100.
До Гайдука, який разом з Невінчаним і Палієм-батьком у синьому «Форді-Скорпіоні» наближався до Вінниці, додзвонився майор медичної служби Бойко з київського військового госпіталю. Чути його було погано — можливо, перешкоджали дощ і сніг, що тримали Україну в тривалій облозі, можливо, служби електронної розвідки і захисту Орди почали більш жорстко контролювати розмови, що велись через розвідувальний супутник ВІРУ.
Ігоре Петровичу! — почув Гайдук голос Бойка крізь тріск і гудіння, — ви пам'ятаєте хворого, який лежить у нас в гематології?
Гайдук згадав худе обличчя російського контр-адмірала Феоктистова, якого він забрав з острова Евіа й поклав до госпиталю. У контр-адмірала знайшлася дальня родичка в Києві, яка погодилась доглядати хворого, приносити до відділення овочі й фрукти. Феоктистову навіть стало краще.
— Що з ним?
Невінчаний, об'їжджаючи заповнені каламутною водою дірки на дорозі, навіть не матюкався, щоб не перешкоджати розмові Гайдука.
— Дуже погано, Ігоре Петровичу, — пробився голос майора Бойка. — Сьогодні вранці прийшли до нас яничари, хотіли забрати контр-адмірала. Ми ледве відстояли, сказали, що ось-ось помре... Але вони увечері прийдуть іще, і, якщо він не помре...
— Ви по суті можете? Ви баба Дуня чи офіцер? — почав закипати Гайдук.
— Яка баба Дуня? — не зрозумів майор.
— Fuck you, — тихо лайнувся Гайдук. — Доповідайте.
— Феоктистов півгодини тому дав наказ на пуск.
Тут прийшла черга Гайдука не розуміти.
— Який пуск?
— Ви генерал чи баба Дуня в погонах? — роздратовано сказав майор. — Пуск — це, згідно з бойовим статутом, «дія, спрямована на запуск ракети».
— Звідки знаєте ?
— Сам чув, як він давав команду. Спочатку не зрозумів — якісь цифри, мабуть, координати, шифри, дальність, чорт зна що, а потім сказав: віддаю наказ на пуск. Я коли зрозумів, спробував забрати геджет, але він синій став, бідний, мені його жаль стало... А якщо він на госпіталь навів ракети? Тобто, на Київ? Як мене чуєте?
— Зупиніться, — наказав Гайдук.
Невінчаний і Палій перезирнулися. Невінчаний підрулив праворуч, потихеньку, щоб не перекинутися в кюветі, під'їхав до узлісся. Гайдук вийшов під холодний дощ, струсив з невисокої ялинки воду і сніг. Чомусь згадав, як з Боже
ною під'їжджали до мокрих осик на околиці Києва, неподалік від окружного шосе. Наче сто років тому це було.
Знехотя, бо мокро і холодно, з електромобіля вийшли Невінчаний і Палій, не розуміючи, що сталося з Гайдуком.
— Вимкніть двигун, відімкніть акумулятори, заблокуйте всю електроніку. Всі геджети загорнути в плащ-накидки і закопати. Виконуйте, — наказав Гайдук так, що його супутникам стало не по собі.
— Так холодно ж, Ігоре Петровичу, земля мокра, — спробував відкосити від наказу Невінчаний.
— Зараз стане тепло.
Дощ раптом ущух, і небо відкрилося в усьому своєму серпневому блакитному безсмерті. Розвідники піднесли голови до неба, наче вперше побачили його таємничу глибину. Вгорі вони помітили якісь дивні рівні білі лінії, що перекреслювали небесне склепіння із заходу на схід. Сонце над Вінницею вже хилилося до заходу, коли далеко на сході над горизонтом народилося друге — більш молоде, енергійне сонце, перенаситивши світлом Євразію, наче день, не скінчившись, почався знову. Потім світло згасло, залишивши по собі зелене сяєво, яке заполонило собою все небо, все довкілля, викликавши ефект люмінесценції. І офіцери ВІРУ, і електромобіль «Форд-Скорпіон», і невисокі ялинки на узліссі, і порепане, розбите шосе, і телеграфні стовпи з проводами — все сріблясто засвітилося під зеленим небом, наче Творцю набридла агресивна різноколірність світу, й Він, як вправний художник, пройшовся фарбою одного, сіро-сріблястого кольору по старій картині, де колись були сині, червоні, зелені, білі барви. Вони згасли, немов би Бог накрив ідилічний пейзаж спеціальною плащ-накидкою, непроникною для радіохвиль.