— До теології. Щоб ви могли мене краще зрозуміти, я перекладу її мовою не лише світською — в моїх устах це, по суті, прозвучить блюзнірськи. Я виправдовуюсь у душі безпрецедентною ситуацією. Мова фізика вам ближча, аніж герменевтика релігієзнавства. У перекладі на понятійний апарат фізики гетероморфізм sacrum відповідає різним спектральним смужкам матерії, повсюдної й однакової у всьому світі. У цьому порівнянні можна сказати, що, крім спектра тіл, існує спектр вірувань. Він простягається від анімізму, тотемізму, політеїзму аж до віри в самого Бога. Земна смужка моєї віри — це родина, людська і божа водночас. Чи відомо вам про дискусії, що ведуть в теології через SETI — особливо відколи пошуки Інших породили цю експедицію?
— Щиро кажучи, ні. А ви, отче, вважаєте, що я повинен бути з ними обізнаний?
— Зовсім ні. Однак це був мій обов’язок. Щодо цього позиції в моїй Церкві розійшлись. Одні стверджували, що зіпсуття природи Створінь може бути повсюдним і така повсюдність виходить за земне поняття виразу katholikos. Що можливі світи, в яких до жертви Спокути справа не дійшла і через те вони приречені. Інші — що спасіння як вибір між Добром і Злом, дане ласкою, з’явилося скрізь. Суперечка ця поставила під загрозу Церкву. Організатори й учасники експедиції були зайняті своєю справою, через те їх не дивували сенсації, які збільшували тиражі газет. Злочинність і секс уже набридли, а експедиція «Еврідіки» мимохідь збудила споживацький інтерес. Як оригінальні і кумедні іграшки, попри те, що credo quia absurdum est, здобуло множник, котрий компрометує його досить ефективно. Як марево незліченних планет з величезною кількістю райських яблук там, де немає яблунь, олив, яких навіть син Божий не прокляне, бо там не ростуть оливи, дивізій пілатів, котрі вмивають руки в мільярдах посудин, лісу розп’ять, юрб іуд, маси непорочних зачать істот, чия фізіологія розмноження не дає підстави на таке поняття, бо вони розмножуються копуляцією — одне слово, помноження Євангелія на всі витки всіх галактичних спіралей робило наше Credo карикатурною пародією віри. Завдяки цим арифметичним фокусам Церква втратила багато пастви. Чому вона не втратила мене? Тому, що християнство вимагає від людини більше, ніж можна вимагати. Воно не вимагає лише відмови від жорстокості, підлості й брехні. Воно вимагає любові, скерованої до жорстоких людей, облудників, катів і тиранів, і цієї вимоги ніщо не знищить. Прошу не надто дивуватись такій катехізації на борту такого корабля. Мій обов’язок — дивитись далі від розвідки, яка має з’єднати невідомі один одному розуми. Ваші обов’язки — інші. Спробую це пояснити. Якби ви стояли на вже переповненому рятувальному човні, а ниві й нові потопаючі чіплялися б за його борти, внаслідок чого човен міг би перекинутись і затонути,— ви почали б відрубувати їм руки. Так чи ні?
— Боюсь, що так. Якби не було іншого рятунку.
— Саме в цьому й відмінність між нами. Це означає, що назад ви не повернете.
— Ваша правда. Я розумію притчу з човном. Я не чекатиму, поки він піде на дно. Я намагатимусь рятувати цю цивілізацію всіма силами, які в мене є,
— А в крайньому разі — навіть геноцидом?
— Так.
— Отже, ми повернулися до вихідної позиції. Мені пощастило трохи відстрочити цю крайність. Більше нічого. Так я кажу?
— Так.
— Ви готові рятувати життя одних, позбавляючи його інших?
— Адже в цьому й полягає сенс вашої притчі, отче Араго. Я обираю менше зло.
— Роблячись убивцею?
— Я не відкидаю цього визначення. Можливо, я нікого не врятую. Занапащу і нас, і їх. Але я не вмию рук. Якщо ми загинемо, «Еврідіка» одержить повідомлення про це. Про стан справи і про те, що я відмовивсь од повернення назад,
— У моїй есхатології немає малого зла,— сказав Араго. — Разом з кожною вбиваною істотою гине цілий світ. Через те арифметика робить етику невимірною. Невідворотне зло — невимірне. — Він підвівся. — Не забиратиму у вас більше часу. Мабуть, ви хочете продовжити розмову з людьми, яку я перервав?
— Ні. Я хочу побути на самоті.
Перегородки, що звичайно розділяли обидва цехи в кормовій частині «Гермеса», було знято, їхні сталеві стіни ввійшли в центральну частину корабля і тільки широкі темні ложа хитних підшипників свідчили про те, де досі вони були. Величезний інтер’єр нагадував тепер покинутий ангар. Поверхів за двадцять над ложами втягнених перегородок, недалеко від випуклої стелі, ніби дві білі мушки, що сіли на лонжероні, який вів упоперек від правого борта до бакборта, висіли пілоти, Гаррах і Темпе, на зачепах своїх пасів, щоб якимсь сильнішим повівом їх не здуло в невагомості. Через те не можна було з певністю сказати, що вони дивляться вниз, хоч їм так і здавалося. В безлюдному гігантському нутрі корабля тривала розмірена, швидка, невпинна праця. Виблискуючи емаллю, жовті, голубі, чорні автомати, поперемінне переводячи чіпкі важелі вбік і вперед, синхронно, ніби ряди гімнастів, сягали позад себе, до інших, які подавали їм у щипцях монтажні деталі. Вони монтували солазер.
Це була гратчасто-ажурна конструкція завбільшки в міноносець. Напівготовий каркас скидався на складений, спірально вигнутий парасоль велета, замість тканини обтягнений сегментами дзеркальних лусок, які находили одна на одну. Завдяки цьому він асоціювався також з допотопною рибиною чи з якоюсь вимерлою морською рептилією, кістяк якої складають машини замість палеонтологів. У віддаленій від пілотів передній частині, там, де тулуб колоса мав би мати голову, іскрилися тисячі цівок синявого диму — на кільцях якоря спалахувало лазерне зварювання.
Солазер, запроектований як фотономет, що працює на сонячній енергії, було перетворено на дзеркальце для пускання світляних зайчиків. Щоправда, тераджоулевих.
Його концепція народилася з побоювання фізиків, що повторне застосування сидеральної технології з вельми своєрідними ефектами, не лише гравітаційними, дасть планеті небажані рекомендації: наведе її майстрів зброї на слід, який наближає до проміжку Голенбаха. Через те, замість удатися до джерел цього проміжку, вирішили вдатися до техніки, вже трохи застарілої,— радіаційних трансформаторів. Зависнувши перед сонячним диском, солазер повинен був розгорнутись віялом, оберненими до Сонця рецепторами вбирати його хаотичне, вседіапазонне випромінювання і стискувати в монохроматичний таран.
Майже половина вбираної енергії служила солазерові для охолодження, без якого він моментально випарувався б від сонячного палу. Але ефективної потужності вистачило на те, щоб стовп зв’язного світла з діаметром у двісті метрів на виході випромінювача й неминучим потроєним розсіюванням біля орбіти Квінти міг краяти її оболонку, наче нагрітий ніж масло. Під цим далекосяжним вогняним вістрям десятикілометрова товща океанічних вод розверзлася б аж до дна. Тиск окропу, що ринув би з усіх боків у безодню, не завдав би світловому мечу ніякої шкоди. Крізь клубок кипучого океану, в порівнянні з якими гриб термоядерного вибуху — ніщо, солазер міг протнути підокеанічну плиту, літосферу й проникнути в глиб Квінти на чверть її радіуса.
Такої катастрофи ніхто не планував. Солазер повинен був легко торкнутись льодового кільця і термосфери планети. Оскільки відмовилися й від цього, то виявилося, що переробити світлову батарею на сигналізатор буде зовсім неважко. Ель-Салям і Накамура хотіли коштом найменшої перебудови розв’язати два завдання зразу. Треба було дійти до всіх можливих адресатів одночасно і якнайефективніше. Такий контакт, хоч і односторонній, виходив із тієї очевидної передумови, що планету населяють істоти, обдаровані зором, а також достатнім інтелектом, щоб зрозуміти зміст послання.
Перша умова не залежала од відправників. Вони не змогли б обдарувати очима істот, якби ті їх не мали. Друга умова вимагала неабиякої винахідливості, головним чином тому, що власті Квінти, мабуть, не хотіли безпосереднього контакту космічних пришельців з населенням. Через те сигналізація мала впасти світляним дощем на всі континенти планети, пробиваючи густу запону її хмар. При Цьому суцільна хмарність була корисна, оскільки світляних голок, які прошивали її, ніхто, хто мав хоч крихту розуму, не сприйняв би за сонячне проміння.
Найважчим видавалась форма послання. Навчати абетки, посилати як паролі числа, універсальні сталі фізичні матерії було б нонсенсом. Солазер стояв у цеху корми, готовий до старту, однак у дорогу не вирушав. Фізики, інформатики, екзобіологи зайшли в глухий кут. У них було все, крім програми.
Самоз’ясувальних кодів не існувало. Мова йшла про барви веселки: похмурі кольори фіолетових відтінків, центральна смуга — ясніша, зелень — це рослини, буйне життя, червінь поєднується з агресією — певна річ, тільки в людей. А коду у вигляді ряду сигнальних одиниць, котрі щось означають, зі смуг спектра не складеш.
Тоді другий пілот запропонував свій варіант. Мовляв, треба розповісти квінтянам канку. Обернути вкрите хмарами небо на екран. Висвітлити на ньому серію картин. Над кожним континентом. Як пожартував пізніше присутній при . цьому Aparo, obstupuerunt crimes. Спеціалісти й справді остовпіли.
— А технічно це можливо? — запитав Темпе.
— Технічно — так. Але що це дасть? Вистава на небі? Чого?
—Казка — повторив ПІЛОТ.
— Ідіотизм,—розсердився Кірстінг, який двадцять років життя присвятив вивченню космолінгвістики. — Може, малюнками ти й справді зміг би показати щось пігмеям або ав< індійським тубільцям. Усі людські раси і культури мають спільні риси. А на Квінті людей немає.
— Пусте. Там існує технічна цивілізація, і вони вже воюють у Космосі. Це означає, що раніше у них була цивілізація палеоліту. Вони вже навіть тоді воювали. Й епохи льодовиків теж були на цій планеті. Коли ще не споруджували ні будинків, ні вігвамів, а, мабуть, жили в печерах. На стінах малювали знаки плодючості й звірів, на яких полювали, щоб це принесло їм ловецьке щастя. Це було чаклунство. Аби казки. Але про те, що це казки, вони довідалися через кілька тисяч років від ерудованих мужів. Таких, як доктор Кірстінг. Докторе, хочеш закластися зі мною, що вони знають, що таке казка?
Накамура не міг уже стримати сміху. Інші теж, крім Кірстінга. Однак цей екзобіолог і космолінгвісг в одній особі не належав до тих, хто вперто захищає власні позиції.
— Хто його знає… — завагався він. — Якщо ця ідея справді не ідіотська, то вона — геніальна. Припустімо, ми справді покажемо їм казку. Але яку?
— О, то нжг in.’ мій клопіт. Я не палеоетнолог. Що ж до самої ідеї, то це спало на думку не тільки мнні. Доктор Герберт іще на «Еврідіці» дав мені том фантастичних оповідань. Я інколи гортаю його. Мабуть, цю ідею я запозичив звідти…
— Палеомтгографія?.. — вголос розмірковував Кірстінг. — Я хіба приблизно знайомий з нию. А ви?
Фахівця тлкого профілю на борту не виявилося.
— Може, ҐОД?..—озвався японець.—Про всяк випадок варто пошукати в його пам’яті тільки, мабуть, не казку. Це має бути міф. А ще точніше, спільний елемент, мотив, присутній у найдавніших міфах. — З дописемної ери?
— Ну звичайно.
— Т.ак. Із гсамих початків їхньої протокультури,— здався Кірстінг. Він навіть запалився цією ідеєю, але його тут же пойняли сумніви: — Стривайте. А чи не повинні ми об’явитись їм в образі богів?
Aparo запротестував.
— Це буде дуже важжко зробити саме тому, що ми маємо продемонструвати їм не нашу перевагу і не себе самих. Ідеться про ідею добра. Про добру ідею. У всякому разі я саме її вкладаюв пропозицію нашюго пілота, бо казки, як правило, закінчуються перемогою добра.
Так почали» :я роздуми про те, які спільні риси можуть мати Земля і Квінта; які особливості тамтешнього життєвого середовища, а також рослин і тварин, що виникли в ньому: згадували легенди, міфи, перекази, ритуальні обряди й звичаї, щоб виокремити з них найдавніші, з сенсом, не втраченим упродовж наступних історичних епох.
У першій групі імовірних інваріантів опинилися: двостатевість, найповніше виражена у хребетних, пожива тварин, а отже, й істот розумних на суші; чергування ночіі і дня, значить, Місяця і Сонця, а також теплих і холодних пір року;
травоїдні й м’ясоїдні як передумова виникнення тварин, яких поїдають, і тварин, які поїдають інших здобич і хижаки, оскільки повсюдність вегетаріанства можна вважати вельми сумнівною Якщо так, то вже в протокультурі з’являються лови, Канібалізм, полювання на створінь сого виду в еоліті чи палеоліті—явище можливе, хоч не обов’язково неминуче; так чи так мисливство — своєрідна початкова школа, бо поряд із теорією еволюції воно сприяє розвиткові розуму.
Відкриття стадії мавполюдей, тварин-приматів, зустріло свого часу рішучий опір, було кваліфіковане як наклепництво на людство, як мізантропічна вигадки проповідників природної еволюції, ще образливіша за проголошувану ними спорідненість людей і мавп.
Однак археологія підтвердила цю гіпотезу, зібравши неспростовні докази на її користь. Щоправда, м’ясоїдство не веде всіх хижаків до появи в них розуму — таке можливе тільки при збігові багатьох незвичайних обставин. Хижим рептиліям епохи мезозою було далеко до розуму, і ніщо не свідчить про те, що якби їх не знищила катастрофа на рубежі крейдяного і тріасового періодів, спричинена гігантським метеоритом, котрий розірвав ланцюг живлення глобальним охолодженням клімату, найголовніші на той час рептилії досягли б людиноподібного інтелекту.
Але наявність розумних істот на Квінті не викликала жодного сумніву. Чи вони розвинулися з рептилій, чи, може, з виду, який на Землі не виник, особливих дебатів не викликало. Важливим був тип їхнього розмноження. Але якщо квінтяни не належали ні до плацентарних ссавців, ні до сумчастих, то їхню двостатевість доводила генетика: згідно з нею біологічна еволюція віддає першість розмноженню в цій формі. Чисто біологічна інформація захована в генеративних клітинах 1 не відкриває шансів культурогенезу, бо сприяє виникненню видових змін у темпі, який вимірюється мільйонами років. Акселерація розвитку мозку вимагає скорочення інстинктів, успадкованих біологічно, на користь знань, здобутих від батьків. Створіння, яке, приходячи на світ, завдяки генетично природженому запрограмуванню знає «все або майже все», що необхідне для життя, може блискуче давати собі раду, але не чдатне радикально видозмінювати життєву тактику. А хто на це не здатний, того не можна вважати розумним.
Отже, на початку й тут була двостатевість, було без сумніву мисливство й довкола цих перших плодів розросталася протокультура. Такий її дволанковий початок і серцевина.
А чим він відбивається й проявляється у протоку льтурі? Увагою, зверненою на пі ланки: використання статі і використання ловів. Перед виникненням письма, перед розвитком незвірячих способів застосування тіла та спритності, якої вимагає мисливство, переносить реальне життя в зображення; це ще не символи, а магічне заохочування Природи, щоб вона дала мисливцям бажане; візерунки, які можна малювати; вирізьблені на камені подоби того, що можна й що хочеться вирізьбити.