Анґус відчув голод. Запихаючись яєшнею, він подумки виправдовувався, мовляв, має запастися калоріями перед наступною подорожжю.
Задеренчав телефон. Ґоссе викликав його до себе. Отож Анґус подякував Лондонові за вишукане гощення, нашвидку допив каву і з’їхав поверхом нижче. Керівника він знайшов у коридорі, вже одягнутого в комбінезон.
Час настав. Анґус збігав до своєї кімнати по скафандр. Звично вліз у нього, з’єднав кисневий балон із шлангом, але, не відкрутивши клапана, вдяг шолом,— не був певен, чи вони відразу вийдуть з герметичних приміщень.
Вантажним ліфтом спустилися до підземелля. Там теж був склад, завалений контейнерам., схожими на ящики гарматних снарядів. З них стирчали кисневі балони, ніби снаряди великого калібру. Склад був просторий, але такий захаращений, що доводилося лавірувати поміж контейнерами з різномовними написами. Вантажі з усіх земних континентів. Пілотові довелося чекати на Ґоссе: той пішов перевдягатися, і потім Анґус не враз упізнав його у важкому робочому скафандрі, забрудненому мастилом, з приладом нічного бачення, насунутим на скло шолома.
Шлюзовою камерою вони вибралися назовні. Тепер будівля нависала над ними, нагадуючи гігантський гриб із заскленим капелюхом-дахом. Нагорі метушився Лондон, затуляючи зелене мерехтіння моніторів. Обійшли підніжжя вежі. Вона була кругла, без вікон, як морський маяк серед бурхливих хвиль. Ґоссе розсунув пофарбовані залізні ворота гаража. Стиха загули люмінесцентні лампи. У порожньому приміщенні, біля задньої ст^Ни, поруч із підйомником стояв всюдихід, подібний до старовинних американських місяцеходів: лише рама на колесах, кермо і закрита ззаду батарея акумуляторів. Ґоссе виїхав на щебінку, що нерівне встеляла нижній поверх вежі, і загальмував біля Анґуса. Вони рушили крізь рудий туман до присадкуватої будівлі з пласким дахом. Далеко за хребтами гір мерехтіли стовпи світла, схожі на промені зенітних прожекторів, хоч і не мали з тією старожитністю нічого спільного. Сонце Титана, особливо у хмарні дні, давало мало світла, тож під час робіт над Ґраалем виводили на стаціонарну орбіту величезні легкі дзеркала — селектори. Вони концентрували сонячне світло на ділянці уранової розробки. Користь від них була сумнівною. Взаємовплив мас Сатурна та його супутників виявився фатальним: попри зусилля астроінженерів, стовпи світла часом відхилялись аж до кратера Роембдена. Це не тільки розважало місцевих самітників, але й приносило певну користь. Особливо, коли вирваний з нічної темряви кратер показував усю свою грізну красу. Обминаючи всюдиходом безформні брили, Ґоссе теж помітив холодне мерехтіння світляних стовпів і буркнув:
— Нахиляються до нас. Це непогано. За кілька хвилин тут можна буде все бачити, мов у театрі. — І додав уже із неприхованою злістю: — Ну й молодчага, цей Марлін!
Анґус зрозумів гірку іронію: щоб освітити Роембден, треба було занурити в єгипетську пітьму Ґрааль. Виходить, Марлін уже здирає персонал селекторів з ліжок і наказує їм спрямувати космічні дзеркала сюди? Два світлові стовпи підходили щораз ближче, і ось уже зблиснула у їхньому світлі верхівка східного схилу. Ще одною дивовижею Титана була неймовірна прозорість атмосфери у кратері Роембдена. Це давало змогу тижнями милуватися жовтим кільцем Сатурна на вкритому зірками небосхилі. Новачків завжди вражало, коли над обрієм сходив велетенський Сатурн, хоча він і був розташований у п’ять разів далі, ніж Місяць від Землі. З кратера можна було без бінокля розгледіти різнобарвні смуги на поверхні Сатурна й чорні плями тіней — їх відкидав близький супутник під час затемнень. Така видимість була можлива завдяки південному вітру, який вдирався через горловину скель з такою шаленою швидкістю, що створював ефект фена. А крім того, ніде на Титані не було так тепло, як у Роембдені.
Мабуть, персонал ще не навчився як слід управляти селекторами, а може, через оголошену тривогу не було кому цим зайнятись, але зрештою сонячний потік дістав кратера. Зробилося видно, як удень. Всюдихід міг би вимкнути фари.
Пілот розгледів сіру бетонну смугу навколо свого «Геліоса». Ген там, за рівниною, куди вони простували, немов скам’янілі стовбури фантастичних дерев, стриміли вулканічні чопи, які вирвалися з тріщин і застигли мільйони років тому. Деформовані перспективою, вони скидалися на зруйновану колонаду храму, а їхні рухливі тіні здавалися стрілками сонячних годинників, що показують шалений лет часу. Всюдихід проминув цей частокіл. Котив нерівно, його електричні мотори тоненько схлипували. Пласка будівля бовваніла ще далеко в напівмороці, та вже можна було розрізнити два чорні контури, схожі на силуети готичних соборів, їхній справжній розмір Анґус оцінив лише тоді, коли разом з Ґоссе підійшов до них.
Таких велетів йому ще не доводилося бачити. Він ніколи не управляв діґлаторами, хоча й не признався у цьому. Якби комусь спало на думку вбрати таке громаддя в волохату шкуру,— це був би викапаний Кінг-Конг. Його пропорції були не людські, скорше людиноподібні. Ноги монстра вертикально стриміли з каркасу, щоб перейти в потужні, немов танки, ступні, нерухомо застиглі у щебінці осипу. Баштоподібні стегна переходили в тазову опуклість, а на ній спочивав металевий корпус. Сталево стиснуті кулаки Анґусові пощастило роздивитися лише тоді, коли він задер голову. Вони безвладно звисали вздовж тулуба, немов опущені підйомні крани. Обидва колоси були безголові, а те, що здалеку здалося було невеличкими баштами, виявилось антенами, які стриміли з плечей гігантів на тлі неба. За першим діґлатором, мало не торкаючись його броні зігнутим ліктем, стояв другий, точнісінька його копія. Так, ніби хотів штурхонути першого в бік і зненацька завмер. Через те, що він стояв трохи далі, посередині його могутніх грудей можна було помітити сяюче віконце — кабіну водія.
— Це «Кастор», а то «Полукс»,— відрекомендував велетнів Ґоссе. Він ковзнув по гігантах ліхтариком. Світло вилущило з напівмороку панцирі наколінників, захисні округлі щити тулуба, які лисніли, мов чорні туші китів. — Цей бовдур Гаарц навіть не спромігся завести їх до ангара,— мовив Ґоссе. Він навпомацки шукав у себе на грудях регулятор мікроклімату. Віддих ледь затуманив скло його шолома.—Насилу встиг загальмувати перед цим урвищем!
Пілот зрозумів, нащо той Гаарц увіпхнув обох велетнів у скляний пролом і чому вирішив їх тут залишити. Через інертність маси. Самохідна машина, так само як морський корабель, підкоряється водієві то важче, що більша її маса. На кінчику язика в Анґуса вже крутилося запитання, скільки ж важить діґлатор, та він не хотів показати свого невігластва. Отож узяв у Ґоссе ліхтарик і рушив навколо стопи, водячи променем по сталі. Як і сподівався, знайшов заводську табличку, пригвинчену нарівні очей. Максимальна потужність досягала 14 000 кіловат, допустима потужність перевантажень дорівнювала 19 000 кіловат, маса спокою 1680 тонн, багатодисковий реактор «Токамак» з теплообмінником фуколта, гідравлічний привід головної передачі і диференціалів ролс-ройса, шасі шведського виробництва. Він спрямував сніп світла вгору, вздовж «ноги», та не міг охопити поглядом увесь корпус. Промінь ледве окреслив контур чорних безголових плечиськ.
Анґус обернувся до Ґоссе, але той зник. Певно, пішов увімкнути обігрівальне обладнання посадочного поля, бо надземні труби почали розпорошувати рідкий туман, що низько стелився над землею. Блукаючий сніп солектора, мов п’яний, ковзав по улоговині, вириваючи з темряви то куби складів, то гриб контрольної вежі із зеленою облямівкою власного освітлення, то викрешував миттєві спалахи з обледенілої поверхні віддалених скель,— ніби силкувався збудити мертвий пейзаж, оживити його своїм рухом.
Враз промінь повернувся, ковзнув по широких бетонних плитах і, перескочивши через гриб контрольної вежі, частокіл стовпів та присадкуватий склад, освітив пілота. Анґус затулився рукавицею і швидко задер голову, щоб, користуючись нагодою, охопити поглядом увесь діґлатор. Той замерехтів над ним, немов двоногий, вкритий чорною антикорозійною поливою, панцерник, що став дибки. Наче позував перед фотографом у спалахах магнію. Заґратовані нагрудні плити, кругла облямівка стегон, їхні стовпи й приводні вали, круглі захисні щити колінних суглобів, каркас гомілок сліпуче виблискували, показуючи, що вони ніколи не були в робсті.
Анґуса охопили рсдість і хвилювання. Горло йому стисло, він ковтнув слину і вже в променях, що віддалялися, зайшов за спину велетня. Залізна п’ята, до якої він наблизився, спершу видалась карикатурою на людську п’яту, але потім, біля підошви, вгрузлої в кам’яне кришиво, це враження зникло. Анґус стояв, як під портальним краном, котрий нічого вже не зможе підняти. Броньований підбор гіганта міг служити сіаниною гідравлічного преса. Таранний суглоб затискали стрижні, як гребні гвинти, а коліно, що випиналося на висоті чи не триповерхового будинку, було справжнім млином. П’ястуки велета, більші від екскаваторних ковшів, звисали нерухомо, мов застигли за командою струнко.
Ґоссе ще не було, та пілот не збирався гаятись. Він помітив сходи й поруччя, що виступали з п’яти, й почав підійматися вгору. Малий виступ оточував надп’ятково-гомілковий суглоб, а вже з нього по центру заґратованої литки тяглась вертикальна драбинка. Спинатися її щаблями було не те що важко, але незручно. Вона привела його до люка, що зміщувався над правим стегном. Це було таки незручно. Те місце, де його розташували спершу, було найраціональнішим, але воно служило джерелом нескінченних кпинів, зрештою вельми недолугих. Щоправда, проектанти перших педипуляторів на такі жарти не зважали, та пізніше мали взяти це до уваги, бо виявилося, що знайти кандидатів у водії цих машин дуже важко, їм допікали, натякаючи на місце, яким вони мали пролазити всередину своїх Атлантів.
Тільки-но Анґус відкрив люк, увімкнулися гірлянди маленьких люмінесцентних лампочок. Спіральними східцями він дістався до кабіни. Вона нагадувала велику скляну бочку чи трубу, вмонтовану у груди діґлатора, але не посередині, а з лівого боку. Наче інженерам хотілося розмістити людину там, де у живого велетня могло б бути серце. Анґус обвів поглядом освітлену кабіну, з полегкістю впізнав звичні системи управління й відчув себе як удома. Він поспіхом скинув шолом, потім скафандр і ввімкнув систему мікроклімату, бо лишився в самому трикотажному светрі і еластичних штанях. А щоб управляти цим гігантом, мав роздягтися догола.
Поки кабіну наповнювало тепле повітря, він стояв біля вигнутої передньої шиби і вдивлявся вдалечінь. Починався понурий день, бо на Титані завжди панувала ніби передгрозова напівтемрява. Неначе з вікна висотного будинку він бачив скельні руїни ген там за космодромом — адже опинився на висоті дев’ятого поверху. Навіть на гриб контрольної вежі він позирав згори. Скільки сягало око, аж до гірських хребтів на видноколі, тільки ніс «Геліоса» був вищий за його діґлатора.
Крізь бічні, теж вигнуті шиби він заглянув у глибину темної шахти, слабо освітленої лампами. В ній було повно всіляких механізмів, і вона рівномірно гула й зітхала, ніби розбуджена з летаргічного сну. У кабіні не було жодних розподільних пультів, важелів управління, екранів — нічого, крім одягу для водія, що лежав зіжмаканий на підлозі, ніби порожня шкіра з металевим полиском, і мозаїки чорних кубиків, прикріплених до передньої шиби. Вони скидалися на дитячі цяцьки, бо на стінках тих кубиків видніли обриси маленьких ніжок та ручок — правих з правого, а лівих з лівого боку. Коли колос рухався і все у ньому працювало нормально, ці невеличкі малюнки горіли спокійним ясно-зеленим світлом. При перебоях барва змінювалася на сіро-зелену, якщо розлад був незначний, і переходила у пурпурову в разі серйозної аварії.
У цій чорній мозаїці, поділеній на сегменти, було спроектовано всю велетенську машину. У теплих струменях кліматизації пілот роздягся, запхав свій трикотажний костюм у куток і почав натягати костюм оператора. Еластичний матеріал охопив його босі ступні, стегна, живіт, плечі, огорнув шию. Стоячи у цій електронній зміїній шкурі, Анґус старанно, палець за пальцем, встромив долоні в рукавиці. Коли ж він єдиним рухом — знизу вгору, затяг замок-змійку, досі чорна мозаїка заблимала кольоровими вогниками. Анґус кинув погляд на схему, перевіряючи, чи їх розташування таке ж, як у серійних морозоходів, котрі він водив на Антарктиді. Хоча морозоходам було далеко до маси діґлатора. Він дістав з-під склепіння лямки, схожі на збрую, підперезався ними і міцно застебнув на грудях. Коли пряжка заклацнулася, збруя, лагідно пружинячи, підхопила його, так що він повис, охоплений під пахвами, як у добре припасованому корсеті, і міг вільно рухати ногами. Переконавшись, що й руками рухає так само легко, він пошукав головний вимикач, простяг руку собі за спину, знайшов важіль і повернув до упору. Всі вогники на кубиках заблищали вдвічі яскравіше. І водночас він почув, як у глибині під ним запрацювали мотори кінцівок. Вони працювали на холостому ходу, стиха цмокаючи: з шатунів туди натікало забагато мастила, яке накачали в обертальні підшипники іще в земній верфі, щоб запобігти корозії.
Пильно вдивляючись вниз, щоб не зачепитися за стіну складу, Анґус зробив перший обережний, маленький крок. У підкладці його костюма стриміли тисячі електродів, вшитих гнучкими спіральками. Притулені до голого тіла, вони приймали імпульси нервів і м’язів, щоб передавати їх велетові. Кожному суглобові людського кістяка відповідав збільшений у тисячу разів герметичне замкнений суглоб машини. Так само кожній групі м’язів, які згинали й випростували кінцівки, відповідали воістину гарматні циліндри. В них ходили поршні, на якї тисло мастило, що закачували насоси. Але про все це оператор не мусив ні думати, ні знати. Рухатися він мав так, ніби ходить по землі, а рукою може взяти будь-який потрібний предмет.
Слід було пам’ятати тільки про дві розбіжності. По-перше — масштаб: один людський крок дорівнював дванадцятиметровому крокові машини. Те ж саме відбувалося з кожним рухом. І хоча, завдяки неймовірній точності датчиків, машина могла за бажанням водія піднести навіть налитий по вінця келих зі столу й підняти його на висоту тринадцятого поверху, не розхлюпнувши й краплини, і не розчавити скляну чарку в пальцях-лещатах, це була б лише демонстрація вправності оператора, хизування майстерністю. Адже колос мав підіймати не келихи, а багатотонні трубопроводи, траверси, кам’яні брили, а коли йому до лещат-рук приєднували спеціальні пристрої, він робився буровою вишкою, бульдозером, підйомним краном, який поєднує майже невичерпні сили з людською вправністю.
Велетоходи стали втіленням концепції екзоскелету, котрий, як зовнішній підсилювач людського тіла, був відомий у багатьох прототипах двадцятого століття. Про цей винахід забули, бо тоді на Землі не знайшлося для нього застосування. Ідею відродили під час освоєння Сонячної системи. З’явилися машини, пристосовані до умов планет, на яких вони мали працювати. Отож, хоча вагою ці машини різнилися, та інертна маса в них була скрізь однакова, і в цьому полягала друга найістотніша відмінність між ними та людьми.
Витривалість будівельного матеріалу, як і рушійна сила, мають свої межі. Існуюча інертність маси навіть відмежовує їх від усіх тіл, підвладних силі тяжіння. Велетохід не може робити швидких рухів, так, як не можна блискавично зупинити на морі крейсер, або крутити стрілою крана, мов пропелером. Якби хтось спробував проробити це з діґлатором, то поламав би йому кінцівки. Тож, аби вберегтися від таких аварій, конструктори вмонтували в усі відгалуження приводів запобіжники, це блокувало будь-який маневр, що загрожував аварією. Однак водій міг відключити кожен з цих блокіраторів окремо або й усі разом, коли потрапляв у безвихідь. Жертвуючи машиною, він мав право вискочити з-під гірського обвалу чи з іншої халепи. А якби і це його не врятувало, мав останній шанс — ultium refugium — вітрифікатор.
Людину захищав зовнішній панцир велетохода, внутрішні щити кабіни, в ній же над пультом управління відкривався отвір вітрифікатора, подібний до дзвона. Цей прилад міг миттєво заморозити людину. Щоправда, медицина ще не вміла оживляти звітрифіковані людські тіла: жертви катастроф, які зберігались у ємкостях з рідким азотом, очікували у вічному спокої майбутнього воскресіння.
Це відкладання лікарської допомоги на невизначене майбутнє видавалося багатьом людям жахливим дезертирством, обіцянкою порятунку без будь-яких гарантій. Однак у медицині то був прецедент і унікальний, і поширений водночас. Адже перші трансплантації мавп’ячих сердець смертельно хворим людям теж викликали подібну реакцію обурення й жаху.
Зрештою аналіз думок водіїв відносно цього питання показав, яку малу надію покладають вони на вітрифікаційну апаратуру, їхня професія була новою, а смерть, що в ній причаїлася, старою, як усі людські починання. Отож і Анґус Парвіс, пересуваючись важкими кроками по поверхні Титана, зовсім не думав про чорну цямрину над головою, що світилася червоною кнопкою всередині прозорого ковпачка. З надмірною обережністю він вибрався на бетонні плити космодрома, щоб випробувати там діґлатор. В ту ж мить до нього повернулося знане з давніх-давен відчуття, що він одночасно й неймовірно легкий і важкий, вільний і скутий, загайний і прудкий — єдине, з чим можна було порівняти такий стан, це відчуття водолаза, якого підйомна сила води позбавляє ваги тіла, але середовище складає йому опір то більший, що швидше він хоче рухатись. Прототипи планетарних машин ламалися після кількох годин роботи — вони ще не мали блокіраторів рухливості.
У новачка, котрий зробив кілька кроків велетоходом, складалося враження, ніби весь фокус дитинно простий, і тому, коли він хотів виконати просте завдання, наприклад, прокласти ряд траверсів на стінах будинку, що зводиться, то розвалював стіну і гнув залізну арматуру, перш ніж це доходило до його свідомості.
Але й машина із запобіжниками може підвести невправного водія. Прочитати цифри крайніх навантажень так само просто, як перегорнути підручник з лижного спорту, проте ніхто ще не став майстром слалому завдяки такому підручникові. Анґус, добре знаючи тисячники, відчув уже при незначному прискоренні, що підвладний йому велет має майже подвійну масу. Висячи у заскленій кабіні, немов павук у химерній павутині, він одразу ж погамував рухи ніг і навіть спинився, щоб в уповільненому темпі зайнятися гімнастикою на місці. Він переступав з ноги на ногу, згинав тулуб у боки і лише після цього кілька разів обійшов навколо своєї ракети.
Серце в нього билося прискорено, однак усе йшло без помилок. Перед ним простяглася безплідна бура долина у низьких хвилях туману, далекі промені прожекторів визначали кордони космодрому, а під контрольною вежею видніла маленька постать Ґоссе, здалеку схожа на мурашку. Довкола панував тихий, ненабридливий шум. Вуха з кожною хвилиною чіткіше розрізняли відголоси, розпізнавали басове тло основних двигунів, яке переходило у докірливе буркотіння — при різкому гальмуванні стотонних ніг, що він їх викидав уперед. Він уже вловлював хоральний поклик гідравліки, бо мастило бігло тисячами труб у циліндри, щоб поршні могли рівномірно піднімати, згинати й ставити кожну ногу, взуту в танк, на бетон. Анґус дослухався до делікатного приспіву гіроскопів, які допомагали йому утримувати рівновагу. Коли одного разу спробував виконати різкіший поворот, велет виявився недостатньо поворотким для можливостей моторів, і хоча мотори слухняно ревли на всю потужність, він загойдався, та не вийшов з-під контролю, бо Анґус умить пом’якшив поворот, збільшивши його радіус.
Потім він почав бавитися, піднімаючи багатотонні кам’яні брили за краєм бетонованого майданчика, й коли в них вгризалися чіпкі лещата, з брил викрешувалися іскри, чувся скрегіт і хрускіт. Нг минуло й години, а він уже :іовсім освоїв діґлатор. До нього повернувся знайомий стан, який досвідчені оператори звуть «вростанням людини у велетохід». Бо кордони між ним і велетом стиралися, і рухи велета ставали вже його власними рухами. Щоб скінчити тренування, Анґус здерся досить високо на щебеневий осип. Досяг такої вправності, що по гуркоту брил, розчавлених його ногами, відчував, скільки можна вимагати від колоса, якого вже встиг полюбити. І лише тоді, як зійшов до тьмяно освітлених смуг космодрому, в переповнену самовдоволенням свідомість голкою вп’ялася думка про майбутню експедицію разом з думкою про те, що Піркс та ще двоє, ув’язнені в таких самих велетнях, не лише застряли, а й зникли у цьому неосяжному проваллі Титана. Сам не розуміючи наніщо, чи то для додаткового тренування, чи щоб попрощатись, обійшов корабель, яким прилетів сюди, і перемовився словом з Ґоссе. Керівник уже стояв біля Лондона — за скляними шибами вежі. Анґус їх добре бачив. Ґоссе сказав, що про долю зниклих досі нічого не відомо. Анґус на прощання високо підніс залізну правицю. Можливо, комусь би цей рух видався патетичним чи навіть блазенським, однак для Анґуса він замінив усі слова. Зробивши плавний поворот назад, Анґус заклав до єдиного монітора, розміщеного під стелею, голографічний знімок місцевості майбутнього маршруту, ввімкнув покажчик азимуту разом із проекцією шляху і дванадцятиметровими кроками рушив у дорогу.
Два види пейзажів характерні для найближчих планет Сонячної системи. Доцільно впорядкований кожен ландшафт Землі — планети, яка породила життя, бо в ньому все має своє призначення. Напевно, так було не завжди, однак мільярди літ органічного життя зробили свою справу: отож барви квітів існують саме для того, щоб приваблювати комах, а хмари потрібні, щоб зрошувати дощем ліси й пасовиська. Кожна форма й кожна річ мають приносити комусь користь. А такі вочевидь збиткові утворення, як льодовики Антарктиди чи гірські пасма, що становлять виняток з правила, дикий, хоч, може, й гарний непотріб,— теж, можливо, потрібні. Людина, яка береться обігрівати полюси або змінювати течії рік, щоб оживити безводну пустелю, за освоєння одних територій розплачується втратою інших, порушуючи кліматичну рівновагу біосфери, збалансовану тяжкою працею еволюції. Оберігаючи темрявою підводних істот, а при потребі освітлюючи їхній рух люмінесценцією, не океанські глибини пристосовувалися до них, а навпаки: ця темрява викликала до життя саме такі створіння. На планетах, де ще не виникло життя, де лиш у підземному царстві, в печерах і горах, несміливо пробивається творча сила природи, не уярмлена, не підпорядкована жодним цілям, не обтесана у боротьбі за існування, вона мільярди років з безмежною терплячістю творить із крапель соляних розчинів фантасмагоричні ліси сталактитів і сталагмітів. Але такі відхилення не є помилкою в планетарній роботі, хоча, затиснуті кам’яними склепіннями, планети не можуть показати розмаху. Тим-то й створюється враження, що все те — не довершене явище природи, а лиш інкубаційний період її наступних дивовиж.
Водночас безводні планети, такі як Марс або Меркурій, закручені в сонячному вітрі, що безупинно дме,— пустельні й безживні, бо всі підвищення там роз’їдає жар, перетворюючи їх на порох і виповнюючи ним кратерні чаші. І лише на планетах, де панує смерть, вічна і спокійна, де не працюють жорна й сита природного відбору, формуючи кожну річ за законами виживання,— відкривається простір для гідних подиву витворів матерії. Нікого не наслідуючи, нікому не підвладна, вона виходить, на людський погляд, за межі уяви.
Власне, саме через це фантастичні краєвиди Титана так вразили його перших дослідників. Люди ототожнювали порядок із життям, а безлад з нудною мертвотністю. Треба було побувати на зовнішніх планетах, щоб зрозуміти всю хибність цього категоричного висновку. Дивовижі Титана, безпечні й підступні водночас, видаються хаотичними руїнами, якщо дивитися на них здалеку. Однак зовсім інша картина постає, коли зійдеш на поверхню цієї планети. Страхітливий холод. Сонце тут хоч і світить, та не гріє, але це виявилося не гальмом, а швидше стимулом творення. Щоправда, такий стимул дещо уповільнив процеси, та, можливо, саме цим він розкрив природі поле для діяльності. Планеті, де не виникло життя, а Сонце не виявило своєї руйнівної сиили, планеті, спрямованій у вічність, він дав тон необхідний вимір, що став передумовою творчості. Дав їй час, у якому один чи два мільйони років просто нічого не важать.
Матеріалом творення природи тут є ті самі хімічні елементи, що й на Землі. Але на Землі вони пішли, так би мовити, в рабство біологічній еволюції, щоб дивувати людину довершеністю заплутаних зв’язків, які поєднуються в організми й цілі ієрархії видів. Саме тому визнано, що висока складність властива не кожній матерії, а лише живій, бо неорганічний хаос не може створити нічого, крім сліпих вулканічних корчів, які вивергають потоки лави й сірчанистий попіл.
Колись кратер Роембдена тріснув з північного сходу. Згодом цією тріщиною виповз льодовик із замерзлого газу. Ще через мільйон років льодовик щез, лишивши на поораній поверхні мінеральні осади, що приводили в захват кристалографів та інших науковців. Тут і справді було на що подивитись. Пілот Анґус, тепер уже водій велетохода, побачив оточену далекими горами положисту рівнину. То було химерне видовище. Над усім простором немов розкрилися шлюзи неземних музеїв і мінералогічних колекцій, звідусюди каскадом посипалися кістяки, рештки давно відмерлих потвор, неймовірних, фантастичних. Уламки істот, яким чомусь не довелося взяти участі в життєвих круговертях. Анґус бачив велетенські ребра закам’янілих павуків, які судомно здавлювали в обіймах криваво поцяцьковані химерні жертви, бачив щелепи, що самі в себе вп’ялися кришталевими іклами; тут і там валялися хребці, наче їх розгубили велетенські динозаври. З високої кабіни діґлатора було чудово видно це шаленство природи. Мешканці Роембдена називали ці місця кладовищем — краєвид і справді нагадував предковічне бойовище, цвинтар неймовірно збільшених струхлявілих кістяків. Анґус бачив ніби одшліфовані сталево-сірі черепи гігантських почвар. На них навіть видніли іржавіючі рештки сухожиль, а поруч — розіп’яті шкури з райдужною шерстю, яку лагідно розчісував вітер, укладаючи її мерехтливими хвилями. Ген удалині маячіли зчеплені в смертельному двобої завбільшки як багатоповерхові будинки кістяки членистоногих істот. Від гранчастих дзеркальних брил одколювалися такі ж сліпучі мінливі роги, скрізь лежали безладно розкидані гомілкові кістки й черепи брудно-білого кольору.
Анґус усе це бачив, але знав, що то лише ілюзія, омана враженого божевільною дійсністю зору. Коли б він добре покопирсався в пам’яті, то пригадав би, з яких саме хімічних сполук утворювались у природі саме такі форми, що тепер, поплямовані гематитами, здавалися закривавленими кістками, або інші, котрі набагато перевершивши скромні земні азбести, утворили райдужний пух найніжнішого руна.
Однак проаналізувати й оцінити усе побачене за звичними мірками було неможливо. І через те, що тут нічого ніколи нічому не служило, що тут не працювала безжальна гільйотина еволюції, яка ампутує в кожної дички те, що не сприяє розвиткові, завдяки тому, що природа, не приборкана ні народженим нею самою життям, ані нею ж запрограмованою смертю, могла робити те, що хотіла, вона показувала властиву їй марнотратність, бездумне гайнування, одвічне творення без мети, потреби й сенсу. І ця правда, що поволі заполоняла спостерігача, була незрівнянно залежніша від особистого враження, ніби навколишній краєвид — це космічний паноптикум трупної мімікрії, ніби тут, під оцим грозовим небосхилом, і справді зібрано останки невідомих істот. Тож треба було поставити з голови на ноги природне і здатне йти тільки в одному напрямку мислення: це все нагадує кістки, ребра, черепи та ікла не тому, що колись служило життю — ніколи ж бо цього не було,— а кістяки земних істот, їхня шерсть, хітинові панцирі комах і черепашки молюсків через те відзначаються такою архітектонікою, симетрією, грацією, що природа вміє створити це також там, де ні життя, ні властивої йому доцільності ніколи не було й не буде.
Занурившись у такі філософські роздуми, молодий пілот аж здригнувся, бо раптом пригадав, де він тут узявся, в що вплутавсь і яке має завдання. А його залізна подоба, слухняно помноживши на тисячу разів вагання свого водія, здригнулася, зойкнула трансмісіями й затремтіла всією масою, приводячи Анґуса до тями і водночас примушуючи засоромитись.
Він зосередився й попростував далі. Спершу Анґусові було незручно ступати, бо ноги велетохода, мов парові молоти, гупали по імітаціях кістяків, однак спроби лавірувати між ними виявились і клопітними, й марними. Анґус лише одного разу завагався, коли дорогу йому перегородило особливо велике нагромадження уламків. Шукав обходу тільки тоді, коли блукати у цих завалах і продиратись крізь них ставало непосильно навіть його покірному велетню. Зрештою враження, ніби він топчеться по кістках і розчавлює гори черепів, оребрення крил і роги, відколені од лобів, поступово зникало. Іноді Анґусові здавалося, ніби він іде по рештках велетенських монстрів, гібридів, що виникли внаслідок схрещення життя з мертвотністю, сенсу — з безглуздям. Тоді видавалося, наче він трощить іридієвими черевиками велетохода неймовірні розсипи коштовного й напівкоштовного каміння, яке частково вкрилося полудою взаємопроникнень і метаморфізмів. Оскільки ж із висоти своєї кабіни йому доводилось пильнувати, куди й під яким кутом ставити вежу ноги, цей перший етап переходу був сповільнений і тривав добру годину. Зате дав можливість усе детально розгледіти, й тепер його розбирав сміх, коли пригадував, яких зусиль докладали земні художники, намагаючись вийти за межі людської, тобто наділеної сенсом фантазії.
Як ті бідолахи борсались у вузьких коридорах своєї уяви і як недалеко відходили од банальності! Як сушили собі голови, коли тут на кожному акрі буяла така шалена оригінальність, котрої годі шукати й на тисячах картин, народжених у муках творчості.
Проте немає в світі таких дивовиж, до яких би людина не призвичаїлась, тож невдовзі Анґус простував кладовищами халкоцитів, спінелей, аметистів, плагіоклазів, точніше їхніх далеких неземних родичів так, ніби ступав по звичайній щебінці. Він перетворював їх на скляний пил не доброхіть, а вимушено, бо інколи таки було шкода руйнувати особливо прекрасні витвори віковічної праці природи. Однак усі вони повростали одне в одне й переплелися такими несходимими хащами, аж його почало хвилювати лиш одне дивне відчуття, що ця місцевість нагадує сон, асоціюється з краєм міражів, безумством пронизливої краси.
З губів зривалися слова про те, що спляча природа вичаровує ці прекрасні чудиська, ці розбурхані марення просто так, ні для чого, аби лишень вилити їх у чітку форму. І саме так, як уві сні, все бачене видавалося водночас і зовсім чужим, і цілком своїм, викликало нескінченні асоціації, що вперто вислизали зі свідомості, наче були страшною нісенітницею. Але в цій нісенітниці ховався глибокий, ілюзорно-роздвоєний тонкий зміст, бо на планеті одвічно все ніби з дивовижною розміреністю тільки починалось, але ніколи не могло наблизитися до кінця, завершитись, наважитися на фінал — тобто виконати своє призначення.
Такі думки викликав навколишній краєвид, і Анґус був приголомшений усім побаченим та власними рефлексіями, бо філософські роздуми були йому зовсім не властиві. Сонце вже висіло за спиною, й тепер тінь велетохода бігла поперед нього. Анґуса охопило дивне відчуття, бо в рухах цієї неоковирної тіні, що темніла далеко попереду, проявлялась і машинна і водночас людська природа — то був силует безголового робота, який хитався, мов корабель на хвилях, мав при цьому лише йому, Анґусові, притаманні рухи, але виконував їх карикатурно.
Подібне Анґус уже переживав, проте двогодинний перехід розбурхав і окрилив його уяву. Він не шкодував за тим, що, відхилившись трохи дужче на захід, утратив зв’язок з мешканцями Роембдена. Вийти з радіотіні мав на тридцятій милі. Отже, лишалося вже небагато. Та в цю мить Анґус хотів лишитися на самоті, щоб не чути стереотипних запитань і не давати трафаретних відповідей.
На овиді з’явились темні обриси гір. Спершу Анґус навіть не міг розібрати — гори це чи шапки хмар. Анґус Парвіс простував до Ґрааля і, незважаючи на буяння фантазії, жодного разу не пов’язав своє ім’я з Парсіфалем’,— людині так само важко вийти зі своєї розумової ідентичності, як і вилізти з власної шкіри, та найважче ототожнити себе з героєм міфу. Анґус уже не звертав уваги на химерний пейзаж, тим більше, що навколишні декорації планетарного анатомічного театру мінералів блякли. Анґус проминув ці підступні сяючі місця, що їх немовби хтось невидимий підсунув йому під носа з удаваною байдужістю. З тієї миті, як прийняв рішення, він заборонив собі думати про того, хто штовхнув його на цей крок. Це було неважко.
Як астронавт, він звик подовгу залишатися наодинці з собою. Колихався разом із діґлатором,— колос мусив перехилятися то в той, то в той бік,— але це відчуття було Анґусові добре знайоме.
Прилад показував майже тридцять миль на годину. Жахні картини танку смерті гадів і земноводних поступилися місцем лагідним скельним пагорбам, укритим вулканічним туфом, дрібнішим і легшим за пісок. Анґус міг збільшити швидкість, але тоді зросла б загроза всіляких несподіванок. Попереду був багатогодинний марш, і щодалі дорога ставала важчою. Зазубрені контури на обрії вже не маскувалися під хмари. Анґус наближався до них, а незграбна тінь велетохода стрибала попереду. При його величезній масі механічні ноги дорівнювали третині довжини корпуса, і коли доводилося збільшувати швидкість, тобто подовжити крок, колос мусив по черзі викидати вперед кожну кінцівку разом із стегном. Це робилося завдяки персневидній основі кріплення ніг, своєрідному шасі, що виконувало роль стегон. То був величезний ковзкий диск, який тримав корпус. Отож рухаючись, велетохід починав не тільки похитуватися, а й підстрибувати, заточуватися, і краєвид хитався перед очима водія, немов п’яний. До бігу такі важкі машини були непридатні. В умовах Титана для них важким вважався навіть стрибок з висоти двох метрів. На менших планетах і на земному Місяці вони пересувалися легше. Проте конструктори цих машин і не дбали про велику швидкість. Велетоходи призначалися не для переходів, а для виконання важких робіт. А вміння пересуватися було другорядною властивістю й робило ці працьовиті колоси незалежними.
Майже годину Анґус переживав найрізноманітніші відчуття: то йому здавалося, що він застряє в скляному хаосі, то вирішував, що азимут накреслено просто геніально, а то, коли наближався до чергового нагромадження кам’яних брил, які ледве трималися на стрімких схилах, він був певен — кожен подув вітерцю може спричинити гуркітливу лавину. Та в критичну мить, коли йому вже здавалося, ніби виходу немає, з’являвся зручний прохід і не доводилось ні лавірувати, ані задкувати з глухого кута.