- Учора менi зателефонувала одна подруга i сказала, що бачила тебе з жiнкою.
- Коли?
- Бiльше того, - продовжувала вона, намагаючись бути серйозною (це було не легко!). - Я поспiшила до кав'ярнi, де ви сидiли, i сама все бачила! Ви цiлувались!!!
- Маячня… - процидiв вiн крiзь зуби i задзеленчав тарiлками.
Збиралися вечеряти.
Неля стояла бiля плити, помiшуючи щось у каструлi.
Якби вiн зараз мiг зазирнути в її обличчя або придивився до трохи зiгнутої спини, яка ледь вловимо здригалася, вiн би зрозумiв, що Неля жартує.
Жартувала вона не часто i не вмiла цього робити, але сьогоднi їй було весело. Зауваження чоловiка спонукало її продовжити:
- Нi, любий, не маячня! Аж нiяк не маячня! Ага, почервонiв!
Почервонiв!!! Вона застрибала i заплескала в долонi, мов дiвчинка, i цей веселий вигук нарештi дав їй можливiсть як слiд розсмiятися.
Вадим дiйсно почервонiв, вiн намагався вiдкрити щiльну кришку на слоїку з помiдорами, прикладаючи до цього неабиякi зусилля.
Вiн хотiв їсти, спати, вiдключитися.
Не думати.
Їсти.
Спати.
Вiн сердито засопiв, i лише втома заважала йому огризнутися.
Це мовчання i сопiння ще бiльше заохотило дружину.
Як це часто буває з жiнками вередливими i неврiвноваженими, вона раптом чiтко уявила щойно намальовану картину й… образилась по-справжньому. На це дзеленчання. На сопiння. На небажання пiдтримати її гру. Нудьга дня, що вилилась у невинний жарт, прорвалася бурхливим потоком слiв:
- Маєш для усiх час, крiм мене! Зараз поїси i спати, а завтра знову поїдеш у вiдрядження! Тiльки завдяки твоїм шкарпеткам, якi ти мiсяцями не знiмаєш з мотузки у ваннiй, я згадую, що в мене є чоловiк! - Неля гнiвно нарiзала салат, тоненька зелена смужка огiрка впала на пiдлогу. - Але з мене годi! Годi! Знайшов собi якусь… Кажи, хто вона, га? Я її бачила - така фiфа в люрексi…
Останнє слово здалося їй кумедним, i Неля знову вiдвернулася до плити, давлячись смiхом. Роздратування згасло, як i виникло. Вона уявила, як чоловiк сидить над тазом з мильною пiною i понуро пере свої шкарпетки.
Це розчулило її.
Вона обернулась i наткнулась на його розгублений погляд. Це здивувало Нелю, i вона вирiшила продовжити наступ.
- Ну? То хто вона? Та кажи вже! Я сама вас бачила… - Неля на мить замислилась (коли жiнка веде подiбну гру, її логiка стає залiзобетонною). - Це було в суботу. Увечерi… Ти ще сказав, що йдеш на футбол… Висока така… фарбована… Ну?
- Я був на футболi, - тихо сказав Вадим.
Якби вiн розсмiявся, назвав її дурненькою або покрутив пальцем бiля скронi, Неля розреготалася б i кинулась йому на шию з вигуком: «Купився! Купився!!»
Але чоловiк вимовив слова тихо i твердо. I це їй не сподобалось.
- Ти не був на футболi! - святкуючи перемогу, сказала вона. - Футбол закiнчився о десятiй. А коли я повернулася вiд подруги, на годиннику була восьма, i ти вже був удома.
- Ну то й що? Я пiшов ранiше. Нашi програвали…
- Брешеш! Брешеш! - зааплодувала Неля, говорячи навмання, аби подражнити його. - Я точно пам'ятаю: нашi виграли!
- Я… - почав вiн.
- Ну? - весело пiдбадьорила Неля.
Вадим вiдклав виделку з нанизаною сосискою.
- Так. Я не був на стадiонi.
- Тобто?… - розгубилася Неля.
- Я не був на стадiонi, - повторив вiн, вдивляючись, як лопається соковита сосиска. - Так, я був з iншою жiнкою. Я кохаю її. Тiльки не знав, як тобi про це сказати…