— О! Вас цікавлять окуляри! — вигукнула двірничка. Ми з Ромкою перезирнулися, — авжеж, схоже, що це вона.
— Маргарито Степанівно, це ж ви?! — спитав Ромка, пильно вдивляючись у неї.
І раптом двірничка войовничо змахнула мітлою і заспівала:
— Двірничка я! Двірничка я! Двірничка!
Ядвіга Станіславівна Ягодська!
Ядвіга я! Скорочено — Яга!
Ніс гачкуватий, костяна нога...
Сусіди кажуть: я — Баба Яга!
Вдень мітлою підмітаю,
А вночі на ній літаю...
Неправда це! Неправда це! Ага!
Не Баба я, не Баба я Яга!
Двірничка я! Двірничка я! Двірничка!
Ну, може, трохи-трохи чарівничка
Ядвіга Станіславівна Ягодська!..
— Маргарито Степанівно, ну це ж ви! — вигукнув Ромка.
— Ви ж і тоді співали! — підхопив я. — Ви дуже переконливо зіграли роль Ядвіги Станіславівни.
— Ох, не дратуйте мене! — розсердилася Ядвіга Станіславівна. — Ніяка я не артистка! І не подякувати ви прийшли за шоколадки, а по чарівні окуляри прийшли!.. Як скажете правду, може, я вам допоможу.
Ми з Ромкою знову перезирнулися, — може, й справді, у цьому дворі живе не одна, а дві чарівниці...
— Ну... ну, правда, — зітхнув Ромка.
— А як ви можете нам допомогти? — спитав я.
— Чарівні окуляри подарую! Кожному!
У мене аж дух перехопило:
— Серйозно?!
— Я ж сказала — чарівничка я! Ходімте!
— Куди? — прохопився Ромка.
— Не закудикуй!
І двірничка-чарівничка повела нас у підвал, трохи схожий на підвал нашого будинку. Тільки там не було комірчин для мешканців. Вона завела нас у якусь невелику кімнату, зовсім порожню — тільки в кутку стояли відро і швабра. Двірничка нахилилася, дістала з відра дві пари окулярів і простягнула нам:
— Будь ласка!
— А чого вони темні? — здивовано спитав Ромка.
— А хто сказав, що чарівні окуляри мусять бути світлими? — здвигнула плечима Ядвіга Станіславівна.
— Ну... раніше ж були світлими, — сказав я.
— То було раніше, а це тепер!.. Або беріть, або йдіть звідси! — сердито мовила двірничка.
Ми взяли окуляри і надягли. І враз перед очима стало темно, як у горобину ніч.
— Їжачку! Ти щось бачиш? — спитав Ромка.
— Нічогісінько! А ти? — спитав я.
— І я! Абсолютно! — сказав Ромка.
— Ото, щоб не були такими розумними! — почувся голос Ядвіги Станіславівни. — Посидьте у темряві й подумайте над своєю поведінкою! Гуд бай! Ха-ха-ха!
Сміх двірнички-чарівнички почав віддалятися і вщух — видно, вона пішла з підвалу.
Я спробував зняти чорні окуляри, але вони наче приросли до перенісся й до вух.
— Ой, їжачку! Я не можу зняти окуляри! — вигукнув Ромка.
— І я! — сказав я. — Давай навпомацки вибиратися з підвалу!
— Давай! — сказав Ромка. І через якусь хвилину мовив:
— Слухай, я не можу намацати дверей!
— І я!
— Давай мацати стіни — я ліворуч, ти праворуч! — сказав Ромка.
Ми розійшлися, мацаючи стіни. І незабаром зіштовхнулися...
— Тю! — сказав я. — Де ж двері?! Дверей нема! Куди вони поділися?!
— Цить! — раптом тихо сказав Ромка. — Я чую за стіною якісь голоси!