Залізний велет лежав зігнутий, але наче не скорений до кінця. Бо, крім укритих снігом кінцівок, увесь корпус його був чистий. Повітря над ним ледь тремтіло, бо з нього й досі виходило тепло. Анґус Парвіс просто очам своїм не вірив. Сталося диво: зустріч з велетоходом-близнюком! Пілот хотів був озватися, та помітив одночасно дві речі: під поваленим діґлатором широко розтеклася калюжа масляно-жовтої рідини, що витекла з гідравлічних приводів. Отже, діґлатор пошкоджений, принаймні частково. Переднє скло кабіни, зараз таке схоже на корабельний ілюмінатор, зяяло провалом і тільки з рейок обшивки стирчали ізоляційні подушки. Цей отвір, сповнений мороком, парував, ніби велет не міг випустити в агонії останній віддих.
Радість несподіваної зустрічі поступилася місцем жахові. Ще тільки обережно нахиляючись над поваленим діґлатором, Анґус уже знав, що всередині немає нікого. Та все ж обнишпорив нутрощі велетня прожектором, побачив безладно звішені приводи й причеплену до них електронну шкіру. Не маючи змоги нахилитися нижче, Анґус намагався зазирнути в усі кутки кабіни. Сподівався, що водій, який зазнав аварії й пішов, одягши скафандр, залишив якусь вістку, знак, однак там лише валялася перекинута скринька для інструментів і ключі, що з неї повипадали.
Анґус довго силкувався збагнути, що тут сталося. Діґлатора міг повалити обвал, могло засипати; спроби водія виборсатися скінчилися нічим, тоді він вимкнув систему блокіраторів, що обмежували допустиму потужність, і внаслідок перегріву луснули мастилопроводи. Шибки в кабіні водій не розбивав, адже вільно міг вийти лазом у стегні або аварійним отвором на хребті. Скоріш за все, шибку вибило під час обвалу, коли велетохід упав горілиць. На бік він перевернувся, змагаючись із завалом. Отруйна атмосфера, наповнивши кабіну, вбила б людину швидше, ніж холод.
Отже, обвал не захопив людину зненацька. Коли склепінчасті хащі обвалилися згори на машину, водій, розуміючи, що велетохід недовго втримається на ногах, встиг надягти скафандр. І цим перевів діґлатор на аварійне управління, бо спершу мав стягти з себе електронну шкіру. Цей діґлатор не мав надпотужного випромінювача, отож водій зробив те, що характеризувало його з найкращого боку: взяв інструменти, перебрався до машинного залу й, збагнувши, що не зможе полагодити гідравліку, бо потріскалося багато трубопроводів і втрати виявилися надто великими, відімкнув од реактора всі ті передачі, що служили для пересування, й увімкнув реактор майже на всю потужність. Він бачив, що велетохід йому не пощастить урятувати, але жар атомного котла, що виділявся крізь броньований корпус, розтоплював завал. Так утворилася ця печера із склистими стінами.
Анґус перевірив радіацію, наблизивши до задньої частини корпуса лічильники Гейгера. Вони одразу ж голосно зацокотіли. Швидконейтронний атомний реактор давно розплавився від власного жару й уже холонув, але зовні броня була ще гаряча й радіоактивна.
Отож незнайомий Анґусові водій виліз крізь розбите вікно, покинувітіи непотрібні інструменти, й пішки заглибивсь у ліс. Анґус шукав його сліди в розлитому мастилі, та не знайшов нічого. Обійшов металевий труп і почав шукати в стінах зяючої печери дірку, якою могла б вилізти людина. Жодної такої дірки не було. Скільки часу минуло від моменту катастрофи, Анґус не знав. Знав одне: ті двоє перших зникли в лісі три доби тому, а Піркс — годин на двадцять-тридцять пізніше. Така мізерна різниця в часі не давала змоги встановити, чи це велетохід самого Піркса, а чи операторів з Ґрааля.
Анґус, живий, закутий у залізо, стояв над перекинутим велетом і спокійно розмірковував, що робити далі. Десь у цьому витопленому жаром пухиреві мав неодмінно бути отвір, яким урятувався нещасливий водій, та, мабуть, після втечі отвір засмоктало.
Порцеляновий шрам мав бути досить тонкий — з діґлатора Анґус його не міг помітити, тому, відключившись од велетня, якнайшвидше перевдягся в скафандр, збіг, гуркочучи сходами, до стегнового люка, драбинкою зліз на ступню й зіскочив на склистий ґрунт. Витоплена в обвалі печера нараз видалася значно більшою, ніби він сам раптово поменшав.
Анґус обійшов печеру довкола — майже шістсот кроків. Наближаючи шолом до прозорих місць, яких, на жаль, було чимало, він обстукував їх молотком, прихопленим на пульті управління, а тоді спробував видовбати нішу між давно затверділими «стовбурами». Поверхня тріснула, мов скляна, звідти посипалося кришиво, потім щось загуркотіло, й на нього обвалилася хмара легкого щебеню й кристалічного пилу. Анґус пересвідчився, що все це пусте, зниклого водія він не знайде, а сам опиниться в пастці. Пролом, у який він зайшов діґлатором до печери, вже затягувався білими, завтовшки як рука бурульками, вони потроху тужавіли, нагадуючи соляні стовпи.
На це не було ради. А що найгірше, не було часу на спокійні роздуми, адже й склепіння осідало — воно вже майже торкалося плечей велетохода, схожого тепер на Атланта, що тримає на собі небесне склепіння.
Анґус і не згледівся, як знов опинився в кабіні, що вже потроху, міліметр за міліметром, нахилялася разом із корпусом, натяг електронну шкіру і ще якусь мить повагався, чи варто вмикати випромінювач. Тут у кожному вчинкові крився непередбачений ризик — розплавлене склепіння могло й скрапати і обвалитись. Анґус просунувся на кілька кроків і тут-таки, біля чорної купи поламаного велетохода, знайшов місце, звідки міг узяти розгін і з усієї сили вихопитися назовні. Не для того, щоб ганебно втекти, а щоб вирватися зі склистої гробниці. А там уже побачить, що робити далі.
Силова установка заграла турбінами. Від удару сталевих кулаків біла стіна загула, тріщини зірчасто розповзлися вгору й вусібіч, і водночас гримнув грім.
Те, що сталося, відбулося так швидко, що Анпус не встиг нічого зрозуміти. Відчув такий страхітливий удар згори, що велет, у якому він сидів, лише басовито зойкнув, заточився, вилетів крізь вибитий пролом, наче листок паперу, і під лавиною брил, уламків, пилу так раптово врізавсь у ґрунт, що, незважаючи на амортизацію, всі нутрощі Анґуса Парвіса підскочили до горла. І в той же час падіння було неймовірно повільне: уламки, що вкривали стежку, якою він прийшов сюди, піднімались, їх було видно в шибку так, наче не він падав, а та снігова гладінь, на яку градом сипались уламки, ставала перед ним дибки. Він наближався з висоти до цієї білини, загорнутої хмарами куряви, аж поки крізь усі шпангоути корпуса, виючі мотори, їхні важелі, захисні рідини броні до нього дійшов останній громовий удар.
Анґус лежав осліплий. Лобове скло не тріснуло, однак угрузло у відвалі, масу якого він відчував на собі, на спині діґлатора. Турбіни вили вже не під ним, а ззаду на холостих обертах, бо від перевантаження самі себе вимкнули. На чорному, мов сажа, тлі вікна полум’яніли всі покажчики. Вони потроху блідли й сіріли, тоді стали ясно-зеленими, однак ті, що були з лівого боку, один за одним гасли, немов дотліваючі жарини.
Анґус лежав з лівого боку в покаліченому велетоході. Покаліченому, бо руки й ноги діґлатора не діяли. Світився лише контур його другої сегментної половини. Судомно дихаючи, Анґус відчував сморід перегорілого мастила. Отже, сталося те, чого він боявся. Чи зможе напівпаралізований діґлатор бодай повзти?
Анґус перевірив турбіни, вони заграли в унісон, проте сигналізація відразу ж спалахнула пурпуром попередження. Коли обвал штовхнув його іззаду, велетохід упав не долілиць, а трохи боком. Глибоко дихаючи, Анґус якнайповільніше, наосліп, увімкнув внутрішнє освітлення і знайшов аварійний інтероцептор велетохода, щоб зрозуміти, в якому положенні перебувають кінцівки й корпус машини. Накреслене холодними лініями зображення з’явилося відразу. Обидві сталеві ноги зчепились, а точніше — схрестилися, отже, колінні суглоби тріснули. Ліва стопа зайшла за праву, однак і правою він не зміг навіть поворухнути. Мабуть, ноги вчепилися одна в одну виступами, а решту довершив тиск обвалу.
Сморід витікаючого з гідравліки мастила дратував ніздрі дедалі настирливіше. Анґус іще раз спробував виборсатися з завалу, переключивши всю мережу мастилопроводу на слабший, аварійний контур. Намарне? Уже щось розпечене, слизьке, м’яке підтікало йому під стопи, гомілки, стегна. В білому світлі лампи над головою, лежачи на шибі кабіни, він побачив мастило, розстебнув змійку, виліз із електронної шкіри й, стоячи навколішках голий, відкрив стінну шафку, яка тепер була над ним. І аж зойкнув під вагою скафандра, що випав звідти, вдаряючи його в груди кисневими бутлями. За ними білою кулею полетів у мастильну калюжу шолом. Трикотажний костюм просяк гідравлічною рідиною. Анґус без вагання вліз у скафандр, витер мастило з шолома, надяг його, стяг застібки і навкарачки поповз колодязем, тепер уже горизонтальним, наче тунель, до стегнового люка.
І цього, й аварійного люка на «хребті» велетохода відчинити не вдалося. Нікому не відомо, як довго він ще пробув у кабіні, аж поки зняв шолом і, лігши на залиту мастилом шибу, підніс руку до червоного йогника, розбив невеличкий пластиковий горбок і щосили втиснув углиб майбуття ввігнуту кнопку вітрифікатора. І ніхто не зможе дізнатися, про що він думав і що відчував, готуючись до крижаної смерті.
Доктор Герберт сидів біля навстіж одчиненого вікна, зручно випроставши ноги, обгорнуті пухнастою ковдрою, і переглядав гістограми. Хоча надворі буяв день, у кімнаті панували сутінки. Напівтемряву посилювало чорне, мов за кіптюжене, склепіння з перехрещених товстих, просочених живицею балок. Підлога була вимощена з великих, щільно підігнаних дощок, стіни викладені з товстих колод. За вікном бовваніли порослі лісом схили Ловця Хмар, далі масив Кратакальга і стрімчак найвищої гори, подібної до буйвола з обламаним рогом, яку індіанці назвали в давнину Каменем Сяючого Блаженства. Над сірою, втиканою каменюччям долиною, здіймалися розлогі схили, з північного боку вкриті кригою. За північним перевалом сяяла блакиттю далека рівнина. Ген-ген, у неймовірній далині здіймалася в небо вузька смужка диму — знак діючого вулкана.
Доктор Герберт порівнював знімки й робив позначки ручкою. Жоден шелест не долинав до нього. Вогники свічок рівним полум’ям горіли в холодному повітрі. їхнє світло видовжувало контури меблів, зроблених у староіндіанському стилі. Велике крісло у формі людської щелепи відкидало на стелю страхітливі тіні зубатих билець, що закінчувалися закрученими іклами. Над каміном шкірились вирізьблені з дерева безокі маски, а столик, що стояв біля Герберта, опирався на згорнуту в клубок змію. Голова її спочивала на килимі, полискуючи очима, світло свічок мінилося в червоних напівкоштовних камінцях, вставлених в очниці.
Здалека долинув дзвінок. Герберт відклав знімки, які він вивчав, і підвівся. Кімната вмить змінилась — перетворилася на простору їдальню. Посередині з’явився стіл, не вкритий скатертиною. На чорному дереві мерехтіла зелена яшма столового сервізу. Крізь розчинені двері в’їхав інвалідський візок — такими користуються паралітики. У ньому спочивав огрядний чоловік з м’ясистим обличчям, на якому між брезклими щоками губився маленький носик. Чоловік був у шкіряній куртці. Він чемно кивнув Гербертові. Водночас увійшла худа, немов тичка, дама з чорним волоссям, ніби розрізаним навпіл пасмом сивини. Навпроти Герберта раптом з’явився гладкий присадкуватий священик з апоплексичним обличчям. А коли слуга вже поставив на стіл першу страву, до кімнати, винувато похнюпившись, увійшов сивий чоловік з роздвоєним підборіддям. Він затримався біля масивного каміна, складеного з великих каменюк, і якийсь час грів руки над вогнем, а тоді сів на те місце, що вказав йому паралізований господар.
— Ваш брат ще не повернувся з прогулянки, Мондіане? — запитала в нього худа жінка.
— Певно, сидить на Зубі Мазумака й дивиться в наш бік,— відповів господар, утиснувши візок у залишений між стільцями проміжок.
Він їв швидко й з апетитом. Після цієї репліки всі їли мовчки, аж поки слуга розлив каву, аромат якої змішався із солодким димом сигар. Тоді худа жінка озвалася знову:
— Мондіане, сьогодні ви повинні розповісти нам, що було далі у тій історії з Оком Мазумака.
— Так, так,— підхопили всі.
Мондіан Вантенеда насупив брови, сплів руки на череві. Тоді обвів поглядом усіх присутніх, ніби замикаючи коло слухачів. У каміні тріснула, догоряючи, дровина. Хтось одіклав виделку, брязнула ложка, й запала тиша.
— На чому я зупинився?
— На тому, як дон Естебан і Дон Гільєльмо, почувши легенду про Кратакальгу, вирушили в гори, щоб дістатися до Долини Семи Червоних Озер…
— Під час усієї подорожі,— почав Мондіан, зручніше вмостившись у своєму візку,— обидва іспанці не зустріли нікого — ні людини, ані тварини — і лише зрідка чули крики орлів, що ширяли над ними. Часом угорі пролітав стерв’ятник. Після численних спроб їм нарешті пощастило зійти на гірську стежку Мертвої річки. Звідти вони побачили високу гору, схожу на коня, що став дибки, закинувши в небо незграбну голову. Туман огортав його тонку, теж немов кінську, шию. Отоді-то дон Естебан і пригадав слова старого індіанця з долини: «Стережіться гриви Чорного Коня!»
Мандрівники почали радитися, чи йти їм далі. Як ви пригадуєте, на передпліччі в дона Гільєльмо було витатуйовано карту гірського пасма. Харчі їхні підходили до кінця, хоча минав лише шостий день подорожі. Отож вони доїли рештки солоного в’яленого м’яса й угамували спрагу з джерельця, що витікало з-під Одрубаної Голови. Проте зорієнтуватися на місцевості не могли, бо витатуйована карта виявилась неточна. Перед заходом сонця туман почав підніматися все вище й вище на хребет Коня; вони йшли так швидко, що аж кров бурхала їм у головах, але туман піднімався ще швидше й наздогнав їх на самісінькій шиї Коня. В тому місці, де їх огорнув білий саван, гірська стежка звужувалася і ставала не ширшою за держак мачете. Отож іти так само вони вже не могли й осідлали вузький гірський хребет, як осідлують коня. Так і рухались, аж поки біла волога темрява стала чорною. І коли сили зовсім полишили їх, хребет раптом скінчився.
Іспанці не знали, що під ними: урвище — чи той спуск у Долину Семи Червоних Озер, про який розповів старий індіанець. Отож вони просиділи цілу ніч, підтримуючи один одного плечима, зігріваючись теплом власних тіл, а нічний вітер свистів, крещучи по хребті, немов ніж по камені. Досить було задрімати — й ти полетів би в безодню, отож вони висиділи сім годин, не склепивши очей.
Потім зійшло сонце, розвіяло імлу, й іспанці побачили, що урвище під ними прямовисне, наче мур, але з вісьмома уступами. Туман у клоччя рвавсь об шию Коня. Вдалині чорніла Голова Мазумака, змішуючись із білими хмарами, вгору здіймалися стовпи червоних димів.
Обдираючи руки до крові, іспанці спустилися вузьким звором до улоговини —Долини Семи Червоних Озер. Однак тут Гільєльмо остаточно знесилів. Дон Естебан першим дістався скелястого уступу, що висів над прірвою, й повів товариша за руку. Так вони й дибали, аж поки натрапили на осип, де сіли відпочити,
Сонце вже підбилося високо вгору, й Голова Мазумака почала випльовувати на них кам’яні брили, що, падаючи, відскакували од уступів. Отож їм довелося спускатися. Коли Голова Коня почала знизу видаватися вже такою маленькою, як дитячий кулачок, вони побачили перше Червоне Джерело, сповите в хмару рудого шумовиння. Тоді дон Естебан витяг з-за пазухи в’язку видублених ремінців кольору акантового дерева. Вони були пов’язані численними вузликами. Дон Естебан довго обмацував їх, розбираючи індіанське письмо, аж поки втямив, якою дорогою вони мають іти далі.
Попереду відкрилася Долина Мовчання, всіяна величезними брилами. Іспанці пробиралися між ними, обминаючи глибокі тріщини.
— Ще далеко? — пошепки спитав Гільєльмо, бо горло в нього геть спеклося й голос сів.
Дон Естебан дав йому знак мовчати. Гільєльмо необережно зачепив камінець і той, падаючи, потяг за собою цілу лавину. Під її гуркіт стіни Долини Мовчання задиміли, вкрилися срібною хмарою і тисячі вапнякових брил покотилися донизу. Дон Естебан, який саме проходив під склепінчатим навісом, втяг приятеля під це прикриття в ту мить, коли лавина долетіла до них і, немов гроза, покотилася далі.
Донові Гільєльмо дісталось по лобі каменем, пішла кров. Дон Естебан зняв сорочку, роздер на смуги й перев’язав товариша. Врешті, коли долина геть звузилась і небо над ними зробилось увширшки як річка, вони побачили потік, що біг камінням зовсім безшумно. Вода була прозора, мов діамант, і впадала до підземного річища. Тепер їм треба було увійти по коліна в бистру крижану течію.
Шалений потік підбивав їм ноги, однак невдовзі вода звернула, й мандрівники опинилися на косі сухого жовтого піску перед гротом з багатьма отворами. Дон Гільєльмо знесилено сів і з подивом завважив, що пісок якось дивно виблискує. Він набрав жменю й придивився. Пісок був незвичайно важкий. Дон Гільєльмо спробував його на зуб і пересвідчився, що це золото.
Пригадавши слова індіанця, дон Естебан оглянув грот. В одному його кутку щось блищало, наче вертикально застиглий нерухомий пломінь. Дон Естебан підійшов ближче, то була кришталева брила, відшліфована водою. Над нею в скелі зяяв отвір, крізь який світилося небо. Формою брила нагадувала величезну, вбиту у ґрунт домовину. Заглянувши досередини, дон Естебан спершу розгледів у глибині брили лиш міріади рухливих вогників, химерне вирування срібла. Потім йому здалося, що навкруги все потемніло, і він помітив великі шматки березової кори, які розтулялися. Коли й вони щезли, дон Естебан відчув, ніби хтось дивиться на нього із самої середини крижаної брили.
То було мідне обличчя, пооране глибокими зморшками, а очі вузькі, немов лезо ножа. Що довше дон Естебан удивлявся в нього, то помітнішим ставав на бронзовім обличчі лютий посміх. Дон Естебан з- прокльоном ударив об брилу стилетом, але вістря безсило ковзнуло, не полишивши на брилі й сліду. Проте мідне обличчя, викривлене лиховісним посміхом, зникло. Дон Естебан не розповів Гільєльмо про те, ЩО побачив, бо в того, здавалося, починалася лихоманка.
Вони ввійшли до грота. Грот розгалужувався кількома коридорами, іспанці обрали найширший і, запаливши смолоскипи, які мали при собі, рушили вглиб. В одному місці коридоре чорною пащею відкрився бічний хід. Звідти бурхало розпеченим повітрям. Іспанцям довелося бігцем проминути те місце. Далі коридор звужувався: якийсь проміжок навіть мусили проповзти рачки.
Нараз просвіт збільшився. Вони підвелись навколішки. Останній смолоскип догоряв, і тут вони відчули, що під ногами в них щось рипить. У мерехтливому світлі іспанці побачили, що стоять на купі золотих брил. Але й це ще було не все. Побачивши Вуста й Око Мазумака, вони прагнули роздивитись і його Утробу. По якомусь часі дон Естебан пошепки сказав товаришеві, ніби щось бачить. Гільєльмо марно виглядав у нього з-за плеча.
— Що ти там бачиш? — спитав він в Естебана.
Догоряючий смолоскип уже обпікав Естебанові пальці. Видиво з’явилося раптово: стіни наче розійшлись, навколо запанував непроглядний морок, з якого смолоскип видобував червонясті обриси грота. Пльєльмо бачив, як товариш рушив уперед, а полум’я смолоскипа в його руці хитається, відкидаючи назад гігантські тіні.
Враз із глибини грота виринуло величезне обличчя з опущеними додолу очима. Воно висіло в повітрі. Дон Естебан закричав. То був розпачливий крик, але Гільєльмо добре почув кожне слово. Його товариш кликав на допомогу Ісуса і його Матір. А люди, як Естебан, могли проказати такі слова, лише зазирнувши у вічі смерті. Коли розлігся крик, Гільєльмо затулив обличчя руками. Потім почувся гуркіт, спалахнуло полум’я, й Гільєльмо знепритомнів…
Відкинувшись у кріслі, Мондіан Вантенеда мовчки дивився кудись удалину, повз тих, що сиділи навколо нього, темний на тлі вікна, за яким у спадаючих сутінках видніли фіолетові зубці гір.
— У верхній течії Арагуеріти мисливці, що полювали на оленів-рогачів, виловили тіло білого чоловіка, прив’язаного до надутої повітрям бізонячої шкури. Спина його була розрубана, а ребра виламані назад у формі крил. Боячись солдатів Кортеса, індіанці хотіли спалити труп, однак у їхньому селищі саме перебувала кінна естафета Понтерона, на прізвисько Одноокий. Труп завезли •у табір і там пізнали дона Гільєльмо. А дон Естебан пропав безвісти.