Йоахім… Що ж робив у порту Йоахім? Не пам’ятаю. І як він попав в Індію? Теж не знаю. Не питав. Та ясно, не з своєї волі; вже надто хотів він повернутися в Європу.
Ми з Кунцом одразу подружили. Що в нього було на душі, цим я теж не цікавився. А ось гроші в нього, хоч зрідка, водились. І можете не морщитись, юначе. Тут не біржа: можу дозволити собі говорити відверто.
Але двом нам жилося ненабагато краще, ніж окремо, мені в усякому разі. А тут ще почалися дощі. Я не буду вам розповідати, що таке дощі в Індії, це треба побачити самому.
Одного разу мені пощастило. Вперше цей старий нероба бог (бачите, як я богохульствую!) повернувся до мене обличчям. Мене взяли наглядачем на дорожні роботи. Там потрібні були європейці.
Що й казати, робота мало приваблива навіть для такого невдахи, як я! Цілісінький день доводилося кричати на індусів, примушуючи їх скоріше довбати каміння. Але все-таки це була робота, гроші. Тоді це немало значило, юначе.
Коли я трохи від’ївся, то згадав Кунца. Це так приблизно через місяця півтора. Чому не раніше? Хе-хе! Я був спочатку такий голодний і обдертий, що гроші потрібні були мені самому. Можете кривитися скільки завгодно, мені на це наплювати!
Я розшукав Кунца і запропонував йому роботу: містеру Уілкінсу, моєму хазяїнові, потрібні були європейці. Але він відмовився. Ви чуєте, містер Хьюсон? Він, бачите, не хотів бути наглядачем. Теж мені Крез! Хе-хе…
Після цього ми не бачилися з ним близько місяця. І… Що значить, допомагав? Ви думаєте, містер Уілкінс платив своїм службовцям стільки, що вони могли займатися благодійністю? Так?
Не треба робити таких бридливих гримас, юначе. Я все-таки про Кунца не забув. Незабаром я згадав про нього, вірніше про цю його штучку. І ви не вдавайте, що нічого не знаєте! Хіба я не розумію, що вам потрібен зовсім не Йоахім, а його порошок? А втім, я вже сказав, що мені на все наплювати! На все, зрозуміли?
Як я дізнався про цей порошок? Почекайте, почекайте… Так, згадав! Одного разу ми сиділи на березі річки. Було жарко. Йоахім почав знімати куртку. Хе-хе! Бачите мій костюм? Так от, я одягнений зараз, як герцог Едінбурзький, порівняно з Кунцом у той час.
Коли Йоахім знімав куртку, з кишені випала трубочка і звідти висипався якийсь порошок. Йоахім вилаявся і почав гарячково збирати цей пил. А потім я побачив таке, що повинно було б мене дуже здивувати, якби я тоді не був такий голодний. Якір, на якому ми сиділи, почав швидко покриватися червонуватою плівкою і безшумно розсипався, перетворився в попіл. З іржею у мене були свої рахунки, і я; правду кажучи, дуже перелякався. А Йоахім, зібравши свій порошок, почав сміятися. Сміхотливий він був, треба вам сказати, надмірно.
Але все-таки я дещо запам’ятав. Виходило, що Кунц за допомогою цього диявольського порошка може перетворити в попіл будь-який предмет. Звичайно, звичайно, чортовиння. Та він пересипав усе це розумними словечками. Боюся, що й ви б не зрозуміли!
Отже, проробивши кілька місяців у містера Уілкінса, я згадав про Кунца, а вірніше, як ви розумієте, про його порошок. І ось чому: у нас дуже багато мороки було із скелями. Містер Уілкінс мав закінчити дорогу в строк, інакше загрожувала величезна неустойка, настільки велика, що, виплативши її, мій хазяїн опинився б не в кращому становищі, ніж я тепер. Хе-хе!
Тут я знайшов Йоахіма і запропонував йому посипати своїм порошком скелі, які нам доводилося довбати. Йоахім спочатку завагався, але потім дав згоду. Я пішов до містера Уілкінса, і ми торгувалися з ним доти, доки я не виторгував собі тисячу фунтів. Ти-ся-чу!
Ну, звичайно, хазяїнові я нічого не розповів. Просто сказав, що зруйную скелі за тиждень. Ну от, чотири величезних скелі Кунц за два дні перетворив у дрібний пил. Містер Уілкінс запросив мене до себе і довго дякував. Допитувався, чому ніхто не чув вибуху. Дивак! Хе-хе!
Ну, звичайно, розплатився. Тут же, на місці, і, пам’ятаю, крупними купюрами. Дуже дякував мені. Дуже…
Ні, я ні секунди не хотів затримуватися в Індії, так вона мені остогидла. З тисячею фунтів можна було починати в Європі солідне підприємство. Чому з тисячею, а не менш? О, це трагічна історія. Одержавши гроші, я кинувся шукати Кунца. Але він як крізь землю провалився. І треба ж було статися такому!
А я дуже поспішав. Якби не встиг на найближчий експрес, то стовбичив би в Індії ще тиждень. А для мене кожна година була мукою. Але гроші ці не пішли мені на користь. Менш ніж через рік я знову сів на мілину. Не таку, як зараз, але все-таки на мілину.
Більше я з Кунцом не зустрічався. І нічого про нього не чув. Нічого. Який ще там капітан Хачленд? Не знаю ніякого Хачленда! Звідки мені пам’ятати, хто відав портовою поліцією двадцять років тому! І взагалі — у вас, видно, немає важливіших справ, містер Хьюсон!
Ну писав, писав… Боже мій, якого, звичайно, нема. Я ж вам уже казав, що мені приховувати нічого. А капітану Хачленду я писав, що знаю Йоахіма давно. І що він ще в Індії справив на мене неприємне враження. Навіщо? Як ви гадаєте, якби Кунцу дозволили жити в Англії, шукав би він мене? А якби й не шукав, то могли б ми зустрітися випадково? А в мене ж тоді не тільки тисячі, а й п’ятисот фунтів не було.
Хе-хе! Я ж казав, що ви гніватиметеся. Висловлюйтесь, юначе, висловлюйтесь. Це чудова подяка за мою відвертість. Образити мене зараз нічого не коштує. Негоціант Аксель Скунс старий і бідний. Бачите цей костюм? Він у мене єдиний. І кімната ця єдина. А дружина? Дружини, хе-хе, жодної. Кинула! Кинула вчетверте, і цього разу назавжди. Повірте мені. Що я тепер роблю! Богохульствую, хе-хе, бого-хульствую!
— Гертрудо, Гертрудо! Ще гість! Прошу вас, містер… Містер… Хьюсон! Ви надзвичайно люб’язні, що не знехтували нашим запрошенням. Сподіваюся, вам буде у нас весело. Проходьте, будь ласка, у вітальню.
Гм, не запрошували? Все одно, містер Хьюсон, ми раді вам. Чому ж іншим разом? Серйозна справа? Тим більше! Пробачте за нескромність: ви не страховий агент? Тоді я до ваших послуг. Страх як не люблю страхових агентів, вони дурні й базіки.
Ні, ні, стривайте, містер Хьюсон. Проходьте у мій кабінет. Повірте: буду вам зобов’язаний. Для мене нема важчого обов’язку, ніж розважати гостей. Але, кажуть, ці прийоми необхідні. Можливо, можливо…
Сідайте сюди і розповідайте, прошу. Ви такий серйозний, ніби прийшли просити руки моєї дочки. Невже я вгадав?! Ні? Тим краще! Отже, я слухаю.
Боже мій, Йоахім Кунц! Ну, звичайно ж, знав! Дуже добре знав! Але, дозвольте, хто ви такий і чому цікавитеся моїм давнім другом?
Ну, слава богу, приємніше мати справу з журналістом, ніж з поліцією. У свій час поліція досить-таки набридла мені у зв’язку з Йоахімом. Після того як він зник з Цюріха, нашу лабораторію перетворили на філіал поліцейської дільниці.
Що ж, постараюся розповісти вам про Кунца. В усякому разі те, чого не забув. А втім, забути його неможливо. Яка це була людина, містер Хьюсон, яка людина! Чому я кажу «була»? А хіба ви маєте відомості, що він і досі живий? Розумієте, якщо людина двадцять п’ять років не дає про себе знати, то є всі підстави вважати, що вона «була», як це не сумно…
Ми працювали з ним у Цюріху в лабораторії Гужички. Робота була як робота, але Йоахім раптом збожеволів.
Гужичка займався ароматними речовинами. Одного дня Йоахім заявив, що не бажає варити духи для паризьких модниць і почне робити щось своє. Ми перелякалися і, признатися, не без цікавості чекали, що ж буде, коли про все дізнається шеф.
Настав день, коли Гужичка прийшов у лабораторію і звернув увагу на прилад Йоахіма, вкритий пилом. Він одразу запросив Кунца до себе в кабінет. Усі принишкли. Професор Гужичка був чудовий хімік, але й кричати вмів добре.
Та все було тихо. Більше того, хвилин через п’ятнадцять Гужичка вийшов до нас лагідний і замислений. На порозі він зупинився і, звертаючись до Йоахіма, сказав:
— Що ж, друже, це вдячна мета, дуже вдячна, але боюся, що ви шукаєте вічного двигуна.
Він не хотів сказати відверто, що, на його погляд, Кунц займається дурницею.
Йоахім посміхнувся:
— Професоре, не мине і півроку, як я це зроблю.
Тоді Гужичка схопив Йоахіма за руку, підвів до вікна і закричав:
— Ось тут, бачите, отут, — і показав на сквер перед інститутом, — я накажу за життя поставити вам золотий пам’ятник. За життя!
Я дуже добре запам’ятав цю сцену. Можливо, тому, що не часто вчений з світовим іменем обіцяє комусь за життя поставити пам’ятник із золота.
Йоахім почав працювати над своєю ідеєю, так би мовити, легально. Робив він це якось дивно: то сидів ночами, то не з’являвся в лабораторію кілька днів. Та улюбленцю Гужички все було дозволено. Тим більше, що скоро почалися чудеса.
Яка проблема? О, це складна справа. Ну хіба що в найзагальніших рисах… Ви, звичайно, знаєте, що таке каталізатори? Ну от… я не випадково вважав ваше знайомство з хімією більш ніж поверховим. Каталізатори— це речовини, які впливають на швидкість хімічної реакції. Вони можуть уповільняти її, проте найчастіше каталізатори прискорюють хімічний процес.
Йоахім працював над деякими проблемами каталіза. Але що він зробив? Боже мій, що він зробив! Одного разу… Скажіть містер Хьюсон, ви теж так добре пам’ятаєте свої молоді роки? Та що я кажу, ви такий молодий, що моє запитання явно не на адресу. Так ось, одного разу Кунц влетів в лабораторію, сяючи, як розпечена муфельна піч, і, звичайно ж, одразу почав пустувати — на це він був мастак. Він пов’язав рушника мов чалму і заявив:
— Дивіться, правовірні! Аллах дав мені надприродну силу. Дивіться і дивуйтеся!
З цими словами Йоахім схопив бювар з письмового стола і посипав його порошком з пробірки, яку тримав у руці. І… ви тільки не думайте, містер Хьюсон, що я розповідаю нісенітницю, бювар вмить розсипався. Лишився тільки пил, який одразу розвіявся від нашого захопленого крику.
Ми страшенно дивувались. Але все було дуже просто. Як би вам пояснити… Ось, мабуть, найпростіший приклад. Горіння. Як ви гадаєте, дерево горить самостійно? Звичайно! І навіть виділяє при цьому теплову енергію. Отже, сполучення молекул, що утворюють деревину, з киснем повітря — реакція, яка йде з виграшем енергії. Чому ж тоді дерево не загоряється само по собі?
Справа в тому, що для сполучення з киснем молекули в більшості речовин треба «розігнати», надати їм певної додаткової енергії. А потім уже реакція горіння проходить сама по собі, І, щоб дерево загорілося, його треба сильно розігріти.
Сподіваюся, ви зрозуміли мене? Йоахім задумався над цією проблемою: якщо реакція горіння, окислення все одно проходить з виділенням енергії, то чому б їй не черпати енергію, необхідну для «розгону» молекул, у самій собі?
Він винайшов свій каталізатор. Боже мій, я кажу про це так, ніби йдеться про нову ковбасорізку! Ви розумієте, що означає такий каталізатор? Коли яку-небудь речовину зіткнути з каталізатором Кунца, вона негайно окислюється, якщо, звичайно, здатна окислитися.
Ні, не тільки дерев’яні чи взагалі органічні речовини. Всі метали, навіть платина, перетворювалися в окис протягом кількох хвилин. А втім, зберігати цей каталізатор було неважко у скляній пробірці. А скло, як відомо, окислюватися не може: всі елементи, які входять до складу скла, знаходяться у вищому ступені окислення.