І. РОЗРИВ
Було це тоді, коли щойно починався той величний процес у нашій країні, що тягнеться й досі та нині, на мою думку, наближається до свого неминучого грізного кінця.
Його перші, криваві дні так глибоко струснули громадську свідомість, що на швидкий і радісний кінець боротьби вичікували геть чисто всі; скрізь панувало враження, що все лихо вже минулося, що старе ніколи не вернеться. Нікому й на думку не спадало, до якої міри цупкі ще кощаві руки мерця, що давив, - та й досі ще давить, - живого в своїх корчах-обіймах.
Бойовий запал як повідь опановував маси. Душі людей безоглядно линули назустріч майбутньому: сучасне розпливалося в рожевому тумані, минуле гинуло в далечині, зникаючи з очей. Всі людські відносини стали такі хисткі й тонкі, як до того часу ще не бували ніколи.
В ці дні й трапилася мені пригода, що перекинула догори все моє життя і вихопила мене з виру народної боротьби.
Хоч мені й було лише двадцять сім років, а я був одним зі “старих” робітників партії. Праці моєї було вже шість років, з перервою лише на рік ув’язнення. Я перше, ніж хто інший, відчув наближення бурі і зустрів її спокійніше за кого-будь. Працювати тепер доводилося значно більше, а проте я не кидав ні своїх наукових дослідів, - мене особливо цікавило питання про будову матерії, - ні літератури: я співробітничав у дитячих журналах і це давало мені заробіток на життя. Одночасно, - я був закоханий... чи може мені здавалося, що я був закоханий.
У партії звали її Ганною Миколаївною.
Вона належала до іншої, до більш поміркованої течії нашої партії. Це я поясняв собі лагідністю її вдачі та загальною плутаниною політичних стосунків у нашій країні; попри те, що вона була старшою за мене, я дивився на неї, як на людину ще не зовсім викінчену; але тут я помилявся.
Ледве ми зійшлися, так незабаром різниця наших натур почала виявлятися чим далі, то виразніше та болючіше для нас обох. Поволі вона прибрала форм глибокої ідейної незгоди, як у розумінні наших стосунків до революційної праці, так і в поглядах на природу нашого власного співжиття.
Вона йшла до революції під прапором обов’язку й жертви, я ж - під прапором своєї вільної охоти. Вона тулилася до великого пролетарського руху як моралістка, шукаючи собі втіхи в його вищій справедливості, я ж - як амораліст, що безпосередньо кохається собі в житті, бажає йому найвищого розвитку, а тому й вступає до тої його течії, котра й є природною ходою історії до цього розвитку. Для Ганни Миколаївни пролетарська етика була святістю сама з себе; я ж уважав її лише за корінне пристосування, хоч і потрібне робітничому класові в його боротьбі, але ж біжуче, часове, - як і сама ця боротьба вкупі з ладом, що її викликає. На думку Ганни Миколаївни, в соціалістичному суспільстві можна було передбачати лише перетворення класової пролетарської моралі в мораль загальнолюдську; я ж був перекопаний, що пролетаріат вже й нині йде до нищення будь-якої моралі взагалі, і що соціальне почуття, котре з людей за спільною працею, радощами й болями витворює товаришів, зможе цілком вільно розвинутись лише тоді, коли скине з себе фетишистичну облуду моралі. З цих незгод, за оцінкою політичних і соціальних фактів, випливали суперечки, котрі ніяк і нічим помирити не було нам сили.
Ще гостріше не погодилися ми в поглядах на наші власні стосунки. Вона вважала, що любов зобов’язує - до уступок, до жертв, найперше ж - до вірності, поки шлюб тягнеться. Звичайно, я й не думав іще там на когось позирати, але ж не міг і визнати обов’язку вірності, саме як обов’язку. Я навіть принципово гадав, що багатошлюбність стоїть вище за одношлюбність, бо здатна вона дати людям більше багатство в особистому житті і більшу розмаїтість комбінацій у сфері спадковості. На мій погляд, лише суперечності буржуазного ладу являються причиною, що багатошлюбність за наших часів або не можна перевести в життя, або ж є вона лише привілеєм експлуататорів і паразитів, котрі все бруднять своєю загнилою психологією: иайбутнє і тут проведе свої глибокі реформи.
Такі погляди Ганну Миколаївну гостро обурювали: вона добачала в них лише спробу обгорнути пожадливе відношення до життя в ідейні форми.
І однак, мені й на думку не спадало передбачати можливість розриву, коли ось до нашого життя вплутався вплив зокола і прискорив події.
Близько того часу до столиці прибула молода людина, що мала незвичне в наших колах конспіративне ім’я - Менні. З привезених Менні з півдня деяких доручень і повідомлень видно було, що в товаришів користується він повним довір’ям. Упоравшись зі своїми справами, він ще на деякий час ухвалив залишитися в столиці і став чогось учащати до нас. виявляючи одверте бажання зі мною заприятелюватися.
Це була людина різнобічної оригінальності, починаючи вже із зовнішності. Очі йому було так замасковано темними окулярами, що я навіть не знав, якого вони кольору: голова була трохи більша, ніж би слід їй було бути; риси обличчя були гарні, але навдивовижу нерухомі й нежиттєві і ніяк не пасували до лагідного й промовистого голосу, як і до ставної й гнучкої юнацької фігури. Мова його була рівна й пливка та завжди повна змісту. Наукову освіту мав він широку й різноманітну. Фахом же був, очевидно, інженер.
В розмові Менні завжди мав звичку зосіблені й практичні питання зводити до загального ідейного обґрунтування. Коли він навідувався до нас, то завжди виходило якось так, що суперечності вдач і поглядів у мене з дружиною одразу випиналися на очі, та ще й так чітко й яскраво, що ми з сумом помічали повну неможливість їх погодити. Менні мав світогляд, подібний до мого; інженер висловлювався завжди дуже обережно й лагідно по формі, але ж так само рішуче й глибоко по суті. Наші політичні незгоди з Ганною Миколаївною він умів так добре лучити з ґрунтовною незгодою наших світоглядів, що вони здобували вигляду психологічно неминучих, майже логічних із них висновків. Отже - никла всяка надія вплинути одному на одне, затушкувати суперечності та дійти до чого-будь спільного. Ганна Миколаївна почувала до Менні щось подібне до зненависті, сполученої зі жвавим інтересом. У мене ж він викликав і глибоку повагу і невиразне недовір’я: я почував, що він простує до якоїсь мети, а до якої саме, - того вже зрозуміти я не міг.
Одного січневого дня - це було якраз у кінці січня - керівні групи обох течій партії мали обмірковувати проект масової демонстрації з можливим закінченням її збройною сутичкою. Зайшовши до нас перед тим днем звечора, Менні зняв питання про участь у демонстрації, якщо її буде ухвалено, так само й партійних ватажків укупі з масою. Одразу ж почалися суперечки, що швидко здобули неабиякого запалу.
Ганна Миколаївна заявила, що кожен, хто подасть голос за демонстрацію, уже тим морально зобов’язується йти в перших її лавах. Я ж уважав, що це зовсім не так то вже й зобов’язує, а йти слід тому, хто там потрібен, чи хто може бути там справді корисний: тут мав я на оці сам себе, як людину з певним у цих справах досвідом. Менні зайшов іще далі, твердячи, що, з огляду на неминучість сутички з військом, на полі подій мусять бути вуличні агітатори й бойові організатори, політичним же керівникам робити там нема чого, а люди фізично слабосилі й нервові можуть навіть справі дуже пошкодити. Ганна Миколаївна просто образилася цими міркуваннями, уявивши собі, ніби вони цілять якраз на неї. Вона перервала розмову і подалася до своєї кімнати. Незабаром пішов собі й Менні.
Вранці довелося мені встати дуже рано і піти з дому, з Ганною Миколаївною не побачившись. Повернувся я вже смерком. Демонстрацію одхилив і наш комітет, та, як я довідався вже, і комітет іншої течії. Я був з того задоволений, бо знав, що до збройної сутички робітники підготовлені кепсько, і що виступ спричинився б лише до непотрібної витрати сил. Мені здавалося, що свіжа постанова хоч трохи заспокоїть роздратування Ганни Миколаївни після вчорашньої розмови... Але на столі в своїй кімнаті знайшов я від неї записку:
“Я од’їжджаю. Що краще я розумію себе й вас, то видніше мені стає, що простуємо ми різними шляхами і що обоє ми помилилися. Краще вже нам і не зустрічатися. Вибачте”.
Довго блукав я вулицями, утомлений, з почуттям порожнечі в голові та холоду в серці. Коли ж я повернувся додому, то застав у себе несподіваного гостя: біля мого столу сидів Менні, пишучи листа.
II. ЗАПРОСИНИ
- Мені треба побалакати з вами в дуже важливій, хоч може й не зовсім звичайній справі, - звернувся до мене Менні.
Мені було однаково; я сів і наладнався слухати.
- Я читав вишу книжечку про електрони й матерію, - почав він. - Я сам кілька літ працював над цим питанням і думаю, що в вашій книжечці багато правдивих думок.
Я мовчки вклонився, він же провадив далі:
- В тій праці є у вас одна особливо цікава для мене увага. Ви висловили там думку, що електрична теорія матерії, освітлюючи силу тяжіння як вивідну від електричних сил притягання й відштовхування, мусить призвести до відкриття тяжіння з негативним знаком, себто - до винаходу такого типу матерії, котрий відштовхується, а не притягується Землею, Сонцем і іншими нам відомими тілами; порівнюючи, ви вказували на діамагнітне відштовхування тіл і на відштовхування електричних течій протилежного між собою напрямку. Все це зауважили ви лише побіжно, але я гадаю, що ви надавали йому значення більше, ніж хотіли виявити.
- Ви маєте рацію, - відповів я. - Я гадаю, що лише ступивши на цей шлях, людство зуміє розв’язати питання про цілком вільний рух у повітрі, а потім і між планетами. Але, чи ця ідея правдива сама по собі, чи ні, жодної користі з неї не буде доти, доки нема докладної теорії матерії і тяжіння. Якщо інший тип матерії і є на світі, то безпосередньо знайти його нема жодної змоги: силою свого виштовхування він давно вже витіснений зі всієї Сонячної системи. а певніше - він зовсім не вступив у її склад, коли вона ще лише починала організовуватись у туманність. Отже, цей тип матерії треба ще збудувати теоретично, перш ніж синтезувати практично. Нині ж теоретичних вказівок для такої роботи нема, і завдання це, по суті, можна лише передчувати.
- А тим часом воно вже розв’язане. - заявив тут Менні.
Я здивовано позирнув на нього. Обличчя йому лишалися так само нерухоме, але в тоні голосу було щось таке, що не дозволяло полічити його за шарлатана.
“Мабуть психічно хворий”, - майнуло мені в голові.
- Я не потребую дурити вас і добре тямлю, що кажу, - відповів він, наче чув мою думку. - Вислухайте мене уважно, а потім, коли забажаєте, я дам вам і докази.
І ось що він мені оповів.
- Величне відкриття, про котре я оце вам розказую, осягнуте було силами не однієї окремої особи. Воно належить цілому науковому товариству, що існує вже здавна і довго працювало над цією справою. Товариство це досі було таємне і мені не дано права розказувати вам докладніше про його походження й історію, доки ми не порозуміємося з вами на першорядному.
В багатьох важливих питаннях науки товариство наше значно випередило весь академічний світ. Про радійні елементи та їхній розпад ми знали значно раніше, ніж Кюрі га Рамзей, а аналіз будови матерії нашим товаришам пощастило завести і далі, і глибше. На цій путі спочатку було передбачено можливість існування елементів, що відштовхуються земними тілами, а потім було виконано й синтез цієї “мінус-матерії”, як ми її коротко звемо.
Після цього вже дрібницею було розробити й пристосувати це відкриття до практичних потреб і дати відповідні конструкції літаючих апаратів, спочатку для руху в земній атмосфері, а потім і між планетами.
Всупереч спокійно впевненому тонові Менні, його оповідання видалося мені і надто чудним, і надто мало правдивим.
- І ви зуміли все це і здійснити, і зберегти в таємниці? - закинув я, перебиваючи йому мову.
- Звичайно. Ми ставилися до нашої праці, як до справи найпершої ваги. Ми гадали, що було б дуже небезпечно публікувати наші винаходи, доки на чолі більшості держав світу стоять реакційні уряди. Ви, російський революціонер, краще за кого іншого мусите нас зрозуміти. Подивіться лише, як дотепно ваша азіатська держава користується з європеїзованих засобів руху й винищування, щоб гнітити й викорінювати все, що є у вас живого й поступового. А чи набагато кращий за ваш є уряд тої напівфеодальної, напівконституційної країни, трон котрої запосів войовничий дурноляп, керований вельможними шахраями? А чого варті навіть пара міщанських республік Европи? Тим же часом ясно, що якби ці уряди про наші літаючі машини довідались, вони перш за все захопили б їх у свою монополію і зміцнили б ними владу й могутність вищих класів. Цього ми, звісно, не хочемо ніяк, чому й залишаймо монополію за собою, вичікуючи слушного часу.
- То вам і справді пощастило вже досягти інших планет? - спитався я.
- Так, двох сусідніх, Венери й Марса, не рахуючи, звичайно, мертвого Місяця. Тепер ми якраз докладно їх досліджуємо. У нас є всі потрібні засоби, але нам потрібні ще нові дужі і певні люди. Отже, з доручення від своїх товаришів, я й запрошую нас вступити до наших лав, з усіма, певна річ, правами й обов’язками, що звідси випливають.
Він спинився, вичікуючи на відповідь. Я ж не знав, що мені й думати.
- Докази! - нарешті згадав я. - Ви обіцяли дати докази.
Менні витяг з кишені пляшку з якоюсь металічною рідиною, що нагадувала живе срібло. Але - дивна річ! - ця рідина, займаючи не більш третини пляшки, лежала не на денці її, а вгорі - біля горла і в самому горлі, аж до пробки. Менні повернув пляшку денцем до гори і рідина потекла до денця, себто просто вгору. Менні випустив пляшку з рук і вона лишилася в повітрі. Цьому важко було пойняти віри, але ж не можна було його ні збити, ні заперечити.
- Пляшка ця - звичайнісіньке скло, налито ж у неї рідини, котру тіла Сонячної системи відштовхують, - пояснив Менні. - Рідини налито якраз стільки, щоб вона врівноважувала пляшку; отже, всю сукупність позбавлено ваги. Чисто так само робимо ми й свої літаючі апарати: ми виготовляємо їх зі звичайних матеріалів, лише в середині містимо резервуар, куди наливаємо потрібну кількість “матерії негативного типу”.
Після цього треба лише усій системі надати 6ажану швидкість руху. Для земних машин вживаються звичайні електричні мотори з лопатками; для міжпланетного ж руху цей спосіб, звичайно, не годиться і тут ми користуємось цілком іншим методом, про котрий я вам розкажу докладніше згодом.
Вагатися більше не доводилось.
- Які ж обмеження, окрім, звісно, обов’язковості таємниці, накладає на нових членів ваше товариство?
- Загалом беручи - майже ніяких. До особистого життя, чи громадської діяльності товаришів, коли вона не шкодить діяльності товариства в цілому, діла йому нема. Але ж одразу після вступу кожен мусить виконати якесь важливе й відповідальне доручення товариства. Таким чином, з одного боку, зміцнюється зв’язок нового члена з товариством, а з другого - вже на ділі з’ясовується рівень його здатностей і енергії.
- Значить, і мені дано буде таке доручення?
- Атож.
- Яке ж саме?
- Ви муситимете взяти участь в експедиції, що завтра великим етеронефом від’їздить на планету Марс.
- А чи ж довго триватиме ця експедиція?
- Цього вже я не скажу. Одна подорож забере цілих п’ять місяців. А можна й зовсім не повернутись.
- Та я це розумію і не про це й клопочуся. Але ж, бачите, на мені лежить революційна робота. Ви ж теж соціал-демократ, отже мусите розуміти моє вагання.
- Вибирайте самі. Ми гадаємо, що для закінчення вашої підготовки перерва в тій роботі потрібна. Доручення відкласти не можна. Відмова від нього - це відмова від усього.
Я замислився. Тепер, коли на кін боротьби виступають широкі маси, одному робітникові можна зникнути без найменшої шкоди для справи в цілому. До того ж, зникнути мав я лише на деякий час, а вернувшись до праці, я, зі своїми новими зв’язками, знанням і засобами, зможу посунути справу що краще. Я зважився.
- Коли ж мушу я від’їздити?
- Зараз, зі мною.
- А ви дасте мені дві години, щоб сповістити товаришів? Мене вже завтра ж треба замістити в районі.
- Це вже майже зроблено. Сьогодні прибув, утікши з Півдня, Андрій. Я попередив його, що ви можете виїхати, і він охоче згодився вас заступити. Чекаючи тут на вас, я написав йому на всяк випадок листа з докладними вказівками. Ми можемо завезти йому цього листа по дорозі.
Більше балакати не було про що. Я швидко знищив зайві папери, написав записку господині помешкання і почав одягатися. Менні вже був готовий.
- Ну, ходімо. З цієї хвилі я ваш бранець.
- Ви мій товариш! - відповів Менні.
III. НІЧ
Менні жив на п’ятому поверсі великого будинку, що відокремлено стримів посеред низеньких будівель одного з передмість столиці. Не зустрів нас ніхто. По кімнатах було порожньо і в яскравому світлі електричних світильників ця порожнеча видавалась особливо похмурою й неприродною. У третій кімнаті Менні спинився.
- Тут, - вказав він на двері четвертої кімнати, - держу я повітряний човник, котрим ми зараз поїдемо до великого етеронефа. Але спочатку я мушу трішечки перетворитися. В цій машкарі мені було б важко керувати човником.
Він розстібнув комір і зняв з себе вкупі з окулярами ту навдивовижу дотепно зроблену машкару, про котру я, та й усі інші, думав до цієї хвилі, що це його обличчя. Мене просто приголомшило те, що я одночасно побачив. Очі в Менні були напрочуд великі, якими ніколи в світі не бувають очі людські. Зіниці були надмірно широкі, навіть порівнюючи до величини самих очей, від чого вираз їхній був аж трохи здатний навіяти жах. Верхня частина голови була така широка, як було треба, щоб умістилися такі очі. Нижня ж, навпаки, була порівняно мала і цілковито безборода й безвуса. Все вкупі творило враження надмірної оригінальності, майже каліцтва, але не карикатури.
- Ви бачите, яке обличчя подарувала мені природа. - зауважив Менні. - Ви розумієте, що я мушу його ховати, уже хоча б для того, щоб не лякати людей, коли не згадувати про вимоги конспірації. Але вам уже доведеться призвичаюватись до моєї краси; інтереси справи вимагають, щоб ви чимало часу пробували в моєму товаристві.
Тут він прочинив двері до сусідньої кімнати і засвітив електрику. Це була простора зала. Посеред неї лежав невеличкий, досить широкий човник, збудований з металу й скла. Спереду борти його й дно були скляні зі сталевими ребрами; скло - на два сантиметри завтовшки - було, напевно, дуже міцне. Над носовими бортами, творячи гострий кут, стояли дві кришталеві дощечки, щоб розтинати повітря і укривати пасажирів від вітру в разі швидкого льоту. Машина містилася в середній частині човника, гвинт на три лопатки був ззаду. Перед човника і машину вкрито було тоненьким тентом на легеньких стальних стовпчиках, прироблених до металевих деталей скляних бортів. Все вкупі було тендітне, наче іграшка.
Менні сказав мені сісти на лавочку, загасив світло і прочинив велетенське вікно зали. Сам він сів спереду біли машини і викинув кілька мішків баласту, що лежали на дні човна. Потім він поклав руку на стерно. Човник захитався, поволі піднісся вгору і вилетів через прочинене вікно.
Я сидів як зачарований, не зважуючись ворухнутись. Свист гвинта голоснішав; холодне зимове повітря прохоплювалось під тент, приємно повіваючи мені на гаряче обличчя і безсило спиняючись перед моєю теплою одежею. Над нами переливчасто блимали тисячі зірок, внизу ж... через прозоре дно човника я бачив, як меншали чорні плями будинків та пливли в далечінь сліпучі крапки електричних ліхтарів. Низько-низько під нами сяяли кволим блакитно-білим світлом снігові поля. Спочатку не дуже, а потім усе ущипливіше завертілась мені голова; щоб спекатись цієї прикрості, я мусив закрити очі.
Дедалі свист гвинта й вітру все вищав, повітря гострішало, швидкість зростала. Незабаром вухо моє помітило тоненький, невпинний і дуже рівний сріблястий тон, - це бриніла, розтинаючи повітря, скляна стінка човника. Чудна музика опановувала свідомість, думки плутались і линули кудись геть, лишалося лише саме почуття стихійно легкого й вільного руху, що ніс далі й далі вперед, у безмежні простори.
- Чотири кілометри за хвилину, - обізвався Менні і я розкрив очі.
- Далеко ще? - запитав я.
- Їхати біля години, стоїмо на льоду одного озера.
Ми були на висоті кількох сот метрів і човник летів горизонтально, не знижуючись і не підносячись. Очі мої звикли до темряви і служили мені вже краще. Ми налітали на країну озер і гранітних скель. Ці скелі подекуди чорніли, вільні від снігу. Ліворуч позад нас лишалося снігове поле замерзлої затоки, праворуч - білі простори велетенського озера. Над цим мертвим зимовим краєвидом належало мені порвати зв’язки зі старою землею. І враз я відчув, - не вагання лише, а справжнє переконання, що це - розрив назавжди...
Через годину човник повагом спустився проміж скель у невеличкій бухті гірського озера перед темною будівлею, що стриміла посеред снігу. Ні вікон, ні дверей видно не було. Частина металічного панцира будівлі одсунулася набік, розкривши чорне устя, куди й заплив наш човник. Потім устя знову закрилося, після чого засяяла електрика, освітлюючи простору й довгу кімнату без меблів; на помості лежала купа мішків з баластом.
Менні припнув човник до спеціальних стовпчиків і прочинив одні з дверей. Ми вступили в довгий, напівосвітлений коридор. По обидва боки його були, очевидно, каюти. Менні завів мене в одну з них.
- Оце ваша. Влаштовуйтесь самі, я ж піду у машину. Побачимось завтра вранці.
Я був радий лишитися на самоті. Попри все зворушення від чудних подій цього вечору, втома помітно давала себе ночувати. Не доторкнувшись до поставленої на стіл їжі на вечерю, я загасив світло і ліг спати. Думки безглуздо плуталися в голові, переплигуючи з об’єкта на об’єкт найменш сподіваними способами. Я вперто примушував себе заснути, але з того довго нічого не виходило. Нарешті свідомість почала пригасати: перед очима зароїлися невиразні й розпливчасті образи, оточення попливло кудись геть, важкі мрії опанували мозок.
Низка снів завершилася гнітючим кошмаром. Я ніби стояв над краєм велетенського чорного провалля, на дні якого сяяли зорі: Менні непереможно тяг мене в те провалля, доводячи, що нема чого боятися сили ваги і що через кількасот літ падання ми опинимося на найближчій зорі. Я застогнав у нелюдській останній боротьбі і прокинувся.
Ніжне блакитне світло заповнювало кімнату. Сидячи біля мене на ліжку, хилився до мене... Менні? Так, він, але якийсь чудний, наче привид із себе, якийсь ніби інакший: здавалося, він наче значно поменшав, очі його не так уперто випиналися на обличчі і мав він вираз лагідний і добрий, а не холодний і невблаганний, як щойно оце на краю провалля.
- Який ви гарний... - вимовив я, поволі спостерігаючи з ним зміну.
Він осміхнувся і поклав мені на лоб руку. Рука його була невеличка й м’яка. Я знову стулив очі і з безглуздою думкою, що слід би поцілувати цю руку, спокійно й радісно заснув знову.
IV. ПОЯСНЕННЯ
Коли я прокинувся й одкрутив світло, годинник показував десяту. Одягшись, я натиснув ґудзик дзвіночка і через хвилину до кімнати вступив Менні.
- Скоро від’їжджаємо? - спитав я.
- Через годину, - відповів Менні.
- Чи не ви заходили до мене цієї ночі, чи то мені лише приснилося?
- Ні, то не був сон, але приходив не я, а наш молодий лікар - Нетті. Ви кепсько й тривожно спали, і він мусив вас присипляти блакитним світлом і впливом.
- Він ваш брат?
- Ні, - усміхнувшись, відповів Менні.
- Ви ще й досі не сказали мені, якої ви національності... А решта ваших товаришів, вони теж належать до вашого типу?
- Так. - відповів Менні.
- Значить, ви мене одурили, - гостро закинув я. - Це не наукове товариство, а щось інше!
- Атож, - спокійно відповів Менні. - Всі ми люди іншої планети, представники іншого людства. Ми - марсіани.
- Навіщо ж ви мене дурили?
- А ви б стали мене слухати, коли б я одразу сказав вам усю правду? У мене було замало часу вас переконувати, отже довелося для правдоподібності тую правду перекрутити. Без цього перехідного ступеня вашу свідомість було б порушено надто гостро. Що ж до суті, до майбутньої подорожі, то я сказав вам правду.
- Значить, чи сяк чи так, а я ваш бранець?
- Аж ніяк. Ви й нині цілком вільні. Ви маєте ще цілу годину часу на міркування. Якщо за цю годину передумаєте, ми одвеземо вас назад, а подорож відкладемо, бо самим нам вертатися немає рації.
- Навіщо ж я вам здався?
- Щоб бути живим зв’язком між нашим і земним людством, щоб придивитися до нашого ладу життя і толком розказати марсіанам про земний, щоб бути - поки ви того бажатимете - представником вашої планети у нашому світі.
- Це вже повна правда?
- Так, повнісінька, аби лише ви змогли упоратись зі своєю роллю.
- Коли так, то треба спробувати. Лишаюся з вами.
- Це ваше останнє слово? - запитав Менні.
- Так, як що й ваше останнє слово не є знову якийсь... перехідний ступінь.
- Ну, значить, їдемо, - сказав Менні, полишаючи без уваги мою шпичку. - Зараз дам останні вказівки машиністові, а потім вернуся до вас і поведу вас дивитися на відплиття етеронефа.
Він пішов, а я на самоті віддався своїм міркуванням. Власне кажучи, розмови своєї ми не закінчили. Лишалося ще одне і доволі важливе питання, але я не зважився його Менні ставити. Чи свідомо сприяв він моєму розривові з Ганною Миколаївною? Мені думалося, що свідомо. Певна річ, він бачив у ній перешкоду своїй меті. Може бути, що він і мав собі рацію. Та чи так, чи інак, - він міг лише прискорити цей розрив, він його не створював. Звичайно, вже й це було непроханим втручанням у мої особисті справи. Але ж тепер я вже був пов’язаний з Менні і однаково мусив свою проти нього ворожість за це - приглушувати. Отже, не було чого й чіплятися за минуле, краще й не розводитися над цим питанням.
До того ж, взагалі кажучи, новий поворот справи не дуже то й вразив мене: я добре виспався, а здивувати мене після всього вчорашнього було б доволі важко. Треба було лише виробити план дальшої поведінки.
Певна річ, перш за все треба було якнайшвидше й найповніше зорієнтуватися в новому оточенні. Найкраще - починати з найближчого і крок за кроком переступати до дальшого. Найближчим був етеронеф, його пасажири і початок подорожі. Марс був іще далеко: щонайменше - два місяці їзди, коли пригадати вчорашні слова Менні.
Зокола бачив я етеронеф іще вчора: це була майже сфера зі стесаним знизу сегментом, як оте знамените колумбівське яйце. Звісно, цю форму взято було тому, що вона дає найбільший обсяг для найменшої поверхні, отже - вимагає від будівничого найменше матеріалів і творить найменшу площу для остуджування. З матеріалів ішли, очевидно, здебільшого залізо та скло. Внутрішню конструкцію мусив показати й пояснити мені Менні, він же мав і познайомити мене з усіма іншими “страховиськами”, як я нишком обізвав своїх нових товаришів.
Повернувшись, Менні повів мене до решти марсіан. Усі вони скупчилися в залі з великим, на півстіни завбільшки, вікном. Після електрики сонячне світло справляло дуже приємне враження. Марсіан було чоловік з двадцять і всі вони, як мені тоді видалося, були на одне лице. Відсутність бороди, вусів, а також зморщок на обличчях затирала їм навіть різницю віку. Я несамохіть стежив очима за Менні, щоб, бува, не загубити його серед цієї чужої мені компанії. Та через деякий час я навчився вже впізнавати серед них мого нічного гостя - Нетті, що давав себе помічати своєю молодістю й жвавістю, а крім нього - широкого в плечах велетня Стерні, що просто занепокоїв мене якимсь навдивовижу холодним, майже зловісним виразом обличчя.
Російською мовою говорив зі мною, окрім Менні, лише Нетті; Стерні ж та ще троє чи четверо чоловік говорили по-французьки, інші по-англійськи; між собою ж розмовляли на якійсь цілковито новій для мене, мабуть, що на своїй рідній мові. Мова ця була голосна й гарна і, як я з задоволенням одразу ж помітив, не приховувала в собі жодних труднощів для вимови.
V. ВІДПЛИТТЯ
Хоч які цікаві були мені “страховиська”, проте найдужче увагу мою притягало наближення урочистого моменту одплиття. Я уважно приглядався до снігової поверхні під нами та до прямовисної гранітної скелі, що стриміла за нею. Я чекав, що ось раптом одірвемося ми від землі і все це швидко замигтить перед очима, віддаляючись. Але нічого подібного я не дочекався.
Од снігової поверхні почали ми відділятися без жодного звуку, повагом, ледь помітним рухом. Кілька секунд піднесення було майже непомітне.
- Прискорення - два сантиметри, - зауважив Менні.
Я зрозумів. За першу секунду ми мали пройти лише один сантиметр, за другу 3, за третю 5, за четверту 7 сантиметрів; швидкість мусила весь час зростати, невпинно змінюючись відповідно до закону арифметичної прогресії. Через хвилину ми мусили мати швидкість ходи людини, через 15 хвилин - кур’єрського потягу і т. д.
Ми рухались у згоді з законом падання тіл, але падали вгору і в 500 разів повільніше, аніж звичайні тіла поблизу землі.
Скло вікна починалося від самого помосту, створюючи з ним тупий кут, відповідно до напряму кулястої поверхні етеронефа, частиною котрої воно й було. Завдяки цьому ми, нахиляючись уперед, могли бачити й те, що було просто під нами.
Земля швидко тікала з-під нас і обрій розсовувався. Поменшали темні плями скель і селищ, береги озер малювалися як на плані. Небо що далі, то темніло і коли синя смуга незамерзлого моря простяглася по всьому обрію з заходу, - мої очі вже почали помічати більші зорі в повному світлі полуденного сонця.
Повільне обертання етеронефа навколо вертикальної осі дозволяло нам оглядати всю просторінь під нами.
Нам видавалося, що обрій підноситься вкупі з нами і земна поверхня здобуває вигляд велетенської вгнутої мисочки з рельєфними оздобами. Але контури дрібніли, рельєф спадав, весь краєвид все дужче починав нагадувати географічну мапу, гостро викреслену посередині, розпливчасту й невиразну з боків, де все затягувалося напівпрозорим блакитним туманом. А небо зовсім почорніло і безліч зірок, аж до найдрібніших, сяяли на ньому спокійно й не блимаючи, ані трішечки не боячись сліпучого сонця, проміння котрого стало пекуче аж до болю.
- Скажіть, Менні, наше прискорення в два сантиметри ми збережемо аж до кінця подорожі?
- Авжеж, - відповів він. - Лише на середині путі його напрям зміниться на негативний і швидкість тоді вже не ростиме, а падатиме, - кожної секунди знову ж на ті два сантиметри. Отже, хоч найвища швидкість, етеронефа буде біля 50 кілометрів за секунду, а середня - біля 25 кілометрів, проте в хвилю прибуття вона стане так само малою, як була і в початку руху, і ми пристанемо до Марса, не струснувшись і не вдарившись. Без цих велетенських змінних швидкостей ми не могли б дістатися ні до землі, ні до Венери, бо навіть їхні найближчі відстані - 60 і 300 мільйонів кілометрів - вашими, наприклад, потягами пощастило б проїхати лише протягом кількох століть, а не місяців, як ми оце з вами нині робимо. Що ж до способу “гарматного пострілу», про котрий я читав у ваших фантастичних романах, то це ж, звичайно, простісінький жарт, бо в згоді з законами механіки - цілком однаково, чи сидіти в момент пострілу в набої, чи зустрінути його своїм тілом зокола.
- А яким же чином здобуваєте ви собі це рівномірне гальмування і прискорення.
- Етеронеф штовхає нам сила одної у радійних матерій, котру нам щастить здобувати в великій кількості. Ми віднайшли спосіб прискорювати розпад її елементів у сотні тисяч разів: це робиться в наших моторах за допомогою досить простих електрохімічних процесів. Таким способом вилучається величезна кількість енергії. Частинки розкладених атомів розлітаються, як ви знаєте, в десятки разів швидше, аніж гарматні набої. Коли ж вони можуть вилітати з етеронефа тільки в одному напрямі, себто з каналу, що має непроникливі для них стінки, - тоді весь етеронеф простує в протилежний бік, чисто так, як це буває з рушницею чи гарматою в момент пострілу. Взявши відомий вам закон живих сил, ви без жодних труднощів зможете вирахувати, що мізерної частки міліграма цих частинок вам цілком вистарчить, щоб дати етеронефові його рівномірно прискорений рух.
Протягом нашої розмови всі марсіани повиходили. Менні запросив мене до своєї каюти полуднувати. Я пішов за ним. Каюта його тулилася просто до стіни етеронефа і мала велике кришталеве вікно. Ми повели розмову далі. Я знав, що мені доведеться зазнати нових відчуттів у зв’язку з утратою ваги свого тіла: я й запитав про це у Менні.
- Так, - сказав Менні. - хоч сонце й притягає нас, але тут впливу його не помітно. Вплив Землі так само зникне, завтра - позавтра. Лише завдяки невпинному прискоренню етеронефа ми збережемо 1/500 своєї нормальної ваги. На перший раз звикати до цього досить важко, хоч зміна відбувається дуже повільно. Легшаючи, ви втрачатимете спритність, будете робити силу не до ладу розрахованих рухів, що вестимуть вас поза вашу мету. Втіха від літання видасться вам доволі сумнівною. Не минеться вам, щоб не стукотіло серце, не паморочилася голова, щоб навіть не нудило; та Нетті допоможе вам всього того позбутися. Важко вам буде також поратися біля води та й усякої іншої рідини, котра, аби ви її ледве-ледве штовхнули, виплигуватиме вам з посуду і скрізь розкидатиметься величенними сферичними краплями Але ми добре пристосувалися до всіх цих незручностей: меблі й посуд прироблюється у нас до своїх місць, рідини зберігаються заткнутими, скрізь наставлено ручок і протягнуто ремені, щоб спиняти небажані підлітання в разі нерозрахованих рухів. Та ви звикнете, часу на науку вистачить.
З моменту відплиття минуло біля двох годин, а зменшення ваги вже давало себе почувати, і поки що - найприємнішим способом: тіло ставало легшим, рухи вільнішими - та й годі. Атмосферу ми вже встигли минути цілком, але це нас ніяк не турбувало, бо кисню на нашому герметично закритому кораблі було, звичайно, досхочу. Видима половина земної поверхні стала остаточно нагадувати географічну мапу - з переплутаним, правда, масштабом, дрібнішим посередині і більшим до обрію; подекуди її вкривали ще й білі плями хмар. На півдні, за Середземним морем, північ Африки та Аравію крізь блакить можна було бачити досить добре; на півдні, за Скандинавією, погляд безнадійно блукав по сніговій та льодовій пустелі, - лише скелі Шпіцбергена малювалися ще самотньою темною плямою. На сході, за зеленкувато-рудою смугою Уралу, подекуди перетнутою сніговими плямами, починалося знову суцільне царство білого кольору з лише де-не-де зеленкуватим полиском - блідим натяком на велетенські хвойні гаї Сибіру. На заході, за яскравими контурами середньої Європи, розпливалися під хмарами береги Англії і північної Франції. Я не міг довго без відпочинку дивитися на цю величну картину, бо думка про страшну глибину безодні, над котрою ми були, швидко викликала у мене почуття, подібне до непритомності. Я відновив розмову з Менні.
- Ви капітан корабля, правда?
Менні ствердно мотнув головою і додав:
- Але це зовсім не свідчить, що мені належить те, що у вас зветься владою начальника. Просто я маю найбільший досвід у справі керування етеронефом і мої вказівки беруться до уваги так само, як я приймаю астрономічні розрахунки Стерні, або ж - як усі ми приймаємо медичні поради Нетті для підтримання нашого здоров’я й робочої сили.
- А скільки ж років цьому докторові Нетті? Він видається мені занадто молодим.
- Не пригадаю. 16 чи 17, - з посмішкою відповів Менні.
Так само вгадував і я. Але мене не могла не здивувати така рання вченість.
- І в такому віці вже бути лікарем! - несамохіть вихопилося в мене.
- Ще ж і додайте: тямущим і досвідченим лікарем. - притиснув Менні.
В ту хвилю я не зміркував, а Менні може й навмисне не нагадав мені, що роки марсіан майже вдвічі довші за наші; Марс обходить Сонце за 686 наших днів, - отже 10 років Нетті відповідали 30 нашим земним рокам.
VI. ЕТЕРОНЕФ
Пополуднувавши, пішли ми оглядати наш “корабель”. Перш за все пішли ми “в машину”. Машинерія забрала собі весь нижній поверх етеронефа, містячись просто на плескатому його дні. Поверх поділявся на п’ять кімнат: одну центральну і чотири бічних. Якраз посередині центральної кімнати стояла моторна машина, а округ неї з усіх чотирьох боків уставлено було в поміст круглі скляні вікна, одне з чистого кришталю, а три з трикольорового скла різних барв: скло було в три сантиметри завтовшки, навдивовижу прозоре. В цю хвилю ми могли бачити через них лише частину земної поверхні.
Головною частиною моторної машини був вертикальний металічний циліндр трьох метрів заввишки і півметра в діаметрі, зроблений, як пояснив Менні, з осмію - шляхетного, спорідненого з платиною металу, що майже зовсім не плавиться. У циліндрі відбувався розпад радійної матерії: розпечені до червоного жару стінки в 20 сантиметрів завтовшки яскраво свідчили про енергію цього процесу. Проте в кімнаті не було дуже душно: весь циліндр було вкрито вдвічі товщим футляром з якоїсь прозорої матерії, що дуже добре захищала від вогню: зверху від цього футляру йшли канали, а ними гаряче повітря текло в усі боки, рівномірно гріючи весь етеронеф.
Інші части машини, сполучені різними іншими способами з циліндром - електричні бобіни, акумулятори, покажчики з циферблатами і т. д. - в доброму ладі розмішено було навкруги. Завдяки системі люстр черговий машиніст бачив їх усі одразу, не сходячи зі свого кріселка.
З бічних кімнат одна була “астрономічна”; праворуч і ліворуч від неї були “водяна” і “киснева”; проміж ними ж - “рахівнича”. В астрономічній кімнаті поміст і зовнішня стінка були з суцільного кришталю, з геометрично вишліфуваного скла ідеальної прозорості. Коли я, йдучи висячими місточками слідом за Менні, зважувався позирнути просто вниз, то між собою й безоднею під нами я не помічав рішуче нічого і мусив затуляти собі очі, бо болюче паморочилася голова. Я силкувався дивитися вбік, - на інструменти, котрі містилися поміж сітки містків на хитромудрих штативах, що йшли зі стелі та внутрішніх стін кімнати. Головний телескоп був біля двох метрів завдовжки, але мав невідповідно великий об’єктив такої ж, певне, великої оптичної сили.
- На окуляри ми вживаємо лише алмаз, - зауважив Менні, - він дає найбільше поле зору.
- До якої міри побільшує цей телескоп? - спитав я.
- Чітке побільшення - біля 600 раз, - відповів Менні; - коли ж його не досить, ми поле зору фотографуємо і розглядаємо фотографію під мікроскопом. Таким чином побільшення фактично доводиться до 60 тисяч і навіть вище: часу ж на фотографування йде менше хвилини.
Менні запропонував мені зараз же подивитися в телескоп на полишену Землю. Телескопа він навів на неї сам.
- Віддаль тепер біля 2000 кілометрів. - сказав він. - Чи впізнаєте ви, що бачите?
Я одразу ж упізнав порт скандинавської столиці, куди не раз їздив у справах партії. Мені цікаво було розгледіти пароплави на рейді. Повернувши бічну ручку на телескопі, Менні в одну мить замість окуляра поставив фотографічну камеру, а через кілька секунд зняв її з телескопа і цілком пересадив у великий апарат, що стояв поруч і виявився мікроскопом.
- Ми викликаємо й зміцнюємо малюнок у самому мікроскопі, не торкаючись до скельця руками, - пояснив він і після кількох дрібних операцій, через якихось півхвилини, пустив мене до окуляра мікроскопа.
Напрочуд чітко побачив я відомий мені пароплав Північного Товариства - так, ніби я був лише за кілька кроків від нього; діапозитивний малюнок видавався рельєфним і був цілковито натуральних барв. На містку стояв сивий капітан, що з ним я не раз розмовляв собі в часи своїх подорожей. Матрос, що саме звантажував на містку якусь велику паку, так і застиг у своїй позі, як і подорожній, що вказував йому на щось рукою. І все це бачив я за 2000 кілометрів.
Тут до кімнати вступив молодий марсіанин, помічник Стерні. Йому треба було добре виміряти пройдений етеронефом шлях. Ми не стали перешкоджати йому і пішли далі, до “водяної” кімнати. Там містився великий резервуар з водою і поважні апарати, що її відсвіжували. Сила труб вела цю воду з резервуару в усі кіпці етеронефа.
Далі йшла “рахівнича” кімната. Там стояло багато незрозумілих мені машин з безліччю циферблатів та стрілок. За найбільшою машиною працював Стерні. З неї лізла довга стрічка з наслідками, очевидно, розрахунків Стерні, але знаків на ній, як і на всіх циферблатах. я не розумів. Мені не хотілося перешкоджати Стерні, та і взагалі з ним балакати. Ми швидко вийшли в останню бічну кімнату.
Це була “киснева”. В ній містилися запаси кисню, а саме - 25 тонн бертолетової солі, звідки можна було вилучити в міру потреби понад 10 000 кубічних метрів кисню, чого вистачило б на кілька подібних до нашої подорожей. Тут же були й апарати для розкладу солі. Далі лежали запаси бариту й їдкого калію для виловлювання з повітря вуглекислоти, а також запас ангідриду сірки - проти зайвої вогкості та літаючого левкомаїну - тої фізіологічної отрути, що видихається людьми і шкодить значно більше, аніж вуглекислота. Цією кімнатою завідував лікар Нетті.
Після цього ми повернулися до центральної машинної і з неї невеличким ліфтом дісталися на самісіньку гору етеронефа. Там у центральній кімнаті містилася знов же обсерваторія, цілковито подібна до нижньої, але значно більших розмірів. З цієї обсерваторії видно було іншу половину небесної сфери, вкупі з “планетою призначення”. Марс сяяв своїм червонуватим світлом збоку від зеніту. Менні навів на нього телескопи і я чітко побачив відомі мені з мап Скіапареллі контури земель, морів та сітку каналів. Менні сфотографував планету і під мікроскопом з’явилася детальна мапа. Та без пояснень Менні я нічого на ній не міг зрозуміти: плями міст, гаїв і озер відрізнялися одна від одної тендітними й різноманітними подробицями.
- Далеко? - спитав я.
- Зараз не дуже - біля 100 мільйонів кілометрів.
- А чому Марс не в зеніті? Ми, значить, летимо не просто на нього, а вбік?
- А ми інакше й не можемо. Від’їжджаючи з Землі, ми, в згоді з законом інерції, зберігаємо, між іншим, швидкість її руху навколо Сонця - 30 кілометрів за секунду. Марсова ж швидкість - всього 21 кілометр, і коли б ми летіли по перпендикуляру між обома орбітами, то ми б мусили ударитись об Марс з різничною швидкістю 6 кілометрів за секунду. Це річ мало зручна, отже - ми мусимо вибрати криволінійний 9лях, щоб ту зайву бічну швидкість урівноважити.
- Якої ж тоді довжини має бути весь наш шлях?
- Біля 160 мільйонів кілометрів, що має забрати найменше 21/2 місяці.
Коли б я не був математиком, ці числа не сказали б моєму серцю нічого. Але тепер вони викликали в мені почуття справжнього кошмару: отже, я чим швидше залишив цю розкішну обсерваторію.
Шість бічних камер верхнього сегменту, що оточували кільцем астрономічну кімнату, були зовсім без вікон і їхня стеля, являючись продовженням кулястої поверхні етеронефа, похило йшла до самого помосту. Вгорі містилися великі резервуари “мінус-матерії”, відштовхування котрої мусило паралізувати вагу всього корабля.
Середні поверхи - третій і другий - містили в собі спільні зали, лабораторії окремих членів експедиції, їхні каюти, умивальні, бібліотеку, гімнастичну залу і т. д.
Каюта Нетті була поруч з моєю.
Що далі, то втрата ваги давалася взнаки все дужче. Зріст почуття легкості вже не спричинювався до приємності. До свідомості домішувався елемент невпевненості і якоїсь розпливчастої тривоги. Я пішов до своєї каюти і простягся на ліжку.
Дві години спокою й напружених міркувань призвели до того, що я непомітно заснув. Коли ж я прокинувся, у мене біля столу сидів Нетті. Несамохіть, доволі жвавим рухом підвівся я з ліжка і, ніби підкинутий чимось угору, стукнувся головою об стелю.
- Коли важиш менше 20 фунтів, то треба бути обережнішим, - доброзичливо філософським тоном зауважив Нетті.
Він прийшов до мене зі спеціальним наміром дати мені всі необхідні вказівки на випадок тої “морської хвороби”, що вже чіплялася до мене в міру втрати ваги. В каюті моїй був особливий сигнальний дзвіночок до його кімнати: отже - я завжди міг би його покликати, коли б потребував допомоги.
Я скористався з нагоди побалакати з молодим лікарем, - мене якось мимоволі вабило до цього симпатичного, дуже вченого, але ж і дуже жвавого хлопчика. Я спитав у нього, чому це трапилося так, що з усієї компанії марсіан на етеронефі лише він один, окрім Менні, тямить балакати на моїй рідній мові.
- Це річ проста, - пояснив він. - Коли ми шукали людину, то для вашої країни Менні вибрав себе й мене. Ми двоє і прожили в ній більше року, поки нам не пощастило завершити справу з вами.
- Отже, інші “шукали людину” в інших країнах?
- Атож - серед усіх більших народів Землі. Але, як Менні й передбачав, знайти її найшвидше пощастило в вашій країні, де життя котиться найбільш енергійно й яскраво, до люди змушені перш за все дивитися вперед. Знайшовши людину, ми сповістили решту; вони з’їхались з усіх країн і ось ми й їдемо.
- Що ви, власне, розумієте, кажучи: “шукали людину”, “знайшли людину”? Я гадаю, що вам потрібен був суб’єкт, придатний до певної ролі. Менні пояснював мені, до якої саме. Мені дуже приємно бачити, що вибрано мене, але я хотів би знати, якій саме причині мушу я тут бути вдячним.
- Скажу вам найбільш загально. Нам потрібна була людина, в натурі котрої містилося б якнайбільше здоров’я й гнучкості, якнайбільше здатності до розумової праці, якнайменше особистих приязней на Землі, якнайменше індивідуалізму. Наші фізіологи й психологи гадали, що перейти з умов життя вашого суспільства, гостро розбитого невпинною внутрішньою боротьбою, до умов нашого, організованого, ви б сказали, соціалістично, - річ дуже важка для окремої людини і вимагає особливо сприятливої організації. Менні заявив, що найбільше годитеся для справи ви.
- І його гадки для вас усіх вистачило?
- Так, ми цілковито покладаємося на його оцінку. Менні - людина надзвичайно могутнього й світлого розуму і помиляється дуже рідко. У зносинах із земними людьми він має досвіду більше, аніж хто інший з нас; та він же перший і зносини ці налагодив.
- А хто віднайшов спосіб руху між планетами?
- Це діло не одної людини, а багатьох. “Мінус-матерію” було здобуто ще за кілька десятків літ перед тим. Та спочатку її щастило виробляти лише в мізерній кількості і потрібні були зусилля дуже багатьох фабричних колегій, щоб знайти й розвинути способи здобувати її одразу багато. Після цього виявилася потреба вдосконалити техніку добування й розкладу радійної матерії, щоб збудувати годящий для етеронефів мотор. Це теж вимагало чимало праці. Багато знов же труднощів постало з самих умов міжпланетного осередку з його лютим холодом та пекучим сонячним промінням, не ослабленим повітряною сферою. Не останньою дрібничкою виявилося і обчислення шляху: тут траплялися такі помилки, яких ніхто спочатку не передбачав. Словом, всі попередні експедиції на Землю гинули, аж поки Менні не пощастило організувати першу вдалу. Нині ж, користуючись із його методу, ми недавно дісталися і на Венеру.
- Раз так, то Менні - дійсно велика людина, - зауважив я.
- Хай і так, коли вже вам так хочеться дати цю назву людині, що, справді, багато і добре працювала.
- Я хотів сказати не це: працювати багато й добре можуть і звичайні люди, люди-виконавці. Менні ж, як бачимо, це річ інша: він геній - людина, що творить нове і веде все людство вперед.
- Ви говорите щось невиразне, та й не вірне. Творить кожен робітник, але ж і в кожному робітникові творить людство й природа. Хіба в руках Менні не було всього досвіду попередніх поколінь і сучасних йому дослідників і хіба ж не виходив з цього досвіду кожен крок його праці? І хіба не природа дала йому всі елементи і всі зародки його комбінацій? І хіба ж, нарешті, не з самої боротьби людства з природою виникли всі живі стимули тих комбінацій? Людина - особа, але діло її неособове. Рано чи пізно людина помирає, діло ж її залишається в житті, що безмежно зростає. І тут різниці між робітниками нема: неоднакова лише сума того, що вони пережили і того, що лишається в житті.
- Але, наприклад, ім’я такої людини як Менні не вмирає ж укупі з ним, а лишається в спогадах людства: безліч же імен інших людей гине без жодного сліду.
- Ім’я кожної особи зберігається доти, доки живуть ті? хто жив з нею і знав її. Але людству не потрібен мертвий символ особи, коли її вже немає. Наша наука й мистецтво зберігають наслідки спільної праці неособово. Тягар імен минулого спогадам людства зайвий.
- Може бути, що ви й маєте рацію; але нашого світу чуття проти цієї логіки обурюється. Для нас імена керманичів думки й діла - живі символи; без них не обійдеться ні наша наука, ні наше мистецтво, ні все наше громадське життя. Трапляється, що в боротьбі сил і ідей певне ім’я на прапорі важить більше, ніж якесь абстрактне гасло. Й імена героїв - не тягар для наших спогадів.
- Це тому, що єдине діло людства - для вас ще й досі не єдине діло; в ілюзіях, породжуваних боротьбою між людьми, воно кришиться і видається ділом людей, а не людства. Мені так само важко було зрозуміти вашу точку погляду, як вам нашу.
- Ну так, погано чи добре, але, значить, серед нашої компанії безсмертних немає. Натомість, певне, смертні тут з кращих найкращі - правда ж? - із тих що “багато й добре працювали”, як ви кажете?
- Загалом беручи, це гак. Менні вибирав собі товаришів з числа багатьох тисяч, що висловили бажання з ним їхати.
- Найвидатніший після нього, мабуть, Стерні?
- Так, якщо вже вам так кортить міряти і порівнювати людей. Стерні - великий учений, хоч і цілком іншого, ніж Менні, ґатунку. Він - математик, яких трапляється дуже мало. Він розкрив цілу низку помилок у тих обчисленнях, відповідно до котрих улаштовано було всі попередні експедиції на Землю: він довів, що декотрі з тих помилок уже самі мусили стати причиною загибелі і справи, і робітників. Він знайшов нові методи обрахунків, і аж по цей час вони давали найкращі наслідки.
- Я так його собі і малював на підставі слів Менні та перших власних вражень. А тим часом, - я й сам не розумію чому, - його вигляд викликає у мені якесь тривожне почуття, якесь розпливчасте занепокоєння, щось подібне до безпідставної антипатії. Чи не зможете ви, товаришу лікарю, дати цьому якесь пояснення?
- Та бачите, Стерні - це могутній, але холодний, головним чином аналітичний розум. Він усе невблаганно й послідовно розкладає, і висновки його - досить часто однобокі, а інколи й непомірно суворі, бо ж аналіз частин дає не ціле, а менше цілого: ви ж знаєте, що скрізь, де лише є життя, ціле завжди буває більшим за суму своїх частин, як живе людське тіло більше сукупності своїх членів. Через ту свою аналітичність Стерні менше від усіх може входити в настрої й думки інших людей. Він завжди й охоче допоможе вам у справі, з якою ви самі до нього звернетесь, але він ніколи не здогадається за вас, чого вам бракує. Цьому перешкоджає звичайно і те, що його увагу майже завжди прикуто до праці, що його голова повсякчас вирішує якісь складні питання. Він цілковито неподібний до Менні: цей завжди ясно бачить усе оточення і навіть мені самому не раз умів пояснити, чого мені хочеться, що мене бентежить, чого шукає мій розум чи моє почуття.
- Коли все це так, то, мабуть, до нас, повних суперечностей і вад земних людей, Стерні ставиться доволі вороже?
- Вороже? Ні; це почуття йому чуже. Але скептицизму у нього, гадаю, більше, ніж би слід було його мати. Він пробув у Франції всього півроку і вже протелеграфував Менні: “Тут шукати нема чого”. Можливо, що почасти він і мав рацію, бо ж і Летта, що був разом з ним, - і цей годящої людини не знайшов. Але характеристики, що він дає людям тої країни, значно суворіші, ніж характеристики Летти і, звісно, однобокі, хоч нічого безпосередньо невірного в собі і не приховують.
- А хто такий цей ваш Летта? Я його якось не пригадую.
- Хімік, помічник Менні, уже не молода людина, старший від усіх на нашому етеронефі. Ви з ним швидко подружитесь і це дасть вам чималу користь. У нього лагідна вдача і неабияка здатність розуміти чужу душу, хоч він і не психолог, як Менні. Заходьте до нього в лабораторію: він буде радий цьому і покаже вам багато дечого цікавого.
Тут я пригадав, що ми відлетіли від Землі вже далеко і мені схотілося поглянути на неї. Ми пішли разом до однієї з бічних зал із великими вікнами.
- Чи не доведеться нам пролітати повз Місяць? - спитав я йдучи.
- Ні, Місяць лишається далеко збоку і то дуже шкода. Мені також хотілося б подивитись на нього зблизька. З Землі він видавався мені таким чудним. Великий, холодний, повільний, загадково спокійний. - він зовсім не нагадував мені двійко наших місяців, що, ніби та весела, жвава дітвора, так швидко бігають по небу і так швидко змінюють своє личко. Ваш місяць хоч і один, проте він значно яскравіший за наших пару і світло його таке приємне. Яскравіше світить і ваше Сонце. Тут вам випало велике щастя. Ваш світ у два рази світліший за наш; тому саме вам і непотрібні такі очі, як наші - з великими зіницями, аби ловити значно слабше проміння нашого дня і нашої ночі.
Ми сіли біля вікна. Земля сяяла оддалік велетенським серпом; на ньому можна було помітити лише обриси заходу Америки, північного сходу Азії, невиразну пляму Великого океану, та білу - Північного Льодовитого. Весь Атлантичний океан і Старий Світ ховалися в темряві; про їхню присутність за розпливчастим краєм серпа можна було лише здогадуватись, і саме тому, що ця темна частина Землі закривала зорі на великому просторі чорного неба. Наша скісна траєкторія й обертання Землі навколо своєї осі призвели до такої зміни картини.
Я дивився на Землю і журба мене взяла, що не бачу я рідного краю, де так жваво вирує життя, боротьба і страждання, де ще вчора стояв я у лавах товаришів, а нині на моє місце мусив стати інший. І зневіра підвелася в моїй душі.
- Там, унизу, там ллється кров, - вимовив я, - а тут учорашній працівник лише спокійнісінько дивиться...
.- Кров ллється за краще майбутнє, - відповів мені Нетті, - але й для успіху самої боротьби - треба знати те краще майбутнє. А ви сидите тут саме заради того знання.
Несамохіть, раптово стиснув я йому його маленьку, майже дитячу руку.
Земля невпинно віддалялась і, ніби худнучи від розлуки, набувала вигляду місячного серпа, супроводжуваного також і зовсім дрібненьким серпом справжнього Місяця. Одночасно ж усі ми, мешканці етеронефа, ставали якимись фантастичними акробатами, здатними літати без крил і зручно приймати всяку бажану й небажану позицію - до помосту, до стелі, чи до стін головою - майже однаково... Поволі я звикав до своїх нових товаришів і починав почувати себе з ними вільніше.
Вже на другий день після нашого відплиття (ми зберігали цей рахунок часу, хоч для нас, звичайно, справжніх днів і ночей уже не було), я з власної ініціативи перевдягся в марсіанську одежу, щоб менше від усіх відрізнятися. Одежа ця сподобалася мені й сама по собі: проста, зручна і без усяких непотрібних умовних подробиць, як, наприклад, краватка чи манжети, вона нічим не зв’язувала волі рухів. Окремі частини так сполучалися невеличкими ґудзиками, що вся одежа ставала чимось суцільним, а проте, в разі потреби, зовсім легко було відстебнути і зняти, наприклад, один чи обидва рукави, а то й цілу блузу. І манери моїх товаришів схожі були до їхньої одежі: безпосередність і відсутність усього зайвого й умовного. Вони ніколи не віталися, не прощались, не дякували, не затягували задля ввічливості розмови, коли її безпосередню мету було вичерпано; одночасно ж вони дуже терпляче давали всякі пояснення, уважно пристосовуючись до рівня розуміння слухача та входячи в його психологію, хоч би як сильно різнилася вона від їхньої власної.
Само собою розуміється, я з перших же днів почав учитися їхньої рідної мови і всі вони з великою охотою взялися мені допомагати, особливо - Нетті. Мова марсіан дуже оригінальна; попри всю простоту її граматики і правил словотворення, вона має свої особливості, і освоїтися з ними мені було досить важко. Її правила не знають винятків, у ній немає такого поділу, як чоловічий, жіночий і середній роди; але ж поряд з тим усі назви предметів і прикмет відмінюються за часами. Це ніяк не вміщалося мені в голову.
- Скажіть на милість, навіщо вам здалися ці форми? - запитав я в Нетті.
- Та невже ж ви не розумієте? От ви, в своїх мовах, називаючи предмет, уважно відзначаєте, чи вважаєте ви його за чоловіка, чи за жінку, що, власне кажучи, нікому не є потрібним, відносно ж неживих предметів видається навіть чудним. Куди більше рації відрізняти предмети, що існують, від тих, що їх уже немає, або тих, що ще мають бути. У вас “будинок” - чоловік, а “стеля” - жінка, у французів це навпаки і справа від того не змінюється. Коли ж ви говорите про будинок, що вже згорів, або що його ви ще лаштуєтесь будувати, ви берете те ж самісіньке слово, яким називаєте будинок, де зараз живете. А чи ж є в природі більша різниця, ніж різниця між людиною, що живе, і людиною, що вже вмерла, - між тим, що є, і тим, чого нема? Вам потрібні цілі слова і речення, щоб відзначати цю різницю; то чи ж не краще додавати для цього одну літеру в саме слово?
Чи так, чи сяк, а пам’ять мою Нетті похвалював, його метод був бездоганним і наука моя посувалася швидко. Це допомагало мені швидше призвичаюватись до марсіан, я більш упевнено починав подорожувати по всьому етеронефі, заходячи в каюти й лабораторії моїх товаришів та розпитуючи у них про все, що мене цікавило.
Молодий астроном Енно, жвавий і веселий помічник Стерні, теж майже хлопчик віком, показував мені безліч цікавих речей, одверто захоплюючись не так вимірами й формулами, де він був, проте, справжнім майстром, - як красою досліджуваного. Мені було дуже добре з цим астрономом-поетом: законне ж намагання орієнтуватися в нашій позиції серед природи повсякчасно давало мені привід чимало часу пробувати з Енно біля його телескопів.
Одного разу Енно показав мені в найсильнішому збільшенні манісіньку планету Ерос; частина орбіти цієї планети проходить між орбітами Землі й Марса, решта ж лежить далі Марса, переходячи в район астероїдів. І хоч у цей час між ним і нами було 150 мільйонів кілометрів, проте фотографія його невеличкого диска стала в полі зору мікроскопа цілою географічною мапою, подібною до мапи Місяця. Звичайно, це так само мертва планета, як і Місяць.
Іншого разу Енно сфотографував рій метеоритів, що линув собі лише за кілька мільйонів кілометрів від нас. Фотографія дала, звісно, лише розпливчасту туманність. З цієї нагоди Енно оповів мені, що в одній з перших експедицій на Землю один етеронеф загинув якраз у ту хвилю, коли протинав отакий рій. Астрономи, що стежили за ним у найпотужніші телескопи, побачили, як раптом згасла на ньому електрика і він навіки згинув у просторах.
- Певна річ, етеронеф наскочив на кілька цих дрібнісіньких тілець, а через величезну різницю швидкостей вони мусили блискавкою майнути крізь усі його стінки. Тоді повітря витекло геть, а холод міжпланетних просторів заморозив уже мертві тіла подорожніх. І тепер етеронеф летить кометною орбітою: він назавжди віддаляється від Сонця і невідомо, де буде кінець путі цього страшного корабля трупів.
За цими словами Енно холод ефірних пустель наче б ускочив і до мого серця. Я чітко уявив собі наш малесенький світлий острівець серед безмежного мертвого океану. Жодної підпори, блискавично швидкий рух, чорна безодня навкруги... Енно схопив мій настрій.
- Менні дуже гарний стерни чий, - зауважив він, - а Стерні не помилиться. Смерть же... ви її напевне бачили вже поблизу себе... вона ж - лише смерть... та й годі.
Дуже швидко настав час, коли мені довелося пригадати ці слова в боротьбі з лютим душевним болем.
Хімік Летта вабив мене до себе не лише тією лагідною й чутливою вдачею, про яку оповідав мені Нетті, а й своїм великим знанням у найбільш цікавому для мене питанні науки, а саме - про будову матерії. Один лише Менні мав ще більшу компетенцію в цьому питанні, але я силкувався якомога рідше звертатися до нього, розуміючи, що його час - надто дорогоцінний для інтересів науки й експедиції, щоб я мав право одривати його від його роботи. Доброзичливий же дідок Летта так неймовірно терпляче ставився до мого неуцтва, так охоче і навіть із задоволенням пояснював мені саму абетку предмета, що з ним я почував себе цілком вільно.
Летта став читати мені цілий курс теорії будови матерії, ілюструючи його низкою спроб розкладу елементів та їх синтезу. Багато з дотичних сюди спроб він мусив, однак, пропускати, обмежуючись лише описом їх на словах. - саме ті, де реакції мають особливо бурхливий характер і або неминуче мають форму вибуху, або ж можуть її набути.
Якось одного разу на лекцію до лабораторії завітав Менні. Летта закінчував опис дуже цікавого експерименту і лаштувався приступити до його проведення в натурі.
- Стережіться, - сказав йому Менні. - Я пригадую, що у мене ця спроба якось завершилася дуже кепсько; досить наймізернішої домішки чогось стороннього до матерії, котру розкладаєте, щоб найслабший електричний розряд викликав її вибух, коли ви станете її нагрівати.
Лєтта хотів уже відмовитись від спроби, але Менні, незмінно уважний і прихильний до мене, сам став йому допомагати, пильно перевіривши всі умови спроби. Реакція відбулася якнайкраще.
На другий день ми мусили робити досліди знову ж із цією матерією. Мені видалося, що цього разу Летта взяв її не з тої банки, що вчора. Коли він поставив уже реторту на електричну піч, мені спало на думку сказати йому про це. Летта занепокоївся і одразу ж пішов до шафи з реактивами, залишивши піч і реторту на столику біля стіни, котра була зовнішньою стінкою еторонефа. Я пішов за ним.
Зненацька щось оглушливо тріснуло і нас обох з великою силою ударило об дверцята шафи. Після цього чути стало голосний свист, виття і металічне бряжчання. Я відчув, що непереможна, подібна до урагану сила тягне мене назад до зовнішньої стінки. Я встиг машинально ухопитися за міцну ремінну ручку біля шафи і повис горизонтально, утримуваний так могутньою течією повітря. Летта висів так само.
- Тримайтесь міцніше! - гукнув він мені і я ледве почув його голос серед галасу бурі.
Гострий холод пронизував мені тіло.
Летта швидко озирнувся навкруги. Обличчя його було біле як крейда, але приголомшеність в очах раптом зникла, поступившись місцем світлій думці і твердій рішучості. Він вимовив лише пару слів - я не міг їх почути, лише здогадався, що це було прощання навіки, - і руки його відпустили ручку.
Щось глухо гупнуло і виття урагану спинилось. Я відчув, що вже можна не триматись і озирнувся. Від столика не лишилося й сліду, а біля стіни, щільно притиснувшись до неї спиною, стояв Летта. Очі його були широко розкриті, лице ніби скам’яніло. Одним стрибком опинився я біля дверей і розкрив їх. Порив теплого вітру відкинув мене назад. Через секунду до кімнати вступив Менні. Він швидко наблизився до Летти.
Ще через кілька секунд у кімнаті стало повно людей. Нетті розштовхав усіх, припавши до Летти. Решта присутніх оточували нас у тривожній мовчанці.
- Летта помер, - пролунав голос Менні. - Вибух реторти пробив стінку етеронефа і Летта своїм тілом заткнув дірку. Тиск повітря розірвав йому легені і паралізував серце. Смерть сталася в одну мить. Летта урятував нашого гостя. Коли б він того не зробив - загинули б обоє.
Нетті глухо заридав.
IX. МИНУЛЕ
Кілька днів після катастрофи Нетті не виходив з кімнати, а в очах Стерні я став інколи помічати вираз просто недоброзичливий. Певна річ, через мене загинув видатний учений, і математичний розум Стерні не міг не рівняти цінності того життя, що було втрачене, до того, що було врятоване. Менні лишався незмінно рівним і спокійним, навіть подвоїв свою уважність і піклування про мене; так само поводився і Енно, і всі решта.
Я став ще впертіше вчитися марсіанської мови і при першій зручній нагоді попросив Менні дати мені якусь книжку з історії марсіанського людства. Менні радо привітав мою думку і дав мені підручник, що популярно викладав всесвітню історію для марсіанських дітей.
З допомогою Нетті я почав читати й перекладати цю книжку. Мене здивувало мистецтво, з котрим невідомий автор оживлював і конкретизував ілюстраціями найзагальніші й найабстрактніші, на перший погляд, розуміння й схеми. Ця мистецька вмілість дозволяла йому вести свій виклад так геометрично витримано і так логічно послідовно, як не зважився б писати для дітей жоден з наших земних популяризаторів.
Перший розділ мав просто філософський характер і був присвячений ідеї Всесвіту, як Єдиного Цілого, що все в собі містить і все собою визначає. Цей розділ яскраво нагадав мені твори того робітника-мислителя, котрий уперше в безпосередній і наївній формі виклав основи пролетарської філософії природи.
Другий розділ оповідав про ті безмежно давні часи, коли у Всесвіті ще не склалось було жодних відомих нам форм, коли хаос і непевність панували в безмежних просторах. Автор пояснював, як відокремлювались у цьому осередкові перші безформні скупчення невловимої і хімічно ще не визначеної матерії, - і як скупчення ці стали зародками велетенських зоряних світів, якими є зоряні туманності, а в тім числі й наш Молочний Шлях зі своїми 20 мільйонами сонць, серед котрих наше Сонце є одним з найменших.
Далі йшла мова про те, як матерія, концентруючись і переходячи до триваліших сполук, набувала форми хімічних елементів, а поряд з цим первісні безформні скупченим розпадалися, утворюючи газоподібні сонячно-планетні туманності, що їх і нині за допомогою телескопа можна знайти не одну тисячу. Історію розвитку цих туманностей та кристалізації з них сонць і планет автор викладав ніби в згоді з нашою канто-лапласівською теорією походження світів, лише більш упевнено та з більшими подробицями.
- Скажіть, Менні, - запитав я, - невже ж ви вважаєте гарним давати дітям із самого початку ці безмежно загальні і майже так само абстрактні ідеї, ці бліді світові картини, так не подібні до найближчої дітям конкретної дійсності!? Чи ж не значить це - населити дитячий мозок майже порожніми, словесними лише, образами?
- Та бачите, у нас ніколи не починають, навчання з книжок, - відповів Менні. - Дитина здобуває свої знання з живого свого приглядання до природи та з живих же стосунків з іншими людьми. Перш ніж узятися за таку книжку, вона вже зробить силу подорожей, надивиться найрізноманітніших картин природи, навчиться упізнавати безліч рослин і звірів, зрозуміє призначення телескопа, мікроскопа, фотографії, фонографа, наслухається від старших дітей, учителів тай інших дорослих людей, безлічі оповідань про минуле й майбутнє. Така ж книжка, як оця, мусить лише сполучати докупи і зміцнювати її знання, заповнюючи випадкові порожні місця і вказуючи дальшу путь науки. Звісно, перш за все і повсякчасно ідея цілого мусить чітко стояти перед очима, мусить викладатись від початку й до кінця, щоб дитина не морочилася над подробицями. Гармонійну людину треба творити ще в дитині.
Все це було для мене первиною, але я не став детальніше розпитувати Менні: адже, через деякий час я однаково мушу побачити і марсіанських дітей, і систему їхнього виховання - безпосередньо. Я повернувся до своєї книжки.
Предметом дальших розділів була геологічна історія Марса. Її виклад, хоч і стислий, був, проте, повен порівнянь до історії Землі й Венери. Всі троє були одна до одної подібні; істотна різниця полягала лише в тому, що Марсові було в два рази більше літ, ніж Землі, і майже вчетверо - ніж Венері. Було вказано вік і інших планет - я їх дуже добре пригадую, але не хочу тут наводити, щоб не дратувати земних учених, для котрих ці числа були б великою несподіванкою.
Далі йшла історія життя з самого його початку. Дано було опис тих первісних сполук, - складних ціанових похідних, - котрі, не бувши ще справжньою живою матерією, мали вже багато властивих їй прикмет; вказано було геологічні умови, в котрих ці сполуки хімічно утворювалися. Роз’яснено було закони, силою яких ці сполуки зберігались і накопичувались серед іншої, хоч і витривалішої, так менш гнучкої природи. Простежено було крок за кроком ускладнення й диференціацію цих хімічних зародків деякого життя, аж до організації справжніх живих клітин, де вже починається “царство протистів”.
Картину дальшого розвитку життя змальовано було як щаблі поступу живих істот, чи, вірніше, як їх спільне генеалогічне дерево: від протистів в один бік до вищих рослин, і в другий бік - до людини; не залишено було без уваги і різні інші, бічні парості. Порівняння до “земної” лінії розвитку доводило, що на шляху від первісної клітини до людини перші кільця ланцюга майже однакові; так само мало різниць і в останніх кільцях, - середні ж відрізняються значно сильніше. Це мене надзвичайно здивувало.
- Цього питання, - сказав мені Нетті, - скільки мені відомо, ще спеціально не досліджували. Адже ще якихось двадцять років тому ми й самі не знали, як побудовані вищі створіння на Землі і нам дивно було побачити таку схожість до нашого типу. Очевидячки, число можливих вищих типів, що найповніше втілюють у собі життя, невелике; на планетах, так подібних одна до одної як наші, в межах доволі однакових умов, природа могла осягнути цього максимуму життя лише в одним-одній формі.
- До того ж, - додав Менні, - вищий тип, котрий запосідає свою планету, є той, що найбільш суцільно висловлює всю суму її умов; середні форми мають спроможність захопити лише частину свого осередку, значить - висловлюють ці умови так само частково і однобічно. Отже, з огляду на надзвичайну схожість загальної суми умов, вищі типи мусять бути майже однакові, середні ж, силою своєї однобічності, можуть відрізнятися значно більше.
Я пригадав, як мені, ще з часів мого університетського навчання, та ж сама думка про обмеженість кількості можливих вищих типів запала в голову цілком з іншого приводу: у спрутів, морських головоногих молюсків, вищих організмів цілої окремої гілки розвитку, очі надзвичайно подібні до очей нашої гілки - хребетних: а тим часом походження й розвиток очей головоногих цілком самостійні - до тої міри самостійні, що навіть відповідні плівочки подвійної тканини апарата зору розміщено у них якраз навпаки...
Так чи сяк, а факт стояв перед очима: на іншій планеті жили люди подібні до нас, і мені лишалося тільки уважно студіювати їхнє життя й історію.
Що ж до передісторичних часів і взагалі початкових фаз життя людства на Марсі, то й тут била в очі схожість із земним світом. Ті ж форми родового побуту, те ж відокремлене життя поодиноких громад, той же розвиток зв’язку між ними через обмін. Але далі починалася і несхожість, - правда, не в самому напрямку розвитку, а швидше в його стилі і вдачі.
На Марсі хода історії була якась лагідніша й простіша, ніж на Землі. Були, звичайно, війни племен і народів, була і боротьба класів; але війни в історичному житті роль відігравали порівняно невелику і доволі рано припинилися й зовсім, а класова боротьба рідше призводила до сутичок брутальної сили. Це хоч і не вказувалось у книжці безпосередньо, проте недвозначно випливало з усього викладу.
Рабства марсіани не зазнали зовсім, їхній феодалізм майже не хворів на воєнщину, а капіталізм дуже швидко спекався національно-державних перешкод і не створив нічого подібного до наших сучасних армій.
Пояснення всьому цьому я мусив шукати сам; марсіани, навіть сам Менні, ще тільки починали вчитися історії земного людства і не встигли ще провести досконалого порівняння свого й нашого минулого.
Я пригадав одну з попередніх своїх розмов з Менні. Приступаючи до вивчення мови моїх супутників, я захотів довідатись, чи вона не найбільш поширена з усіх мов, які існують на Марсі. Менні пояснив, що це одинока мова письменства й життєвих стосунків усіх марсіан.
- Колись і в нас, - додав .Менні, - - люди з різних країн не розуміли одне одного: але давно вже, за кілька сот років до соціалістичної революції, всі різні діалекти наблизились і злилися в одну загальну мову. Це сталося без насильств, стихійно - ніхто і не думав, і не силкувався якось вплинути на процес. Досить довго ще, відповідно до певних місцевих особливостей, животіли і ніби окремі, хоч і зрозумілі усім говірки. Розвиток літератури поклав край і їм.
- Я лише одним можу собі це пояснити, - сказав я: - очевидно, на вашій планеті зносини між людьми з самого початку були ширші, легші й тісніші, ніж у нас.
- Так і є, - відповів Монні. - На Марсі немає ні ваших велетенських океанів, ні ваших нездоланних гірських хребтів. Моря у нас невеликі і ніде не шматують суходолу на окремі континенти; наші гори, крім декотрих поодиноких шпилів, - невисокі. Вся поверхня нашої планети в чотири рази менша від земної; одночасно ж сила ваги у нас менша у півтора рази; мавши легке тіло, ми можемо рухатися доволі швидко навіть і без штучних засобів: ми самі бігаємо не гірше, і втомлюємося від того не дужче, ніж ви, коли їздите верхи кіньми. Природа поставила між нашими племенами значно менше стін і кордонів, ніж у вас.
Така, значить і була найперша і найповажніша причина, що стала на перешкоді гострому расовому й національному роз’єднанню марсіанського людства, а вкупі з тим і повному розвиткові війн, мілітаризму та взагалі системі масового вбивства. Звичайно, силою своїх внутрішніх суперечностей капіталізм все ж створив би всі ці прикмети високої культури, але й розвиток капіталізму йшов там своєрідним шляхом, висуваючи все нові умови для політичного об’єднання всіх племен і народів Марса. Тут рішучу роль відіграло те, що великий капітал дуже швидко виштовхнув із землеробства дрібне селянство, а незабаром після того відбулася націоналізація всієї землі.
Цим подіям спричинилося невпинне висихання ґрунту, з чим дрібні хлібороби не могли дати собі ради. Кора планети глибоко всмоктувала воду і не повертала її. Ця було розвиток того стихійного процесу, завдяки котрому колишні океани Марса здрібніли і стали порівняно невеликими морями. Такий процес іде й на нашій Землі, але тут він зайшов іще не так далеко. На Марсі, що в два рази старший за Землю, справа стала погрозливою вже перед тисячею років, бо поруч зі зменшенням морів зменшувалась, певна річ, хмарність, рідшали дощі, міліли річки, висихали струмочки. У більшості місцевостей виникла потреба обводнюватись штучними способами. Що могли тут удіяти незалежні дрібні хлібороби?
Здебільшого вони просто розорювалися і їхні землі відходили до рук сусідніх великих землевласників, що мали досить капіталів, аби упоратись з обводнюванням. Подекуди ж селяни засновували великі асоціації, об’єднуючи для цього спільного діла всі свої засоби. Але рано чи пізно таким асоціаціям доводилося зазнавати недостачі в грошах - на початках начебто тимчасової; а вже як асоціації хоч раз запозичалися у великих капіталістів, справи їхні починали швидко гіршати: чималенькі проценти збільшували витрати на ведення справ, з’ясовувалася потреба нових позичок і т. д. Асоціації мусили підлягати економічній владі своїх кредиторів, а ті насамкінець їх руйнували, одразу захоплюючи собі землю цілих сотень і тисяч селян.
Так уся годяща земля перейшла до рук кількох тисяч великих земельних капіталістів; але в середині суходолів лишалися ще великі простори, де води не було і куди окремі капіталісти власними силами провести її не могли. Коли державна влада, до того часу вже цілком демократична, змушена була заходитися біля цієї справи, щоб дати роботу зайвому пролетаріатові і допомогти решткам селянства, що от-от мало зовсім вимерти, то у самої цієї влади не знайшлося таких засобів, які були потрібні для побудови велетенських каналів. Синдикати капіталістів хотіли прибрати справу до своїх рук, але проти цього повстав увесь народ, добре розуміючи, що тоді синдикати візьмуть у кріпацтво і всю державу. Після довгої боротьби і неймовірно впертого опору земельних капіталістів заведено було великий поступовий податок на прибутки від землі. Здобуті від цього податку суми і стали фондом велетенських канальних робіт. Силу лендлордів було надламано, а незабаром відбулася й націоналізація землі. Тут уже зникли останні сліди дрібного селянства, бо держава у власних інтересах давала землю лише великим капіталістам і сільськогосподарські підприємства стали ще ширші, ніж перед націоналізацією. Отже, знамениті канали стали і могутнім мотором економічного розвитку і міцною підпорою політичної єдності цілого людства.
Коли я прочитав про все це, я не міг утримати перед Менні свого здивовання - як це руками людей можна було утворити такі велетенські водяні шляхи, що їх видно з Землі навіть через наші кепські телескопи.
- Тут ви трохи помиляєтесь, - зауважив мені Менні. - Канали ці й справді великі, але все ж не в кілька десятків кілометрів, коли їх, власне кажучи, тільки й могли б помітити ваші астрономи. Те ж, що вони бачать, то широкі смуги гаїв, розведених нами уздовж каналів, щоб підтримувати рівномірну вогкість повітря і не дозволяти воді швидко випаровуватись. Декотрі з ваших учених, здається, вже й здогадалися про це.
Доба канальних робіт була періодом великого розквіту в усіх галузях виробництва і глибокого спокою в класовій боротьбі. Попит на робочу силу був величезний і безробіття зникло. Але коли Великі Роботи було завершено, а слідом за тим завершився рівнобіжний процес капіталістичної колонізації колишніх пустель, то незабаром вибухнула люта промислова криза і “соціальний мир” було порушено. Справа посунула до соціальної революції. І знову ж, хода подій була мирною; першою зброєю робітників були страйки, до повстань справа дійшла лише в кількох випадках по небагатьох місцевостях - майже виключно хліборобських районах. Крок за кроком пани корилися неминучому; і навіть тоді, коли влада опинилася в руках робітничої партії, з боку переможених не виявилося жодної спроби оборонити свою справу насильством.
Викупу, в стислому значенні цього слова, за соціалізовані знаряддя дано не було. Але капіталістів на перші часи було залишено на пенсіях. Багато з них відіграли потім видатну роль в організації суспільних підприємств. Дуже важко було побороти всі труднощі поділу робочої сили в згоді з бажаннями й здібностями самих робітників. Біля століття існував обов’язковий для всіх, окрім пенсіонерів-капіталістів, робочий день, спочатку біля шести годин, а потім усе коротший. Але поступ техніки й докладні підрахунки вільної праці допомогли спекатись і цих останніх слідів старої системи.
Вся картина рівної еволюції суспільства, не пройнятої, як у нас, вогнем та кров’ю, несамохіть викликала у мене почуття заздрості. Я заговорив про це з Нетті, коли ми дочитували книжку.
- Не знаю, - задумливо сказав мені юнак, - але мені здається, що ви трохи помиляєтесь. Суперечності на Землі гостріші, це так; її природа сіє удари й смерть значно щедріше, аніж наша. Але причина цьому, може, якраз саме та, що багатства природи Землі значно більші, і що Сонце дає їй знову ж значно більше своєї живої сили. Погляньте, на скільки мільйонів років наша планета старша за вашу, - її ж людство народилося лише за кілька десятків тисяч років перед вашим, а тепер випереджає його хіба на якихось дві-три сотні років. Наші людства нагадують мені двох братів. У старшого натура спокійна і врівноважена, у молодшого - бурхлива й поривчаста. Молодший брат гірше витрачав сили і робить більше помилок; дитячі роки його були хворобливі й нерівні, а тепер, коли він переходить у юнацтво, часто трапляється йому зазнати й болючих корчів. Та чи не вийде з нього художник-творець дужчий і більший, ніж його старший брат, чи не зуміє він тоді розкішніше і різнобарвніше прикрасити нашу Велику Природу? Не знаю, але мені здається, що це буде саме так...
Керований світлою головою Менні етеронеф без жодних нових пригод летів далі до своєї далекої мети. Я встиг уже сяк-так призвичаїтись до умов життя без ваги, як також і побороти більші труднощі марсіанської мови, коли Менні заявив нам, що ми долітаємо вже до половини шляху, досягнувши найвищої межі швидкості, котра відтепер почне спадати.
Саме в призначений Менш момент етеронеф швидко й м’яко перевернувся. Земля, що давно вже з великого серпа встигла стати маленьким, а з маленького - яскравою зеленкуватою зорею поблизу сонячного диска, тепер з нижньої, частини чорного неба перескочила у верхню; червона ж зоря Марса, що до нього часу весело сяяла над нашими головами, опинилася внизу.
Минули ще десятки й сотні годин, і зоря Марса стала яскравим маленьким диском, а невдовзі після цього заблимали і дві малесенькі зірочки її супутників - Деймос і Фобос, невинні планет очки, що нічим не заслужили на ці грізні імена - “Жах” і “Страх” по-грецькому. Поважні марсіани пожвавішали і почали унаджуватись до обсерваторії Енно, - позирнути на рідні краї. Дивився на них і я, але мало розумів те, що бачив, хоч і як старанно й терпляче давав мені різні пояснення Енно. Там, справді, було для мене чимало чого дивного.
Червоні плями ставали гаями й луками, а зовсім темні - ланами, готовими до жнив. Міста малювалися якимись синіми плямами і лише води та сніги мали зрозумілий для мене колір. Веселий Енно змушував мене іноді здогадуватись, що я бачу в полі зору апарата, і мої наївні помилки дуже бавили його й Нетті; я ж їм дякував за це жартами зі свого боку, називаючи їхню планету царством учених сов та переплутаних барв.
Тим часом червоний диск поволі більшав; незабаром він у кілька раз перевершив своїми розмірами диск Сонця, що значно поменшало, і нагадував тепер астрономічну мапу без написів. Починала прибувати і сила ваги, що надзвичайно добре впливало на самопочуття. Деймос і Фобос із яскравих зірок теж стали маленькими, але чітко окресленими кружечками.
Лишилося 15-20 годин їзди; Марс широко розгортається під нами; звичайним оком бачу я більше, ніж дають усі астрономічні мапи наших учених. Деймос лине по цій круглій мапі, а Фобоса не видно - він якраз по той бік планети.
Всі навкруги мене радіють, один лише я не можу побороти тривожної журби очікування.
Ближче й ближче... Всі покинули всяку роботу, - всі дивляться вниз, де розгортається інший світ, для них рідний, для мене повний загадкової таємниці. Один Менні не з нами, він біля машини: останні часи подорожі найнебезпечніші - треба перевіряти віддаль і регулювати швидкість.
Чому ж я, цього світу не по своїй охоті Колумб, чому ж я не почуваю ні радощів, ні гордості, ні навіть того заспокоєння, котре мусив би викликати твердий беріг, після довгої подорожі океаном невловимого?
Події майбутнього вже кидають свою тінь на сучасне...
Лишилося останніх дві години. Скоро ми вступимо в атмосферу. Серце починає люто калатати, я не можу більше дивитися і йду до своєї каюти. Менні йде за мною.
Він починає мені говорити - не про сучасне, а про минуле, про далеку Землю там, угорі.
- Ви мусите ще туди повернутися, коли впораєтесь зі своїм завданням, - каже він мені і його слова дзвенять для мене, як ніжне нагадування про мужність.
Ми міркуємо про це завдання, про його необхідність і труднощі. Час минає для мене непомітно.
Нетті дивиться на хронометр.
- Приїхали, ходімо до них! - закликає він.
Етеронеф спинився. Одсовуються широкі металічні двері, свіже повітря лине всередину. Чисте, зеленкувато-синє небо над нами, юрби народу навкруги нас.
Менні й Стерні виходять перші. Вони несуть на руках прозору труну, де лежить задубіле тіло втраченого товариша - Летти.
За ними виходять інші. Я з Нетті виходжу останнім і ми вкупі, плече в плече, йдемо через кількатисячну юрбу людей, подібних до нього...