Так чи так, людські діяння йдуть завжди інакше, ніж думка, скерована до їхніх пророцтв. Розтулена безодня виявилася нездоланною перепоною. Проте, хоча її не можна було здолати, але можна було обминути серією спеціальних маневрів.
Усереднений час галактики єдиний — вона сама є годинником, який показує свій вік, а отже і час. Там, однак, де панує найвища напруга гравітації, галактичний час піддається раптовим змінам. Він має межі, біля яких спиняється. Це сфери Шварцшільда — чорні оболонки запалих у себе зірок. Ці оболонки є горизонтом подій. Предмет, який наближається до них, починає розпливатися в очах віддаленого спостерігача і зникає ще раніше, ніж торкнеться поверхні Чорної Діри, бо час, що його розтягає гравітація, пересуває світло відразу до інфрачервоного спектра, а потім до щораз довших електромагнітних хвиль, аж поки жоден відбитий фотон не повернеться до очей того, хто спостерігає, бо Чорна Діра всмоктує своїм горизонтом кожну частку і кожен промінь світла назавжди.
Зрештою, наближаючись до Чорної Діри, мандрівник буде розірваний разом зі своїм кораблем зростаючою гравітацією. Припливи і відпливи тяжіння розтягають там будь-який матеріальний об’єкт, перетворюючи його на справжню нитку, продовженням якої є промінь Чорної Кулі, і безповоротно поглинає того, хто в неї пірнув.
Зірку, яка запала в себе, колапсар, навіть не можна облетіти: припливи й відпливи тяжіння вб’ють мандрівників і розірвуть їхній корабель. Якби на місці корабля був найгустіший космічний карлик, нейтронна зірка, небесне тіло, що складається з увігнаних у нього атомних ядер, застиглих до такого твердого стану, проти якого твердість криці нагадуватиме густину газу,— це однаково нічого не дасть. Колапсар втягне й таке небесне тіло, немов веретено, вмить роздере і проковтне, а про загиблих нагадуватимуть лише дотліваючі смолоскипи рентгенівського випромінювання в космічний простір.
Отак раптово гільйотинує прибульців колапсар, утворений із зірок, кількакрат важчих за Сонце. Однак, якщо маса Чорної Діри виявиться й тисячосонячна, тяжіння біля її горизонту може бути не дужче від земного. Тому попервах нічого не загрожуватиме кораблеві, що туди потрапить, і екіпаж, запливаючи під такий горизонт, може взагалі нічого не помітити. Але він уже ніколи не вибереться з-під цієї невидимої оболонки. Корабель, засмоктаний углибину велетенського колапсара, через кілька днів або годин (залежно від маси пастки) зануриться до її центру.
Такі теоретичні моделі гравітаційних могил створила астрофізика кінця XX століття. Як часто буває в історії пізнання, модель виявилася недосконалою — занадто спрощеною. Спершу її скоригувала квантова механіка: адже кожна Чорна Діра випромінює то слабше, що більшою вона є. Гіганти, які зазвичай стирчать у центрі галактик, теж колись щезнуть, хоч їхнє «квантове випаровування» триватиме сто мільярдів років. Вони будуть останніми реліктами колишньої пишноти зоряного Космосу.
Дальші підрахунки й моделювання виявили нові відмінності Чорних Дір. Коли відцентрова радіація зірки, слабшаючи, вже не може опиратися тяжінню й зірка западає, то не відразу набирає форми кулі. У своєму колапсі вона тремтить, нрче крапля, то розплескуючись диском, то розтягаючись веретеном. Таке коливання триває зовсім недовго, й частота його залежить від маси колапсара. Він поводить себе наче гонг, що б’є сам у себе. Але навіть замовклий гонг можна примусити коливатись, ударивши в нього. Так само й Чорну Кулю можна примусити знову коливатися за допомогою сидерального інженерного мистецтва.
Щоб змусити Чорну Кулю резонувати, треба добре розумітися на цій галузі науки і мати в своєму розпорядженні необхідну потужність порядку 1044 ергів, випромінювану в потрібному напрямку і з потрібною силою. Для чого це потрібно? Щоб утворити те, чому астрофізики надали назву «темпоральна цибулина». Подібно до того, як осердя цибулини оточують шари м’якоті, які на зрізі здаються кільцями спиляного дерева, колапсар при резонансі оточує себе вигнутим гравітацією часом, а вірніше — заплутаним прошарком часопростору. Для далеких спостерігачів Чорна Діра вібрує, немов камертон. Але для того, хто опиниться біля неї у горизонталі видозміненого часу, показання галактичного годинника втрачають будь-яке значення.
Отож, якщо корабель досягне Чорної Діри, що раз у раз деформує часопростір, то може втрапити у брадихрон і в тій зоні сповільненого часу пробути цілі роки.
На очах спостерігача, який перебуває ззовні, корабель зникне, досягши Чорної Діри, і після невидимої зупинки у брадихроні випливе у довколишній простір. Для всіх, хто дивиться здалеку, колапсар, приведений у резонанс, вібрує впродовж секунди, прибираючи форми то диска, то веретена. Зрештою, він уже коливався так само під час своєї агонії, коли був западаючою в себе зіркою, розчавленою власним тягарем після випалення ядерних нутрощів.
Для корабля, що перебуває у брадихроні, час може майже спинитися. Але це ще не все. Вібруючий колапсар поводиться не як ідеально еластичний м’яч, а скоріше, як повітряна кулька, що нерівномірно деформується. Це — через посилення квантових ефектів. Тому поряд з брадихронами можуть з’являтися ретрохрони: струмені чи ріки часу, який плине назад. Для віддалених спостерігачів не існує ні перше, ані друге. Аби скористатися з цього завмирання й повертання часу, треба увійти в середину Чорної Діри.
Програмою передбачалося, що «Еврідіка» використає як порт самотній колапсар над сузір’ям Гарпії. Це потрібно було для виконання головного завдання експедиції. Вона мусила налагодити контакт не з будь-якою цивілізацією, що перебуває на рівні можливого порозуміння, а з подібною до метелика, який випурхує з вікна,— вже тріпоче крильцями біля його верхнього краю, саме там його повинен упіймати ентомолог. Для цієї операції потрібна була затримка часу в такій віддаленості від заселеної планети, щоб земні психонавти встигли її відвідати, поки її цивілізація не зійде з основного напряму розвитку Ортеги-Нейссла.
З цією метою експедицію було поділено на три етапи. Під час першого «Еврідіка» мала досягти колапсара в сузір’ї Гарпії, обраного місцем для розвідки й темпоральних маневрів. Цей колапсар вельми влучно було названо Аїдом. Адже попереду «Еврідіки» летів безлюдний велетень — снаряд одноразового використання «Орфей». Він був гравітаційною частиною космічного корабля, становлячи grocer (gravitation amplification by collimated excitation of resonance). За сигналом «Еврідіки» він мав змусити Чорну Діру вібрувати відповідно до частоти її власної амплітуди.
Хоча «Орфей» був велетнем у земних масштабах, та проти колапсара, якого мав розгойдати, він був порошинкою. Але «Орфей» міг скористатися гравітаційним резонансом. Передаючи Аїдові свій розколиханий подув, він змушував його стиснутись і розслабитись, і тоді чорне пекло, роззявивши пащу, відкрило б «Еврідіці» вхід до Чорної Діри, аби вона впливла у вири брадихронічних течій.
Перед цією операцією належало пересвідчитись, чи Квінта, віддалена на п’ять світлових років, уже перебуває у розповні технологічної ери, а тоді визначити, коли настане слушна мить для її відвідин. Після визначення часу «Еврідіка» мала утворити для себе темпоральну пристань в Аїді, розколиханому грасеровим випромінюванням «Орфея». Але його потужності вистачило б тільки на один постріл когезійної гравітації (цим пострілом він сам себе знищує), тож повторити операцію було неможливо.
Коли б цього не пощастило зробити з першого разу,— через навігаційну помилку серед темпоральних бур, через помилкові висновки щодо темпів розвитку квінтянської цивілізації або через будь-яку іншу причину,— експедиції загрожувало фіаско. А це в найкращому випадку означало повернення на Землю з порожніми руками. План цей був ускладнений ще й наміром використати в Аїдовому пеклі ретрохрони — тобто ввійти в загальний час усієї Галактики, що плине назад, щоб експедиція могла повернутися до своєї Сонячної системи лише через кільканадцять років після старту, незважаючи на те, що Гарпію відділяли від Землі тисячі парсеків. Щоправда, точна дата повернення була не визначена: за ту частку секунди, впродовж якої корабель перебуватиме в брадихронах чи ретрохронах, віддалік пресів і жорен гравітації, могли минути роки й роки, Розум воскреслого астронавта ніяк не міг осягти всього того — тут було повно суперечностей, головна з них така:
«Еврідіка» має завмерти у безчассі над колапсаром, чи, вірніше, в часі, інакшому, ніж загальносвітовий. Розвідники полетять до Квінти й повернуться назад: це займе понад сімдесят тисяч годин або близько восьми років. Колапсар лише кілька хвилин має коливатися під ударами грасера, набуваючи то форми диска, то веретена,— так це видаватиметься далеким спостерігачам. Отож, коли розвідники повернуться, вони вже не застануть корабля у колапсаровій пристані. Чорна Діра задовго до їхнього повернення знову набере форми нерухомої кулі. Але «Гермес», незважаючи на це. має відшукати головний корабель у темпоральному порту. Як же він зможе це зробити, коли не застане того порту, який з’явиться, щоб одразу зникнути? Як погодити одне з другим?
— Декотрі фізики,— пояснив Маркові Лаугер,— твердять, ніби розуміють існування подібних явищ, як, припустімо, існування каменя чи шафи. Насправді вони дотримуються думки про відповідність теорії результатам вимірів. Фізика, друже мій, це вузька стежка, що пролягає крізь безодню, недосяжну людській уяві. Це набір відповідей на певні питання, які ми ставимо світові; світ дає нам відповіді за умови, що ми не ставитимемо йому інших запитань, тих, про які волає здоровий глузд.
А що ж воно таке — здоровий глузд? Це щось таке, що огортає інтелект, який спирається на ті ж почуття, що й почуття мавпи. Цей інтелект бажає пізнавати світ за правилами, сформованими його земною життєвою нішею. Але світ поза ^ією нішею, цим інкубатором мислячих мавполюдей, має цінності, яких не можна взяти до рук, побачити, укусити, почути, обстукати і в такий спосіб привласнити.
Політ «Гермеса» для «Еврідіки» триватиме лише протягом тих кількох тижнів, коли вона перебуватиме у колаптичному порту. Для екіпажу «Гермеса» політ триватиме приблизно півтора року. З цього часу — три місяці на політ до Квінти, рік перебування на Квінті і чверть року на повернення назад. Для спостерігачів, які не перебувають ні на «Гермесі», ні на «Еврідіці», «Гермес» виконає своє завдання за дев’ять років і «Еврідіка» зникне з їх очей на такий самий час. Відповідно до часу, який іде на її борту, вона перейде з п’ятниці у суботу, повернеться у п’ятницю, а тоді колапсар виплюне її у простір.
На «Гермесі» час пливтиме повільніше, ніж на Землі, завдяки його швидкості — близької до світлової. Час на «Еврідіці» йтиме ще повільніше, а тоді полине назад завдяки її маневрам: адже вона зійде з брадихрону в ретрохрон, а звідти вискочить на галактохрони. Одне слово, з часу гравітаційне розтягнутого у час, обернений назад, а з нього виплине і зустріне «Гермеса» в незібганому часопросторі.
Якщо «Еврідіка» схибить у своїх маневрах хоча б на секунду, летячи у варіохронах, то ніколи не відшукає «Гермеса». В цьому немає жодної суперечності, так би мовити, з точки зору світу. Суперечності виникають при зіткненні Розуму, що виник у слабкому земному тяжінні, з явищами, які зародились в умовах тяжіння в більйони разів більшого — і це найголовніше.
Світ улаштований за універсальними правилами, що звуться Законами Природи, але те саме правило може проявлятися з різною силою. Ось, наприклад, для того, хто проваливсь углиб Чорної Діри, простір набуває вигляду часу, тому що він уже не може повернутися у ньому назад, так само, як неможливо рухатися назад у земному часі, тобто повертатися у минуле. Переживання такого «водолаза» несила уявити, якщо навіть припустити, що він не загине одразу ж, перетнувши горизонт подій.
— Попри це,— сказав Лаугер,— я вважаю, що світ влаштовано, так би мовити, доброзичливо, коли нам щастить оволодіти тим, що суперечить нашим почуттям. Зрештою, подумай сам: дитина здатна оволодіти мовою, не розуміючи принципів граматики, не знаючи ні синтаксису, ані внутрішніх суперечностей мови. Ти мене спонукав до філософствування. Людина прагне осягти якісь остаточні істини. Я гадаю, що так само поводиться будь-який смертний розум. А що воно таке — остаточна істина? Це кінець шляху, де вже не існує ні таємниць, ні надії. Де ні про що вже не можна питати, бо прозвучали всі відповіді. Такого місця немає. Космос — то лабіринт, збудований з лабіринтів. У кожному відкривається наступний. Туди, куди ми не годні увійти самі, ми проникаємо за допомогою математики. Ладнаємо з неї візочки для пересування нелюдськими просторами світу. За допомогою математики можна конструювати й позакосмічні світи, незалежно від того, існують вони чи ні. Окрім того, можна полишити математику і змодельовані з її допомогою світи, спираючись на віру в бога, увійти у потойбічний світ. Цим займаються люди, подібні до отця Араго. Різниця між мною і ним — це різниця між можливістю й сподіванням. Я за своїм фахом займаюся досяжним, він — тим, на що сподіваються, перед чим можна стати лицем до лиця лише після смерті. Що ти осягнув після смерті? Що побачив?
— Нічого.
— Власне, у цьому полягає differentia specified між знанням і вірою. Воскрешені нічого не побачили після смерті, але це, наскільки я знаю, не порушило догм віри. Найновіша есхатологія християнства твердить, ніби воскрешений забуває обставини перебування у потойбічному світі. Мовляв, це е акт Божественної цензури, яка забороняє людям тинятися з цього світу в той. Коли вже людина може присвятити своє життя такій еластичній вірі (доказом чого є Араго), то наскільки ж простіше прийняти за чисту монету реальні суперечності, вивчивши які, ти можеш опинитися серед квінтян. Повір у фізику так, як Араго в свого бога. Хоча, на відміну від віри, фізика може помилятися. Ти маєш свободу вибору. Обдумай усе. А тепер іди вже, я повинен працювати.
Наближалася північ, а Марк, опинившись у своїй каюті, не переставав думати про Лаугера та ченця. Фізик на своєму місці, а ось той, другий? На що він сподівається? На що розраховує? Адже не на місіонерську діяльність? Чи, може, й справді вже виникла нова галузь теології, що займається не людськими дарами і творіннями бога, а панотець Араго вважає себе її представником? Чому під час розмови він сказав, що там може панувати зло?
Лише тепер Марк осягнув усю глибину страху, який мав відчувати чернець. Араго боявся не за себе, а за свою віру. Міг ставитися до Спокути як до ласки, що нею ощасливлено людство і він, представник Церкви, котрий бере участь в експедиції до нелюдських істот, куди не сягає його Євангеліє. Священик міг так думати. А через те, що вірив у божу всюдисущість, вірив і у всюдксущ}.сть особистого зла, бо диявол, який заводив Христа в спокусу, існував іще перед Благословенням і Зачаттям.
Отже, чернець віз із собою догми, якими жив, заради того, щоб наразити їх на ризик бути спростованими?
Воскрешений пілот заперечливо похитав головою. В Лаугера він міг питати про будь-що, але священика питати не наважився б. У Євангелії нема ні слова про те, що розповів Лазар після воскресіння з мертвих. Так само й він, Марк, нічим не може допомогти панотцеві Араго, хоча й повернувся з того світу. Аби вціліти, віра надала подібному воскресінню іншу, мирську, тлінну назву, тож не зазнала втрат.
Зрештою, він, Марк, на цьому не знався, але зрозумів нестерпну самотність ченця. Зрозумів тому, що сам перестав бути самітником, безпорадним і бездіяльним, випадково взятим на борт, нещасною жертвою аварії.
Він почав роздягатися, збираючись лягти спати, і прислухався до цілковитої тиші, що панувала на кораблі. «Еврідіка» летіла на межі світлової швидкості, а невдовзі мала реверсувати тягу. Тоді годинники в усіх приміщеннях покажуть критичну годину, аби екіпаж устиг укластися в ліжка навзнак і пристебнутися ременями. В цей час кулі, що з’єднують корпус, виконають всередині броньованих сегментів поворот на сто вісімдесят градусів. Довкола все завирує, але хаос і сум’яття триватимуть лише якусь мить. Після цього все знову застигне у незворушному спокої. А пломінь тяги, замість того, щоб бурхати навколо корми, витягнеться вздовж носа вперед. Зв’язок із Землею поліпшиться. З багаторічним запізненням «Еврідіку» наздоганятимуть вісті від тих, кого члени екіпажу полишили вдома.
До нього, Марка, такий лазеровий лист не надійде, адже на Землі в нього нікого не залишилося. Однак замість минулого в нього було майбутнє, заради якого варто жити.
Передісторія експедиції сповнена драматичних зіткнень та суперечок. І хоча майже всі визнавали, що теоретично такий політ здійснити можна, проект експедиції мав багато противників. Шанси на успіх починання обчислювали в різний спосіб, і вони були зовсім мізерні. Перелік факторів, які могли так чи так спричинити загибель експедиції, складався більше як із тисячі пунктів. Може, саме через це експедиція все-таки відбулася. Те, що вона не мала майже ніякої практичної користі, було неабияким викликом — тут-таки знайшлися добровольці, готові взяти в ній участь.
Поки «Еврідіка», нарощуючи прискорення, полинула у космічний простір, вартість програми зросла в геометричній прогресії — як, зрештою, слушно застерігали опоненти й критики. Але вкладені кошти мали вже самостійну силу і потягли за собою нові видатки, програму лихоманило не гірше, ніж поверхню Титана після старту «Еврідіки».
Заглиблений у читання воскреслий астронавт, названий Марком, не зупинявся на всіх тих кризових ситуаціях, що виникали в процесі підготовки польоту, будівництва кораблів, і на тому, як рикошетом відбивалися земні вади на долі програми: неякісне обладнання, корупційні та політичні афери причетних до програми політиків і промисловців. Тепер, коли він уже й так летів на борту «Еврідіки», його не обходили всі оті колізії підготовчої фази. Натомість Марк серйозно вивчав історію астронавтики, транссолярні перельоти й досягнення автоматичними зондами Альфи Центаври. Він учитувався в донесення, що рясніли прізвищами працівників Ґрааля та Роембдена, можливо, сподіваючись пізнати серед них імена знайомих йому людей.
Завдяки такому пізнаванню-згадці він міг, так само, як розплутують клубок, ухопившись за нитку, добратися й до свого справжнього імені. Інколи перед сном або відразу після пробудження в нього бували такі хвилини, коли він відчував:
ось-ось пригадає, хто він є насправді. Особливо сильним було це відчуття після одного сну, в якому він був сам собою.
Так минув рік; «Еврідіка» гальмувала на світловому імпульсі колапсара, що зростав, немов справжня дірка в небі, в тому місці зірок не було. Він тренувавсь, учився, читав і врешті полишив спроби пригадати своє ім’я. Щоправда, не зовсім:
на яву він уже був одним із змінних пілотів «Гермеса», але у снах, про які нікому не розповідав, все ще залишався тією людиною, котра ввійшла до Бірнамського лісу.
«Еврідіка» втрачала швидкість, летячи протягом кількох годин редукованим ходом по траєкторії, що зветься евольвентою, в бік Бети Гарпії, невідомої, тому що вона була колапсаром. «Еврідіка» уже на значній відстані перетинала вигнуті ізограви, припливи й відпливи яких були ще стерпні й для людей і для корабля. Оптимально визначений курс гарантував безпеку, однак навряд чи можна було сказати, що політ минав безтурботно.
Ізограви, лінії, що проходять крізь точки космічного простору, який має ту ж саму кривизну, звивалися на ізолокаторах, мов змії в чорному полум’ї, У рубці, що звалася стояночною (вона була призначена для управління кораблем лише в полі високозмінних сил тяжіння), сиділи чергові, дивилися на миготливі монітори, пили пиво з бляшанок і розмовляли про різні дурниці, аби розважитись. По суті, ці чергування були даниною традиції, спадком класичної ери астрогації. Ніхто б навіть не намагався перейти на ручне управління — жодна людина не мала достатньо швидкої реакції для цього.
Цей колапсар відкрили досить пізно й з великими труднощами, бо він був самітником. Найлегше відкривати ті колапсари, що належать до подвійних систем і мають поблизу «живу» зірку: ця зірка світиться, колапсар зриває з неї верхні шари атмосфери, які летять по спіралях, що звужуються, до Чорної Діри, тобто колапсара, аби провалитися у нього під супровід найжорсткіших рентгенівських спалахів. Цей політ газів, украдених у товаришки, оточує колапсар могутнім шаром акреції, небезпечної для великих об’єктів, а отже й космічних кораблів, У такому місці не зможе пролетіти жоден зореліт, бо якщо його й не всмокче, то радіація знищить і людей, і електроніку,
Самотній колапсар було відкрито у сузір’ї Гарпії завдяки збуренням Альфи, Гамми й Дельти. Влучно названий Аїдом, рівний за своєю масою чотирьом Сонцям, цей колапсар виказав себе відсутністю справжніх зірок і скупченням зірок несправжніх, нетутешніх, бо був для їхнього світла гравітаційною лінзою. Його анігіляційна оболонка оберталася на екваторі зі швидкістю, рівною двом третинам швидкості світла, сили відцентрові і сили Коріоліса випинали оболонку. Через це Аїд не був ідеально круглою кулею. Якщо навіть горизонт подій і лишавсь абсолютно круглим, над ним пролітали гравітаційні бурі, стискаючи і розтискаючи ізограви.
Причину виникнення цих бур чи циклонів пояснювали вісім різних теорій, кожна по-своєму. Найоригінальніша (хоча й не обов’язково найвірогідніша) теорія твердила, ніби Аїд у гіперпросторі стикається з іншим Космосом і той заявляє про себе жахливими струсами «зернят» колапсара, його центру, сингу-лярності, місця без місця і часу без часу, де просторово-часова кривизна досягає нескінченно великого значення.
Теорія «зворотного боку» Аїдового ядра, в якому розтрощеному інфінітизмо-ві часопростору дають, однак, раду трансфінальні інженери чужого Umversum’а, була, власне кажучи, математичною фантазією астрономів, сп’янілих від тератопології, найновішого і наймолодшого правнука старої теорії Кантора. Цей колапсар навіть збиралися назвати Кантором, та астроном, який відкрив його, волів звернутися до міфології.
Ні земний штаб SETI, ані керівників польоту особливо не турбувало те, що насправді лежить ПІД горизонтом подій. Це пояснювалося міркуваннями настільки ж практичними, наскільки й очевидними. Горизонт визначав нездоланний рубіж, і, незважаючи на те, що приховував, він був брамою, яка вела до неминучої загибелі.
Летячи у високому вакуумі над Аїдом, «Еврідіка» відповідала необхідними маневрами на кожну зміну тяжіння, б’ючи з пускової установки потоком важких елементів, синтезованих циклом Олімоса з водню і дейтерію. Вивергала мільярди тонн, хитро повертаючи собі попередню масу, в той час коли Аїд, приневолений до такої взаємодії законами збереження енергії, постачав кораблеві значну частину енергії, яка вивільнялася з усього, що він поглинав, аби назавжди поховати у своїх нутрощах.
«Еврідіка» чимось нагадувала повітряну кулю, яка для того, щоб не втратити висоти, позбувається мішків з баластом. Але порівняння з аеростатом було вельми приблизне — адже жоден стерновий не годен був з такою швидкістю реагувати на всі зміни тяжіння й управляти такою небезпечною грою.