— Прошу пробачення, сер… Ось уже другу годину я сиджу і думаю. Тобто я не тільки думаю, але, як ви, мабуть, помітили, ще й п’ю. Не бачили? Ну, все одно… Так ось, уже другу годину я сиджу, п’ю і думаю: чого це вам, сер, треба було забратися в таку діру, як «Плутон»? Адже ви чудово могли б повеселитися в «Глорія-паласі» або в «Ідилія-парку», Але тут, в порту?
Так, чого такому інтельті… ін-те-лі-гент-ному панові, це ви, сер, треба було бруднити свій сірий костюм у цьому льоху? Тсс… Я нічим не цікавлюся. Треба, то треба. Хоча й не дуже важко догадатися, що тут, так, так, ось тут, у сера, схований жетон поліції.
Ні, ні, я не хотів образити вас! Але поміркуйте… А втім, тс-с-с… Усе ясної Ви, сер, — з податкового управління. Хочете притиснути бідолаху Хаббла? Я бачу по очах, що ви хороша людина, і тому не зробите цього. Наш Хаббл — добрий хлопець! У кого я міг би ще пити в кредит? Причому завжди. Врахуйте, сер, завжди і на будь-яку суму. Так, сер, на будь-яку, навіть на п’ятнадцять шилінгів.
Що? Ви — письменник? Уперше в житті розмовляю з письменником. Ну, тоді спостерігайте і записуйте. Тільки, що ви можете тут побачити? Якщо хочете дізнатися про щось путнє, послухайте, що розповім вам я.
О, мені є що розповісти! Ось хоча б історію про слона. Запишіть її, сер, запишіть. Ця історія прославить вас, якщо ви ще не знаменитий. Так, так! І, можливо, ви приділите з цієї слави мені кілька фунтів. Ні, не слави, звісно, а папірців.
Так ось, було це в 1938 році. Ви можете подумати, що я вигадую, але того самого дня, з якого я почну свою, а тепер уже й вашу, сер, історію, я сидів у цьому ж «Плутоні». Так; у цьому і навіть, такому ж брудному, як і тепер. Лише джин був, мабуть, трохи міцніший, та за прилавком сидів не Боб, а його татусь Оскар Хаббл. Душевна була людина! Правда, в кредит — ні, ні!
Того дня прийшов до мене Брук і сказав, що в конторі набирають матросів. Він був вірний друг, малюк Брук, і повідомив мені про це першому.
Я тоді ходив майже півроку без роботи, але краще б малюк Брук не знайшов мене! Адже після того рейсу мене вже не брали нікуди. Так, сер, ось уже двадцять два роки я, Берт Кінні, не виходжу в море.
І не тільки я. Всіх матросів з «Праксителя», торговельного судна, на яке я найнявся, нікуди не беруть. Такий вирок суду.
Це було добре судно, сер! П’ятнадцять вузлів для нього все одно, що для мене викурити вашу сигару! Спасибі, сер, давно не курив таких!
Про рейс туди, в Бомбей, я не розповідаю. Рейс як рейс. Та коли поверталися…
Ми везли звірів Гагенбеку. Це була звичайна партія. Два тигри, один слон, десять мавпочок і ще якийсь смердючий, пробачте, сер, дріб’язок. Все сталося перед самісіньким кінцем рейсу. Щойно відійшли від Ліссабона і через чотири дні мали пришвартуватися в Гамбурзі.
Чудово пам’ятаю, це сталося вночі. Не скажу точно, де я тоді був — на палубі чи в кубрику, але раптом на кормі пролунав розпачливий крик. Репетував той, що супроводив звірів, доглядав їх. Він не входив до складу команди, а працював від Гагенбека. Стривайте, як же його звали? Здається… Розенталлер. А втім, це не має значення.
Всі вільні від вахти матроси кинулися на корму. Прибігли ми туди і бачимо… Тобто нічого не бачимо, сер, Ні-чо-го! Ще півгодини тому на кормі стояв слон. А тепер його мов язиком злизали. Валялася попона, ланцюг з кільцем, яким він був прикутий. Одним словом, все було на місці, крім слона.
Сер, ну що ви кажете! Як міг слон стрибнути за борт? Це ж не тигр! Та й тигри не дуже люблять плавати у морі. Ні, і говорити про це нічого. Адже ланцюг був цілий. Та й огорожа лишалася непошкодженою.
Розенталлер зовсім збожеволів. Він бігав по судну, заглядав у кожну щілину, хоча корма була єдиним місцем, де вмістили слона, та й то з великими труднощами. Розенталлер кричав, що Гагенбек стягне за слона сповна, а він, бідний службовець, не має й десятої частини того, що коштує індійський слон. Ще б пак! Якби в нього були гроші, хіба він возився б з цими тварюками.
Трохи заспокоївшись, Розенталлер почав писати на материк телеграму, але капітан заборонив її передавати. Він сказав, що радіо можуть перехопити, і на всіх широтах радисти повмирають од сміху.
Через день ми прибули в Портсмут. Капітан дав розпорядження стати на рейді. До нас, звісно, відразу примчав на катері лоцман. Він нічого не розумів: адже капітан Біллітер знав хід у порт краще, ніж парафіальний священик біблію.
Вип’ємо, сер! Згадка про біблію завжди викликає в мене бажання залити цей спогад пивом.
Так ось, капітан Біллітер навіть не спустив лоцману трап. Він тільки крикнув, щоб той викликав поліцейський катер.
Приїхавши, поліцейські зазирали в кожний куток, принюхувалися буквально до всього, сер: вони думали, що ми п’яні. Але слон значився в суднових документах, і поліцейські зрозуміли, що ми не обдурюємо.
Тоді поліцейські посерйознішали. А начальник сказав капітану:
— Сподіваюся, вам не треба довго пригадувати, в якому порту ви продали слона. — І, звертаючись до Розенталлера, заявив: — А ви — найголовніший тут! Я бачу!
Сердешний Розенталлер заплакав.
Всіх нас, сер, усю команду, зняли з «Праксителя» і відвезли в поліцію. Тримали там два дні. Але доказів не було, і нас відпустили. Правда, відтоді вже нікого не брали в море. Навіть капітана Біллітера.
Капітану приписали якусь політику. Ніби він ховав на судні комуніста. От чого не було, того не було, сер? Правда, в каюті у капітана жив якийсь німець. Звали його Йоахім. Вій часто спускався до нас у кубрик. Але жодного разу навіть не заїкався про політику. Хоча говорити він був мастак. Найбільше розповідав про зорі і планети. Хороший був німець!
Що ж я думаю про слона?.. А мені нічого думати, сер, я знаю, як він зник. І скажу вам про це. Та ви, сер, розумна людина і не будете сміятися над Бертом Кінні, Тут не обійшлося без нечистої сили, тільки не знаю якої. Про це не запитують. Якби ви, сер, проплавали стільки, скільки я, то не задавали б таких питань.
Ні, сер, не треба сміятися. Ось і Хаббл теж сміється, коли я кажу йому про це, але нічого іншого від нього не можна й чекати! Боб ніколи не виходив у море. А духи не приходять до пивних стойок. І якщо вже вони облюбують якесь судно, то радості не жди.
Добре, що вони обмежилися тільки слоном. А могли вхопити кого небудь із нас. Адже зник під час шторму малюк Брук, а у мене в житті не було друга, ближчого за нього. Написали, що його змила хвиля. Це Брука?! Малюка Брука, який міг танцювати жигу, добру стару жигу — у найсильнішу бовтанку?
Ну як, сподобалася історія? Ви надрукуйте її в газетах. І розпишіть, як умієте, а ви вмієте, я це бачу! Потім прийдете сюди і дасте мені те, що, на ваш погляд, я заробив.
Так, сер, чудова у вас сигара. Давно не палив такої, дуже давно. Так само давно, як не виходив у море. І взагалі мені не весело, ох як не весело…
— Н-н-нда… Так. Так… Зрозуміло… Все зрозуміло. Не тягніть, а то ми і до різдва не доберемось до суті. І-е-е-ех! Пробачте, сер не спав майже всю ніч. Перевіряли одне суденце. Якихось поганеньких триста тонн, а роботи до біса.
Отже, слухаю вас, містер… містер… ага, Хьюсон. Дозвольте, Хьюсон… Хьюсон… Скажіть, це не вас позаторік арештували за контрабанду жіночою білизною? Не вас! А може, це був ваш брат? Нема брата? Тоді пробачте. Ну, слухаю вас, містер… Біссен. Ах, пробачте, містер Хьюсон!
Як? Біллітер? Ну так би одразу й казали! Мій дуже добрий знайомий! Я брав його торік. І про це навіть писали докладно в газетах. Що? В 1938-му? А ви не плутаєте, містер… Хьюсон, звичайно? Гм, тоді це інший Біллітер. Доведеться ворушити справи…
Хелл! Ніколи, поганець, не обізветься… Хелл! Ні, я коли-небудь викину цього старого п’янюгу. Хелл!!! Ну, нарешті. Стань прямо. Пряміше! Ще пряміше, ідіот! Дивуюся, чому в мене немає ще розм’якшення мозку через цього йолопа.
Слухай, якщо через п’ять хвилин тут не буде справа, як ви сказали, сер, ага, Біллітера, то завтра в поліції її величності на одного кретина буде менше! І не здумай замість Біллітера приволокти сюди справу про перевантаження судна або довідку про тоннаж.
Ось з такими людьми доводиться працювати, містер Коссен, тобто Хьюсон, пробачте. Але що ж могло вас зацікавити в цій справі? Факти? Які факти, містер Хінсен? Ні, не треба мені цього говорити! Я все-таки служу в поліції! Не переконуйте мене, дістати дозвіл у самого полковника лише для того, щоб задовольнити свою цікавість! Ну, не хочете говорити — не треба.
Нарешті прийшов! Полюбуйтеся на цього молодика, містер Хірсон. Чого хорошого від нього можна чекати? Не сумнівайтесь, у цій папці замість справи вашого капітана підшивка бортових розписок, які втратили силу, Гм… Дивно, не наплутав. Справді, є така справа «Капітан Біллітер». Тримайте цю папку, містер Хольсон. До речі, чому це у вас норвезьке прізвище? Ах, пробачте, не спав ніч… містер Хьюсон. Тільки спочатку вибийте з неї пилюку. Хороша папка, містер Карл… тобто Кінну, словом, хороша папка, сер! Три унції пилюки і два убогі папірці. Ха-ха!
Ні, ні, не намагайтеся прочитати. Що ви! Це не шифр. Просто звичайна поліцейська стенографія. Так, у ті роки магнітофонів не було, і кожен слідчий писав скорописом. Але, якщо хочете, я до ваших послуг. До п’ятої години, а там прийде зміна і треба іти спати.
Що ж вас цікавить? Усе? Ну, все — це навряд чи цікаво. Звичайні протоколи допитів. Можете переконатись. Ось, наприклад, «Я, Кліффорд Біллітер, капітан торговельного судна «Пракситель», який належить фірмі «Хогг і Бремлі», під присягою підтверджую, що слон, навантажений на корабель у Бомбеї для фірми «Гагенбек і сини» в Гамбурзі, зник при таємничих обставинах у Біскайській затоці 11 вересня 1938 року».
Що за нісенітниця? До чого тут слон? І що за таємничі обставини? Це вже цікаво. Що ж, почитаємо далі. «Слон зник сам по собі через чотири години після виходу з порту». Чуєте? «Сам по собі!» Містер Хьюсон, це ж звичайнісінький шахрай. Слона продали, не інакше! Але цікаво, як це їм пощастило? Слон — не віскі, його з поли в полу не передаси: свідки завжди знайдуться! Невже у відкритому морі? Передали на яке-небудь судно!
Це точно! У морі… Знаєте, містер Хьюсон, я б на це не пішов, навіть якби мені давали п’ятдесят тисяч фунтів. Хоча… п’ятдесят… Але хто ж дасть п’ятдесят тисяч за якусь худобину!
Зараз ми про все дізнаємося. Так… Ага, цей капітан клянеться, що на борту нікого з сторонніх не було. А стенографіст відмічає, що Біллітера перебив якийсь Розенталлер і заприсягся, що на борту був хтось сторонній. Він жив у каюті капітана і цілими днями тинявся по судну, нічого не роблячи. Звали його Йоахім.
Ну от і все. Ватажка зграї знайдено. Шкода, що мене не було тут у 1938 році та й не могло бути. Адже мені тоді не минуло ще й десяти років, ха-ха. Але ж чуття у мене, чуття!
Послухайте, послухайте, тут є ще й протокол допиту цього суб’єкта. Так, так… «Йоахім Кунц, німецький підданий. Паспорт загубив. Іде в Англію, хімік…» Бачили негідника? Не міг придумати щось правдоподібніше! Це ж зграя, зграя, містер Хірсен!
Що ж далі? Далі наш капітан починає викручуватися і бреше, що він узяв цього Кунца на судно пасажиром. Вдає з себе дитину, ніби він не знає, що пасажирів на торговельне судно можна брати тільки з дозволу фірми.
Що ж тут є ще? Підписки, взяті з кожного члена екіпажу. Знаєте, містер Хіссен, це була непогано організована зграя! Не признався жоден! Жоден! Усі твердять, що слон пропав сам по собі! Признатися, такого в моїй практиці не було.
Цікаво, що з ними зробили? От досада! Більше нема жодного аркуша. Пропали… Знаєте, містер Кіссен, не можна зберігати справи мало не минулого століття. Що-небудь могло загубитися. Та й під час війни було не до архіву.
Жаль, дуже жаль, мені самому хотілося дізнатись, як розрахувалися з цією зграєю. Шкода, що не можу нічим більше допомогти вам, містер Карлсен. Ні, дивіться, тут є ще якийсь папірець. Але це вже не стенографія. Лист якогось Акселя Скунса до капітана Хачленда. Напевно, цей Хачленд вів справу. Просить прийняти його у справі Йоахіма Кунца, про яку він дізнався з газет. Чи є дата? Чекайте. Зараз подивлюсь. 15 січня 1939 року. Ах, шкода, що пропали всі папери!