Однак досі все якось ішло, навіть непогано, бо він покладавсь і на власні очі, й на компас. Відрізаний од усього світу шумом силових агрегатів і резонансовим дзижчанням (воно не припинялося під час усього цього важкого переходу), Анґус усе-таки бачив світ Титана крізь сонцезахисні шиби свого скляного приміщення. Хоч би куди він повертав голову, а він робив це щоразу, коли була змога,— Анґус бачив над хвилями туманів гірські хребти, назублені вулканами, що не прокидалися довгі віки. Ідучи шерехатою кригою, він помічав плями глибоко вмерзлих у неї вулканічних бомб і ще якісь таємничі тіні, схожі на морських зірок чи спрутів, нерухомих, наче комахи в бурштині.
Потім місцевість змінилася—вона лишалася так само грізною, але по-інакшому. Здавалось, планета пережила період бомбардувань і вибухів, які сліпими виверженнями базальту здибилися у височінь, щоб застигнути дико й мертво.
Анґус увійшов до вулканічної ущелини. Далекі стіни кратера видавалися звідси чимось неймовірним, про що годі було розповісти мовою землянина, сина більш ідилічної планети. Акумуляція мертвотності вулканічних згустків просто вражала. Загубленій у цьому лабіринті людині навіть крокуючий велетень перестав здаватися велетнем. Він дрібнів поряд з цими застиглими масивами лави. Колись космічний холод скував їх серед кілометрових вогнеспадів, а поки вони остигали, стікаючи в провалля, розтяг їх у гігантські прямовисні бурульки — циклопічні колонади. Серед такого ландшафту діґлатор здавався комашиною, котра повзе попід склепінням будівлі, покинутої велетенськими мешканцями. Однак справжні пропорції були ще разючіші.
Власне, в цій дикості, в цьому царстві хаосу, чужому людським очам, на думку не спадало жодне порівняння з земними горами. Тут виявлялася жорстока краса пустелі, виверженої з планетних глибин і перетвореної чужим Сонцем з розпеченої лави у камінь. Чужим, бо Сонце тут не було полум’яним диском, як на Місяці чи на Землі, а холодним блискучим цвяхом, убитим у рудий небосхил. Воно давало мало світла і ще менше тепла. За стінами велетохода було мінус 90 градусів — температура напрочуд лагідна для цієї пори року.
На виході з ущелини Анґус побачив заграву — вона підіймалася щораз вище, аж поки огорнула чверть небокраю, і він не відразу зрозумів, що це не схід Сонця й не промінь селектора, а володар Титана, оточений численними кільцями, жовтий, як мед, Сатурн.
Різкий крен кабіни, пронизливий зойк моторів, на який гіроскопи зреагували швидше, ніж він сам, нагадали йому, що тепер не час на споглядання. Покірливо схиливши очі додолу, Анґус нараз усвідомив увесь комізм свого становища. Висячи в збруї, він совав і сіпав ногами, ніби дитина, що розважається на гойдалці, та при цьому відчував кожен громовий крок діґлатора. Дно ущелини ставало дедалі стрімкішим. І хоча він скоротив крок, машинний відділ сповнився надсадним виттям турбін. Велетохід опинивсь у глибокій тіні, й поки Анґус увімкнув прожектор, ледве встиг обминути виступ скелі.
Інерція маятникове розігнаних важезних кінцівок, ніби скоряючись першому законові Ньютона, тягла діґлатор по прямій лінії, хоча доводилося робити поворот. Це призвело до крайнього перевантаження двигунів. Усі покажчики, які досі світилися спокійним зеленим світлом, ураз спалахнули пурпуром. Турбіни розпачливо завили, витискаючи із себе все, на що були здатні. Генератор тахометра головного гіроскопа заблимав — отже, могли перегоріти запобіжники. Сидячи у кабіні загрозливо нахиленого діґлатора, Анґус Парвіс обливався холодним потом, уявляючи, як безглуздо розтрощить довірену йому машину. На щастя, лише лівий ліктьовий ковпак зачепився за скелю, скреготнувши, мов корабель, що сів на рифи. З-під сталі бризнуло скалками й снопами викресаних іскор, і велетохід, здригаючись, повернув собі рівновагу.
Пілот стріпнув головою, радий, що в ущелині втратив зв’язок із Ґоссе, бо самодіючий передавач показав би на моніторі всю його пригоду. Анґус вийшов з глибокої тіні і подвоїв увагу. Йому зробилося соромно — справа була елементарна й стара, як світ. Адже зрушити з місця окремо тепловоз і зрушити його, коли до нього причеплено вервечку вагонів,— це абсолютно різні речі. Висячи в збруї, Анґус імітував маршовий крок, і колос був знову напрочуд слухняний. Пілот у шибку бачив, як слабкий порух його руки в ту ж мить стає змахом кліщуватої лапи, а коли він робить крок, баштоподібна нога зблискує диском коліна, висуваючись уперед.
Анґус відійшов од космодрому вже на п’ятдесят вісім миль. Це він знав з фотографій, зроблених супутником, і з карти, виконаної у масштабі 1:800 (вивчав їх напередодні ввечері), що дорога до Ґрааля поділяється на три основні частини. Перша охоплювала так зване «кладовище» й вулканічну ущелину, яку він щойно поминув. Другу щойно побачив — то була вирва в масиві застиглої лави, зроблена серією термоядерних вибухів. Це був найбільший масив застиглих вивержень орландського вулкана, і раніше ніхто не міг його подолати інакше, ніж здершися стрімкими схилами. Ядерні вибухи в’їлися в сейсмічний бар’єр, що доти затуляв прохід, і розрізали його навпіл так, як розігрітий ніж розрізає шмат масла. На карті, що світилася перед Анґусом у кабіні, це міжгір’я було геть обмальоване знаками оклику; вони нагадували, що тут ні в якому разі не можна виходити з машини.
Радіація після термоядерних вибухів була й досі небезпечна для людини, незахищеної панциром велетохода. Вихід з ущелини відділяла від входу в міжгір’я рівнина завдовжки з милю, геть чорна, наче притрушена сажею. Аж тут Анґус почув Ґоссе. Нічого не сказав йому про те зіткнення зі скелею, а Ґоссе повідомив’.тцо по той бік звору Великого Шпиля, на півдорозі, радіонагляд за ним здійснюватиме вже Ґрааль.
І саме там починалася третя, остання частина дороги через западину. Чорний пил, що вкривав рівнину між двома крутосхилами, обліпив ноги діґлатора за коліна, Анґус швидко й упевнено простував у низьких клубах куряви до майже прямовисних стін розколини. Він пробрався до неї крізь уламки скель, оплавлених жаром вибухів. Ці скелі, тверді мов діамант, розсипаючись під іридієвими підошвами діґлатора, розліталися навсібіч із свистом куль. Але дно ущелини було гладеньке, як стіл.
Анґус опинився між обсмалених стін у вилясках кроків. Він уріс у машину, яка мовби стала його власним, збільшеним до гігантських розмірів, тілом. Увійшов у темну глибінь, таку несподівану й непроглядну, що мусив засвітити фари. їхнє ртутне проміння змагалося з клуб’ям мороку, що борсалося між стовпами звору, не пускаючи туди руде, холодне, похмуре світло неба, що ясніло в брамі міжгір’я. За кожним кроком велетохода ця світла пляма робилася все більшою й більшою. Нарешті стіни майже зійшлись, неначе не бажали випускати його велетохід «Полукс», намагалися стиснути його незграбні плечі в своїх кам’яних обіймах. Проте це була ілюзія: обабіч машини лишалося по кілька метрів.
І все-таки Анґус мусив уповільнити хід, бо «Полукс», набираючи швидкості, знову почав загрозливо хитатися, мов качка. Це зумовлювалося законом прискорення — інженерам не пощастило приборкати його повністю.
Останні триста метрів Анґусові довелося дертись крутим схилом, обережно промацуючи кожен крок. Він навіть прихилявся до самої шибки, щоб краще бачити, куди ставити баштоподібні ноги «Полукса». Анґус так пильно вдивлявся в ґрунт під собою, що, раптом підвівши голову, аж застиг від несподіванки: довкола все тонуло в дивному світлі…
Великий Шпиль височів над біло-рудим океаном хвилястих хмар, самотньо стримів на тлі неба, прямовисний і чорний. Анґус аж тепер зрозумів, чому дехто називав Шпиль Божим пальцем. Потроху стишивши кроки й затримавшись на зручній для огляду місцині, він спробував уловити в стишеному співі турбін голос Ґрааля, нічого не почув і заходився викликати Ґоссе. Однак і той не озивався. Діґлатор і досі перебував у радіотіні.
І тоді сталася дивна річ. Взагалі радіоконтакт із космодромом був для Анґуса неприємно надокучливим, немовби заважав йому. Мабуть, через те, що пілот відчував хай не в словах, а в голосі Ґоссе приховану стурбованість, а може, й недовіру. В тій тривозі було бажання опікуватися ним, а цього Парвіс просто не зносив. Тепер же, коли він і справді лишився сам, бо ні людський голос, ані автоматичні імпульси радіомаяка з Ґрааля не долинали до нього в цій безкраїй білій пустелі, він замість полегшення відчув себе непевно, як людина у палаці див, яка не має жодного бажання покинути його, доки не побачить, що брама, досі навстіж відчинена, сама собою замикається перед нею. Анґус вилаяв себе за непотрібний настрій, схожий на переляк, і почав сходити до заболоченого схилу моря. Хоча й некрутий, схил був подекуди обледенілий, і Анґус орієнтувався просто на чорний Великий Шпиль, що сягав неба і зігнувся так, немов і справді був пальцем, що підманює до себе.
Раз і вдруге плита підошви велетохода спорснула з тупим скреготом, скидаючи донизу громаддя уламків із крижаного панцира, але це ковзання не загрожувало падінням. Треба було тільки ставити ноги, вбиваючи ступні шипами в зашкарублий наст, а це сповільнювало рух. Велетень сходив вигнутим схилом між двома ущелинами, вперто гупаючи ногами так, що аж фонтани крижинок обсипали йому наколінники й диски колін. Анґус бачив щораз далі вглиб долини, дно якої вже видніло крізь туман. Діґлатор спускався нижче й нижче, а чорний палець Великого Шпиля, визираючи з-над молочно-білих хмар, здавався ще грізнішим.
Так велетохід досяг зони тих хмар, які пливли рівно й повільно, мов невидимою рікою. Хмари обійняли його стегна, туман затулив кабіну, але зник умить, наче його здмухнули. Ще кілька хвилин Чорний Палець бовванів над перистою білиною — як кам’яний стовп серед піни і криги арктичного океану. Потім Палець зник, Анґус спинивсь і прислухався, бо раптом йому здалося, ніби чує слабкий уривчастий писк. Повертаючи діґлатор то ліворуч, то праворуч, він чекав, щоб цей плаксивий спів, уже цілком виразний, зазвучав однаково в обох вухах.
Пеленг виходив з Пальця, подаючи вірний напрямок. Анґус пішов просто на нього. Коли б відхиливсь, уривчастий сигнал став би голоснішим і тривожним. Крокомір показав соту милю. Більша частина дороги лишилася позаду. Менша, підступніша, розкинулася перед ним, огорнута імлою. Важкі хмари тепер темніли високо над ним, видимість сягала кількасот метрів. Анероїд показував, що тут починається найбільша заглибина, але з міцним ґрунтом.
Анґус ішов, покладаючись і на слух, і на зір, бо стало видніше, через сніг — очевидно, то був двоокис замерзлого вуглецю й ангідриди інших застиглих газів. Зрідка з-під них виглядала морена — слід льодовика, який утиснувся колись у розпадину вулканічного масиву, проорав її плазуючою тушею, скував кригою скельні уламки, а потім, відступаючи або танучи від магми в глибинах Титана, лишив морену в хаотичному безладі.
Краєвид змінивсь, мов зимового полудня. Зник єдиний супутник «Полукса»— його власна тінь. Велет ступав упевнено, грузнучи металевими черевиками в снігу, в дзеркалах заднього бачення Анґусові було видно власні сліди, гідні тиранозавра — найбільшого з-поміж двоногих хижаків мезозою. За цим слідом Анґус перевіряв напрямок.
З певного часу його почало переслідувати неймовірне відчуття, ніби він не сам у кабіні, а за його спиною є інша людина, він аж чув її дихання. То була галюцинація, що виникла, мабуть, від перевтоми слуху монотонними радіосигналами. Анґус це знав, але вона так йому допекла, що він затримав віддих. Тоді «другий» протягло зітхнув. Невже не галюцинація, а щось інше?.. Пілот збився з ритму, колос заточився. Ледве втримав його й почав гальмувати, аж поки зовсім спинив.
«Той другий» перестав дихати. Невже ж це був відгомін з машинних колодязів діґлатора? Стоячи на місці, Анґус вдивлявся в навколишній простір, аж поки побачив на безмежних снігових покривалах чорну риску, знак оклику, намальований тушшю на білині горизонту. Звідси годі було розібрати, чи то така скеля, чи скупчення хмар. І хоча він зроду не бачив велетохода у зимовій обстановці та ще й з відстані милі, його охопила впевненість, що то діґлатор Піркса.
І він рушив до нього, навіть не звернувши уваги на сигнал, який різав вуха дедалі сильніше. Анґус додав кроку. Чорна вертикальна пляма двоїлася на білому тлі, бо діґлатор здригався від кожного кроку. Через кільканадцять хвилин вже можна було зрозуміти справжні розміри плями. Туди було з півмилі, може, трохи більше. Тепер Анґус і сам дивувався, чому не послав у той бік радіосигналів. Чомусь не зважувався. До сліз удивляючись у постать залізного велета, Анґус помітив за шибкою, в серці колоса, маленького чоловічка, який, висячи посеред кабіни, рухався ніби павучок у павутинні. Анґус ішов за ним, і їхні велети лишали по собі довгі хвости куряви, наче кораблі спінену борозну води на морі.
Анґус наздоганяв його, водночас не зводячи ока з дороги попереду. А там було на що подивитися. Віддалік клубочилася завірюха, у просвітах якої зблискувала ще сліпучіша за сніг білина. То була зона холодних гейзерів.
Тоді Анґус покликав того, за ким гнався. Покликав раз, удруге, втретє, але той не відповів, а навпаки — додав кроку, ніби намагаючись утекти від свого рятівника. Анґус переслідував утікача, щораз більше розхитуючи тулуб свого колоса, вимахуючи його могутніми руками, поспішав до загибелі, бо стрілка крокоміра тремтіла біля червоної поділки — 48 миль на годину. Анґус довго кричав захриплим від хвилювання голосом, та раптом йому заціпило, бо чорна постать почала розширятися, спухаючи, її контур утратив чіткість, і він бачив у іншому діґлаторі вже не людину, а велику тінь, яка розмивалась у безформну пляму, аж поки розвіялася й зникла.
Анґус лише тепер збагнув, що гнався сам за собою. То був досить рідкісний, однак відомий і на Землі, в Альпах, феномен під назвою «Привид Брокена». Власне відображення на тлі ясних хмар.
Вражений цим відкриттям, приголомшений жорстоким розчаруванням, Анґус напружив усі м’язи, судомно хапаючи повітря, спалахнув люттю й розпачем, ладен спинитись відразу, без затримки. Та нутрощі колоса наче вибухнули, його шарпонуло і кинуло вперед. Оптиметри хлюпнули червінню, як розпанахані жили кров’ю. Діґлатор задвигтів усім корпусом, наче корабель, що напоровся на підводний риф, і почав хилитись. Якби Анґус не схаменувся й не перевів його на повільніший крок, велетохід завалився б.
Багатоголосий протест раптово перевантажених агрегатів заспокоївся, Анґус повиснув з розчепіреними ногами, дихаючи так важко, ніби сам пробіг оці важкі останні милі. Сльози розчарування й гніву стікали його розпашілим обличчям. Трохи заспокоївшись, він витер м’якою підкладкою рукавиці спітнілі брови, тимчасом як гігантська лапа велетохода, повторюючи цей його рух, піднялася вгору, затулила вікно кабіни передпліччям і з гуркотом ударила в випромінювач, розташований на безголових плечах. Анґус забув відключити правицю з контуру!
Цей черговий ідіотський вчинок остаточно привів його до тями. Анґус розвернувся, щоб власним слідом піти назад, бо звуки пеленга зовсім розладналися. Мусив стати на дорогу і йти нею, доки буде змога, а якщо його засліпить завірюха в зоні гейзерів,— він розганятиме її випромінювачем.
Врешті Анґус відшукав те місце, де його збила з пантелику фатаморгана — дзеркало з хмар та газів. А може, він здурів ще раніше, коли піддався не на оптичний, а на акустичний обман і перестав зіставляти пеленг із картою? Місце, куди його занесло, виявилось не дуже далеко від дороги, за крокоміром — якихось дев’ять миль. Але на карті там не було ніяких гейзерів — вони тяглися далі на північ; це доводила розвідка ОПС. Через те Марлін і порадив іти з Роембдена до Ґрааля кружним шляхом з півдня, брамою заглибини, яку ніколи досі не затоплювало, хоча й засипало снігом гейзерів. Марудно, але безпечно. В найгіршому разі западину могли перегородити дюни двоокисового снігу, однак діґлатор мав достатню потужність, щоб подолати навіть п’ятиметрові кучугури, а коли б застряв, Ґрааль вислав би бульдозери з дистанційним управлінням, знявши їх з робіт у шахті.
Але ніхто не знав, де саме пропали оті три велетоходи. Бо безперервний радіозв’язок не діяв у заглибині, на старому шляху. Його після тих катастроф покинули. Крім того, до південної западини не доходили й короткі хвилі, та й ретранслювати їх не можна було — адже Титан не має іоносфери. Доводилося використовувати сателітарні радіопередавачі, однак Сатурн хвостом своєї бурхливої магнітосфери глушив будь-яке випромінювання, крім лазерного. Хоча лазери Ґрааля, пробиваючи нашарування хмар, досягали патрульних супутників, однак ті супутники, не оснащені перетворювачами хвиль такого широкого діапазону, були неспроможні перекодувати світлові імпульси на радіосигнали. Могли, щоправда, посилати спалахи в заглибину, та це, на жаль, нічого не дало б. Подолати гейзерові бурі міг тільки лазер такої потужності, яка розплавила б дзеркала супутників. Виведені на орбіти, коли Ґрааль іще тільки розбудовувався, дзеркала вже зазнали певної корозії і поглинали надто багато променевої енергії, хоча мали б відбивати її на 99 відсотків. У цей клубок недоглядів, розбазарювання засобів, поспіху, нечіткої роботи транспорту та звичайної дурості, притаманних людям скрізь, а отже і в космосі, один по одному втягло й оті велетоходи, за якими й слід запався. Лишалась остання надія — на міцний ґрунт западини. Та чи такий він твердий? Анґус невдовзі мав пересвідчитися в цьому. Якщо він спершу сподівався вийти на слід своїх попередників, то тепер уже втратив на це надію. Йшов за азимутом, бо дорога тяглася вгору, аж поки вивела його з тієї куряви. Ліворуч височіли занурені в хмари стрімчаки давньої магми, з якої вітер пообмітав сніг. Анґус розважливо обминув це місце. Пішов каменоломнею впоперек обледенілих ущелин, у кризі було видно бульбашки незамерзлого газу. Коли залізні ступні раз і вдруге проламали крижану шкаралупу, западаючи в порожнину, знявся такий гуркіт і тріск, який чує, мабуть, лише капітан криголама, таранячи полярні тороси.
Перш ніж рушити далі, Анґус дбайливо оглянув ноги велетохода. Потім ще довго морочився, поки почув уривчастий зумер однакового тону. Трохи згодом сигнал у правому навушнику засвистів, а в лівому загув басом. Отож Анґус терпляче обертався, поки зумери зазвучали в унісон.
Попереду між нагромадженими крижаними плитами відкрився досить широкий прохід, то була не водяна крига, а застиглі вуглеводні. Додолу Анґус зійшов грубозернистим сухим щебенем, щосили стримуючи швидкість, бо тисяча вісімсот тонн велетохода тягли зі схилу вниз. Вкриті хмарами вулканічні стіни кратера розступилися, й перед очима постала улоговина. Він сподівався й тут побачити місцину, забарвлену всіма кольорами райдуги, але побачив Бірнамський ліс…
З тісних отворів била добра тисяча гейзерів, викидаючи в отруйну атмосферу киплячі струмені амонієвих розчинів. Джерела під страхітливим тиском вистрілювали рідину в темне небо, перетворюючи його на каламутний хаос.
Анґус був певен — до нього струмені не доберуться, експерти дали гарантію, тож думав не про це. Слід було або відразу повернутися до Роембдена, або просуватися далі, слухаючи безневинні звуки в навушниках, мов підступний спів Одіссеєвих сирен. Брудно-жовті хмари, важкі й ледачі, розпливалися над усією западиною, аби спадати додолу дивним липким снігом, що, застигаючи, перетворювався на справжні зарості Бірнамського лісу, химерного й ворушкого.
Власне, це диво лише з великої віддалі чимось нагадувало засипану снігом пущу. Запекла гра агресивних хімічних сполук, яку весь час підживлювали нові припливи, бо окремі групи гейзерів били безперестану в непогамовне розміреному ритмі. Створювались ламкі, мовби порцелянові джунглі, що сягали чвертьмильної висоти. Цьому сприяла й слабка гравітація.
Білі склисті хащі накладались одна на одну, а коли нижні вже не могли утримати масиву мережаних розгалужень, що без упину пнулись у небо, то осипалися й завалювались із протяглим гуркотом, як вселенський склад порцеляни в хвилину землетрусу. Зрештою, саме «порцелянотрусом» хтось легковажно й назвав ці обвали бірнамських лісів.
Приголомшливе й водночас безневинне видовище обвалу можна було оглянути лише з вертольота.
Отакий був ліс Титана; зблизька він здавався нетривкою конструкцією, білопінною й мереживною, проте не тільки велетохід, а й людина в скафандрі могла продертися крізь його хащі. Не просто заглибитись у таку легшу від пемзи, застиглу піну, чимось середнім між скрижанілою маззю і мереживом, сплетеним з найтонших порцелянових волокон. Ніхто не зміг би рухатися там швидко, а все ж просувався б уперед, бо той безмір нагадував справжню хмару з драглистої павутини усіх відтінків білого — від перламутрово-опалового до сліпучо-молочного.
Увійти до лісу було можливо, та ніхто не міг дати гарантії, чи не перебуває саме ця частина лісу вже на межі витривалості й чи не завалиться вона, ховаючи мандрівника під кількасотметровим шаром саморуйнівного склива, яке здається пухом лише в малій кількості.
Ще раніше, коли Анґус перебував на траверсі й порцеляновий ліс ховався за чорним виступом гірського схилу, звідти линуло біле сяєво, немов провіст, що звідти має зійти сонце. Те світло нагадувало лелітки, що лягають на хмари земного Північного Льодовитого океану, коли корабель, який пливе у відкритих водах, наближається до льодових полів.
Анґус ішов назустріч лісу. Враження, ніби стоїть на кораблі або скоріше сам є тим кораблем, підсилювалось розміреним погойдуванням залізного велетня. Поки він сходив з крутизни, сягаючи поглядом горизонту, окресленого світлою лінією, ліс із висоти здавався розплесканою на поверхні хмарою, вся поверхня якої здималася й сіпалась у незбагненному нервовому тремтінні. Анґус ішов, а хмара зростала й зростала, ніби бар’єр материкового льодовика. Пілот уже бачив довгі, покручені язики, що відходили од нього; мов снігові лавини, вони рухалися в неймовірно сповільненому темпі. Лише тоді, коли од снігових клубків його відділяло кілька сот кроків, Анґус почав розрізняти отвори, що зяяли в них: і великі, наче входи до печер, і малі, мов нори. Вони темніли в сплетінні пухнастих галузок і крислатого гілля з напівкаламутного, напівбілого скла.
Під черевиками велета захряскотів щебінь, гострий і крихкий. Радіо на два голоси запевняло, що машина рухається в потрібному напрямку, тож Анґус і йшов, подужчав гомін моторів, що збільшили оберти, аби подолати зростаючий опір. Анґус чув скрекотливе зойкання хащів, які розламував колінами і корпусом велетохода, позбувшись першого переляку. Тепер він боявся лиш одного: легше знайти голку в копиці сіна, ніж бодай одного з тих, що пропали. В цій гущавині не лишалося слідів, бо фонтани гейзерів живили хмару, кожна вирва й провалина заростали швидко, мов жива рана.
Анґус проклинав неповторну красу, яка його оточувала. Той, хто назвав її Бірнамським лісом, запозичивши назву в Шекспіра, був, певно, естетичною натурою, але зараз в Анґуса, який сидів у діґлаторі, виникали зовсім інші порівняння.
Через сплетіння відомих і невідомих причин Бірнамський ліс то відступав, то посувався вглиб западини, ширячись на тисячах, десятках тисяч гектарів, а самі гейзери були досить безпечні, якщо помітити їх здалеку. Лунав громовий гуркіт гейзерів, чулося страхітливе виття, наче в пологових муках кричала сама планета. Гази проривалися на поверхню й розліталися вусібіч бризкотливим скливом, перетворюючись у застиглі хащі.
Лише закінчений невдаха міг звалитися в отвір гейзера, який між двома вибухами на мить завмирає. Найлегше було обминати на безпечній дистанції саме ті, що виявляли себе постійним гуркотом, свистом і двигтінням поверхні. Натомість несподіваний вибух, навіть не дуже близький, найчастіше викликав гігантський обвал.
Повільно ступаючи крок за кроком, Анґус мало не притискався обличчям до броньованої шиби. Бачив молочно-білі застиглі струмені-стовбури. Внизу вони були найтовщі, вгорі ж розгалужувалися миготливим клубком. А в закрижанілих джунглях нижнього поверху росли нові зарості, спинаючись легкими ярусами вгору, застигаючи в скелетоподібні, павучі пагони, кокони, гнізда, плавуни, джгутики, зябра, видерті з тіла риб, але все ще дихаючі, бо все і всюди блимало, розповзалося, спліталося, з товстої паморозі снувались тонкі голчасті пагони. Вони згорталися в сувої, осідали, спливали й знову наповзали одне на одне, безперервно скрапуючи з невідомої висоти клейким молоком. Жодне слово, що виникло на Землі, не могло описати цю роботу в білому, відмитому від тіні, ясному мовчанні, у цій тиші, крізь яку проривався ще віддалений, щойно народжений гуркіт — свідчення підземного припливу десь глибоко в жерлах гейзерів.
Анґус зупинився, щоб збагнути, звідки долинає цей наростаючий гуркіт, та враз помітив, що ліс почав утягати його в себе. Не підійшов до нього, як ліс у «Макбеті»,— у цих хащах ніби нізвідки, з абсолютно нерухомого повітря зроджувались мікроскопічні пластівці снігу, який не падав з неба, а просто з’являвся на темних плитах броні діґлатора, на зварних швах його плечових щитів. Уже вся верхня частина корпусу була припорошена цим снігом, який утрачав подібність до снігу, бо не падав згори, а липнув білим сиропом, випускав паростки, снувався молочно-волокнистим ниттям. Анґус і не зогледівся, як діґлатор обріс сніговим хутром, що, тягнучись тисячами пасем, мінячись на світлі, перетворило корпус машини на величезну білу ляльку, химерну снігову бабу.