Зображення посіріло й згасло. З брудної сіризни проступили невиразні контури. У глибині дрижала амальгама вогню й хмар чи диму. Горами лежали уламки величезних конструкцій. На першому плані видніли рівні ряди білястих плям, схожих на голих, розшматованих, вимащених багном створінь. Над цим кладовищем кольору заліза заясніли літери:
ЦЕ МІСТО ЗНИЩИВ ВАШ ЛУНОКЛАЗМ КРАПКА
Напис пропав, а телеоб’єктив далі мандрував руїнами, показуючи побільшені незбагненні споруди. Одна, обнесена надзвичайно товстим укріпленням із металу, тріснула, в центрі — тут телеоб’єктив зробив наїзд — знов розшарпані рештки з незбагненною формою, схожі на людські трупи, коли їх витягують з братських могил,— землисті, вже наполовину зітлілі. А в раптовому відкоті знов з’явилося безмежне руйновише з глибокими котлованами, і в них, наче тупокрилі комахи, в’їдалися в щебінь хоботами смугасто-червоні присадкуваті штовхачі, посуваючись уперто, над силу, б’ючи в центр алебастрово-молочного розколотого фронтону, обпаленого пожежею. Нарешті й ця стіна впала, і курява, здіймаючись рудим клуб’ям, заповнила увесь екран. Кілька хвилин у стерновій рубці чулося тільки прискорене дихання і цокіт секундоміра. Потім екран знову заяснів. З’явилася дивна діадема з кришталю, прозорого, мов сльоза; діадема була розміром більша за людський череп, мала ніжки, що ряхтіли, мов брильянти, в діадемі тремтів упаяний, компактний, у формі додекаедра, блідо-рожевий шпінель. Над ним світився напис:
УВІНЧАННЯ КРАПКА КІНЕЦЬ
Але це ще не був кінець: у галогенному сліпучому світлі на пологому гірському узбіччі проступили чорні безголові ракоподібні істоти, мов череда
худоби на альпійському лузі. Око марно силкувалося розпізнати, що це таке — великі черепахи чи гігантські жуки. Телеоб’єктив піднявся, поповз по дедалі стрімкішій скелястій стіні з чорними отворами гротів і печер, з яких витікала, мабуть, не вода, а рідке кришиво, брунатно-жовта блювотина. Відтак по фіолетовому тлі, яке м’яко хвилювалося, побігли слова:
СХВАЛЮЄМО ВАШЕ ПРИБУТТЯ КОРАБЛЕМ ДО 300000 МЕТРИЧНИХ ТОНН МАСИ СПОКОЮ КРАПКА НА ЗОБРАЖЕНОМУ КОСМОДРОМІ АА035 КРАПКА ПОВІДОМТЕ ТЕРМІН ГАРАНТУЄМО ВАМ МИР ЗАБУТТЯ ЗГІДНО З ВАШОЮ ЦИЛІНДРИЧНОЮ ПРОЕКЦІЄЮ МЕРКАТОРА МЕРИДІАН 135 ПАРАЛЕЛЬ 48 ЧЕКАЄМО ВАШОГО СИГНАЛУ ПОВІДОМЛЕННЯ ПРИБУТТЯ КРАПКА КРАПКА КРАПКА КРАПКА КРАПКА КРАПКА КРАПКА
Монітор згас, 1 стернову рубку залило денне світло. Другий пілот, страшенно блідий, притиснувши руки до грудей, усе ще дивився на порожній екран. Гаррах боровся сам із собою: піт градом котився йому з лоба й осідав на густих світлих бровах.
— Це… це шантаж… — пробелькотав він. — На нас звалюють провину за це… там…
Темпе здригнувся, ніби раптом прокинувшись зі сну,
— А знаєш,—тихо мовив він,—це все-таки правда… Хіба нас хтось сюди запрошував?.. Ми прибули в момент, коли їхнє нещастя досягло кульмінації, щоб іще збільшити його.
— Облиш! — буркнув Гаррах. — Хочеш покаятись, то йди до свого священика, а мене не переконуй. Це не тільки шантаж… це підступність. О, я вже бачу, нас хочуть спіймати на гачок! Опам’ятайся, чоловіче, нашої провини тут немає — це все вони…
— Опам’ятайся самі — Темпе підвівся, бо більше не міг спокійно всидіти на місці. — Незалежно від того, як скінчиться ця гра, зробленого вже не зміниш. Контакт Розумів, боже мійі Якщо вже ти доконче мусиш когось проклинати, то проклинай SETI і СЕТІ, а також себе за те, що тобі схотілося стати «психонавтом». А ще краще стули писок. Це найрозумніше, що ти можеш зробити.
Після обіду «Сезам» разом зі спускними апаратами підняли на корабель. Араго зажадав, щоб Стірґард провів спільну нараду з приводу того, що робити далі. Стірґард категорично відмовився. Ніяких нарад і засідань аж до закінчення програми. Імітований «Гермес», керований лазером гамма, зник за випуклістю Сексти й повним ходом рушив до Квінти, обмінюючись з нею умовленими паролями і відзивами.
Темпе після чергування вирішив зустрітись із командиром; той відмовився — він не приймав нікого, зачинившись у своїй каюті. Пілот з’їхав у середню частину корабля — йому забракло відваги піти до ченця. Повернувши з півдороги, він запитав через інтерком, де Герберт, бо в кабіні його не було. Герберт виявився в кают-компанії разом з Кірстінгом і Накамурою.
Корабель маневрував, щоб розвинути малу тягу; вони все ще залишалися в тіні, й на них діяла сила слабкого тяжіння. Побачивши, що товариші їдять, Темпе згадав, що з самого світанку не мав і ріски в роті. Він мовчки сів біля них, наклав собі на тарілку печені з рисом, але коли штрикнув м’ясо виделкою, йому вперше в житті стало гидко від цих сіруватих волоконець. Однак треба було щось із’їсти, отож, викинувши в кухонний ексгаустер усе, що було на тарілці, він узяв з автомата вже підігріту вітамінну суміш. Аби хоч чимось напхати шлунок.
До нього ніхто не озивався, і тільки коли він кинув тарілку й столовий прибор у мийку, Накамура, скупо всміхнувшись, підкликав його до себе кивком голови. Темпе сів навпроти японця, який витер губи паперовою серветкою, й зачекав, поки вийде Кірстінг. Залишившись утрьох із Гербертом, звично перехиливши набік голову з гладенько причесаним чорним волоссям, Накамура очікувально глянув на пілота. Той знизав плечима — мовляв, йому нічого сказати. Абсолютно нічого.
— Коли ми відвертаємось од світу, світ не зникає,— несподівано озвався Накамура. — Де є думка, там є і жорстокість. Вони завжди ходять у парі. З цим треба погодитись, якщо не можна змінити.
— А чому командир нікого не пускає до себе? — вихопилося в пілота.
— Це його добра воля,— незворушно відповів японець. — Командир, як і кожен з нас, повинен зберігати твердість волі. Навіть тоді, коли він сам. Доктор Герберт страждає, пілот Темпе страждає, а я не страждаю. Про отця Араго я навіть не згадую.
— Тобто як… ви не страждаєте?.. — не зрозумів його Темпе.
— Я не маю на це права,— спокійно пояснив Накамура. — Сучасна фізика вимагає такої уяви, яка не відступає ні перед чим. Це не моя заслуга — це дар моїх предків. Я не пророк і не ясновидець. Я безжальний, коли треба бути безжальним, Інакше теж не міг би їсти м’яса. Хтось колись сказав; «Nemo me impune lacescit», Чи, може, йому тепер соромно за ці слова?
Пілот зблід:
— Ні.
— Це добре,— відповів Накамура й звернувся до Герберта: — Ваш друг і колега Гаррах влаштовує спектаклі. З маскою великого гніву на обличчі, як демони в японському театрі кабукі. На них не можна ні гніватись, ні впадати в розпач, ні співчувати їм, ні мститись. І тепер ви вже самі знаєте, чому. Чи, може, я помиляюсь?
— Ні,— відповів Темпе. — Ми не маємо на це права.
— Отож-бо. Розмову закінчено. Через тридцять…—Накамура глянув на годинник,— через тридцять сім годин «Гермес» здійснить посадку. Хто тоді чергуватиме?
— Ми вдвох. Так сказано в наказі.
— Ви будете не самі.
Накамура встав, уклонився їм і вийшов. У порожній кают-компанії тихо шуміла мийка і повівало з кондиціонера. Пілот глянув на лікаря, який, обхопивши голову руками, непорушне дивився просто себе невидющими очима. Темпе залишив його в кают-компанії, не перемовившись із ним ані словом, їм і справді не було про що говорити.
Посадка «Гермеса» пройшла надзвичайно ефектно. Сідаючи в обрану точку планети, він пахнув таким кормовим вогнем, що його сяйво, переношуване незліченними міріадами очок, які вибігли далеко в вакуум, розпеченою голкою ввійшло в молочну товщу хмар, шматуючи їх на рожеве блискуче клубовиння, 1 пірнув у це вікно, в цю пропалену полум’ям діру. Клапті високих, клубчасто-пір’їстих хмар почали скручуватися спіраллю й затягувати вирву в хмарному покритті Квінти, але ще не встигли повністю затягти її, як через розриви між ними пробився жовтий відблиск. Через дев’ять хвилин — стільки часу потрібно сигналові, який летів зі швидкістю світла, аби подолати відстань, що відділяла їх від планети,— озвався звернений до Сексти передавач Імітованого «Гермеса» — вперше і востаннє. Хмари ще раз розступилися в тому місці, але вже повільніше і м’якше; а по стерновій рубці, заповненій людьми, прокотилося щось схоже на коротке, притамоване зітхання.
Стірґард, за плечима в якого сяяв бездоганно білий, великий диск Квінти, викликав ҐОДа.
— Дай мені результати аналізу вибуху.
— У мене є тільки спектр випромінювання.
— Назви причину вибуху на підставі цього спектра.
— Вона буде не зовсім точна.
— Знаю. Говори.
— Слухаю, Через чотири секунди після погашення власної тяги стрижневе осердя реактора розірвало його. Перерахувати варіанти причин?
— Давай.
— Перший варіант: у корму вдарив струмінь нейтронів з таким Інтервалом швидких і повільних, щоб вони змогли пробити весь кожух реактора. Незважаючи на вимкнення, реактор запрацював, як умножувач, і в плутонії відбулася експоненціальна ланцюгова реакція. Другий варіант: корму пробив кумулятивний заряд з холодною аномалоновою головкою. Обґрунтувати пріоритет першого варіанта?
— Давай.
— Атака балістичного типу збила б увесь корабель. Нейтронний удар міг знищити тільки силову установку, за умови, що на борту перебувають біологічні створіннЯі і цим самим вони відокремлені од силової установки низкою радіаційно стійких переборок. Показати спектр?
— Ні. Помовч.
Стірґард тільки тепер помітив, що стоїть у білому сяйві Квінти, наче в ореолі. Не звертаючи на це уваги, він вимкнув зображення і хвилину мовчав, ніби обмірковував слова машини.
— Хтось хоче висловитись?
Накамура звів брови й мовив повільно, сповненим шанобливого співчуття тоном:
— Я схиляюсь до першої гіпотези. Корабель мав утратити потужність, а люди — вийти з цієї атаки живими. Пораненими, але живими. Від трупів не багато довідаєшся.
— Хто іншої думки? — запитав командир.
Усі мовчали, вражені не так тим, що сталося й що вони тут почули, як виразом Стірґардового обличчя. Насилу розтуляючи рота, немовби його схопив тризм, він сказав: