Червона зоря - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 8

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

І. У ВЕРНЕРА

Яким чином опинився я в лікарні мого старого товариша доктора Вернера, - не пригадую. Це була земська лікарня одної з північних губерній, відома мені ще раніше з листів Вернера: була вона за кілька верст від губернського міста, була дуже кепсько влаштована і завжди неймовірно переповнена. Був у неї надзвичайну спритний економ і нечисленний, замучений працею медичний персонал. Доктор Вернер провадив уперту війну з дуже ліберальною земською управою за економа, за кілька зайвих бараків, котрі вона будувала дуже неохоче, за церкву, котру вона добудовувала хоч ти тут що, за плату працівникам і т. д. Замість одужувати, хворі спокійно божеволіли остаточно, як, також, мерли від сухот через недостачу свіжого повітря й доброї їжі. Сам Вернер, звичайно, давно втік би звідси, коли б не примушували його залишатись особливі обставини, пов’язані з його революційним минулим.

Але мене вся ця благодать земської лікарні анітрохи не зачепила. Вернер був гарний товариш і не задумався, щоб пожертвувати для мене своїми вигодами. В цьому великому помешканні, відведеному йому як старшому лікареві, він дав мені дві кімнати, в третій поруч з ними поселив молодого фельдшера, а в четвертій - одного партійного товариша, котрому треба було переховуватись, зачисливши його як служку для догляду хворого. Звичайно, тут не було особливого комфорту, а догляд за мною, попри всю делікатність моїх товаришів, був значно помітніший, ніж у марсіан: але ж для мене все це було однаковісінько.

Доктор Вернер, як і марсіанські його колеги, мене майже не лікував - інколи лише давав снодійного, піклувався ж найперше про те, щоб було мені зручно й спокійно. Щоранку і щовечора він заходив до мене після ванни, котру готували мені мої дбайливі товариші; але заходив вій лише на хвилину і обмежувався запитанням, чи мені, часом, чогось не потрібно. Я ж за довгі місяці хвороби зовсім відвик балакати і або відповідав йому лише саме “ні”, або ж і зовсім не відповідав нічого. Але його уважність мене зворушувала, а в той же час я вважав, що ніяк не вартий такого ставлення і мушу йому про це заявити. Нарешті мені пощастило накопичити сил настільки, щоб сказати йому, що я душогуб і зрадник, і що через мене загине все людство. Він не заперечив мені, лише посміхнувся і після того став навідувати частіше.

Поволі зміна оточення почала справляти свій доброчинний вплив. Біль слабше тиснув мені серце, нудьга блідла, думки ставали моторнішими, колорит їхній світлішав. Я почав виходити з кімнат, гуляти по саду і в суміжному гайку. Хтось із товаришів повсякчас був поблизу; це було не надто приємно, але я розумів, що не можна ж, справді, душогуба пускати самого гуляти собі на волі; іноді я починав з ними розмовляти, - на порожні теми, звичайно.

Була рання весна і відродження життя навкруги вже не загострювало моїх болючих спогадів; слухаючи щебетання пташок, я навіть до певної міри журливо заспокоювався на думці, що вони лишаться й житимуть, що до загибелі засуджено самих лише людей. Раз якось біля гайка зустрів мене душевнохворий, що йшов із заступом працювати в поле. Він негайно ж мені відрекомендувався, надзвичайно гордовито - у нього була манія величності - видаючи себе за урядника. Це, певне, була найвища влада, яку він знав за час життя на волі. Вперше за час моєї хвороби я несамохіть засміявся. Я відчував батьківщину навкруги себе і, як Антей, підживляв себе - щоправда, дуже повільно, новими силами від рідної землі.

II. БУЛО, ЧИ НЕ БУЛО

Коли я став більше думати про оточений, мені схотілося довідатись, чи знає Вернер і двоє інших товаришів, що зі мною було і що я зробив. Я спитався у Вернера, хто привіз мене до лікарні. Він відповів, що я приїхав з двома невідомими йому молодими людьми, котрі не могли розповісти йому про мою хворобу нічого цікавого. Вони сказали, що випадково зустріли мене в столиці цілковито хворого, що знали мене ще до революції, коли чули від мене про доктора Вернера, чому й вирішили звернутись само до нього. Вони від’їхали того ж таки дня. На Вернера вони справили враження людей певних, котрим не було підстави не вірити. Сам же він випустив мене з очей вже за кілька років перед цим і ні від кого не міг дістати жодної звістки про мене.

Я хотів розповісти Вернерові історію мого вбивства, але це видавалось мені дуже тяжкою справою через заплутаність її і безліч таких подробиць, котрі кожній безсторонній людині могли б видатися занадто дивними. Я пояснив свій клопіт Вернерові і від нього почув несподівану відповідь:

- Буде найкраще, коли ви не станете мені зараз розповідати нічого. Це не допоможе вашому одужанню. Сперечатися з вами я, звичайно, не буду, але й історії вашій, однаково, не повірю. Ви занедужали на меланхолію, в якій люди цілком щиро приписують собі вигадані злочини, а їхня пам’ять, пристосовуючись до їхнього марення, витворює фальшиві спогади. Але ж і ви мені теж не повірите, доки не одужаєте, а тому - краще відкласти вашу розповідь на потім.

Коли б ця розмова відбулася за кілька місяців до того, я, безперечно, побачив би в словах Вернера найбільше до себе недовір’я й презирство. Але тепер, коли моя душа шукала відпочинку й заспокоєння, я поставився до справи цілком інакше. Мені приємно було думати, що про мій злочин товариші не знають і що про сам факт його ще можна законно сумніватися. Я став думати про це менше й рідше.

Одужання пішло швидше: лише вряди-годи поверталися інколи приступи старої нудьги, але вже не на довгий час. Вернер відверто був мною задоволений і навіть майже зняв з мене і медичний догляд. Якось одного, разу, пригадуючи його думку про моє “марення”, я попросив його дати мені на перегляд якусь типову історію подібної до моєї хвороби, з числа тих, що він сам спостерігав тут у своїй лікарні. З великим ваганням і справжньою неохотою, він, однак, мене задовольнив. З великої купи історій хвороби він на моїх очах вибрав одну і подав її мені.

Тут розповідалося про людину з далекого, покинутого села, котру злидні погнали на заробітки в столицю, на одну з найбільших там фабрик. Життя великого міста нового робітника, певне, дуже приголомшило і, як розказувала вже жінка його, він довгий час ходив “наче сам не свій”. Потім це минулося і він жив та працював, як і решта. Коли вибухнув на фабриці страйк, він був разом з товаришами. Страйк був довгий і впертий: і йому, і його жінці та дитині довелося голодувати. Тут він зненацька “зажурився”, став докоряти собі за те, що одружився й прижив дитину, і що взагалі жив “не по-божому”.

Потім він почав “забалакуватись” і його відвезли до лікарні, а звідти до земської лікарні тої губернії, де він народився й жив. Він запевняв, що зламав страйк і видав товаришів, як і “доброго інженера”, котрий потай підтримував страйк і котрого за те уряд повісив. Випадково я був добре обізнаний з історією всього цього страйку - я тоді працював у столиці; на ділі жодного зрадництва там не трапилося, а “доброго інженера” не лише не було скарано на горло, а й навіть не арештовано. Хвороба завершилась для робітника добре: він одужав.

Ця історія вплинула на мої думки досить своєрідно. Стали виникати сумніви, чи справді вчинив я вбивство, чи може, як казав Вернер, це було “пристосовування моєї нам’яті до марення меланхолії”? Тогочасні всі мої спогади з життя серед марсіан були навдивовижу невиразні й бліді і висіли в голові, мов якісь пошматовані клапті; і хоч картина злочину пригадувалась найяскравіше, але й вона якось плуталась і блідла перед безпосередніми й ясними враженнями сучасного. Часами я відкладав ці легкодухі й приємні сумніви і гостро відчував, що все було і що нічим його не змінити. Та потім сумніви й софізми повертались: вони дозволяли мені спекатись думки про минуле. Люди ж так охоче вірять тому, що їм подобається... І хоч десь під сподом душі ще жевріло усвідомлення, що це - брехня, я, проте, вперто йому віддавався, як віддаються всіляким радісним мріям.

Тепер я гадаю, що без цієї самоомани одужав би я і не так швидко, і не так цілковито.

III. ЖИТТЯ КРАЮ

Вернер старанно відхиляв від мене будь-які враження, котрі могли б “зашкодити” моєму .здоров’ю. Він не дозволяв мені заходити до себе в саму лікарню, і з усіх душевнохворих, що там були, я міг бачити лише тих безнадійно одурілих і дегенератів, котрі ходили на волі і працювали на полі, в гайку й саду; а тут для мене не було нічого цікавого: я дуже не люблю всього безнадійного, всього непотрібного й засудженого. Мені кортіло подивитись на важкохворих, саме на тих, що ще можуть одужати, особливо ж на меланхоліків та веселих маніяків. Вернер обіцяв, що сам мені їх покаже, коли я вже досить добре одужаю, - але все зволікав та зволікав. Так мені й не довелося їх побачити.

Ще старанніше силкувався Вернер ізолювати мене від усього політичного життя мого краю. Він, напевне, гадав, що хвороба моя виникла не з чого іншого, як із тяжких вражень революції; йому й на думку не спадало, що я весь час був від краю відірваний і навіть не міг знати, що там діялося. Це повне незнання він поясняв собі простісіньким забуттям, за котре я мусив дякувати своїй хворобі, і вважав, що воно дуже мені корисне. І він не лиш сам нічого мені про всі ці справи не розповідав, але й заборонив це робити і моїм доглядачам. А в цілому його помешканні не було ані жодної газети, ні жодної книжки з місячників за останні роки: все це він ховав у себе в кабінеті, у лікарні. Я мусив був жити на політично дикій канапі.

Спочатку, коли мені закортіло лише спокою й відпочинку, таке становище мені подобалось. Але далі, в міру прибуття нових сил, мені почало ставати все тісніше у цій черепашці; я почав чіплятися з питаннями до своїх товаришів, а вони, слухаючись лікарського припису, відповідати мені відмовлялися. Було досадно й нудно. Я став шукати спосіб визволитися з-під свого політичного карантину і спробував переконати Вернера, що я вже досить одужав, щоб уже мати змогу читати газети. Але ж спроба вийшла даремною: Вернер пояснив, що це ще річ завчасна і що він сам скаже, коли можна вже буде перемінити дієту для мого розуму.

Треба було, отже, вжити хитрощів. Я повинен був найти собі прихильника серед своїх товаришів. Фельдшера схилити на свій бік було б дуже тяжко: він був надто високої думки про свій професіональний обов’язок. Я скерував свої зусилля на іншого доглядача, товариша Володимира. Тут великого опору не трапилося.

Володимир колись був робітником. Малої освіти і май же хлопець віком, він був солдатом революції, але солдатом уже випробуваним. Під час одного знаменитого погрому, де безліч товаришів загинула від куль і в огні пожежі, він пробив собі дорогу через юрбу погромників, застреливши їх кілька чоловіка і не зазнавши якимсь чином жодної рани. Потім він довго блукав нелегально по різних містах і селах на невдячній і небезпечній ролі переносника зброї й літератури. Нарешті, земля стала вже надто пекти йому ноги, і він змушений був на деякий час сховатися до Вернера. Про все це довідався я, звичайно, згодом. Але з самого початку я помітив, що юнака дуже гнітить недостача освіти і труднощі самостійної праці без попереднього здобуття потрібної наукової дисципліни. Я почав учити його: справа пішла добре і дуже скоро я назавжди завоював його серце. Далі вже була річ проста. На медичні міркування Володимир узагалі зважав мало і у нас із ним відбулася невеличка розмова, котра спаралізувала суворість Вернера. Оповідання Володимира, газети, журнали й політичні брошури, котрі він потай мені приносив, швидко розгорнули переді мною життя краю за час моєї відсутності!

Революція йшла нерівно і болюче затягувалася. Робітничий клас, виступивши першим, спочатку, завдяки раптовості свого нападу, досяг великих перемог; але потім, не підтриманий в рішучу хвилю селянськими масами, зазнав лютої поразки від об’єднаних сил реакції. Поки робітники накопичували енергію для нового бою та вичікували селянського ар’єргарду революції, між старою поміщицькою владою і буржуазією почалися переговори - спроби сторгуватися і домовитися для спільного придушення революції. Спроби ці проводилися у формі парламентської комедії; вони повсякчас закінчувалися провалом, через непримиренність кріпосників-реакціонерів. Парламенти-іграшки скликалися та брутально розганялися один за одним. Втомлена бурею революції, залякана самостійністю й енергією перших виступів пролетаріату, - буржуазія все правішала. Селянство, в масі своїй цілком революційне, повільно засвоювало політичний досвід, освітлюючи шлях до вищих форм боротьби вогнем безлічі пожеж. Стара влада поруч із придушенням селянства пробувала частину його купити продажем земельних ділянок, але вела всю справу в таких копійчаних розмірах і так безглуздо, що нічого з того не вийшло. Повстанські виступи окремих партизанів і груп щодень то частішали. В країні панував нечуваний ніде в світі подвійний терор - згори й знизу.

Видно було, що країна йшла до нових, рішучих боїв. Але такий довгий і повний хитань був цей шлях, що багато борців устигло втомитися і навіть впасти у відчай. З боку радикальної інтелігенції, що брала участь у боротьбі здебільшого своїм співчуттям, зрада сталася майже поголовна. Та за нею, звичайно, жаліти не було чого. Але навіть серед декотрих моїх товаришів устигли загніздитись нудьга й безпорадність. І цей факт свідчив, яке безмежно тяжке було революційне життя за минулий рік. Сам я, свіжа людина, що пригадувала початок боротьби, але не зазнала потім жодного гніту всіх поразок, - бачив дуже добре все безглуздя цього відспівування революції. Я бачив, як усе змінилося за ці роки, скільки нових елементів приєдналося до боротьби, як безнадійно неможлива рівновага між реакцією й терором. Нова хвиля неминуче насувалася.

Доводилося, однак, чекати. Я розумів, як болюче тяжко працювати в таких умовах товаришам. Але сам я не рвався йти до них, навіть незалежно від думки Вернера. Я гадав собі, що краще набратися сили, щоб було що витрачати, коли з’явиться поважна потреба.

За час довгих прогулянок у гайку ми з Володимиром обмірковували шанси й умови майбутньої боротьби. Мене глибоко зворушували його наївно героїчні плани й мрії. Він видавався мені шляхетною, гарною дитиною, котрій судилася така ж проста й безпретензійна смерть, якою було його молоде життя. Цінні жертви призначає собі революція і прекрасною кров’ю червонить вона свій пролетарський прапор...

Не один Володимир видавався мені дитиною. Чимало наївного й дитячого, чого я спочатку ніби не помічав і не почував, бачив тепер я і в Вернері, старому робітникові революції, і в інших товаришах, котрі мені згадувались, - навіть у наших ватажках... Усі люди, котрих знав я на Землі, уявлялися мені напівдітьми, підлітками, що невиразно приймають життя і в собі, і навколо себе та напівсвідомо віддаються внутрішній і зовнішній стихійності. В цьому почутті не було й краплинки поблажливості чи презирства, була лиш симпатія й братерський інтерес до людей-зародків, дітей молодого людства.

IV. КОНВЕРТ

Гаряче літнє сонце ніби розтопило лід, що сковував життя країни. Вона прокидалася і блискавки нової грози вже спалахували на обрії, а приглушене гуркотіння починало долітати з низів. І це сонце, і це прокидання пригрівали мені душу й підносили мої сили: я почував, що скоро буду такий здоровий, як ще ніколи за все своє життя.

В цьому невиразному, радому життю стані, мені не хотілося думати про минуле і приємно було відчувати, що я вже забутий усім світом, забутий всіма... Я лаштувався ожити для товаришів у такий час, коли нікому й на думку не спало б розпитувати мене про роки моєї відсутності, коли всім буде надто ніколи і моє минуле потоне на довгий час у бурхливих хвилях нового припливу. Коли ж мені траплялося помічати факти, що викликали сумніви щодо певності цих моїх надій, то в мене виникала тривога й занепокоєння і невиразна ворожість до всіх, хто ще міг про мене згадувати.

Одного літнього ранку Вернер, повернувшись з лікарні після огляду хворих, не пішов до саду відпочивати, - як це робив звичайно, бо цей огляд його дуже втомлював, - а навідався до мене і став старанно розпитувати мене про моє самопочуття. Мені видалося, що він запам’ятовував мої відповіді. Це була трішки не зовсім звичайна річ і я спочатку подумав, чи не здогадався він, часом, про таємницю моєї з Володимиром маленької змови. Але з розмови я швидко помітив, що йому ніщо таке й на думку не спадає. Потім він знову ж пішов не в сад, а до свого кабінету і лише через півгодини побачив я через вікно, що він гуляє вже своєю улюбленою темною алеєю. Я не міг не думати про ці дрібниці, бо ж нічого поважнішого навкруги мене взагалі не було. Після різних здогадів я спинився на тому, що Вернер мав написати комусь, - на його спеціальне прохання, звичайно, - докладний звіт про стан мого здоров’я. Пошту йому завжди носили вранці, до його кабінету в лікарні, - цього разу він, певне, дістав там листа з запитанням про мене.

Від кого лист і навіщо? Довідатись про це, та ще й негайно, стало мені конечною потребою для заспокоєння. Питати у Вернера не випадало, - він чомусь не вважав можливим сказати мені це, бо ж інакше сказав би й сам, без якихось там розпитувань. Чи не знає чогось Володимир? Ні, каже, що не знає нічого. Я став міркувати, яким би способом дошукатися правди.

Володимир охоче став мені допомагати. Моя цікавість, на його думку, була цілком законною, потайність же Вернера, - безпідставною. Не довго думаючи, він провів справжній трус по кімнатах Вернера та в його медичному кабінеті, але нічого цікавого не знайшов.

- Він, певне, або носить цього листа з собою, або ж подер його й викинув, - сказав Володимир.

- А куди він кидає подерті листи й папери? - спитав я.

- У кошик під столом у кабінеті. - відповів Володимир.

- Добре, тоді принесіть мені всі клаптики, котрі знайдете в тому кошику.

Володимир пішов і швидко повернувся.

- Там нема жодних клаптиків, - заявив він. - Ось лише що я знайшов там: конверт листа, з печатки судячи - сьогоднішнього.

Я взяв конверт і зиркнув на адресу. Земля попливла мені з-під ніг і стіни почали падати на мене..

Рука Нетті!

V. ПІДСУМКИ

Серед того хаосу спогадів і думок, що знявся в моїй душі, коли я побачив, що Нетті була на Землі і не схотіла побачитись зі мною, для мене спочатку виразно повстав лише кінцевий висновок. Він виник ніби сам собою, без жодного помітного логічного процесу, і був цілком певний. Але я не міг обмежитись лише тим, щоб просто якнайшвидше його здійснити. Я хотів також до ладу й чітко вмотивувати його для себе й для інших. Особливо ж не міг я пристати на те, щоб мене не зрозуміла і Нетті, та повважала б за безпосередній порив почуття те, що було логічною потребою, що неминуче випливало з усієї моєї історії. Тому я повинен був перш за все до ладу розповісти свою історію, - розповісти для товаришів, для себе, для Нетті... Ось що породило мій рукопис. Вернер, котрий прочитає його перший - на другий день після того, як ми з Володимиром зникнемо, - потурбується, щоб його було видано, з потрібними, певна річ, для конспірації змінами. Це мій єдиний йому заповіт. Дуже жалкую, що не доведеться потиснути йому руку на прощання...

В міру того, як я писав оці спогади, минуле прояснювалося переді мною, хаос відступав перед певністю і моя роль та вся моя діяльність поставали перед свідомістю якнайяскравіше. В здоровому розумі й твердій пам’яті можу я тепер підвести всі підсумки...

Ніяк не можна сперечатися, що доручена мені справа виявилася мені не до снаги. Де ж лежала причина мого банкрутства? І як можна пояснити помилку гострозорого, глибокого психолога Менні, що так невдало вибрав саме мене для цієї справи?

Я пригадую свою про це з Менні розмову за тих щасливих для мене часів, коли кохання Нетті вливало мені безмежну віру в свої сили.

- Як сталося, - спитався я, - що ви, Менні, з безлічі різноманітного люду нашої країни, що зустрічали ви у своїх пошуках, саме мене визнали за найбільш придатного на роль представника Землі на Марсі?

- Вибирати не дуже то й було з кого, - відповів він. - Сфера вибору одразу ж мусила обмежитись представниками наукового революційного соціалізму: всі інші світогляди значно більш чужі нашому світові.

- Добре, але ж і серед цієї течії ви зустрічали людей безперечно сильніших і талановитіших від мене. Ви знали того, кого ми жартома зовемо Дідом Гори: ви знали товариша Поета...

- Так, я уважно приглядався до них. Але Дід Гори - це людина виключно боротьби й революції; наш світ йому зовсім не пасує. Він - залізо, а залізні люди не гнучкі: в їхній природі безліч консерватизму. Що ж до Поета, то в нього не вистачило б здоров’я. Він надто багато пережив, блукаючи по всіх верствах вашого світу, щоб йому можна було подужати перехід ще й до нашого світу. Крім того, обидва вони - і політичний ватажок, і художник слова, до котрого прислухаються мільйони, - надто потрібні тій боротьбі, що у вас іде зараз.

- На останнє я охоче пристаю. Але ж коли так, то я нагадаю вам про філософа Мірського. Його професійна звичка ставати на найрізноманітніші точки зору, порівнювати їх і погоджувати, здається мені, чимало полегшила б йому труднощі справи.

- Це так, але ж він - людина насамперед абстрактної думки. Щоб пережити нове життя чуттям і волею, на це ледве чи вистачило б йому душевної свіжості. Він справив на мене враження навіть трохи притомленої людини, а це ж, як ви розумієте, перешкода найважча.

.- Хай і так. Але серед пролетарів, що є основою й найпершою силою нашої течії, - хіба серед них не могли ви найлегше знайти те, що вам було потрібне?

- Так, шукати там було б найкраще. Але... здебільшого, їм бракує одної риси, котру я визнавав необхідною: широкої, різнобічної освіти, що стояла б на всій височині вашої культури. Це й відхилило лінію моїх шукань у інший бік.

Так говорив Менні. Його сподівання не справдились. Та чи означало це, що йому взагалі не було кого взяти, що різниця між обома культурами є глибоченним проваллям для окремої особи, проваллям, подолати котре може лише ціле суспільство? Думати так було б може і втішно для мене особисто, але в мене лишається що поважний сумнів. Я гадаю, що Менні слід було б ще переглянути своє останнє міркування, - щодо товаришів робітників.

Бо ж на чому я, власне, провалився?

На перший раз це сталося таким чином, що велетенська хвиля вражень від чужого життя в його неймовірному багатстві затопила мою свідомість і поруйнувала лінії її берегів. З допомогою Нетті я пережив кризу й упорався з нею. Але чи не зросла, часом, надміру ця криза через ту підвищену чутливість та витонченість засвоювання, що властива людям особливо розумової праці? Чи не могло б бути, що натура трохи примітивніша, трохи менш складна, зате органічно більш витривала й міцна, упоралась б із тим переходом зі значно меншими муками? Чи не могло б бути, що увійти в нове, вище життя малоосвіченому пролетареві коштувало б менших зусиль, бо, хоч йому й довелось би більше вчитися вперше, та зате значно менше треба було б переучуватися, що є працею найтяжчою... Мені здається, що це була б річ можлива. І я думаю, що Менні тут помилився, надавши рівневі культурності більше ваги, ніж культурній силі розвитку.

Вдруте душевні мої сили розбилися об сам характер тої культури, в котру я спробував вступити всім своїм єством: мене приголомшила її височінь, глибина її соціального зв’язку. чистота й прозорість її міжлюдських відносин. Промова Стерні, що так гостро висловила неспівмірність двох типів життя, була лише приводом, лише останнім імпульсом, що скинув мене в ту чорну безодню, до котрої стихійно й невблаганно вела мене суперечність між моїм внутрішнім життям і всім соціальним оточенням - на фабриці, в родині, в приятельських стосунках. І знову ж, чи не стала ця суперечність значно дужчою й гострішою саме для мене, революціонера-інтелігента, що весь час дев’ять десятих своєї праці виконував або безпосередньо на самоті, або ж в умовах однобічної нерівності з товаришами співробітниками, як їхній учитель і керівник, в умовах відокремлення своєї особи з-поміж інших? Чи не здалася б ця суперечність слабшою для людини, що дев’ять десятих свого трудового життя перебуває хоч і в примітивному нерозвиненому, та все ж товариському середовищі з його, можливо, трохи недоладною, але справжньою рівністю співпрацівників? Мені знов здається, що це й справді так, і я гадаю, що Менні слід було б поновити свою спробу, на цей раз уже з іншого боку...

А потім, самому вже мені лишається те, що жило поміж двома банкрутствами, що дало мені енергію і мужність для довгої боротьби, те, що й досі дозволяє мені без почуття приниження підводити її підсумки. Це - любов Нетті.

Безперечно, любов Нетті була непорозумінням, помилкою її шляхетного й палкого серця. Але ця помилка вийшла можливою - цього ніхто не відніме і ніщо не змінить. Тут для мене порука і за справжню близькість двох світів і за їх майбутнє злиття в один, нечувано прекрасний і гармонійний.

А сам я... та тут підсумку немає жодного. Нове життя мені закрите, а старого - я вже не хочу: я не належу до нього вже ні своєю думкою, ні почуттям. Нема чого й міркувати.

Час кінчати. Мій спільник чекає на мене в садку: ось і його сигнал. Завтра ми обидва будемо далеко звідси, на шляху туди, де життя шумує й ллється через край, де так легко стерти ненависну для мене межу між минулим і майбутнім. Прощавайте, Вернере, старий, любий товаришу!

Живи ж, нове, краще життя, і привіт тобі, його світлий привиде, моя Нетті!

З ЛИСТА ДОКТОРА ВЕРНЕРА ЛІТЕРАТОРОВІ МІРСЬКОМУ

(Лист 6ез жодного числа - мабуть, через неуважливість Вернера).

............................................................................................................................................................................................

Канонада вже давно була вщухла, а поранених усе везли та й везли. Величезна більшість їх були не міліціонери і не солдати, а мирні мешканці: багато було жінок і навіть дітей: всі громадяни рівні перед шрапнеллю. У мій шпиталь, найближчій до театру бою, везли здебільшого міліціонерів та солдатів. Чимало ран від шрапнелі та гранатних осколків справляли надмірно важке враження навіть на мене, старого лікаря, що колись кілька років працював хірургом. Але над усім цим жахом витало й панувало одне світле почуття, одне радісне слово: “перемога”!

Це наша перша перемога в нинішньому великому бою. Але будь-кому видно, що вона вирішує справу. Терези похилилися в наш бік. Перехід до нас цілих полків ворога з артилерією - свідчить добре. Страшний суд почався. Присуд його буде не милостивий, але справедливий. Давно вже час кінчати...

На вулицях кров і сміття. Сонце від диму пожеж і канонади почервоніло зовсім. Але ж не зловісним видається воно нашим очам, а радісно-грізним. В душі бринить бойовий її спів, спів перемоги...

............................................................................................................................................................................................

Леоніда привезли до мого шпиталю біля полудня. Він дістав небезпечну рану в груди і кілька дрібних подряпин. Він ще серед ночі вирядився з п’ятьма “гренадерами” в ті частини міста, що були ще під владою ворога. Доручення його полягало в тому, щоб кількома відчайдушними нападами посіяти там тривогу й деморалізацію. Він сам запропонував цей план і сам же зажадав його виконати. Як людина, що за старих часів довго тут працювала, а тому й добре знала всі куточки міста, він міг упоратись з цією безнадійно геройською справою краще від будь-кого іншого і старший начальник міліції після деякого вагання пристав на його пропозицію. Їм пощастило дістатися зі своїми гранатами до одної з батарей ворога і з сусіднього даху викликати вибух кількох ящиків із набоями. Серед паніки від вибухів вони збігли вниз, попсували гармати і висадили в повітря решту набоїв. Тут Леонід дістав кілька перших ран від осколків з набоїв. Спішно після цього тікаючи, вони віч-на-віч опинилися перед відділом ворожих драгунів. Леонід передав команду Володимирові, котрий був йому ад’ютантом, а сам з останніми двома гранатами метнувся під найближчу браму, де й засів, поки товариші відходили, використовуючи різні випадкові захистки, та енергійно відстрілюючись. Він пропустив повз себе більшу частину ворожих драгунів і кинув першу гранату в офіцера, а другу в найближчу купку драгунів. Драгуни сипнули врозтіч, а наші повернулись і взяли Леоніда, тяжко пораненого осколком із другої своєї гранати. Вони успішно доставили його до наших ліній ще до світанку, а потім передали на мої турботи.

Осколок гранати пощастило вийняти одразу ж, але вияснилось, що він зачепив легені, отже становище пораненого було дуже небезпечне. Я поклав його якомога краще і зручніше, але, однак, одного не міг йому дати - повного спокою, котрий йому так потрібний. Перед світанком бій відновився, його гуркотіння було дуже добре у нас чути і неспокійний інтерес до його перебігу підвищував Леонідові його пропасницю. Коли почали надвозити нових поранених, він став хвилюватися ще дужче і змусив мене по змозі ізолювати його, поставивши навколо нього параван, щоб він хоч не бачив чужих ран.

.............................................................................................................................................................................................

Біля четвертої години дня бій ущух, наслідки його вже було видно. Я був на огляді поранених і на поділі їх на групи. В цю хвилю подали мені картку тої особи, котра кілька тижнів перед тим цікавилася у мене листом про здоров’я Леоніда, а потім з’являлася до мене сама і мусила заїхати до вас із моєю рекомендацією, щоб перечитати його рукопис. Тому, що ця дама, безперечно, - товариш і, очевидно, - лікар, я запросив її безпосередньо до себе в палату. Як і тоді, коли я бачив її вперше, вона була під темною вуалькою, котра майже зовсім ховала риси її обличчя.

- Леонід у вас? - запитала вона не вітаючись зі мною.

- Так, - відповів я; - не турбуйтесь понад міру. Рана його хоч і небезпечна, але, я гадаю, що виходити його можна.

Вона швидко й тямуче поставила мені низку питань, щоб з’ясувати становище хворого. Потім вона забажала його побачити.

- А чи не схвилює його це? - заперечив я.

- Безперечно, схвилює, - відповіла вона. - Але це завдасть йому менше шкоди, ніж корнети. Ручуся вам за це.

Тон її був цілком рішучий і упевнений. Я побачив, що вона тямить, що каже, і не міг їй відмовити. Ми пішли до палати, де лежав Леонід, і я жестом указав на параван, сам же лишився по сусідству, біля ліжка іншого важкопораненого, котрого я однаково мусив оглянути. Я хотів прослухати всю її розмову з Леонідом, щоб у разі потреби втрутитись.

Заходячи за параван, вона трохи підсмикнула вуальку. Я бачив її силует через не дуже прозору тканину паравану і міг помітити, як вона нахилилася над хворим.

- Машкара... - через силу вимовив Леонід.

- Твоя Нетті! - відповіла вона, і стільки ніжності й ласки почув я в тих двох словах, вимовлених тихим мелодійним голосом, що моє старе серце затріпотіло в грудях, опановане до болю радісним співчуттям.

Тут вона якось гостро ворухнула руками, ніби розстібала комір і, як мені видалось, зняла з себе капелюшок з вуалькою, а потім ще ближче нахилилась до Леоніда. Настала хвилинка мовчанки.

- Я, мабуть, умираю? - сказав він тихо, тоном запитання.

- Ні, Ленні, життя перед нами. Рана твоя не смертельна, навіть не небезпечна...

- А вбивство? - за перечив він тяжко й тривожно.

- Це була хвороба, мій Ленні. Заспокойся, цей порив смертельного болю не стане ніколи між нами, як не стане й на шляху до нашої спільної великої мети. Ми дійдемо до неї, мій Ленні...

Тихий стогін вихопився йому з грудей, але це не був стогін болю. Я пішов, бо відносно свого пораненого вже з’ясував усе, що було треба, а підслуховувати далі чужу розмову не личило, та й не було для чого. Через кілька хвилин невідома, знову в капелюшку й вуальці, викликала мене ще раз.

- Я візьму Леоніда до себе, - заявила вона. - Леонід сам цього хоче, та й умови догляду у мене кращі, ніж тут, отже, ви можете не турбуватись. Двоє товаришів унизу чекають. Накажіть дати їм ноші.

Сперечатися не доводилось: у нашому шпиталі умови справді не так блискучі. Я спитав її адресу, - це було дуже близько - і ухвалив собі завтра ж навідатись до Леоніда. Прийшло двоє робітників, обережно поклали його на ноші, і понесли...

............................................................................................................................................................................................

(Приписка на другий день).

І Леонід і Нетті без жодного сліду зникли. Оце зараз зайшов я до їхнього помешкання: двері відчинено, кімнати порожні. На столі у великій залі з відчиненим навстіж великим вікном побачив я адресовану мені записку. В ній тремтячою рукою було написано лише кілька слів:

“Привіт товаришам. До побачення.

Ваш Леонід”.

Дивна річ: не відчуваю жодного занепокоєння. Я смертельно втомився за ці дні, бачив багато крові, безліч страждань, котрим безсилий був зарадити, надивився на картини загибелі й руїни, а на душі все ж радісно і ясно.

Все, що було гіршого. - вже позаду. Боротьба була довго й тяжка, але перемога перед нами... далі боротьба буде легшою.