— Гаразд.
Вони підвелися. Накамура встромив диск у відеомагнітофон, і його монітор засвітився. Екраном побігли розмазані тремтячі смуги, фізик хвилину настроював, зображення потемніло, але всі побачили кулястий спектр із круглою чорною плямою в центрі й нерівномірним сяйвом навколо. Накамура пересував зображення доти, аж доки випукла поверхня планети Квінти опинилася в нижній половині екрана. Над кривизною літосфери, непроглядно чорною, так само вигиналася пасмом біляста імла, найгустіша вздовж лінії обрію. То була атмосфера з мікроскопічними клаптиками хмар. Фізик настроїв спектр, переходячи від легких елементів до щораз важчих. Атмосферні гази зникли, немовби їх здмухнули, і непроникна досі чорнота континентальної плити почала прояснюватись.
Темпе стояв між Гаррахом і командиром, утупившись в екран. З планетарною спіноскопією він познайомився ще на борту «Еврідіки», але застосованої з такою силою досі йому не доводилось бачити. Нуклеоскоп астрономічної дальності брав планету в чаші магнітних полів з напругою Гаусса, яка на піках імпульсів дорівнювала магнітосфері мікропульсара. Планета просвітлювалася наскрізь, і виниклі зображення, які утворювалися завдяки резонансові атомних спінів, можна було краяти . або томографувати зосередженням керованого поля на чергових шарах небесного тіла, починаючи з поверхневих і посуваючись углиб, до щораз гарячіших шарів мантії та керна.
Так само як мікротом крає застиглі тканини, щоб їх можна було оглянути по черзі під мікроскопом, нуклеоскоп давав змогу робити знімки, які шар за шаром показували внутрішню атомну структуру небесного тіла, недоступну ні для радіолокації, ні для нейтронного зондування. Для радіолокаторів планета була абсолютно непрозора, для потоків нейтрино — прозора аж занадто, через те ніщо, крім магнітокогезійної багатополюсної спіноскопії, не дозволяло зазирнути в глиб космічних тіл — щоправда, тільки захололих, таких як планети та їхні природні супутники.
Темпе чимало начитався про це. Дистанційно фокусовані магнетичні потенціали вишиковували спіни атомних ядер уздовж силової лінії, а після вимкнення поля ядра примушували їх брати енергію. Кожен елемент таблиці Менделєєва коливався тоді властивим йому резонансом. Зафіксоване в рецепторі зображення ставало термоядерним портретом перерізу, на якому секстильйони атомів виконували роль точок звичайної поліграфічної друкарської сітки. Позитивним боком нуклеоскопії великої потужності була її нешкідливість для просвітлюваних матеріальних об’єктів, а отже, й для живих істот, а негативним — те, що, застосовуючи таку потужність, не можна приховати її трансляційних джерел.
На замовлення фізиків ҐОД відфільтрував зі знімків кожної січної площини спінограми елементів, особливо придатних для технологічного використання. Цей вибір спирався на єдину, але цілком надійну передумову, яка й була в їхньому розпорядженні, а саме: аналогію квінтянської і земної техносфери, хоча б часткову. Ось чому в глиб кори просвітленого небесного тіла входила невиразно вимальована сітка ванадієвих, хромових та платинових елементів з групи важких, таких як осмій та іридій. Підповерхневі нитки міді наводили на думку про енергетичні кабелі. Спінограми території, враженої луноклазмом, виявили хаотичні мікровогнища спустошень, а переріз зірчастого утворення, котре назвали Медузою, нагадував безладні руїни зі слідами уранідів. Там також виявлено кальцій. Для руїн житлових будівель його було замало; осадових закам’янілостей ґрунт не показував узагалі, через що було висунуто припущення, що це мільйонні рештки живих істот, підданих перед смертю або після смерті радіоактивному зараженню, оскільки його ізотопом був великий процент кальцію, а як відомо, цей ізотоп виникає лише в кістяках опромінених хребетних. Це відкриття, щоправда, тільки як непрямий доказ, при всій своїй жорстокості подавало й крихту надії. Досі не могли встановити, чи населення Квінти складається з живих істот, чи, може, це якісь небіологічні автомати, спадкоємці згаслої, колись живої цивілізації. Не виключалася й страхітлива гіпотеза, що гонку озброєнь, яка знищила життя разом з його рештками, загнаними в сховища та печери, продовжують її механічні спадкоємці.
Саме цього найдужче боявся Стірґард після перших сутичок, хоч і не афішував цю концепцію. Він уважав, що можливий такий хід подій, за якого живу силу заступають при секулярній тривалості воєнних дій машини — не тільки в Космосі, в чому астронавти вже переконались,—але й на планеті. Бойові автомати, позбавлені інстинкту самозбереження, призначені для смертельної боротьби, нелегко схилилися б до будь-яких переговорів з космічним пришельцем. Щоправда, інстинктом самозбереження і тоді зобов’язані були б керуватися військові штаби, навіть повністю комп’ютеризовані, але, ставлячи на перший план директиву здобуття переваги в ході стратегічних дій, вони також не дозволили б звести себе до ролі парламентерів.
Зате шанс порозуміння живих із живими був вище від нуля. Оптимізм, який виник після перегляду спінограм і можливого розпізнання гекатомби, скелетів, на підставі співвідношення кальцію з його ізотопом, був, можна сказати, більше ніж скромним. Важко було б назвати його й добрим побажанням. Коли пілоти і командир слухали Накамуру, який демонстрував знімки, коментуючи їх переважно здогадами,—пролунав зумер інтеркома. Трубку взяв командир:
— Стірґард слухає.
Усі чули голос того, хто говорив, але слів розібрати не могли. Коли голос урвався, Стірґард добру хвилину мовчав.
— Гаразд. Зараз? Будь ласка. Я чекаю. — Він поклав трубку, обернувся до присутніх і сказав: — Це Араго.
— Нам вийти? — запитав Темпе.
— Ні. Залиштесь. — І, ніби мимохіть, у нього вихопилося: — Це буде не сповідь.
Домініканець зайшов у білому, хоч і не в сутані: на ньому був довгий светр, а про те, що він носив на грудях хрест, свідчив темний шнурок, який обвивав йому шию. Побачивши, що Стірґард не сам, Араго зупинився на порозі:
— Я не знав, що ви, астрогаторе, проводите нараду…
— Сідайте, преподобний отче. Це не нарада. Час парламентських засідань з голосуванням закінчився. — І, мовби відчувши, що ці його слова пролунали надто безцеремонне, додав: — Я не хотів цього. Однак факти впертіші за мої бажання. Прошу всіх сідати.
Усі сіли, бо хоч останню фразу він вимовив з усміхом, це був наказ. Чернець готувався до розмови віч-на-віч. А можливо, його вразила Стірґардова категоричність. Здогадуючись про причини його вагання, астрогатор сказав:
— C’est le ton qui fait la chanson. Але я не створив цієї музики. Хоч пробував — піаніссімо.
— Вона скінчилася на Ієрихонських трубах,— відповів чернець. — Але, може, досить перифраз.
— Ну звичайно. Я не збираюся говорити натяками. Годину тому в мене був Ротмонт, і я знаю зміст розмови, Екзегези? Ні, вважаймо це все-таки розмовою, яку спровокував ҐОД. Вона стосувалась… астробіології.
— Не тільки,— зауважив домініканець.
— Знаю. Через те я хочу запитати, в якій ролі приймаю нового гостя: як лікаря чи як папського нунція?
— Я не нунцій.
— З волі чи без волі папського престолу — так. In partibus infidelium. А може, in partibus daemonis. Я кажу це в зв’язку з пам’ятним висловом не доктора астробіології, а отця Араго на борту «Еврідіки», в Бар-Гораба. Я там був, усе чув і запам’ятав. А тепер слухаю.
— Я бачу тут ті самі знімки, які розтлумачив мені Ротмонт,— промовив отець Араго. — Моє вторгнення дійсно спровокував ҐОД.
— Кальцієвою гіпотезою? — запитав командир.
— Так. Ротмонт запитав у ҐОДа, чи смужка, яка повторюється в спектральному аналізі певних пунктів, бува, не ізотоп кальцію. ҐОД не виключив цього припущення.
— Мені відомі всі деталі. Якщо то кістки, то їх мільйони. Гори трупів.
— Критичне і місце—велика агломерація; мабуть, там квінтяни,—мовив чернець. Він здавався блідішим, ніж звичайно. — Навряд, щоб це був звіринець діаметром у п’ятдесят миль. Отже, там дійшло до геноциду. Кладовище жертв — не найкраща сцена для безпрецедентної події нашої історії. Батьки проекту SET1 не ставили собі за мету встановлювати контакт з Розумом на бойовищі, заваленому трупами господарів.
— Ситуація набагато гірша,— відповів Стірґард. — Я повторюю: сталося щось значно гірше, ніж катастрофа, викликана збігом ніким не передбачених обставин. Не виключено, що ці спектральні лінії — від ізотопів скелетного кальцію. Ми не владні виключити це зі стопроцентною певністю. Я сказав, що планета може упередити наш ультиматум. Через крайню підозріливість квінтян. Однак я не допускав, що вони зловмисне стягнуть кавітований Місяць на себе. Ми стали катами за максимою одного італійського єретика: «Від надміру чесноти перемагають сили пекла».
— Як я повинен це зрозуміти? — запитав приголомшений Араго.
— За канонами фізики. Ми попередили їх, що розтрощимо їхній Місяць, аби продемонструвати свою перевагу, й запевнили, що ця сидеральна операція не завдасть їм ніякої шкоди. Як знавці небесної механіки, вони розуміли, що мінімальною кількістю енергії можна розбити планету, нарощуючи тиск у її ядрі. Розуміли, що тільки вибух, точно спрямований у центр Місяця, не змінить орбіти його уламків. Якби вони перехопили наші сидератори з сонячного боку Місяця або з його чільної сторони по дотичній до орбіти, то розтягнену масу було б виштовхнуто на вищу орбіту. Тільки перехоплення наших снарядів біля місячної півкулі, поверненої до Квінти, мусило стягти ексцентричні результати кавітації на самих себе.
— Як я можу в це повірити? Ви стверджуєте, що вони вирішили з нашою допомогою вчинити самогубство?
— Не я так стверджую, а факти. Я визнаю: в такій інтерпретації їхня поведінка скидається на безумство, але відтворений хід катаклізму виявляє ознаки його раціональності. Ми розпочали луноклазм у той момент, коли в Гепарії сходило сонце, а в Норстралії — заходило. Балістичні снаряди, скеровані назустріч нашим сидераторам, були вистрелені з тієї частини Гепарії, яка перебувала ще за термінатором, отже, вночі. Снарядам треба було п’ять годин, щоб досягти периселенію й зіткнутись з нашими ракетами. Аби ми не змогли вчасно їх знищити, квінтяни вивели снаряди на еліптичну орбіту, до того ж таку, щоб спуститися з неї до Місяця за якихось дванадцять хвилин перед луноклазмом. Двох думок тут бути не може: їхні снаряди чатували на наші, рухаючись по сектору еліпса, найдальшому від Квінти і найближчому до Місяця. Усі вони полетіли в бік наших кавітаторів, позбавлених прикриття, оскільки такої протидії ми навіть не припускали. Я сам у першу хвилину подумав, що катастрофу спричинили їхні хибні розрахунки. Однак аналіз перебігу подій це виключає.
— Я цього не можу зрозуміти,— похитав головою Араго. — Хоча… Невже це означає, що одна сторона намагалася спрямувати рикошетом удар на другу?
— І це було б не найгірше,—відповів Стірґард. —3 позиції генерального штабу під час війни корисний і допустимий будь-який маневр, який завдає удару супротивникові. Та оскільки вони не могли знати ні сили наших кавітаторів, ні часу, коли настане луноклазм, ні початкової швидкості уламків місячної маси, то мусили рахуватися з тим, що розкид скельних .мас охопить і їхню власну територію. Ви здивовані, преподобний отче? Не довіряєте мені? Phisica de motibus coelestis— головний свідок у цій справі. Погляньте, будь ласка, на цю ситуацію з точки зору штабістів столітньої війни. Над Квінтою з’явився космічний пришелець з миртовою гілочкою, він прагне сердечних стосунків з тутешньою цивілізацією і, замість відповісти атакою на атаку, намагається бути помірковано поблажливим. Не хоче атакувати? Тоді треба його до цього примусити! Чи довідається населення планети, що сталося насправді? Піддане кривавій розправі, як воно зможе засумніватись у тому, що пояснить йому уряд, а саме: ніби пришелець — безпощадний, безмежно жорстокий агресор? Бо хіба він не зруйнував їхні міста? Хіба не збомбардував у с і континенти, роздробивши з цією метою Місяць? Жертви з власного боку? їх буде списано на рахунок пришельця. Якщо ми стали співвинуватцями, то тільки від надлишку добрих намірів, бо такого повороту справи ми не передбачали. Відступ, після того, що сталося, залишив би на планеті чутку про нашу експедицію як спробу згубного для них вторгнення. Через те ми не відступимо, ваше преподобіє. Ставка цієї гри вже з самого початку була висока. Вони підняли її так, що примусили нас грати далі…
— Контакт за всяку ціну? — запитав домініканець.
— Навіть за найвищу, яку тільки ми здатні сплатити. Оскільки я здивував папського делегата, заявивши, що на борту корабля вже минув час демократичного голосування та вагань, я вважаю, що повинен пояснити, чому, беручи на себе надзвичайну роль і цим самим цілковиту відповідальність за нас і за них, доведу цю гру до кінця. Як, по-вашому: я повинен це зрооити чи ні<
Стірґард підійшов до стінної шафи, відчинив її й, шукаючи щось у перегородках, сказав:
— Думка про нелокальну війну, винесену в Космос;’з’явилася в мене після того, як ми за Юноною спіймали остови ракет. І не тільки в мене одного. Керуючись принципом primum non nocere, я лишив ту думку при собі, щоб не заразити команду поразництвом. З історії давніх експедицій, на зразок Колумбових і полярних, відомо, як легко ізольована група навіть найкращих людей може потрапити в загрозливе становище під впливом окремого індивідуума, особливо якщо це хтось такий, кого вважають зліпленим із ліпшого тіста, ніж решта. Тому найгіршу можливість я обмірковував тільки з ҐОДом, ось тут є записи наших дискусій.
З вистеленої коробочки, схожої на футляр для коштовного каміння, він вийняв кілька кристалів пам’яті й уклав один з них у щілину відтворювана.
У каюті залунав його голос, якому відповідав ҐОД:
«Як налагодити контакт із Квінтою, коли там існують блоки, що вже багато років воюють між собою?»
«Назви межу визначеного простору. Без початкової характеристики її не можна вирахувати стратегічно».
«Слід виходити з припущення про двох, а потім трьох супротивників із приблизно однаковим потенціалом, з межею знищення всіх при гарячій ескалації».
«Даних усе ще недостатньо».
«Дай мінімаксову оцінку в нечисловій апроксимації».
«Величина в апроксимаціях теж не піддається визначенню».
«І все ж таки дай мені стохастично важкий пакет альтернатив».