— Чому я, власне, повинен вам вірити, містер Хьюсон? Ваші книжки? Буду одвертим, я їх не читав. Бібліотека нашого коледжу поки що не абонує двірників, а на купівлю книг — ви розумієте… Якщо говорити відверто, у мене немає впевненості, що ви не підіслані Скотленд-Ярдом. А втім, навіщо я їм? Гадаю, про цю історію давно забули. Що ж, попробую повірити вам, містер Хьюсон. Тим більше, що мені нічого втрачати.
А ви знаєте, що суд мене виправдав? І все-таки відтоді я не виходив у море. Хіба тільки на катері для прогулянок. Чому? Є така штука, як асоціація капітанів. А Йоахім був комуністом. І ця асоціація виявила мені недовір’я. Відтоді я поміняв безліч професій. Поки не опинився тут. Ні, чому ж, тут не гірше, ніж в інших місцях. Навіть спокійніше. А роки летять. Скоро й старість.
Гаразд, говоритимемо про справу. Згадаймо Иоахіма.
З вами коли-небудь траплялося так, щоб ви познайомилися з людиною і вже через десять хвилин вірили їй більше, ніж самому собі? Зі мною такого не бувало. Не бувало доти, доки я не зустрівся з Йоахімом Кунцом, Вас цікавлять подробиці? О, їх не важко пригадати!
Було це влітку 1938 року. Ми стояли в Бомбеї. Мені треба було добрати двох матросів. Я попрямував у контору порту. По дорозі мене зупинив якийсь німець. Що це був саме німець — сумніватися не доводилося. Вимова його виказувала, а я в таких речах розбираюся.
Німець звернувся до мене з проханням: він, мовляв, чув, ніби на «Пракситель» потрібні матроси.
— Чому ж ви звертаєтесь до мене, а не в контору? — спитав я його.
— У мене немає ніяких документів, — відповів Йоахім понуро.
Я не можу тепер пояснити, що примусило мене розмовляти з цим німцем. Адже й так було ясно, що без документів зарахувати його матросом я не зможу. Але в ньому відчувалося щось таке, що не дозволяло мені пройти мимо.
Переді мною стояв страшенно худий чоловік. Одразу було видно, що цій людині живеться не солодко. Що там не солодко! Просто жахливо. Коротше кажучи, через годину Йоахім уже сидів у моїй каюті на «Праксителі». Тут він жив до самого Портсмута, коли нас усіх арештували.
Команді оголосили, що на борту є пасажир. Так його і прозвали — «пасажир», справжнє його ім’я багато хто взнав лише на суді. Адже на суді була вся команда. Бідолахи, жоден з них уже більше не виходив у море.
Через тиждень Йоахім став на «Праксителі» своєю людиною, Він не загравав з матросами. Просто щовечора приходив у кубрик і бесідував з ними. Про що? Не можу сказати вам точно. Знаю тільки, що хлопці давали багато, щоб звільнитись од вечірньої вахти.
О, Иоахім був веселою людиною! Він знав багато пісень. Правда, це були переважно студентські пісні. Майже вся команда вивчила їх. Уявіть собі: пливе по Червоному морю торговельне судно і на ньому матроси в подертих робах горлають: «Здоров будь, світило науки — декан!».
Правда, ніхто не знав, що Йоахім у сні звертається до когось по-німецьки і плаче.
Вдень він завжди щось писав. Я ніколи не запитував його, що він робить. Лише одного разу, вночі, коли нам не спалося, Йоахім розбалакався. Він вийняв невеличку склянку з якимсь білим порошком.
— Кліфф, — сказав він, — у цьому все моє життя. Через два тижні я приїду в Німеччину. І будь я проклятий, якщо в Адольфа лишиться хоча б один танк…
Я спершу подумав, що Йоахім божеволіє. Але потім, містер Хьюсон, сталося таке, таке, що, боюся, ви подумаєте те ж саме про мене.
Зрозумійте, мені нема ніякого сенсу брехати. Та й треба, нарешті, комусь розповісти правду.
Та пам’ятна розмова відбулася на кормі. Поряд стояв укритий попоною слон. Так, я забув вам сказати, що ми везли партію звірів для зоопарку Гагенбека… Коли Йоахім заговорив про танки, він відкрив склянку. Але тут налетів вітер, і цей порошок віднесло на слона.
Йоахім зблід так, що я це помітив навіть у темряві, схопив мене за руку і прошепотів:
— Кліфф, хай йому чорт, здається, порошок попав на слона!
Він, правда, сказав не «порошок», а якесь інше слово, але я вже не пригадую яке.
— Ну і що ж, — засміявся я, — післязавтра все одно слона помиють у Портсмуті.
Та Йоахім стиснув мою руку і потягнув у каюту. Там він сказав мені таке, що я вирішив покликати суднового лікаря.
— Кліфф, — ледь чутно промовив він, — через півгодини слон зникне!
— Ну добре, — намагався я заспокоїти його, — зникне то зникне.
— Я не жартую! — майже закричав Йоахім. — Тепер слона вже не врятувати!
Деякий час я ще сумнівався. Просто не розумів його, містер Хьюсон. Та через півгодини, а може, через годину на кормі почувся крик. Репетував той тип, який супроводжував звірів. Я кинувся на корму. Слона не було.
Кунц не міг знайти собі місця. Він розумів, що мене чекають неприємності. Але якби він знав, що мої неприємності — ніщо порівняно з тими, які судилися йому!
Я вирішив розіграти незрозумілу пропажу слона — що мені ще лишалося робити? Тим більше, що вся команда була переконана: тут не обійшлося без нечистої сили. Ось чому, коли ми прийшли в перший англійський порт, — не хотілося мати справу з французькими властями — я зразу викликав поліцію.
Справа обернулася серйозніше, ніж я сподівався. Команду арештували. Та через три-чотири дні відпустили всіх, крім Кунца. У нього не було документів, і, до того ж, не можна було приховати, що він німець.
Нав’язати нам слона не змогли ніяк — трапилася надто вже незвичайна справа. Але ніхто з команди більше уже не плавав. Всіх внесли в «поминальні списки» — ви, звичайно, знаєте, що це таке.
Профспілки, кажете? О, містер Хьюсон, ви наївна людина! Адже саме профспілки і складають ті списки. Чи ви можете назвати мені хоча б один випадок, коли профспілки справді заступилися за маленьку людину?
Кунца судили за порушення паспортного режиму. Мабуть, усе б і закінчилося тільки цим, бо Йоахім на суді просив надати йому політичний притулок, та справа проникла в газети. І одразу надійшла заява німецького посольства. Йоахіма обвинувачували в якомусь карному злочині.
Я знав Кунца недовго — якихось двадцять днів. Але, повірте, не треба великого строку, щоб переконатися, — така людина нездатна на злочин.
Оце й усе, що я знаю про Кунца. Ні, поліція ним більше не цікавилася. Приходив, правда, один через кілька місяців. Як він мене розшукав, не знаю. Казав, що знав Кунца ще з студентських років. Прізвище? Прізвище… здається, Тікль! А можливо, він був з поліції? Хто їх розбере?
Тепер, містер Хьюсон, дозвольте спитати вас: навіщо ви зайнялися цією справою? Письменник? Але вам все одно не вдасться опублікувати історію Йоахіма Кунца. Чому? Тому, що в нас комуністів не люблять, бояться їх навіть більше, ніж двадцять років тому. Так, він був комуністом, і це єдина подробиця, яку я знаю точно.
Прощайте, містер Хьюсон. Хочу думати, що ви чесна людина, і з того, що я вам розповів, не зробите нічого поганого.
— О, ще один судовий виконавець! Описуйте, описуйте все! І цей костюм, що на мені,— він у мене один. І оцю кімнату — вона у мене теж одна! І, хай йому біс, дружину. Хоча ні, дружини ви в мене не опишете. Дружини в мене немає. Покинула! Покинула вчетверте, і цього разу, можете мені повірити, остаточно! Ро-зо-рився. Все!
Оце так новина! За останній час у мене, крім судових виконавців, нікого не було. Містер Хьюсон? Нерадий! Так, так, нерадий! Зараз не до світських умовностей, хай йому біс. А чого радіти! Ви мені принесли звістку про несподівану спадщину? Чи, може, всі мої кредитори змилостивились, і у вашій кишені листи, де вони повідомляють про необмежене фінансування? А якщо ні, то забирайтеся під три чорти, містер Хьюсон! Тепер у мене лише одне заняття. Яке? Бо-го-хуль-ствую!
Ні, мені не соромно. Хай соромиться цей старий лицедій — бог (ви бачите, як я богохульствую!). Ну, що ж, сідайте. Так, так, на ліжко. Стільців у мене вже давно немає.
Кого? Кого? Иоахіма Кунца? Так, так… Знаю я вашого Кунца! І мені приховувати нічого! Можете писати про мене в усі газети! Мені на все наплювати. Чи ви думаєте, що Аксель Скунс почне викручуватись і буде щось приховувати? Хе-хе! Ви мене не знаєте, юначе. А ваш Йоахім завжди удавав з себе Ісуса! йому я теж не вірю, як не вірю і цьому біблейському красунчику. Взагалі не вірю нікому!
Я все знаю наперед. Ви зараз почнете говорити мені, що я зробив нечесно. Виголошуватимете всякі слова на зразок «товаришування», «рука допомоги», «чесність». А я таких слів не знаю: я не-го-ці-ант.
«Рука допомоги»! Хе-хе! А хто подав мені цю «руку», коли я опинився в Індії на мілині? І на якій мілині! Послухайте, юначе!
У 1938 році я повіз в Індію партію верстатів. Ах, друже, тоді я був на 25 років молодший і в мене все було попереду. Хоча, якби я знав, що чекає мене попереду, то напевно, поступив би в поліцію! І не інакше.
Я вклав у верстати все, що в мене було, і багато з того, чого не було. Але це вже професійні секрети, мій друже.
Коли я розпакував ящики, то мало не збожеволів. Звідти потекла бура рідина; верстати перетворилися в іржавий мотлох! Ось що зробив зі мною цей старий нероба, мій боже єдиний! І це не востаннє!
Звичайно, до деякої міри я був сам винен. Треба ж перевіряти, чи змазані верстати, чи ні. Але я розбирався в цьому погано, дуже погано. Мені нікуди було подітися. І я лишився в чужій країні, в чужому місті. Ні близьких, ні знайомих. Та що знайомих! У мене не було ані півпенні! Я продав навіть біблію. А втім, цей предмет потрібен щонайменше…
Спочатку куди тільки я не посилав листи! А потім у мене не стало на що купувати конверти. Та й хто допоможе чесному негоціантові, що вирушив в Індію на свій риск? Хе-хе.