Вся увага планетологів була, звісно, зосереджена на Квінті, її спектр і голограми були не стільки зображенням планети, скільки комп’ютерними фантазіями на цю тему. Джерелом інформації був жмуток нерівномірно розпорошених по спектру всіх можливих випромінювань фотонів, отож в обсерваторії «Еврідіки», так як колись, у далекому минулому, біля перших телескопів, не було згоди в головному: що видно насправді, а що лише здається видимим.
Розум людини, так само як будь-яка система, що переробляє інформацію, не міг чітко розмежувати явища реальні й уявні. Спостереження ускладнювалося Сонцем Квінти, Дзетою, газовим хвостом найбільшої планети — Септіми, а також сильним випромінюванням зоряного фону.
Досі було встановлено, що Квінта багато чим нагадує Землю, її атмосфера містила 29 відсотків кисню, чимало водяної пари та близько 60 відсотків азоту. Білі полярні шапки полюсів завдяки високій відбивній спроможності поверхні були помічені ще з району земного Сонця. Крижаний перстень з’явився вже, напевне, під час польоту «Еврідіки», або принаймні набув таких розмірів, що став видимий. Тепер, з невеликої відстані, штучний характер сигналів не викликав сумнівів. Розряди атмосферних бур не варто було брати до уваги. Частота радіосигналів у діапазоні коротких хвиль на Квінті була такою ж, як аналогічне випромінення її Сонця. Подібне відбувалося й на Землі, після глобального поширення телебачення.
Результати спостережень, проведених перед зануренням «Еврідіки» в гравітаційну пристань, були цілковитою несподіванкою, отож Бар-Гораб скликав експертів на нараду, хоча й знав, що вже не встигне передати її висновки на «Гермес». Він виніс на обговорення лише одне питання — як швидше дати пояснення тому, що відбувається на Квінті, та як вислати відомості навздогін кораблеві-розвіднику. Закодований шрифтом високоенергетичних квантів лист наздожене «Гермес», коли його екіпаж буде непритомний, а отже відомості прийме ҐОД і передасть їх астронавтам аж після реанімації, коли вони перебуватимуть на околицях системи Дзети. Міжзоряне послання було вирішено зашифрувати так, щоб лише ҐОД міг його прочитати. Обережність була не зайвою: те, що відбулося на Квінті, викликало занепокоєння.
Було зареєстровано серію коротких спалахів над термосферою й іоносферою планети, а також між нею та її супутником, приблизно за двісті кілометрів від Квінти. Спалахи ці спостерігалися протягом кільканадцяти наносекунд. Спектральне вони відповідали сонячному випромінюванню з відсіченим ультрафіолетовим та інфрачервоним випроміненням. Після кожної серії таких спалахів, яка займала кілька годин, на диску планети, в районі тропіків, з обох боків крижаного персня з’являлися темні смуги. В той же час зросло випромінювання хвиль метрового порядку, що перевищувало максимум, який спостерігався досі, і разом з тим слабшало випромінювання південної півкулі.
Якраз перед початком засідання болометр, спрямований у середину планети, показав раптовий спад температури, порядку ста вісімдесяти градусів за Кельвіном — 3 поступовою релаксацією, Холодна пляма захопила площу, рівну Австралії, й водночас над плямою зник шлейф хмар, оточуючи її з усіх боків надзвичайно яскравою облямівкою. Поки хмари не повернулися і пляма була відкритою, болометр локалізував «джерело холоду» точкових розмірів у самому центрі. Отож, раптове охолодження поширювалось із джерела, природа якого була невідома, круговим фронтом.
На великому Місяці Квінти — на ного темній півкулі, відвернутій од Сонця -з’явився точковий спалах, який тремтів так, ніби рухався незалежно від Місяця. Неначе; над самою поверхнею супутника ч радіусі однієї десятитисячної секунди палало вогнище ядерної плазми з температурою в мільйони градусів за Кельвіну.
На початку засідання холодна пляма зникла за хмарами, хмарність на Квінті •зросла, вкривши 92 відсотки поверхні планети.
Не важко уявити, як розійшлися думки фахівців. Перша гіпотеза стверджувала, що це серія ядерних вибухів, чи тс. випробувальних, чи військових. Її можна було відкинути одразу, без обговорення. Спалахи за своїм спектром не мали нічого спільного ні з вибухами уранід.ів, ні з термоядерними реакціями. Винятком була ота плазматична іскра на Місяці, однак її термоядерний спектр був постійний. Це наштовхувало на думку про відкритий водневогелієвий реактор у магнітних лещатах. Для ядерників призначення такого реактора було загадкою. Спалахи в біляпланетному просторі могли виникнути або внаслідок роботи спеціально налагоджених лазерш, які мали влучити в якийсь металевий об’єкт (можливо, в нікелево-магнетито’аі метеорити), або спричинялися зіткненням тіл з великим умістом заліза, нікелю й титану, при фронтальних зіткненнях і швидкостях порядку 80 --100 кілометрів на секунду. Однак не можна було виключити й того, що джерело спалахів — дзеркала-перетворювачі з поглиначами частини сонячних хвиль.
Засідання перетворилося на запеклу суперечку, розділивши спеціалістів на два табори. Одні говорили про регуляцію клімату за допомогою надзвичайно великих фотоконверторів, про фотоелектричні елементи, що однак не узгоджувалося з наявністю джерела, холоду біля екватори. Найдивнішими, однак, виявилися результати аналізу всього радіоспектру Квінти за методом Фур’е. Сліди будь-якої модуляції зникли, водночас потужність передавачів зросла. Радіолокаційна карта планети вказувала на сотні передавачів білого шуму, що зливався у безформні плямки. Квінта емітувала цей шум на всіх. діапазонах хвиль. Він означав або передавання сигналів ткпу «білого шуму», або різновид зашифрованого зв’язку, замаскованого вдаваним хаосом, або штуфний радіобезлад.
Бар-Гораб вимагав негайної відповіді на запитання, ЩО слід передати на «Гермес» протягом найближчих кільканадцяти годин — пізніше зв’язок з ним припиниться зовсім. А ще точніше: ДО ЧОГО повинні бути готові розвідники, отже ЯК мусять діяти, опинившись у системі Дзети?
Програма розвідки була розроблена вже давно, але не передбачала щойно виявлених феноменів. Передбачити це було абсолютно неможливо. Ніхто не хотів першим брати слово. Врешті астроматик Туїма, представник дорадчої групи ЗЕТІ, з явною неохотою заявив, що жодних конкретних порад на «Гермес» передавати не треба, натомість слід передати перелік фактів їхню гіпотетичну інтерпретацію і покластися на розважливість самих розвідників.
Бар-Гораб хотів вислухати всі гіпотези, попри їхню взаємну суперечливість.
— Хоч би чим були викликані зміни на Квінті, їх не можна сприймати як сигнали, спрямовані до нас,— сказав Туїма. — 3 цим ми всі згодні. Дехто вважає, що Квінта помітила нашу присутність і готується, по-своєму прийняти «Гермес». Це припущення не спирається на реальні дані. На мою думку, це просто вияв неспокою, або, просто кажучи, страху. Дуже старого, первісного страху, який породив колись поняття космічного вторгнення як катастрофи. Я вважаю подібне пояснення цих явищ безглуздим.
Бе.р-Гораб зажадав конкретних доказів. А те, чи варто їм боятися, чи ні, розвідники вирішать самі. Йдеться про механізм нових явищ.
— Колеги астрофізики мають конкретні гіпотези, отож можуть їх представити, відказав Туїма, не зважаючи на приховлну іронію в словах командира, бо вона була адресована не йому.
— А саме? — спитав Бар-Гораб. Туїма вказав на Ністена й Ла-Піре.
— Перепади температури й альбедо могли спричинитись вторгненням у систему Квінти рою метеоритів, які стикалися зі штучними супутниками. Це могло викликати спалахи,— мовив Ністен.
— А як ти пояснюєш подібність спалахів на поверхні Квінти зі спектром Дзети?
— Можливо, частина супутників Квінти — це крижані брили, відколені од зовнішніх країв кільця. Вони відбивають сонячне світло в наш бік лише годі, коли кут падіння і відбиття збігається випадково: це можуть бути брили неправильної форми з різними обертовими моментами
— А що ви скажете про пляму інею,— спитав командир. — Хто мас припущення щодо її походження?
— Цього ми не розуміємо, хоча якийсь вірогідний механізм можна знайти…
— Як гіпотезу ad hoc,—перебив Туїма.
— Я говорив про це з хіміками,— озвапся Лаугер. —Там могли виникнути ендотермічні реакції. Мені, щоправда, таке пояснення не до вподоби, хоча й існують сполуки, здатні поглинати тепло, вступаючи в реакцію. Явища, якими супроводжуються ці спалахи, примушують шу кати інше пояснення — небезпечніше.
— Яке?—спитав Бар-Гораб
— Неприродне, хоча це й не обов’язково свідчить про свідомі дії. Припустімо, це може бути велика аварія на якихось велетенських холодильних кріотронових установках. Подібно до пожежі на промисловому підприємстві, тільки зі знаком мінус. Але мені це тсікож здається малоймовірним. Я не маю жодних конкретних доказів, щоб стверджувати це. А втім, Ніхто Їх не має. Проте, вже сам незначний розрив у часі між усіма цими змінами вказує на те, що між ними є якийсь зв’язок.
— Цінність цієї гіпотези також мінусова,— зауважив хтось із фізиків.
— Не думаю. Приведення ряду невідомих де спільного невідомого знаменника — це набуток, а не втрата інформації,— всміхнувся Лаугер.
— Прошу, продовжуйте,— звернувся до нього командир. Лаугер підвівся.
— Добре, я скажу, що зможу. Немовля, несвідомо всміхаючись, робить це відповідно до передумов, які привели його на світ. Подібних передумов статистичного характеру існує багато: рожеві плями, які розрізняють його оченята,— то людські обличчя, а люди зазвичай позитивно реагують на у сміх малої дитини і так далі.
— До чого ти ведеш?
— До того, що все завжди базується на визначених передумовах, хоча, здебільшого, це сприймають як само собою зрозуміле. Дискусія точиться навколо реальних подій, і малоймовірно, щоб вони були незалежні одна від одної. Спалахи, хаотизація випромінювання, зміни альбедо Квінти, плазма на Місяці. Звідки вони взялися? З цивілізаційної діяльності. Чи це щось пояснює? Навпаки:
заплутує, бо ми за мовчазною згодою приймаємо тезу, що зможемо розібратись у діяльності квінтян. Пригадайте, колись Марс вважали старим дідом, а Венеру — молодичкою в порівнянні із Землею: прадідусі наших астронавтів мимохіть припустили, що Земля така сама як Марс і Венера, от тільки трохи молодша за перший і старша від другої. Звідси пішли канали Марса, дикі джунглі Венери і таке інше, аж поки все це перейшло у світ казок. Гадаю, ніщо не поводиться більш нерозумно, ніж Розум. На Квінті може діяти Розум, а вірніше — Розуми, неосяжні для нас через розмаїття проявів.
— Війна?
Голос долинув із глибини залу. Лаугер, і досі стоячи, вів далі:
— Війна це не те поняття, яке раз і назавжди визначається як низка об’єднаних нищівних випадковостей. Командире, не розраховуй на осяяння. Коли ми не знаємо ні вихідних даних, ні граничних, то ніщо не зможе перетворити невідоме у відоме. «Гермес» вбережемо тільки тоді, коли закличемо пильнувати-Хочеш конкретнішої поради? Можлива лише альтернатива: або діяння розумних істот — нерозумні, або незрозумілі для нас, бо не вміщуються в категорії нашого мислення. Але це лише моє припущення—не більше.
Перед зануренням «Еврідіки» локатори востаннє принесли звістку про «Гермес», показуючи, як закочується відтинок величезної гіперболи на небосхилі, безперервно йдучи вгору над рукавом галактичної спіралі, аби у високому вакуумі летіти зі швидкістю, близькою до світлової. Врешті, радіовідлуння почало надходити все рідше, а це означало, що «Гермес» підпадає під релятивістичні ефекти і його бортовий час щораз більше розходиться із часом «Еврідіки». Зв’язок між кораблем-розвідником та головним кораблем перервавсь остаточно, коли сигнали автоматичного радіопередавача збільшили довжину хвиль, розтяглись у багатометрові пасма і ослабли так, що останній сигнал зафіксував найчутливіший індикатор лише через сімдесят годин після старту. Це сталося тоді, як Аїд, поцілений самогубчим «Орфеєм», зойкнув гравітаційним резонансом і відкрив темпоральні щелепи. Хоч би що мало статися з кораблем-розвідником і замкнутими в ньому людьми, відтепер це було таємницею на багато років.
Для тих, хто спав ембріональним сном, подібним до смерті, позбавленим усяких видінь,! не годний хоча б з їхньою допомогою відчувати плин часу,— політ не довшав. Над білими саркофагами у тунелі ембріонатора крізь броньоване скло перископа світилася Альфа Гарпії, блакитний велетень, відірваний од інших зірок сузір’я асиметричним вибухом, ще коли був молодим Сонцем і не врівноважився після ядерного спалення своїх надр. Після зникнення «Еврідіки» ҐОД приступив до маневрування. Піднявшись над екліптикою, «Гермес» каменем полетів до Аїда, враз віддаливсь од зірок, які були метою їхньої подорожі, щоб досягти їх простіше, використовуючи гравітацію гіганта. Адже «Гермес» облетів його так, що колапсар дав йому своїм полем солідний розгін.
Набувши майже світлової швидкості, «Гермес» висунув із бортів впускні отвори струменевих реакторів. Вакуум був такий високий, що тих атомів, які втягались у реактори, не вистачило б для запалення, отож ҐОД збуджував водень упорскуванням тритію, аж поки розпочався синтез.
Колошникові отвори двигунів, досі чорні, осяяв блиск полум’я, що пульсувало щораз сильніше, швидше, яскравіше, аж поки в морок ударили вогняні стовпи гелію. Лазер «Еврідіки» подав кораблеві-розвіднику меншу допомогу, ніж передбачалося проектом, бо один із гіперголових боостерів дав погану тягу і кормове дзеркало відхилилось од курсу. А потім «Еврідіка» щезла, немов усмоктана в небуття, але ҐОД швидко відновив утрати додатковою потужністю, вкраденою у Аїда.
При 99 відсотках швидкості світла вакуум у впускних отворах двигунів густішав, водню було достатньо, тривале прискорення вже збільшувало масу корабля-розвідника дужче, ніж його хід. ҐОД підтримував 20 § без найменших відхилень, але конструкція, розрахована на вчетверо більші перевантаження, не постраждала. Жоден живий організм, більший від блішки, не витримав би власної ваги у такому польоті. Кожна людина важила понад дві тонни. Під таким пресом не можна було б поворушити ребрами, роблячи вдих, і серце розірвалося б, нагнітаючи рідину набагато важчу за рідкий свинець. Однак вони не дихали, і їхні серця вже не билися, хоча ці люди й не померли. Екіпаж спочивав у тому ж рідкому середовищі, яке заміняло йому кров. Насоси, здатні працювати й у стократ більшому тяжінні (звичайно, такого тиску ембріоновані вже б не витримали), перекачували у їхні судини онакс, а серця скорочувалися раз або двічі на хвилину — не працювали, а лише пасивно приводилися в дію припливом життєдайної штучної крові.
У призначений час ҐОД здійснив зміну курсу, й, летячи прямо до коротаційного скупчення зірок галактики, «Гермес» викинув через отвір у носі захисний щит. Він випередив корабель на кілька миль і, ніби завмерши на цій відстані, виконував роль протипроменевої броні. Якби цього захисту не було, то при розвиненій швидкості космічне проміння знищило б надто багато нейронів у людських мозках.
За кормою вже променіла блакитна Альфа. В середині тунельної палуби, в довгій кормі «Гермеса» не запанувала, однак, цілковита темрява, бо ізоляційні шари реакторів давали малесеньку течу квантів, і біля стін жевріло випромінення Черенкова. Ця бліда напівтемрява панувала в позірному безрухові, в ідеальній тиші, й лише двічі крізь масивне вікно перегородки, що відділяла ембріонатор од верхньої рубки управління, сюди проникли гострі, різкі спалахи. Першого разу досі сліпий контрольний монітор захисного щита зблиснув холодною білиною й одразу ж згас. Пробудившись за терасекунду, ҐОД оддав відповідний наказ. Струм повернув важіль, ніс корабля відкрився і бурхнув полум’ям так, щоб новий вистрілений щит замінив розбитий, що його космічний пил умить перетворив на розжарену хмару атомів.
«Гермес» пролетів крізь сонячний фейєрверк, що розтягся за кормою довгим хвостом, і понісся далі. Через кілька секунд автомат урівноважив безладне тремтіння нового щита, щораз рідше блимаючи жовтогарячими контрольними лампочками бакборту і правого борту, ніби чорний кіт по-змовницькому і заспокійливо моргнув жовтими очима до ҐОДа. Потім на кораблі все знову завмерло — аж до наступного зіткнення з метеоритним чи кометним пилом. Врешті, цезієві годинники, блимаючи, подали умовний знак. ҐОДу не треба було дивитися на покажчики — вони були його власними почуттями і він читав їхні показання своїм мозком, який через його трисантиметровий розмір жартуни з «Еврідіки» називали «курячим».
ҐОД стежив за показаннями люменового контролю, щоб не відхилятись од курсу при зменшенні тяги. Приглушені й реверсовані двигуни почали гальмування. І цей маневр пройшов бездоганно: орієнтирні зірки на фокаторах навіть не здригнулись, отож запрограмована поправка траєкторії польоту не знадобилася. В принципі зменшення близькосвітлової швидкості до параболічної, до приблизно 80 км/сек., вимагало простого реверсування тяги, аж поки вона сама згасне від нестачі водневого палива й перейде на гальмування гіперголами.
Проте ҐОД учасно прийняв попередження «Еврідіки» і, перш ніж братися до реанімації, змінив програму гальмування. Сяйво водневогелієвих сопел так само, як і полум’я самозаймистих палив, легко було розрізнити, й тепер для ҐОДа першим законом стала «надзвичайно обмежена довіра до «Братів по Розуму». Він не копирсався в біблістиці, не аналізував сварок між Каїном і Авелем, а просто пригасив струменево-потокові двигуни у тіні Юнони і використав її тяжіння для зменшення швидкості й зміни курсу. Друге газове небесне тіло Дзети допомогло йому перейти на параболічну швидкість, і лише тоді він привів у дію реаніматори.
В той же час ҐОД вислав назовні автомати з дистанційним управлінням, які натягли на сопла корми і носу маскувальну апаратуру у вигляді електромагнітних міксерів. З цього моменту полум’я тяги розмазалося: його радіація була спектральне розсіяна. Найбільш делікатний етап гальмування відбувся на порозі системи Юнони: ҐОД запланував і виконав його вправно, як годилося комп’ютерові останнього покоління. Він просто прорізав «Гермесом» найвищі шари атмосфери газового велетня.
Перед кораблем утворилася подушка розпеченої плазми і, втрачаючи в ній швидкість, ҐОД витиснув із кліматизації «Гермеса» все, на що вона була здатна, щоб температура в ембріонаторі не піднімалася більш як на два градуси. Плазмова подушка вмить знищила захисний щит, який і так був уже непотрібен, і замінила його іншим — він мав захищати корабель від пилу і уламків комет на планетних орбітах. «Гермес» засліпило у вогняному проході, але в тіні Юнони він охолов, і ҐОД переконався, що розжарені хмари, майже протуберанці, викликані гальмівним маневром, опадають відповідно до закону Ньютона на важку планету. ҐОД не лише замасковував присутність «Гермеса», а й замітав усі його сліди. Корабель із погашеними двигунами дрейфував у далекому афелії, коли в ембріонаторі засвітились усі лампи, а головки медикомів зависли над контейнерами, готові до роботи.
За програмою першим мав прокинутись Герберт, щоб, у разі потреби, включитися в операцію, як лікар. Однак цю послідовність було порушено: