Лазерний зв’язок почав погіршуватися, тому «Орфей» отримай дефінітивну програму дії і, слухняно замовкнувши, розпочав усередині машинного відділення count-down ’. Підлетів до колапсара ближче, ніж «Еврідіка», і світло розпливалось і вигиналося, пробиваючись крізь недосяжні для будь-яких радіохвиль сфери.
Поки Аїд терзав навколишній час і простір, розбиваючи їх на друзки над своїм руйнівним горизонтом, «Еврідіка» здійснювала останні спостереження Квінти, п’ятої планети шостого Сонця Гарпії — основної мсти експедиції. Орбітні астромати, вистрілені заздалегідь у космічний простір, кружляли віддалік колапсара, утворюючи планетоскоп з небувалою апертурою — двох астрономічних одиниць. Зображення, а вірніше тривимірна модель Квінти, сконцентрувалося на екрані головізора, як імлиста, вкрита хмарами куля, що зависла в залі обсерваторії між її багатоярусними галереями
Щоправда, туди ніхто не заглядав. Цей голоскоп був змонтований в обсерваторії, бо його подарував експедиції один японський промисловець задля реклами, щоб потім подарувати такі самі голоскопи й земним планетаріям. То було ефектне видовище/але астрофізики з того, власне, не мали ніякої користі. Вони погодилися встановити його в обсерваторії, бо їхня апаратура займала стіни носового залу, а планетоскоп, розміщений під куполом як оздоба, заповнив порожню середину залу. Зображення туманностей та планет, що з’являлись у головізорі, приходили спостерігати гості, аби хоч у такий спосіб побачити космічний пейзаж, схований за глухими стінами «Еврідіки».
Потерпілий з Титана астронавт, крім імені Марк, уже прибрав і прізвище — Темпе. Так звалася долина, де Орфей вперше зустрів Еврідіку. Це прізвище дав йому Бар-Гораб під час конфіденціальної зустрічі з майбутнім екіпажем розвідки. Власне, це не він так назвав його; під таким іменем та прізвищем потерпільця з Титана було призначено на посаду другого змінного пілота «Гермеса», а командир поводився так, ніби нічого не знав. Лаугер також відмовивсь од «авторства», а вірніше — відбувся жартом, мовляв, усі однаково підпали під вплив персонажів з грецької міфології.
Поки тяжіння лишалося сталим, хоча корабель утрачав швидкість, Марк Темпе частенько бував у Лаугера і з цікавістю дослухався до його суперечок із Голдом та Накамурою, астрофізиками, які дискутували про таємницю «надвіконних» цивілізацій. Тих, що випадали з основної лінії діаграми Ортеги-Нейссла. А що про їхню долю не було нічого відомо, то це стало неабияким викликом для уяви.
Зацікавлених цією загадкою можна було дуже умовно поділити на дві групи:
одні пояснювали мовчання соціологією, інші — космологією. Голд, хоча й був фізиком, дотримувався соціологічного пояснення таємниці, навіть крайньосоціологічного, що звалося соціолізою. Входячи в епоху технологічного прискорення, суспільство спершу порушує своє життєве середовище; згодом і може, й хоче , його врятувати, але зусилля виявляються недостатніми і біосферу доводиться змінювати — почасти з доброї волі, почасти з необхідності — артефакту. Виникає цілком видозмінене середовище, але не штучне в людському розумінні цього те т-міну. Для людей штучним є те, що вони створили самі, а природним залишається те, що вони не зачіпали або лише використовували як воду в гідротурбінах або орні землі.
Над «вікном» ця різниця зникає. Бо коли все стає штучним, то ніщо не є штучним. Виробництво, розум, дослідницька робота піддаються «пересадці» в усе навколишнє середовище; електроніка замінює установи, законодавчі органи, а.лкіністрацію, систему освіти, охорони здоров’я; відмирає етнічне розмаїття, зникають кордони, поліція, суди, університети, так само як і в’язниці. Може виникнути «другий печерний вік» — вік суцільної неписьменності й неробства. Щоб вижити, не треба працювати. Кожен може мати геть усе задарма й робити все що заманеться.
Це не обов’язково породжує стагнацію: середовище — слухняний опікун, але лише доти, доки» в нього стане сил видозмінюватися за бажанням розумних істот.
Може, так і відбувається прогрес? На це ми не годні відповісти, бо впродовж історії приписували ідеї прогресу нетотожне значення.
Чи можна назвати поступом таке становище, коли спеціалізація розмежовує діяльність на безліч галузей: пізнавальну, будівпичу, інтелектуальну, творчу, так що кожен фах дедалі глибше занурюється в щораз вужчу ділянку знань? Якщо машини підраховують усе швидше й краще ніж люди, то навіщо тоді лічити? Якщо фотосинтетичні системи виробляють їжу різноманітнішу й поживнішу, ніж селяни, пекарі, кухарі, кондитери — нащо обробляти землю, молоти зерно і випікати хліб? ЧОМУ цивілізація у такій соціолізі не шле в усі небесні далі рецепт власної досконалості й процвітання? Але навіщо, власне, це робити, коли вона взагалі вже не існує, як спільнота ненаситних шлунків і мізків?
Постає такий собі велетенський набір особистостей, коли вже справді важко знайти бодай одну особистість, яка завдалася б метою посилати сигнали у космічний простір про те, як добре їй ведеться.
Штучне середовище формується з такою інженерною продуманістю, щоб у її умовах не можна було досягти властивостей планетарної «Особи». Таке середовище — це НІХТО, нічим не відмінне від лугу, лісу, степу. Тільки й того, що воно зростає, квітне не для себе, а для когось. Для якихось істот. Чи вони через це дурнішають і перетворюються на тупих дармоїдів, котрі б’ють байдики, граючись цяцьками, зробленими для них планетарною опікою? Не обов’язково. Все залежить від погляду. Що для однієї людини примарне й безглузде, для іншої може бути мрією життя. Особливо нам бракує мір і оцінок, коли ми намагаємося зрозуміти істот іншого світу, іншої епохи, абсолютно відмінної від нашої.
Накамура й Лаугер дотримувалися космологічної гіпотези. Хто Космос пізнає, той у Космосі гине. Не через те, що втрачає там життя — цей афоризм май зовсім інше значення. Астрономія, астрофізика, космонавтика — це тільки скромні й незначні початки. Ми самі вже зробили наступний крок, опанувавши буквар сидеральної інженерії. Не йдеться також про експансію, про так звану «ударну хвилю Розуму», який, вийшовши за межі своєї планети й оволодівши чужими, поширює свій вплив і на інші галактики.
Навіщо? Аби дедалі щільніше заселити космічний простір? Мова йде не про «розмноження і заселення», а про діяльність, якої ми не здатні зрозуміти, а отже й визначити її значення. Чи може мавпа зрозуміти терзання космогоніка? Чи ипіуегзит — це великий млинець, а цивілізація — дитина, яка силкується якнайшвидше той млинець проковтнути? Думка про космічні вторгнення — це проекція агресивних властивостей хижої напівмавпи. Вона б сама залюбки зробила ближньому те, що їй не до вподоби, і тому рівняє Високу Цивілізацію по собі. Цілі флоти галактичних дредноутів налітають на якусь бідолашну маленьку планетку, аби допастися до її грошей, діамантів, шоколаду і, звісна річ, до гарненьких жінок. Ті жінки потрібні їм так само, як нам самиці крокодилів!
То що ж роблять ті, котрі перебувають над «вікном»? Те, чого ми не можемо зрозуміти й водночас не хочемо погодитися з тим, що їхня діяльність вийшла за межі нашого розуміння. Ось вам приклад: ми повинні зробити дірку в Аїді, проткнути його темпоральну цибулину, щоб сховатись у ній. Але не треба гратися в піжмурки! Ми хочемо застати цивілізацію, поки вона ще не вилетіла з «вікна». Імовірність другої такої експедиції, як наша — мізерна. Може, нащадки колись і згадають нас незлим словом, як отих аргонавтів, що вирушили за Золотим руном.
Гаргнер, буваючи в Лаугера, називав таке пояснення «цивілізацій поза межами контакту» по-своєму: «розумінням через нерозуміння». Останнім часом він уже не міг брати участі в дискусіях, бо зореліт наближався до мети, тож доводилося майже постійно сидіти в диспетчерській.
Марк Темпе знав, що його звуть якось інакше, та нікому про це не говорив (не бажаючи викликати підозру в медиків). Тепер він вивчав перед сном склад екіпажу «Гермеса». З десятьох добре знав лише Герберта й маленького чорнявого Накамуру — через Лаугера. Про командира, під чиєю орудою мав летіти, не знав майже нічого.
Командира звали Стірґард, він був першим заступником Бар-Гораба. Другим його фахом стала соціодинамічна теорія ігор. Кожен учасник розвідки мусив дублювати іншого члена екіпажу, щоб через нещасливий випа.док чи хворобу котрогось із них не зірвати завдання. За технічне забезпечення польоту відповідав гравістик-сидератор Поласар. Марк Темпе не раз бачив цього чудового плавця в басейні «Еврідіки», захоплювався його атлетичною статурою, коли той, виконуючи потрійний гвинт, стрибав з вишки. Та басейн не був найкращим місцем для знайомства з сидеральною інженерією, отож Марк намагався гризти граніт складної науки самотужки. Марно. Адже для того, щоб зрозуміти бодай вступ до неї, треба було розумітися на численних теоріях, які розвивали і доповнювали теорію відносності.
Першим пілотом став Гаррах. Високий, кремезний, рвучкий, він також непогано знався на інформатиці і разом з астроматиком Албаном мав опікуватися комп’ютером «Гермеса». Чи, як одного разу висловився са VI комп’ютер, ті двоє людей були його підопічними. Він належав до покоління так званих «остаточних», бо жодна інша обчислювальна машина не могла мати Є ільшої розрахункової потужності. Межі такої потужності були визначені своїми властивостями матерії — такими, як стала Планка та швидкість світла. Більшу розрахункову потужність могли б мати хіба що комп’ютери, спроектовані теоретиками,— людьми, котрі займалися чистою математикою, відірваними од реального світу.
Дилема, яка поставал.a перед конструкторами, полягала в тому, щоб поєднати дві протилежні умови: амістити якомога більше нейронів у якнайменший об’єм. Швидкість руху сигналів не може бути більшою від швидкості реакції складових елементів комп’ютера. У протилежному випадку швидкість руху обмежує розрахункову швидкість. Найновіші датчики реагували за одну стомільярдну частку секунди. Мали розмір атома. Тому такий комп’ютер мав у діаметрі лише три сантиметри!. Будь-який більший працював би повільніше.
Щоправда, комп’ютер «Гермеса» займав пів кермової рубки, але тут стояла й допоміжна апаратура, що в даний момент не працювала. Натомість рішення у критичних ситуаціях, in extremis, блискавично приймало ядро комп’ютера, не більше від голубиного яйця. Комп’ютер цей звався ҐОД, Genera/ Operational Device. Дехто вважав, що ця абревіатура не випадкова. На «Гермесі» працювало два ҐОДи, а на «Еврідіці» — вісімнадцять.
Окрім Стірґарда, Накамури, Герберта, Поласара та Гарраха, яких призначили в розвідку ще до старту корабля, в ній мали взяти участь Араго, як резервний лікар, що було несподіванкою (голосували таємно), Марк Темпе на посаді другого пілота, логістик Ротмонт, а також двоє експертів, обраних з кільканадцяти егзобіологів та інших спостерігачів земної ради SETI — Кірстінг та Ель-Салям.
Останні тижні всі десятеро жили в п’ятому сегменті «Еврідіки», де містилася точна копія внутрішніх приміщень «Гермеса», для того, щоб краще познайомитись один з одним і з завданням, і»ке на них чекало. Вони щодня програвали на тренажерах різні варіанти наближення до Квінти, а також методи налагодження контакту з мешканцями планети.
Тетес, керівник цих тренувальних занять, добряче надокучив майбутньому екіпажеві «Гермеса», примушуючи шукати вихід із найфантастичніших ситуацій, коли, наприклад, «Гермес» потрапляв в аварію, а в цей час на нього спадала ціла злива незрозумілих сигналів, що імітували голоси чужої планети.
Не знати чому, серед членів екіпажу увійшло у звичку називати апостольського посланця не отцем, а доктором Араго. Маркові здавалося, що священик сам цього хотів.
Тренування припинилися ще до закінчення програми підготовчих занять — Бар-Гораб викликав до себе розвідників, аби повідомити їм про останні спостереження за системою Дзети.
З восьми планет цієї спокійної зірки класу К чотири внутрішні, малі, з масою Меркурія та Марса, при великій вулканічній активності мали мізерну атмосферу. Здалеку навколо Дзети кружляли три газові, великоперсні гіганти, ряду Юпітера, із потужними й бурхливими атмосферами, які переходили у водень, стиснутий до металевої густини. Септа, вдвічі важча за Юпітер, викидала у космічний простір більше енергії, ніж одержувала від свого Сонця: їй небагато бракувало для того, щоб самій стати зіркою. І тільки Квінта, з півторарічним циклом обертання навколо Дзети, голубіла, немов Земля. Крізь розриви білих хмар, що оточували Квінту, можна було роздивитися контури океанів і материків.
Спостереження з відстані п’яти світлових років було нелегко вести. Роздільча здатність оптичних приладів «Еврідіки» не давала змоги як слід упоратися із цим завданням. Зображення, які передавали вислані вперед орбітери, виявились недостатньо чіткими.
Якщо дивитися на Квінту з корабля, то вона перебувала в другій чверті. Половина її диску світилась, і саме над ним було виявлено спектральні смуги значних мас води й гідроксилу. Так, вздовж екватора Квінту оперізувала змієподібна смуга незвично згущеної водяної пари. Смуга ця тяглася вище від атмосфери. Можливо, то було крижане кільце, яке терлося внутрішнім краєсм об верхні шари атмосфери.
Якби ця гіпотеза виявилась вірною, то перстень мав би невдовзі розпастись. Астрофізики оцінювали його масу від трьох до чотирьох трильйонів тонн. Якщо перстень утворився з води, взятої з океану, то океан утратив близько 20 000 кубічних кілометрів: не більш як один процент від усього об’єма. Коли ж ці явища були не природного, а штучного походження, то дуже вірогідним здавалось таке пояснення: мешканці Квінти здійснювали роботи, пов’язані з пониженням рівня морів для того, щоб відкрити шельфи й заселити їх. Отже, операцію було виконано дуже невдало. Крижаний перстень був виведений на недостатньо високу орбіту і мав через кілька років упасти назад у океан. За таких масштабів робіт це було незрозуміле і дивне.
На Квінті особливо помітними були швидкоплинні явишї — ще загадковіші від штучно створеного крижаного кільця. Нерівномірний електромагнітний шум, який емітувався з багатьох точок планети, за якийсь час значно посилився. Так, наче квінтяни одночасно привели в дію сотні максвеллівських радіопередавачів. Водночас із цим зросло випромінення інфрачервоного спектру’ з дрібними спалахами у центрі. То могли бути велетенські дзеркала, які концентрують сонячне світло у силових установках. Однак невдовзі виявилося, ще термічна компонента емісії випромінювання невелика. Спектри спалахів не були повторенням спектрів Дзети (так було б, якби Сонце концентрувалося у якихось дзеркалах) і не нагадували спектрів ядерного вибуху. Натомість радіошум продовжував зростати. Він був коротко- і середньохвильовий, на багатьох діапазонах. Метрове випромінювання нагадувало модульоване.
Це повідомлення викликало сенсацію ще й через те, що хтось його переінакшив: нібито випромінення спрямовувалось, як радарне; одне слово, це означало, що планета помітила «Еврідіку».
Астрофізики спростували чутку. Жоден радар не зміг би виявити присутність корабля поблизу колапсара. Незважаючи на це, у годину Зеро на кораблі панував піднесений настрій. Поза всяким сумнівом, Квінту населяла цивілізація настільки розвинена технічно, що змогла вийти у Космос не лише за допомогою маленьких літальних апаратів. Вона оволоділа енергією, яку могла скеровувати у космічний простір.
Приготування до старту корабля-розвідника велися на зміненій орбіті, у відносно спокійному афелії Аїда. Вщух писк п’єзоелектричних індикаторів, який супроводжував постійну зміну напруги у рангоуті і поздовжніх корпусах. Водночас на досі сліпих екранах спалахнула, навскіс перерізавши простір, спіраль Галактики; за великого бажання й багатої фантазії, серед білястих клубочків зірок і темних хмар можна було розрізнити Дзету Гарпії, яка тьмяно світилась у нерухомому космічному пилу. Простим оком планет її не було видно.
Техніки готували «Гермес» до відшвартовки. У кормових трюмах рухалися підйомники, працювали фланцеві трубопроводи, якими «Еврідіка» за допомогою помп перекачувала гіпергол до резервуарів корабля-розвідника. Штаб перевіряв системи тяги, навігації, кліматизації, готовність динатронів і за допомогою ҐОДа, й паралельними лініями передачі. Цифрові блоки по черзі доповідали про готовність своїх програм, були перевірені радіолокаторні випромінювачі, ніби роги велетенського слимака висувалися й ховались антени, лунав густий бас турбін, що накачували у тунелі нижніх палуб «Гермеса» кисень. Ложе «Гермеса», його відкритий док ледь вібрував і, поки тривала уся ця мурашина метушня, «Еврідіка» повільно поверталася кормою у бік Дзети Гарпії, ніби гармата, що ось-ось мала вистрілити.
Екіпаж «Гермеса» прощався з командиром і друзями. Надто багато людей було на головному судні, тож учасники космічної розвідки не мали змоги навіть потиснути всім руки. Потім Бар-Гораб разом з тими, хто міг покинути свої робочі місця, провів екіпаж «Гермеса» і спинивсь у міжсегментному циліндрі. За розвідниками зачинилися великі ворота доку, замкнулися маленькі особисті люки, й «Гермес» почав потроху випливати в космічний простір крізь пусковий відсік «Еврідіки». Гідравліка дюйм за дюймом виштовхувала сніжно-білий корабель-розвідник, адже сто вісімдесят тисяч тонн його маси, попри невагомість, зберігали інерцію.
Техніки «Еврідіки» разом з біологами Терною та Хрусом уже готували екіпаж «Гермеса» до багаторічного сну. Сон той був не крижаний і не гібернаційний: їх піддавали ембріонації. Ембріонація ніби повертала людей у той стан, який вони переживали перед народженням,—вони мали перебувати в стані, максимально наближеному до ембріонального, до життя без самостійного дихання.
Вже перші несміливі кроки в Космос виявили, яка земна істота — людина, як вона непристосована до подолання могутніх сил, польотів на далекі відстані протягом невеликого проміжку часу. Вибухове прискорення руйнує тіло, особливо легені, заповнені повітрям, стискає грудну клітку і паралізує кровообіг.
Закони природи не можна подолати, тому довелося пристосовувати астронавтів до них. Саме це й здіснила ембріонація.
Насамперед, треба було замінити кров рідким носієм кисню, що мав ще й інші властивості крові — від здатності згортатися до імунних функцій. Такою кровоза-мінною рідиною став білий, як молоко, онакс. Після охолодження тіла до температури, характерної для тварин, що залягають у зимову сплячку, було приведено в дію врощені судини, такі, якими колись плід обмінювався кров’ю з плацентою в лоні матері. Серце й далі працювало, але газообмін у легенях припинявся, адже легені западали і їх виповнював онакс. Коли ні в грудній клітці, ні у внутрішніх органах ’не лишилося повітря, непритомного астронавта занурювали в рідину, таку ж нестисливу, як вода. Тіло вкладалося в ембріонатор — двометровий контейнер, схожий на торпеду. В таких ембріонаторах підтримувалася температура, близька до нуля, забезпечувалось живлення тіла, постачання киснем за допомогою онакса, який штучними судинами нагнітався в організм через пуп.
Людина, препарована таким чином, могла без усякої шкоди витримати величезний тиск, як глибоководні риби, що їх не розчавлює навіть на глибині багатьох миль, бо тиск іззовні врівноважується тиском внутрішнім. Рідина ембріонатора стискалася до сотень атмосфер.
Кожен такий контейнер висів на маятникових підвісках, затиснутий лещатами. Астронавти, немов велетенські личинки, спочивали у броньованих коконах, так щоб сили прискорення й гальмування рівномірно тиснули на них від грудей до хребта. Людське тіло, містячи 85 відсотків води й онаксу, вже бездиханне, не поступалось опірністю на стискання воді. Завдяки цим властивостям можна було, не турбуючись про астронавтів, підтримувати постійне прискорення корабля, у двадцять разів більше від земного тяжіння. За такого прискорення тіло важить дві тонни, і виконувати дихальні рухи ребрами — то непосильне завдання навіть для атлета. Ембріонуючі не дихали, а межі їхньої витривалості у міжзоряному польоті визначала тендітна молекулярна тканина.
Коли десять сердець у повній ембріональній компресії билося вже лише кілька разів на хвилину, подальшу турботу про «заколисаних» астронавтів перебрав на себе ҐОД, а екіпаж «Еврідіки» повернувся на свій корабель. Оператори відключили комп’ютери головного судна від апаратури «Гермеса», й, крім мертвих кабелів (крізь них уже не проходив струм), обидва кораблі не зв’язувало нічого.
«Еврідіка» виштовхнула корабель-розвідник зі своєї широко відкритої корми, оточеної пластинами розгорнутих фотонових дзеркал. З неї висунулися сталеві лапи, рвучи, мов нитки, непотрібні тепер кабелі й виштовхуючи корпус «Гермеса» в космічну порожнечу. Бортові двигуни розвідувального судна засвітилися блідим іоновим вогнем, ще надто слабеньким, щоб зрушити його з місця,— така величезна маса не в змозі враз розвинути велику швидкість. «Еврідіка» вже втягала свої катапульти, замикала кормові шлюзи, а всі, хто спостерігав за стартом у рубці управління, полегшено зітхнули — ҐОД почав діяти з точністю до частки секунди.
Пперголові боостери «Гермеса», що досі мовчали, дали залп. Іонові двигуни запрацювали на повну потужність, їхнє прозоре блакитне полум’я змішалося із сліпучим вогнем боостерів, корпус корабля, огорнутий тремтливим жаром, рівно і легко полинув у вічну ніч. У напівтемряві рубки управління відблиск з екранів падав на обличчя людей, і вони здавалися смертельно блідими. «Гермес» віддалявся від них, набираючи швидкість і вивергаючи дедалі сильніше полум’я.
Коли дальноміри «Еврідіки» показали необхідну відстань, на самому краї екрана було видно безладно тремтячий циліндр, що до останньої хвилини з’єднував «Гермес» з «Еврідікою». Тепер, відокремлений, він полетів у морок, а кормове дзеркало міліардотонного корабля склалось, крізь центральний отвір поволі висунувся тупий конус емітора й зблиснув — раз, удруге, втрете, аж поки сніп світла полинув у безодню і влучив у «Гермес». В обох рубках «Еврідіки» пролунав крик радості й подиву — мало хто сподівався, що все піде так гладенько.
Невдовзі «Гермес» зник із візуальних моніторів. На екранах було видно лише щораз менші блискучі колечка, ніби невидимий велетень палив серед зірок і пускав з рота кільця білого цигаркового диму. Врешті ці кільця злилися в одну тремку точку — то дзеркало корабля-розвідника відбивало промінь лазера «Еврідіки», набираючи швидкості.
Не дочекавшись кінця видовища, Бар-Гораб повернувся до своєї каюти. Попереду було сімдесят дев’ять годин найважчих сидеральних операцій — За допомогою грацера «Орфей» мусив утворити в гравітаційних резонансах темпоральний порт і влетіти в нього, чи, точніше, зануритись. Це означало, що «Еврідіка» буде абсолютно відрізана від усього світу.