— Не треба, — твердо сказала Ганнуся. — Я сама… Прийду о третій, Михайле Кузьмовичу. До Володимира. Дякую вам за все, за все…
Колеса заляскали, зацокотіли на стрілках, наближався київський вокзал, люди зашуміли, поспішали до дверей. В купе зазирнув академік Береговий, побачив Ганнусю, цмокнув пухкими губами, підморгнув Михайлові.
— Дома нарешті. В гостях добре, а дома краще. Правда, Мишо? А я й не знав, що в твоєму купе така королівна їде! М-да, справжня Марічка з пісні. Якби я був парубком, то…
Що «то», академік не доказав, його штовхнули в спину. Ганнуся мило усміхнулася йому, подала руку Сагайдаку.
— До побачення, Михайле Кузьмовичу…
— До зустрічі, Ганнусю…
Сагайдак телеграми не давав, його ніхто не зустрічав. Він доїхав на таксі до площі Богдана, розплатився з водієм, піднявся до своєї квартири. Поставив чемодан біля вішалки, постояв на порозі. Поліровані меблі, серванти, порцеляна, блискучий паркет. Вкрадливо цокають великі дзиґарі. Чому він прийшов сюди? Це його дім? Хто сказав? Війнуло чужим духом, незатишною привиділась кімната, холодною і неприємною.
Він пройшов до кабінету. Зупинився біля столу. Розкрита папка, на першій сторінці напис: «Походження Всесвіту в світлі релятивізму». Його дисертація. Незабаром захист. Звання доктора, вечірка, висока зарплатня, підвищення по службі. «По службі, — в думці повторив Сагайдак. — Яке слизьке слово». А хто допоможе піднятися в дусі? Де та дисертація?
Випливла в уяві Ганнуся. На серці полегшало. Сірі очі дивилися насторожено й тривожно. Сутінки, неясність, надія. Що це з ним? Чим закінчиться?
Він одійшов від стола, підняв трубку телефону. Викликав обсерваторію. Обізвався Сашко. Привітавшись, він радісно горлав:
— Скучили за вами! Скучили, кажу. Всі питають — коли та коли приїде? Вже й дядько Яків питав. Садівник. То як — договорились до чогось у Празі?
— Потім, Сашко, потім. Слів було багато…
— Великих слів велика сила, як писав Тарас, — кричав Сашко. — А більш нічого?
— Скажу при зустрічі. Передай шефу, що не прийду ще днів три. Дисертацію піджену, справи деякі…
— Єсть, передам. Чекаємо. Новини є цікаві… З Юпітера. Бувайте…
Михайло поклав трубку, ліг на дивані, дивився в стелю. Дивувався сам собі. Байдужими стали йому відкриття, дисертація, робота, ідеї. Ось — увійшли в душу сірі очі, заслонили Всесвіт. Що це? Звідки їхня сила? Не тваринний же інстинкт заграв у нього? Не примітивні почуття? А втім — хто знає? І чому — примітивні? Може, це найголовніше в житті. Може, заради цього існує ціла Світобудова, щоб на її дорогах могли зустрітися розпорошені душі. Недарма ж писав Платон про розділені серця? І Рішідева — з якою любов’ю він оповідав про кохану дружину. А Гаррі?..
Ляснули двері. В коридорі почулися дріботливі кроки. Михайло звівся з дивана. Радісно зойкнула Ніна, кинула на підлогу сумку, метнулася до чоловіка. Повисла на плечах, припала мокрими губами до його вуст. Одхилилася, сяяла прозорими емалевими очицями, раділа.
— Михасику! Нарешті. Заждалися тебе. Ну як? Ну що?
— Тільки що повернувся…
— Чому не телеграфував? Я б зустріла. Ти їсти хочеш? Зараз розігрію…
— Не дуже, — слабо протестував Михайло.
— Кажи мені, — метушилася дружина на кухні, зав’язуючи фартух на поясі. — Одна секунда. Котлети курячі, картопелька. Свіженькі помідори…
Михайло згадав Ганнусю. Йому стало недобре. Брехня, брехня. Тепер треба уникати дивитися в очі, змовчувати, фальшивити. Як це негарно, як огидно.
— Щось привіз мені? — допитувалася Ніна, перевертаючи котлети на сковороді. — Там же, мабуть, багато цікавих речей?..
— Я не ходив по магазинах, — знизав плечима Михайло. — Сувеніри з чеського скла. Для Андрійка…
— Того добра й у нас можна знайти, — невдоволено надула губи Ніна. — Ти б щось з жіночого туалету. Чехи вміють робити…
— Вибач, — сухувато сказав Михайло. — Не подумав…
— Ти ніколи про мене не думаєш. Ну, ну, не дмися. Забудемо. Сама собі куплю. Ось, будь ласка, сідай до столу. Випий вина. «Закарпатська троянда». Прекрасний букет…
Знову в уяві Михайла випливло обличчя Ганнусі. «Закарпатська троянда». Справді, квітка. Як разюче вона провела водорозділ між фальшивим і справжнім. Тепер вже неможливо жити по-старому. Неможливо грати і прикидатись.
Він недбало копирсався виделкою в котлеті, а Ніна сиділа навпроти, невгамовно говорила:
— Ти дуже змінився. Ніби схуд. І якийсь похмурий…
— Голова болить…
— Від зміни місця. Це буває. Не забувай, що через кілька днів твоя дисертація. Треба класно підготуватися. Я вже організовую вечерю…
— Яку вечерю? — здивувався Сагайдак.
— А після захисту. Запросиш душ сто. Бенкет на весь Київ.
— Ще невідомо, чи схвалять…
— Не турбуйся. То — моя справа. Все буде гладко. Зате потім — я з тебе не злізу. Наступного року у нас має бути машина і дача…
— Ну знаєш… ти мені голову прогризла з тією машиною…
— Нічого, нічого, ціла твоя голова. А у нашому інституті велике відкриття…
— Що там за відкриття?
— Дивні біологічні структури під мікроскопом. Ти розумієш — вода, певні розчини, слабкий електричний струм. Виникають структури, схожі на протистів, діляться, поглинають один одного. Схоже, що підходимо до утворення штучного життя…
— Ну й що?
— Як то — ну й що? — вражено перепитала Ніна. — Що це з тобою? Тут таке епохальне відкриття…
— Багато їх було, «епохальних», — байдуже сказав Михайло, випиваючи компот. — А який толк?
— А якого толку треба? — розсердилася жінка. — Можна буде ліпити біологічні кібернетичні системи. Так говорить керівник роботи професор Авдюшко. Може, тут ниточка до безсмертя…
— Безсмертя, — покрутив головою Михайло. — Наче папуги, повторюємо ці слова, не задумуємось, що за ним. Безсмертя чого? Уяви собі, що ти безконечно крутишся на кухні, вариш борщ, бігаєш в інститут, мрієш про машину, а як придбаєш — тоді про щось інше! Це ж збожеволіти можна, захочеться померти!
— Не збагну, яка муха тебе вкусила, — образилася Ніна, забираючи миски зі столу. — Вже й безсмертя тебе не влаштовує. Чого ж тоді ти бажаєш?
— Тиші, — сказав Михайло сумно. — Тиші й мовчання. Знаєш, інколи тиша мудріша від базікання. Ми втомилися від слів. Я їх чув у Празі досить. І вдома — теж…
— Тоді давай посідаємо поряд, дивитимемось одне одному в очі, мовчатимемо. Страшенно цікаво…