— Можливо,— підтакнув він. — Планети, де існує життя, ми розпізнаємо за складом атмосфери. Каталог таких планет налічує багато тисяч лише в нашій галактиці. Ми відсіяли майже тридцять тисяч тих, що подають якісь надії.
— Надії на Розум?
— Коли Розум іще у пелюшках — він непомітний. А коли достигне, то вилітає з «вікна». Треба перехопити його раніше. Звідки нам знати, чи варта мета нашої експедиції таких зусиль? Ми летимо на Квінту — п’яту планету Дзети Гарпії. Деякі дані вселяють надію…
— In dubio pro reo,— мовив домініканець.
— А кого ви, панотче, звинувачуєте? — спитав Лаугер, але знову не дочекався відповіді й повів далі: —Першою космічною ознакою Розуму стало радіо. Задовго до появи радіоастрономії. Ну, не так то й задовго, однак років за сто. Планети, що мають радіопередавачі, можна виявити, коли їхня потужність сягає за певну межу. Квінта подає сигнали в діапазоні короткому й ультракороткому, меншому від випром:нення її Сонця — це забагато, як на мертву планету. Якщо планета електронізована — ці випромінювання можна вважати середніми, бо вона перебуває під впливом сонячних шумів. Але щось там є, щось пов’язане з радіо, щось біляпорогове. Я маю докази.
— Однак непрямі,— знов уточнив апостольський посланець.
— Навіть менше — всього один непрямий доказ,— згодився Лаугер. — Але що важливіше, на Квінті було зафіксовано пунктирні електромагнітні спалахи, а один зареєстровано під час усього випромінювання за допомогою спектрометра одного орбітера, що кружляє навколо Марса. Там літають два орбітери, які дорого обійшлися Землі: після того, як було записано сигнал, почалася підготовка нашої експедиції.
— То що це було — атомні бомби? — спитав чоловік, який вже почав звикати до імені Марк.
— Ні. Скоріше це схоже на вступ до планетарної інженерії, бо ті спалахи були термоядерні, чисті. Якби на Квінт; цивілізація розвивалася так, як на Землі, квінтяни почали б з уранідів. І найцікавіше, що ці спалахи спостерігалися тільки в межах полярного кола. Тобто в тамтешній Антарктиці або Арктиці. В такий спосіб можна розтоплювати материкові льодовики. Але різниця між нами та квінтянами полягає не в цьому. Йдеться про те, чи ми не зашкодимо їм своїм прибуттям. Панотець Араго вважає, що саме так і може статися. Я такої ж думки…
— А в чому різниця між ним і вами?
— Я вважаю, що варто ризикнути. Пізнавати світ без будь-яких збитків неможливо.
Здається, Марк починав розуміти суть їхніх розходжень. Він забув, хто він такий, але до нього повернулася колишня впевненість у собі.
— Панотче… отож, виходить, ви летите з нами всупереч своїм переконанням? — звернувся він просто до священика.
— Звичайно,— відповів Араго. — Церква була проти експедиції. Так званий «контакт» може стати дарунком данайців. Може відкрити скриню Пандори.
— Панотець має звичку характеризувати нашу програму за допомогою міфологічних образів,— засміявся Лаугер. — «Еврідіка», «Юпітер», «Аїд», «Цербер»… Ми й справді чимало накрали в стародавніх греків. Власне, й наш корабель мав би зватись «Арго», а ми — психонавтами. Ми намагатимемося завдати якнайменше шкоди будь-кому. Ось чому експедиція буде така заплутана.
— Contra spem spero… — зітхнув чернець. — А втім,— додав він,— я був би радий помилитися.
Лаугер, здавалося, вже не чув його, думаючи про щось своє.
— Поки ми наблизимося до Квінти, в них тим часом мине щонайменше триста років, а в нас на кораблі лише рік. Це означає, що ми доберемося до них уже тоді, коли вони перебуватимуть у верхній частині «вікна». Тільки б устигнути вчасно. Секунди розбіжностей у наших маневрах можуть або неймовірно затримати, або прискорити наш політ. А щодо шкоди… Адже превелебний отець знає: стехнізовані цивілізації інертні, хоча й не стаціонарні. Інакше кажучи, їх важко збити з визначеного курсу. Хоч би що там сталося, ми не спустимося до них у ролі богів з неба. Ми не шукали первісних культур, і в СЕТІ немає астроетнологів.
Араго мовчав, дивлячись на фізика з-під ледь примружених повік. Третій
учасник розмови врешті наважився запитати:
— А чи це буде добре?
— Що саме? — здивувався Лаугер.
— Визнати неіснуючими тих, хто не потрапив у поле нашого зору. Таке зрівняння може бути доречним лише з практичного погляду…
— Його можна також назвати «опортунізмом», якщо це комусь до вподоби,— холодно відказав Лаугер. — Ми обрали завдання, яке нам до снаги. «Вікно контакту» має емпіричну раму, але воно має також і етичне обґрунтування. Ми не ввіллємо в голови печерних жителів мастила, дистильованого двадцять другим століттям. Зрештою, що там pluralis maiestaticus. Я був одним із співавторів програми, і тут я опинився тому, що під контактом розумію обмін знаннями. Обмін. Не опіку, не нав’язування меліористичних повчань.
— А що, коли там панує зло? —раптом спитав Араго.
— А чи існує універсальне зло? — подумав уголос Лаугер.
— Гадаю, існує;
— Тоді треба було сказати «non possumus!» і заперечити програму…
— Я всього лиш виконував свій обов’язок. З цими словами Араго підвівся, ледь схилив перед ними голову і вийшов. Розкинувшись у кріслі, Лаугер невдоволено скривився, поплямкав губами, ніби відчув гіркий смак, і пробурмотів заперечливо:
— Я шаную його за те, що він виводить мене з рівноваги. До всього приробляє крильця. Або роги… Ну, досить про це. Я не для цього хотів вас бачити. Ми ладнаємо на Квінту розвідувальний корабель. Він має сісти на планету. Це «Гермес». Полетить дев’ять або десять чоловік. Склад командної четвірки затверджений. Решту вибиратимемо голосуванням — за фахом. Чи ви б хотіли висунути свою кандидатуру?
Астронавт спершу не зрозумів, про що йдеться.
— Ну, сісти там…
Його кинуло в жар. Недовіра і захват! Лаугер бачив, як у нього заблищали очі і, випереджаючи його, уточнив:
— Бути кандидатом — ще не означає потрапити до групи. Вирішуватимуть тут зовсім не наукові якості. Найвидатніший теоретик цілком може закаляти штани. Потрібні люди несхитні. Яких нічого не зламає. Герберт — чудовий психотонік, психолог, знавець людських душ, але мужність у лабораторії не перевіриш. Чи знаєш, хто ти? Астронавт пополотнів:
— Ні.
— То я скажу тобі. У Бірнамському лісі загинуло чимало водіїв крокуючих машин, їх зненацька захопило виверження тамтешніх гейзерів. То були фахівці, які виконували доручену роботу, і жоден з них не знав, що йде на неминучу смерть. Двоє добровільно пішло на їхні розшуки. Ти один із тих двох.
— Як ви можете це знати? Доктор Герберт запевняв мене…
— Доктор Герберт та його асистент — то корабельні лікарі. Вони добре знаються на медицині, але не на комп’ютерах. Вважали, що мають зберігати лікарську таємницю — коли вже не пощастило виявити особу воскрешеного. «Травмування психіки» — такий у них аргумент. На «Еврідіці» немає підслуховування, але є центр із пам’яттю, яку не можна стерти. Доступ до нього мають командир, перший інформатик і я. Сподіваюсь, ти не скажеш про це лікарям?
— Не скажу.
— Це б їх засмутило. Вірю, що ти цього не зробиш.
— Хіба вони не здогадаються, коли…
— Не думаю. Лікарі систематично перевіряють стан здоров’я всього нашого екіпажу. Голосування таємне. Голосує рада. З п’яти голосів ти отримаєш три. Я так гадаю. А кажу тобі це вже тепер тому, що ти повинен серйозно попрацювати. Я знаю: ти показав на тренажерах добру астрофізичну підготовку, але на рівні вимог минулого століття. Як на ті часи, вона дорівнює першій категорії, сьогодні ж цього не досить. Протягом року ти будеш міжзоряним школярем. Якщо вивчиш урок, то побачиш квінтян. А тепер бувай, бо в мене сила-силенна боргів — треба їх відробляти.
Вони підвелися разом. Воскреслий астронавт був вищий за уславленого фізика й молодший. Лаугер не полетить, раптом спало на думку астронавтові.
Фізик дійшов з ним до дверей. Астронавт не бачив ні його, ані вогників, що миготіли на чорному екрані, не пам’ятав, чи попрощався, чи про щось іще говорив. Хотів увійти до малої роздягальні, та помилково відчинив не ті двері, вгледів у дзеркалі своє обличчя й повторив:
— «Побачиш квінтян».
Отож Марк засів за навчання. Баланс статистичних підрахунків загалом був ясний. Життя зароджується й розвивається на планетах впродовж мільярдів років, але на перших стадіях воно ще німе. Цивілізації виростають з цього життя не для того, аби щезнути, а щоб перейти на вищий, «понадлюдський» щабель. Через те, що частота техногенних народжень для звичайної спіральної галактики здебільшого постійна, цивілізації народжуються, достигають і йдуть у небуття в однаковому ритмі. І хоча безперестанку виникають нові, вони зникають після певного проміжку порозуміння,—інакше кажучи, «вікна контакту»,—швидше ніж можна обмінятися з ними сигналами.
Німота істот примітивних зрозуміла. Але поясненню мовчання високорозвинених істот присвячено безліч гіпотез. З тих припущень можна було б укласти цілу бібліотеку, та Марк лишив ці праці без уваги. Читав далі: для даної миті, чи для даного століття (з астрономічної точки зору це рівнозначно) Землю можна вважати єдиною цивілізацією ВЖЕ технічною й ЩЕ біологічною, що існує в межах Молочного Шляху. І тому надії СЕТІ здавалися назавжди похованими. Минуло півтора століття, поки з’ясувалося, що це не так. Подолати простір, що відділяє одну зірку від іншої, щоб одні Живі й Розумні могли зустріти Інших і повернутися додому,— завдання нездійсненне для прямого польоту. Коли б навіть астронавти летіли зі швидкістю, близькою до швидкості світла, вони б не побачили ні тих, до кого вирушили, ані тих, хто лишився на Землі. І тут і там за кілька років бортового часу мине щонайменше ціле століття.
Це категоричне твердження науки дало Церкві привід для такої рефлексії:
Той, Хто створив світ, зробив міжзоряну зустріч створених Ним істот химерою.