає, вироджується. А чваки протягом багатьох років не ударяли, як то кажуть, пальцем об палець.
Бернард, незвичний до тривалих монологів, закашлявся, матеріалізував собі склянку води.
— …І ось одного разу, — підхопив я, — вони змогли уявити не більше, ніж мумія в єгипетському саркофазі. Ефект Мак-Корміка перестав робити їм подарунки. А трудитися ці люди були вже нездатні — ні розумово, ні фізично.
— Як же вижив Боб? — помовчавши, спитав Сташек.
— Він виявився спритнішим за інших і вчасно приховав узяте з Землі продовольство. Цих запасів йому вистачить до смерті…
Бернард подивився на сонце.
— Скоро вечір. Чи не допоможете ви мені наловити представників місцевої фауни?
… Після зльоту ми з Сташеком кинули жеребок. Перше чергування припало йому. Я витягся на ліжку, втішаючись майбутнім чотиригодинним сном. Перед очима промайнули картини минулого дня: блакитні пагорби, лабіринт яруг, нейлонова сітка з дрібними звірятами і… фізіономія чвака, захопленого жуванням сухої ковбаси… Одігнавши від себе обридливе видіння, я безтурботно зітхнув. Уперше за троє діб можна спати спокійно.
— Андрію Миколайовичу, — пошепки озвався з верхнього ліжка Бернард. — Ви звернули увагу, які у Боба руки? Великий палець майже не відрізняється від інших. А щелепи?
— Бернарде, — я говорив якомога безтурботніше, — щось мені зовсім не хочеться спати. Чи не зіграти нам у шахи? Цур, мої білі…
Боб Шоу вважав себе невдахою. Він навчився гарно зав’язувати краватки, а вони вийшли з моди, він завоював прихильність головного редактора, а той поступився своїм місцем кібернетичній машині. Щоправда, новий редактор також цінував Боба, але не за швидкість реакції і невтомність — цим машину не здивуєш. Шефові імпонували широкі зв’язки Шоу в ділових та наукових колах, які той уміло підтримував. Їм, цим зв’язкам, Боб завдячує своєю поїздкою на Місяць і сенсаційним репортажем про нечуваний моральний занепад на зворотному боці «світила закоханих». І знову-таки завдяки цим зв’язкам він, єдиний з журналістів, дістав запрошення до професора Кувиркота на його новий експеримент.
У професоровій вітальні зібралося невелике, але поважне товариство: відомий психолог доктор Боді, відомий промисловець містер Грейпфрут, невідомий представник відомого міністерства і ще з півдюжини обранців.
Шоу підсів до психолога:
— Ви, звичайно, знаєте, докторе, що задумав старий?
— Ми побилися об заклад, — усміхнувся Боді. — Приєднуйтеся до мене. Якщо, звичайно, не боїтеся програти…
— Гаразд, — погодився Боб, — але які умови?
— О, умови незвичайні… Та ось іде професор, він сам розповість…
Кувиркот, молодцюватий і підтягнутий, енергійно потиснув усім руки і жестом класика, що приніс видавцям свій найкращий роман, поклав на стіл тонку книжечку.
— А. М. Тьюрінг, — урочисто оголосив він. — «Чи може машина мислити?»
Шоу, не довіряючи кишеньковому магнітофону, старанно переписав прізвище автора в блокнот. Колись він переплутав Вольта з Вольтером і добре запам’ятав прочухан, якого дістав від свого шефа.
— Ця праця, — вів далі професор, — написана видатним англійським ученим на світанку кібернетичної ери, коли перші електронні машини, машини-троглодити, машини-потвори, викликали в багатьох страх і зненависть. Гірші представники інтелігенції відчули в машині сильного конкурента і, враховуючи гіркий досвід середньовічних ткачів, спробували знищити її. Не фізично, ні, — морально. Машину наділяли образливими епітетами: «електронний дурень», «електронний недотепа»; сторінки журналів рясніли авторитетними заявами на зразок: «Машини не мислять і ніколи не мислитимуть. На це здатні лише комбінації з живих нервових клітин, які утворюють людський мозок». І це писалося тоді, коли процес мислення становив найбільшу загадку для науки, коли тлумачні словники водили читачів по хибному колу: «мислити — означає міркувати, міркувати — означає мислити»!
Позиція, зайнята антимашиністами, викликала в людей неконсервативних рішучий протест, але вони, як це часто буває, вдарилися в іншу крайність, оголосивши машини новою расою, що рано чи пізно прийде на зміну людству.
Тим часом, поки обидві сторони всіляко лаяли одне одного та брали на глум, кібернетики робили своє. Вдосконалювалися машини-екзаменатори, машини-референти, машини-діагности. З’явилися кібернетичні воєначальники, кібернетичні юристи, кібернетичні директори. Висловлювати сумнів щодо здібностей машин стало небезпечно. Антимашиністи змушені були піти в підпілля. Та в їхніх руках, як і раніше, залишається старий засмальцьований козир: ще й досі не доведено, що машина мислить.
Я мав сміливість узяти цю справу на себе і сконструював універсальний перетворювач інформації «Тьюрінг-14 000 000 000», який практично не відрізняється від розумної людини!
Професор зробив ефектну паузу, доктор Боді загадково посміхнувся, півдюжини обранців почали збуджено перешіптуватися, а Шоу подумав, що репортаж обов’язково «піде», і редактор буде вельми задоволений.
Чому чотирнадцять мільярдів? — вів далі Кувиркот. — Тому що це є середнє число нейронів людського мозку, того самого мозку, який без єдиної білкової клітини продубльований у моїй машині.
Чому «Тьюрінг»? Тому що саме йому належить ідея експерименту, свідками якого я і мій колега доктор Боді запросили вас бути.
На цьому столику ви бачите телетайп. Він забезпечує двобічний зв’язок з кабінетом та їдальнею. В одній з цих кімнат — тільки я знаю в якій — перебуває «Тьюрінг», у другій — спеціально відібраний посередницьким бюро і не відомий ні мені, ні будь-кому з присутніх типовий представник мислячих кіл нашого суспільства.
Кожній кімнаті можна задавати запитання, — колега Боді твердить, що, як на нього, то досить п’яти.
Якщо завдяки відповідям, що ми їх дістанемо, місцеперебування машини буде виявлено, значить, питання про машинне мислення на даному етапі технічного розвитку вирішується негативно, і колега Боді виграє.
Якщо ж таємницю кабінету і їдальні вашими спільними зусиллями розгадати не пощастить, то машина на законних підставах зараховується до класу homo sapiens, а доктор Боді в такому разі програє.
Отже, панове, хто перший? Містер Шоу з «Вечірнього експреса»? Прошу вас!
Боб сів за апарат і, не задумуючись, вистукав перше запитання:
— Скільки буде 46 573 помножити на 18 348?
Минуло десять секунд, тридцять, сорок… За спиною важко еонів містер Грейпфрут.
На шістдесят першій секунді телетайп запрацював:
«854 521 404. Їдальня».
«854 521 404. Кабінет».
Боб відчув на собі насмішкуватий погляд Кувиркота. «Тьюрінг» не піймався у пастку.
Головний редактор… Боб устиг вивчити його до дрібниць. Великий ерудит у політиці, в науці, літературі, він нічогісінько не тямив у безлічі простих речей. Про поєдинки боксерів знав із Джека Лондона, про футбол — із статей в енциклопедії… А завтра на Центральному стадіоні — вирішальний матч чемпіонату.
— Як ви гадаєте, хто переможе: «Чорно-білі» чи «Тигри»?
Цього разу відповіді не забарилися:
«Якщо Гривс переграє Фартінга, наші зроблять із «Тигрів» макак. Їдальня».
«Якщо Фартінг задушить Гривса, наші втопчуть їх у багно. Кабінет».
Позаду почувся смішок, але Бобові було не до сміху. Йому здалося, ніби макаку поки що зробили з нього.
— Заспокойтесь, Шоу, — торкнувся його плеча Боді. — Дозвольте мені спробувати.
Доктор сів за телетайп, та з черговим запитанням не квапився. Він скидався на піаніста, який зосереджується перед першим акордом. Нараз Боді різко подався вперед, і тонкі пальці забігали по клавіатурі.
— Уявіть, що ви разом з іншим мисливцем вирішили зварити на вечерю кашу. Ви дали 400 грамів крупи, ваш компаньйон — 200 грамів. Тільки-но ви зварили кашу, як надійшов третій мисливець. За свою пайку каші він вніс 15 монет. Як ви поділите ці гроші з вашим компаньйоном?
Не встиг доктор випростатися, як з апарата поповзла стрічка з відповіддю:
«Дріб’язковість не прикрашає людину. Прошу передати моє співчуття авторові задачі. Їдальня».
Друга відповідь надійшла через півхвилини:
«Оскільки кожний з мисливців з’їв двісті грамів крупи, то третій їв мою крупу, а отже, всі п’ятнадцять монет належать мені. Кабінет».
У кімнаті запала тиша. Тільки Боб шарудів аркушами паперу.
— Ви прогулюєтесь по набережній разом з шефом і його помічником, — вистукував Боді, — і раптом вони обоє падають у воду. Кому ви кинете рятівний круг?
«Тому з них, хто гірше плаває», — відповіла їдальня.
«Якщо чесно, — мовив кабінет, — шефові».
Боді посміхнувся тією дивною посмішкою, яка — Шоу тепер знав — називалася вольтерівською. Потім неохоче видрукував останнє запитання:
— Уявіть собі, що ви йдете з жінкою і її ображають п’яні хулігани. Що ви зробите?
«Переламаю кістки найближчому з них. Їдальня».
«Скільки хуліганів? Кабінет».
Доктор підвівся, обірвав стрічку і акуратно згорнув її. Усі мовчки стежили за кожним його рухом.
— Професоре, — вимовив нарешті Боді, — те, що побачили ми сьогодні — надзвичайне. Ви створили машину, людянішу за багатьох людей. Я сподіваюся, що вона дозволить нам відкоркувати й випити шампанське у вашій ЇДАЛЬНІ?
Коли через дві години гості залишали професорову квартиру, Шоу зачекав Боді і пішов поруч.
— То що ж, докторе, виходить — мислить ця клята машина чи ні?
Боді різко підвів голову:
— А ви як хотіли б?
— Ну, ви ж знаєте моє становище. Написати, що не мислить, — редактор образиться…
— Пишіть так, як до вподоби редакторові, — глузливо посміхнувся Боді. — Даруйте, я поспішаю. Прощавайте, «homo sapiens»…
— Усе куди як просто, — енергійно мовив професор Кувиркот. Душевний стан людини — то функція природних умов, у яких перебуває людина. Змінюйте колір неба над її головою від лазурового до свинцево-сірого, і ви матимете гаму настроїв — від безтурботного до безнадійно-понурого. Насичуйте повітря пахощами, не троянд, а сірководню, і ви одіб'єте у закоханих бажання милуватися місячним сяйвом в алеях Сентрал-парку. Соснові ліси настроюють нас на дещо сумовитий чи, може, навіть урочистий лад; гамірні вулиці великого міста стимулюють злість і дратівливість, а морські краєвиди схиляють нас, як правило, до лінощів та філософського споглядання життя.
Ще Піфагор усвідомлював, що душевним станом людини можна керувати. Він пробував робити це за допомогою музики: одні мелодії — проти гніву, інші — проти заздрощів, ще інші — від поганого настрою.
Я не ідеаліст, Брауне. Мої засоби грубіші, зате надійніші. Хімічний склад повітря, електромагнітні поля, видиме чи невидиме випромінювання, температура, тиск — оце той смичок, за допомогою якого я видобуватиму які завгодно звуки зі струн людської душі.
— Ваша ідея, професоре, воістину гідна подиву, — обережно вставив слово Браун, — та, здається мені, ви не берете до уваги…
— … особливостей індивідуума? Майте спокій, вони визначають тип функціональної залежності, тільки й того. Чесному, врівноваженому чоловікові потрібний один комплекс природних умов, а гарячкуватому дурисвітові — зовсім інший. Проте обидва вони ридма ридатимуть або реготатимуть від щастя, коли я, професор Кувиркот, цього забажаю. Я можу перекинути догори дригом узвичаєні поняття про добро і зло, зробити Каїна жертвою, а Авеля убивцею. Нема ницості й благородства, героїзму чи боягузтва, ненависті до людей чи любові до них — є лише функції, що залежать від природних аргументів, а ті, у свою чергу, перебувають під моєю владою.
Я бачу, Брауне, ви налякалися. Мені теж іноді стає моторошно. Я думаю про те, що буде, коли мій винахід вийде за межі цієї квартири… Ви щось намагаєтесь пригадати? Чи не телефон, бува, у психіатричній лікарні? Даремно, вам не доведеться туди дзвонити. Я ввімкнув свій «Стимулятор емоцій», і ваш страх зараз минеться, недовіра зникне, ви слухатимете мене, як старанний студент, намагатиметесь не проґавити жодного слова…
Професор на хвилю замислився, потім неквапно, ніби розтлумачував малій дитині, повів далі:
— Отож, любий Брауне, у стінах та меблях цієї квартири заховані численні датчики. Автор незугарної популярної статті назвав би їх очима та вухами «Стимулятора емоцій». Варто гостеві переступити поріг — «Як поживаєте, професоре?» — вдих, «Радий вас бачити, професоре» — видих, — і розпізнавальні прилади вже знають тип його функціональної залежності. Потім я підходжу до рояля — це водночас і пульт керування — натискаю потрібну комбінацію клавішів, тим самим задаю номер емоції та її інтенсивність. Чорний клавіш — одиниця, білий — нуль; система одержує завдання безпосередньо у двійковій формі. Решта — робота виконавчого приладдя. Воно створює в кімнаті комплекс потрібних умов, і ось уже переді мною не Айк, не Джордж, не Гаррі, а людина, душу якої я замовив!
Проте час не жде. Прочитайте, будь ласка, цього листа.
Браун піймав себе на тому, що слухав професора з роззявленим ротом, і червоніючи простяг руку до розпечатаного конверта.
«Кувиркоте, якщо ви не хочете великих неприємностей, готуйте гроші. Я прийду по них у суботу о 20.00».
— Що це означає, професоре?
— Якийсь новий здирник. Але сьогодні я навіть радий йому. Нас чекає потішна мелодрама: злодій переживає гострий приступ порядності та доброчесності аж наприкінці. Ви чуєте — дзвонить, Брауне? Сидіть, робот відчинить.
До кімнати, тримаючи руку в кишені зім'ятих штанів, ввійшов непоказний гостроносий суб'єкт. Його очі швидко й оцінююче огледілн помешкання.
— Ви одержали мого листа? — спитав він не вітаючись.
— Авжеж, любий, сідайте, — благодушно мовив професор.
— А це що за тип?
— Це мій новий асистент містер Браун, ви можете па нього зовсім не зважати.
Гість сів, не виймаючи руки з кишені.
— Так от, Кувиркоте, я з Особливої служби. У мене є факти, які можуть вам добряче нашкодити. Мій обов'язок — передати їх начальству, проте я вважаю, що для нас обох буде ліпше залагодити цю справу по-джентльменському.
— Ви правильно міркуєте, сер, — сказав професор. — Я ладен купити у вас усі ці факти. Але… чи не можна ознайомитися з товаром?
— Можна. Пані Грабб, власниця рибного магазину, повідомила, що ви постійно купуєте в неї ікру. Як по-вашому, скільки коштує цей цікавий факт?
— Ну, в усякому разі, не більше ніж пів-бляшанки ікри.
— Ви жартівник, Кувиркоте! Цей факт коштуватиме вам сто монет. Адже ікра, зауважте, завжди одного й того ж кольору — червоного!
— Помічено також, — вів далі гість після якоїсь паузи, — що, переходячи вулицю, ви завжди озираєтесь ліворуч! І тільки потім — праворуч. Вам зрозумілий політичний зміст цієї про-це-ду-ри?
Окрім усього, за даними Національної асоціації колекціонерів, ви зібрали рідкісну колекцію самоварів. Їхніх самоварів!
— Та-ак, — замислено мовив професор, — товар коштовний, загорніть. Тільки ви, сердега, не знаєте й половини фактів, на підставі яких можна притягти мене до відповідальності. Вони вважають, що Земля куляста, і я, уявіть собі, теж так вважаю. Вони твердять, що сонце сходить зі сходу, і я, з вашого дозволу, у цьому перекопаний. Вони вважають, що людина походить від людиноподібної мавпи, і у мене щодо цього теж немає ніяких ілюзій, особливо тепер. Отож забирайте свої шістсот монет — я правильно зрозумів вашу таксу? — і ступайте з богом.
Професор кинув на стіл товсту паку асигнацій, потім різко повернувся до рояля і взяв кілька бурхливих акордів. Гість тим часом згріб вільною рукою гроші і нерішуче позадкував до виходу. Було видно, що він болісно про щось думає. Ось він зник за дверима, Браун схопився з крісла…
— Спокійно, Брауне, — зупинив його професор, — я гарантую вам великодушний порив цієї сволоти!
І справді, гість знову появився на порозі. На його обличчі можна було прочитати тяжку внутрішню боротьбу, на лобі виступив піт.
— Кувиркоте, — мовив він хрипко, — помічено, що ви кожного ранку встаєте з лівої ноги. З будь-кого іншого я взяв би сто монет, але ви гарний чолов'яга — давайте половину.