— Ну то крокодила. Не лови мене на словах. Єдине, що нам залишилося, то це демонстрація сили. Якщо хтось має кращу ідею, прошу висловитись. Ніхто із присутніх не озивався.
— У тебе є конкретний план? — запитав Стірґард Кірстінга.
— Так. Кавітація Місяця. Максимальний ефект при мінімумі шкоди. З планети це побачать, однак не відчують. Я вже давно про це думав. ҐОД щойно все обрахував. Місяць розпадеться, але його уламки залишаться на орбіті. Центр мас зміни не зачеплять.
— Чому? — поцікавився домініканець.
— Бо фрагменти обертатимуться довкола Квінти по тій самій орбіті, що й Місяць. Планета складає з ним двоїсту систему, а оскільки вона значно важча, то центр обертання системи перебуває поблизу неї. Цифр я не пам’ятаю. У всякому разі, динамічний розподіл мас не зміниться.
— Зміняться гравітаційні припливи і відпливи,— утрутився в розмову Накамура. — Ти це врахував?
— Урахував ҐОД. Літосфера навіть не здригнеться. Щонайбільше активізуються неглибокі сейсмічні вогнища. Припливи і відпливи в океані стануть слабшими. Це все.
— І яка ж буде від цього користь? — запитав Араго.
— Це буде не тільки демонстрація сили, а й повідомлення. Перед цим ми пошлемо їм попередження. Пояснити докладніше?
— Тільки коротко,— сказав командир.
— Я не хочу, щоб хтось бачив у мені чудовисько,— з незворушним спокоєм відповів перший пілот. — Іще на самому початку ми передали їм логічний розрахунок, а також твердження типу «Якщо А, то Б», Якщо не А, то В» і так далі. Ми заявимо їм: «Якщо ви не відповісте на наші сигнали, ми знищимо ваш Місяць і це буде перше попередження про нашу рішучість домогтися контакту». Ну і ще раз усе те, про що їм сигналізував «Посол»: мовляв, ми прибули з мирними намірами, і якщо вони перебувають у якомусь конфлікті, то ми збережемо в ньому нейтралітет. Отець Араго може все це прочитати, це благовіщення висить у стерновій рубці, і кожен член екіпажу одержав окремий примірник.
— Я читав,— відповів Араго. — А що буде по тому?
— Усе залежатиме від їхньої реакції.
— Ти вважаєш, що ми повинні встановити їм певний строк? — запитав Ротмонт. — Це був би ультиматум.
— Називай це як хочеш. Ми можемо не встановлювати точного строку: вистачить чітко заявити, доки ми утримуватимемось від дій.
— Чи є ще якісь пропозиції, крім відступу? — запитав Стірґард. — Немає? Тоді хто за проект Гарраха?
Поласар, Темпе, Гаррах, Ель-Салям і Ротмонт підвели руки. Накамура завагався, та зрештою теж приєднався до них.
— Чи враховуєте ви те, що вони можуть відповісти нам достроково, але не сигналами? — запитав Стірґард.
Усі десятеро сиділи довкола величезної плити, що, мов стіл на одній ніжці, спиралася на ажурний перетин ланжеронів, які відділяли верхню, гравітаційну стернову рубку від навігаторської, а вона зараз була порожня. Тільки блимання моніторів над розташованими вздовж стін пультами оживляло простір під ними грою світла і тіні.
— Цілком можливо,— озвався Темпе. — Я не знаюся на латині так добре, як отець Араго. Якби я прилетів сюди тільки з власної волі, то не голосував би «за». Але ми тут не просто десять звичайних астронавтів. Якщо «Гермес» після всіх його спроб установити мирний контакт усе-таки було піддано нападу, то це означає, що вчинено напад на Землю, бо нас сюди прислала вона. Через те Земля має право заявити нашими вустами: Nето те ітрипе Іасеввії’.
Сидеральні операції, феномени астрономічних розмірів, через силу, що вивільняється в них, не дають спостерігачеві таких же глибоких, вражаючих переживань, як повінь чи тайфун. Навіть звичайний землетрус, подія для Космосу ультрамікроскопічна, виходить уже за сприйнятливість людських органів чуття. Справжній жах або захват викликають у нас події ні надто гігантського, ні надто малого масштабу. Ніхто не здатен пересвідчитись, що являє собою зірка,— камінь чи брильянт. Найменша зірка, океан океанів вічного вогню, вже з відстані мільйона кілометрів обертається на стіну жару, яка виходить аж за горизонти, а при наближенні до неї втрачає будь-яку форму, розпадаючись на хаотичні вихори полум’я, що засліплюють з однаковою силою: тільки з великої далечі холодніші воронки хромосфери зменшуються до розмірів сонячних плям.
Зрештою ця сама закономірність, що зводить нанівець переживання як відчуття огрому, діє серед самих людей. Можна співчувати мукам певного індивідуума, родини, але загибель тисяч, так само як і мільйонів жителів — замкнена в числах абстракція, екзистенціальний зміст якої осягти неможливо.
Через те кавітаційне розбиття небесного тіла, планети чи її супутника-Місяця являє собою надзвичайно скромне видовище, яке відбувається не лише з сонною повільністю, але завдяки беззвучному і лінивому перебігові здається штучним, удаваним, тим більше, що для того, аби його побачити й при цьому не загинути, треба спостерігати у телескоп або на екрані монітора. А сидеральні хірурги спостерігають космічні вибухи через фільтри, які по черзі надівають на об’єктиви апаратури, щоб можна було пильно стежити за фазами розпаду. Через те картина, яку вони вибірково сприймають у монохроматичних смугах спектра,— то жовта, як солома, то червона, як кіновар,— справляє враження невинної калейдоскопічної забави, а не страхітливого з людського погляду катаклізму.
Квінта мовчала до години нуль. Кавітацію Місяця мали спричинити вісімнадцять снарядів, які летіли до його екваторіальної поверхні по траєкторіях типу евольвенти.
На жаль, ҐОД мав слушність, виводячи цю операцію з обойми заходів, які піддаються точному програмуванню.
Якби всі боєголовки влучили в оболонку пустельного супутника під одним і тим самим кутом, якби, зробивши в ньому тунельні пробоїни, збіглися довкола його важкого ядра і якби з запрограмованою до секунд точністю обернули це неохололе, напіврідинне ядро в газ, уламки розколотого Місяця, проти яких Гімалаї — дрібні крихти, розлетілися б по попередній орбіті, а ударна хвиля раптово вивільненої сили спричинила б тільки помірний землетрус і штовхнула б до берегів континентів серію довгих хвиль цунамі.
Однак в операцію втрутилася Квінта. Три снаряди «Гермеса», які летіли до Місяця з боку планетного диска, було перестрінуто важкими балістичними ракетами, обернуто на вогняні клуби газу, що й спричинилося до передчасного загоряння сидеральних зарядів. Унаслідок цього запланована концентрація всіх ударів у місячне ядро не відбулася, і це викликало ексцентричну кавітацію. Уламки південного континенту градом скелястих мас сипнули на Квінту, а решта — приблизно шість сьомих маси природного супутника — піднялася на вищу орбіту. Це сталося через те, що доквінтянські сидератори повинні були вторгнутись через кору в ядро по спіралях, тобто штовхати розтрощену кулю до Квінти, а відквінтянські — до Дзети. Оскільки саме ті, що мали захищати планету від метеорного граду, було протаранено, близько ста трильйонів тонн гірських порід по незліченній кількості еліптичних траєкторій упало на Квінту. Частина згоріла в атмосфері, найбільші уламки, трильйони тонн, широко розсіялися в океані, а крайні бомбардували узбережжя Норстралії, У бік планети влучив уламок Місяця, мов заряд, випущений під гострим кутом.
Через дві сотих секунди після загоряння кавітаційних головок увесь Місяць укрився жовтавою хмарою, такою густою, що супутник розрісся, мовби розбух. Потім він неквапом, ніби в сповільненому фільмі, почав розколюватися на несиметричні шматки, як апельсин, котрий розривають невидимі пазурі, а з тріщин кори довгими пострілами бив ясно-вогняний пал, схожий на сонячний. На восьмій секунді кавітації клуби вогняних ударних хвиль надали шматованому Місяцеві форму велетенської неопалимої купини в вакуумі. Сліпуче сяйво затьмарило найближчі зірки. В гравітаційній рубці всі покам’яніли біля моніторів. Чути було тільки цокіт хронометрів, які відлічували хід луноклазму, а з клубовиння вогню вилітали огорнені курявою й розриваючись, мов картеч, альпи, кордільєри, везувії. Нарешті ця потворна хмара, що спершу схожа була на круглий кущ, почала поволі розтягуватись. Не треба було дивитись на прилади, щоб зрозуміти: через кілька годин Місяць почне падати на планету. Добре це чи погано — він влучив у’неї віддалік від льодового кільця, і тільки близько півночі рій уламків, стикаючись один з одним і спалахуючи фейєрверком, над самою атмосферою прошив його льодову поверхню.
Так демонстрація сили обернулася на катаклізм.
Після обіду другого дня Стірґард запросив до себе Накамуру та обох пілотів. Зразу ж після катастрофи, застосувавши всю силу маневрового агрегата, «Гермес» піднявся над екліптикою, щоб уникнути хмари місячних уламків, і взяв параболічний курс на Сонце. Водночас він викидав за корму радіозонди та трансмітери. Вони передавали дані, на підставі яких стало зрозуміло, що Квінта стягла на себе всі уламки розбитого Місяця, бо залп балістичних ракет настільки порушив кавітацію, що удар зрикошетив планету.
Його наслідки, за якими спостерігали оптично, хоч корабель уже потроїв відстань од Квінти, були страхітливі. З океанічного епіцентре розбіглися цунамі. Маси води, піднятої на стократну висоту найбільших припливів, залили передусім східне узбережжя Гепарії й тисячомильним фронтом затопили її величезну рівнинну територію. Океан ринув у глиб суходолу, утворюючи озера завбільшки з море, бо глибоку плиту літосферичної мантії Квінти було зім’ято, й води заповнили депресії на поверхні.
Водночас більйони тонн води, виштовхнені кипучою парою над стратосферу, оточили суцільним шаром хмар усю планету, і тільки тонке льодове кільце блищало над ним на сонці, мов бритва.
Стірґард зажадав од Накамури доповіді про результати спіноскопії, яка ні на секунду не переривалася після луноклазму. Зразу ж після того, як луноклазм закінчився, Стірґард наказав вистрелити з борту корабля і вивести на орбіту Квінти поперед неї і позад неї найважчі магнетронні агрегати — справжні молохи разом із сидеральними живильниками, кожен масою в сім тисяч тонн, й оточити планету, аби захиститися від можливої атаки метальників когезійного тиснення. Це були бомбові грасери одноразового використання. За планом, який виробив штаб SЕТІ, вони мали служити для анігіляції астероїдів, якби «Гермес» зустрів їх дорогою до Квінти й через свою світлову швидкість нездатний був би маневрувати з метою обминання перешкод, зіткнення з якими не витримали б захисні щити.
Перш ніж Накамура встиг поінформувати командира про дані спіноскопії, той несподівано запитав другого пілота, Темпе, звідки він знає стародавній латинський девіз «Мето те ітрипе Іасеззії», яким закінчив недавню нараду.
Темпе не пригадував.
— Навряд чи ти коли був філологом. Швидше ти читав По. «Барило Амонтільядо».
Темпе розгублено похитав головою.
— По? Того, що писав фантастичні оповідання? Хтозна… А втім, я не пригадую, що читав… перед Титаном. Хіба це так важливо?
— Це ми ще побачимо, але трохи пізніше. А зараз прошу результати етнографії.
Накамура ще й рота не встиг розтулити, як Стірґард докинув:
— Апаратуру теж було атаковано?
— Двічі. Грасери знищили кілька десятків ракет. Голенбахівські дифракції перервали прийом спінограм без шкоди для зображення.
— Звідки стартували ці ракети?
— З бомбардованого материка, але з території, яка уникла катастрофи.
— А точніше?
— З чотирьох Пунктів гірської системи, що на п’ятнадцять градусів нижче від полярного кода. Пускові установки розташовані в глибині імітованих скель. Таких установок там чимало — аж до тропіка. Зйомки виявили їх добру тисячу. Безперечно, їх значно більше, але найчіткіше вдалося розрізнити ті, які стояли перпендикулярно до Імпульсного поля. Планета обертається, а поле лишається непорушним. При безперервній спіноскопії виникло б зображення, яке не мало б ніякої цінності,— все одно, що людина, котра крутиться перед рентгеном на всі боки, коли їй роблять знімки. Через те ми перейшли на моментальну томографію в мікросекундах. Досі зібрано кільканадцять мільйонів кадрів. Я хотів дочекатись повного оберту Квінти, а вже тоді передати всі стрічки ҐОДові…
— Розумію,— кивнув Стірґард. — ҐОД іще не одержав знімків і не підсумував їх?
— Повністю — ще. Я встиг переглянути зведення щогодинних томограм.
— Все-таки це щось! Я слухаю.