118030.fb2
— Ти оце, Марино, сказала — царство небесне! А де воно, те царство? Пусте слово, еге ж!
— Так примовляли діди, батьки, — чемно відповіла кума Марина, обтираючи краєчком хустки губи. — Так і нам заповіли. А воно таки і є. Кудись же дівається душа людська після смерті?
— Яка там душа? — зареготався Клим. — Пара, дим. Ху — і нема. Що таке людина? Все’дно, як кабан. Зарізали, здох, нема. Так і ми. Спустив дух, упав, закопали. Черви з’їдять. Оце тільки й нашого — четвертина на столі, горілка в ній. Ото наша душа. Ха-ха-ха! Пий, гуляй — тільки й нашого. Як ти гадаєш, Михайле! Правда ж? Ти учений чоловік, скажи!
Присутні гості обурилися, напали на Клима, жінки почали його соромити.
— Як це так — людину із свинею порівнювати? — сплеснула руками кума Марина. — Де ж таки — то звір, а то божа душа!
— Однаково, — захоплено ревів Клим, наливаючи нову чарку. — Розріж кабана, точно все, як в людини: кишки, серце, печінка!
— Тоді сиди в сажку, — сердито сказала жінка Клима, смикаючи його за рукав. — Раз однаково, що свиня, що людина, — лізь у свинюшник і хрюкай!
Гості зареготалися. А Клим, перехиливши ще чарку, теж гиготів разом з ними.
— А я не проти, га-га-га! Аби мені їсти носили. Носитимеш, га? Пійла якогось, дерті замішаєш. А то в колгосп ходити, трудодні ви-виробляти! Надокучає. Готовий лежати в сажку, жінко! Га-га-га!
— Так з тебе толку нема! Ні на сало, ні на чоботи!
Родичі іржали від захоплення, а Михайлові було невесело. Чимось нагадував Клим Лігосова, він ніби був його погіршеним виданням, кривою копією. Невже така жорстока, гола правда? Фізіологічний апарат, машина, що поглинає їжу, сито гикає від задоволення, спить і потім вмирає від старості або нещасного випадку? Чому ж тоді така розмаїтість? З одного боку, психіка, яка дорівнює шимпанзе, а з іншого — невимовно тонка духовна квітка, яка розквітла на тому ж самому людському древі. Страшна, проклята загадка!
Випита горілка, міцна й пекуча, вдарила в мозок, моторошно-солодкою хвилею прокотилася до ніг. Повернулася назад. Гойднулася лампа, обличчя гостей. Клим, тикаючи пальцем через стіл у груди Михайлові, репетував, бризкав слиною.
— Ні, ти скажи… скажи! Прав я чи ні! Прав чи ні?
— Неправда, є душа в людини, — твердо сказав Михайло. — Яка це людина — без душі? Бездушними звуть дуже поганих людей, злих…
— Слово!.. Слово!.. Ти до діла скажи, до діла! Я сам читав брошуру, сам читав… Чорним по білому написано — нема душі… Га? А «душа» — то слово… Еге, ти мене не спіймаєш! Га-га-га!
— Ніщо не пропадає, — сказав Михайло. — Все передається далі й далі. Добро і зло, наука, знання. Так і ми залишимося в ділах наших, в дітях…
— Еге, таке ми чули! Так то ж не душа!..
— Душа, — вперто заперечив Михайло. — А все інше щезає. Живе тільки пісня, казка, знання…
— Де воно в чорта живе! — гукнув Клим. — Колись он які були козаки! Самому луциперу в очі плювали, татарві та ляхам страху наганяли, а їхні діти — самогон дудлять та всякі, як їх — твісти викобенюють! Га-га-га! От тобі й живе!..
— Правду каже Михайло, в пісні народна душа, — розчулено озвався дядько Харко. — Заспіваймо нашої, старовинної. Мокрино, починай, а ми — підтягнемо…
Мати одкашлялась, тихесенько, проникливо заспівала, тримаючись рукою за щоку:
— Повій, вітре буйнесенький,
Та з глибокого яру…
Посмутніли обличчя гостей, схилилися додолу голови.
Туга стисла серце Михайла безжалісною рукою. Покотилися сльози з очей. Життя моє, Ганнусю, чому так рано пішла від мене? Навіщо покинула серед пустки, під порожнім небом?..
Він налив собі велику склянку перваку, винив, аж забило дух. Мати смикнула за сорочку, благально прошепотіла:
— Не треба, синочку… Синочку, не треба…
— Хай п’є, Мокрино! — Басом заревів Кпим, бликаючи налитими кров’ю очицями. — Тільки й нашого! Хай п’є! Учений чи товчений — га-га-га! — всі люблять горілку… бо вона, голубонька, гріє душу… чи то пак, нема душі! Заплутався я, ну та біс з ним! Наливай і мені. Та горілку жінкам не давай, хай їм… ик!.. наливка! Пісню, кумонько!. Пісню!
Кума Марина охоче поклала ложку і почала виводити високим дзвінким голосом:
Перед очима Михайла пливли розмаїті кола, але він ще тримався річища свідомості, намагався піймати думку пісні. Віками, десятками віків плине сумна скарга лицарів… Шукачів… Де вона — доля? Де знайти її? Чи є вона? А може, лиш міраж, насмішка над бідними ляльками, створеними для гри примхливою природою?
А чоловічі баси гнівно скаржилися, дорікали покійним матерям і пращурам:
Сусіда Клим з дзенькотом поставив склянку на стіл, безтурботно підхопив драматичну мелодію:
«Так, так, — дзенькнуло в затьмареній свідомості Михайла. — Об піл головою. Щоб нікому не дошкуляти, щоб нікого не мучити. І одразу все стане на своє місце. Тиша. Барвінок виросте на горбку. Співатимуть пташки. Ха-ха. Сентименти. А все ж таки… гарно… І природу можна обдурити… обвести навколо пальця… Ха-ха-ха…»
Михайло підвівся, вийшов з-за столу. Гості не звертали на нього уваги, співали іншої пісні. Тільки мати наздогнала сина в сінях, благально прошепотіла:
— Тримайся, Мишку. Не можна ж так…
— Як, мамо?
— Я ж бачу. Ти сам не свій. Вона тебе зурочила. Ще зі світу згубить…
— Хай згубить, мамо. Що мені до того?..
— У тебе син є, Мишку… Та й сам ти не старий…
— Мамо… ти мудра в мене… ти найрідніша моя… — Михайло важко впав на лавочку, притягнув до себе матір. — Але що я подію з собою? Нецікаво мені без неї… Для себе? Нащо мені для себе? Син? Він ближче до матері. Не пропаде… Ви — вже самі добудете…
— Що ти таке мовиш, синочку? — лякалася мати. — Наче, не дай бог, надумав щось погане…
— Та пі… ще не надумав… Може, надумаю…
— Одведи й заступи, — перехрестилася мати. — Навіть не думай, викинь таку думку з голови. Як любив її, то не можеш накласти руки на себе. Яка ж то любов, коли вона веде до згуби страшної?
— А знаєш… ти правду сказала. Гарно сказала, мамо… Любов для життя… А яке життя… коли її нема? Страшно й дивно…
— Глянь на небо, синочку… Глянь, які зорі… Аж серце мре…
Михайло звів очі вгору. Мерехтливе вогнище далеких світів увійшло в душу, мов цілющий бальзам. Безладні мислі розпорошилися, примовкли, неспівмірні й нікчемні перед величчю неба. Мати з сином сиділи мовчки, прислухалися до вселенської тиші, а в те тривожне мовчання вривалися запальні голоси:
— Ні, ти скажи мені, скажи, не викручуйся… де він — Бог? Понавигадували, начіпляли… а де він? Хто його бачив?
— Людина — бог, — глухо відказав коваль. — Все в ній. І світло, і ніч. А що — неправду кажу? Людина й мурує, і руйнує. Ти мені не заперечуй, Климе. Ти любиш базікати багато. Не кип’ятись, а слухай. Я оцими руками гори залізяччя перекував. Скільки косарок та комбайнів чи плугів од мене пішло на поля…
— Так ти хто — бог? — хрипко засміявся Клим. — Творець?