«Певно, якесь прокляття тяжить над природою такого конструкторства, яке має на меті лише Добро і Загальне Щастя, — подумав він, — якщо всі, навіть початкові досліди й приготування одразу ж штовхають мене на негідні вчинки і породжують докори сумління! Чорти принесли Щаспобута з його Предвічною Гармонією! Треба інакше братися до діла».
Доти Трурль випробовував моделі одну за одною, отож кожен крок поглинав величезну кількість часу і матеріалів. Тепер він вирішив провадити одночасно тисячу експериментів, у масштабі 1:1 000 000. Під електронним мікроскопом він поскручував по кілька штук мічених атомів у такий спосіб, що з них виникли істотки, не набагато більші від мікробів, яких назвав Ангстремиками; чверть мільйона таких осіб складало культуру, вміщену кінцем волоскової піпетки на предметному скельці. Кожен такий мікроцивілізаційний препарат видавався неозброєному окові простою сіро-оливковою плямкою, а те, що в ній відбувалося, можна було розглянути лише при найсильнішому збільшенні.
Усіх Ангстремиків Трурль наділив альтруїстично-героїчно-оптимістичними регуляторами з антиагресивною клямкою, категорично-електричним імперативом просто нечуваної добродійності, а також мікрораціоналізатором з дроселями як ортодоксії, так і єресі, щоб ніякого фанатизму взагалі не могло бути; культури покрапав на скельця, поскладав їх у пакетики, а пакетики — в пакети; розмістив їх на полицях цивілізаційного інкубатора і замкнув його на дві з половиною доби. Попередньо прикрив кожну цивілізацію старанно очищеним скельцем небесної барви, оскільки воно мало стати небом тамтешнього суспільства; краплеміром додав іще також поживи й сировини для вироблення того, що консенсус омніум вважатиме за найбільш доцільне й потрібне. Певна річ, Трурль не міг прослідкувати всюди за розвитком, який активно розпочався на всіх тих скельцях, отож він навмання виймав окремі цивілізації і, хухнувши на окуляр мікроскопа й протерши його фуляром, із затамованим подихом придивлявся до колективних заходів згори, дивився крізь тубус мікроскопа вниз, як би Господь Бог дивився з-поза хмар на своє творіння.
Триста препаратів швидко зіпсувалося. Ознаки розпаду, як правило, були схожі. Спершу плямка культури починала швидко розростатися, пускаючи в боки тонесенькі відростки, потім над нею здіймався легесенький димок, або, швидше, хмарка, з’являлися мікроскопічні зблиски, котрі покривали мікроміста й мікрополя фосфоричною висипкою, після чого все з легеньким тріском розсипалося на дрібний мак. Заклавши в мікроскоп восьмикратну лінзу, Трурль помітив в одному з таких препаратів самі лише звуглені руїни і згарища, а посеред них закіптюжені рештки штандартів з написами, яких, однак, не зміг прочитати, бо дуже вже були дрібні. Усі такі скельця він швиденько повикидав у кошик для сміття. Однак не скрізь було так зле. Сотні культур, буйно розростаючись, тяглися догори, отож, коли їм бракувало місця на скельці, він порціями переносив їх на інші: через три тижні мав уже тих процвітаючих понад 19 000.
Згідно з думкою, яка видалася йому геніальною, Трурль сам нічого не встановлював у питанні генерального ощасливлення, тільки різними способами прищепив Ангстремикам гедотропізм. Він або наділив кожного Ангстремика щастезбудним засобом, або розділив його на частинки, давши кожному по одній: тоді рух до щастя створював загальне об’єднання в рамках відповідної організації. Створені першим способом задовольняли свій гедотропізм як кому заманеться без міри, отже, кінець кінцем кожен з них тихенько луснув собі від надміру. Другий спосіб дав кращі наслідки. Виниклі на скельцях багаті цивілізації створили собі спеціальні техніки й найрізноманітніші культурні інституції. Препарат № 1376 витворив Емулятор, № 2931 — Каскадер, а № 95 — Фракціоновану Гедоністику в лоні Драбинчастої Метафізики. Емуляти, поділившись на Вігів і Гурів, змагалися в досягненні ідеалу чеснот. Щодо Гурів, то вони вважали, що той, хто не знає гріха, не може знати й цноти, адже треба вміти відрізнити одне від другого. Отож, згідно з каталогом, випробовували різні види зіпсутості, маючи високий намір покинути їх у Відповідний День. Однак гурування, як підготовчі вправи, обернуло засоби на мету: так принаймні твердили Віти. Перемігши Гурів, вони запровадили вігуріанізм, або культуру, збудовану з 64 000 дуже живучих і категоричних заборон. За їхнього правління не можна було ні грабувати, ні мавпувати, ні в карти грати, ні руйнувати, ні вугля палити, ані кеглі бити, ні цмокати, ані стукати, залазити, ані вразити, отож на превелике задоволення й загальну втіху ці суворі заборони бойкотували і по черзі відміняли. Коли Трурль згодом знов оглянув емулятський препарат, його занепокоїла загальна біганина: усі там гасали як скажені в пошуках якоїсь заборони аби порушити її, й жахалися, бо вже жодної заборони не було. Отож, хоча дехто ще гуляв, грабував, цмокав, стукав, разив з-за рогу і залазив на кожного, хто трапився, задоволення з цього було як кіт наплакав.
Тоді Трурль занотував у лабораторному щоденнику зауваження, що там, де можна все, ніщо не тішить. У препараті № 2931 жили Каскадійці — цнотливе плем’я, що оберігало численні ідеали, такі як: Прадами Каскадери, Найчистішої Ангелиці, Благословенного Фенестрона та інших подібних Досконалих Істот, яким складали шану, обожествляли їх у літургіях, відповідно падаючи ниць перед відповідними зображеннями у відповідних місцях. А коли Трурль дивувався з небувалої кульмінації Аналізування, Вклякання і Поклоніння, Каскадійці, підвівшися з пороху і обтріпавши вбрання, почали стягувати з п’єдесталів, дефенеструвати на брук, топтати ногами Прадаму, так занечищати Ангелицю, що конструкторові, коли він дивився у мікроскоп, аж волосся ставало дибки. Але, власне, в цьому загальному руйнуванні й знищенні всього досі шанованого вони вбачали таке полегшення, що почували себе, принаймні якусь мить, зовсім щасливими. Схоже було на те, що їм загрожує доля Емулятів, але передбачливі Каскадійці мали Інститути Проектування Святинь, і ті готували вже їх наступний варіант; негайно почали встановлювати нові моделі на цоколях і вівтарях — у чому виявилася несталість їхньої культури. Трурль занотував собі, що позбавлення когось досі шанованого колишньої шани іноді дає тим, що це роблять, задоволення, а для пам’яті назвав Каскадійців Звалитами.
Наступний препарат, 95-й, на вигляд був складніший. Тамтешня цивілізація Драбинів була настроєна метафізично, але так, щоб тримати метафізичну проблематику в своїх руках. З минущого існування у ній переходили до Пургаторіїв-Санаторіїв, звідти — до Недораю, з нього — до Передраю, потім — до Підраю, звідки — до Прираю і, нарешті, відчинялися ворота Самераю, а вся теотактика й хитрість полягала в тому, що потрапляння до справжнього Раю без кінця відтягувалося й відкладалося. Щоправда, секта Нетерпеливців домагалася цього Раю, власне, негайно, а інша, Драбинів-Колаків, у рамках тієї ж сквантованої і фракціонованої трансценденції хотіла влаштовувати на всіх поверхах пастки-ями. Хто стане на неї, тієї ж миті впаде на самий низ у минуле життя, й буде іще раз із самого початку видиратися нагору. Одне слово, це мав би бути Замкнутий Цикл із Стохастичною пульсацією, можливо, навіть із Пересадково-Реінкарнаційною Міграцією, але ортодокси називали цю доктрину Єрессю Гарячкового Маячіння.
Потім Трурль відкрив іще багато інших типів Порційної Метафізики; на одних скельцях уже роїлося від благословенних святих Ангстремиків, на інших працювали Ректифікатори Зла, або Випрямлячі Життєвих Доріг, але під час десакралізації багато тих пристроїв було поламано, а з Трансцендентального Розгойдування завдяки секуляризації подекуди виникла техніка будівництва звичайних Гірських Залізниць. Тим часом усі документально засвідчені культури з’їдав якийсь маразм. Номер 6101 пробудив у Трурля більшу надію; там прокламували технічний, солідаристичний, чудовий рай. Отож Трурль зручніше вмостився на стільчику й покрутив мікрометричним гвинтом, щоб зробити чіткішим зображення. Незабаром його обличчя видовжилося. Одні мешканці скляної суші гасали на машинах у пошуках чогось, що було б іще неможливим, інші лягали у ванни, наповнені збитими вершками з трюфелями, посипали голови кав’яром і тонули, пускаючи носом бульки теадіум віте. Ще інші, яких носили на плечах дивно амортизовані вакханки, политі зверху медом, а зісподу — ванільною олією, одним оком зазирали до повних золота і пахощів скриньок, а другим роззиралися за кимось, хто хоча б на мить хотів позаздрити їм на таке нагромадження солодощів, та нікого такого не могли виявити. Отож, стомившись, вони злазили на землю, кидали скарби і, топчучи їх, як сміття, непевною ходою прилучалися до осіб сумніших, котрі говорили про необхідність змін на краще, тобто на гірше. Група колишніх викладачів Інституту Еротичної Інженерії заснувала Орден Абнегатів і проголошувала маніфести, які закликали до життя в покорі, аскетизмі та інших муках хоча б протягом шести днів на тиждень. На сьомий день оо. Абнегати діставали з шаф вакханок, з пивниць — дзбани вина, їдло, прикраси, еротизатори, а також апарати для попускання поясів, і з ранковими дзвонами починали оргію, від якої аж шиби з вікон вилітали, але вже в понеділок уранці знов усі слідом за пріором усмиряли себе, аж тріщало. Частина молодого покоління перебувала з оо. Абнегатами від понеділка до суботи, залишаючи їхню святиню на неділю, тим часом як інша перебувала в них тільки того святкового дня. І коли перші почали картати других за негідні звички й розпусту, Трурль затремтів і відвів очі від мікроскопа.
А ще трапилося таке, що в інкубаторі, де містилися тисячі препаратів, у ході загального розвитку дійшло до сміливих дослідних експедицій, і таким чином розпочалася ера Міжскельцевих Подорожей. Виявилося, що Емуляти заздрять Каскадійцям, Каскадійці — Драбинам, Драбини — Звалитам, а крім того, ходили ще й чутки про якусь країну, де панували Сексократи і де жилося просто-таки чудово, хоча ніхто не знав точно — як саме. Казали, начебто тамтешні громадяни володіють такими знаннями, що попереробляли самі себе тілесно й попідключалися до гедоварів, помп, які витискали чистий сконденсований екстракт щастя, щоправда, критики впівголоса казали, що та невідома країна живе розпустою. Незважаючи на те, що Трурль оглянув тисячі препаратів, він ніде не виявив гедостазу, тобто повністю устабілізованого щастя. Отож, згнітивши серце, він змушений був віднести до казок та міфів і ті оповідки, які виникли під час міжскельцевих подорожей. Тому з почуттям тривоги поклав на мікроскопічний столик препарат за номером 6590, бо вже не був певен, що й ця найбільша надія потішить його. Тамтешня культура подбала не тільки про машинний фундамент добробуту, а й про поле для вищої духовної творчості. Плем’я Ангстремиків відзначалося небаченою талановитістю, отож там аж кишіло від славетних філософів, художників, скульпторів, поетів, драматургів, пророків, а хто не був відомим музикантом або композитором, напевно був астронавтом або біофізиком, а вже щонайменше — стрибуном-пародистом, еквілібристом і професіоналом-філателістом, або мав розкішний оксамитний баритон, абсолютний слух та ще кольорові сни на додачу. І все через те, що в препараті № 6590 насправді буяла невпинна творчість. Громадилися стоси картин, зростали ліси скульптур, з’являлися міріади наукових праць, трактатів на теми моралі, поетичних та інших творів, таких чудових, що годі й передати. Та коли Трурль зазирнув у окуляр, він побачив там ознаки незрозумілого замішання. З переповнених майстерень на вулицю летіли картини й скульптури, перехожі ступали не по плитах хідника, а по стосах поем, бо вже ніхто нікого не читав, не вивчав, не захоплювався чужою музикою, оскільки кожен був сам собі господарем усіх муз, усебічно розвиненим і втіленим генієм. Іще то тут, то там за деякими вікнами стукотіли друкарські машинки, хльоскали пензлі, скрипіли пера, але щораз частіше котрийсь геній через цілковите невизнання викидався з вікна горішнього поверху на бруківку, підпаливши перед тим майстерню. Тоді горіло одночасно у багатьох місцях, протипожежна служба, що складалася з автоматів, гасила вогонь, але з часом і у врятованих будинках не стало кому жити. Автомати-асенізатори, двірники, пожежники та інша обслуга почали потроху знайомитись із доробком вимерлої цивілізації, і він страшенно припав їм до вподоби, а оскільки спершу вони не все могли зрозуміти, то почали еволюціонувати в бік щораз вищої інтелігентності, щоб належно адаптуватися до високоодухотвореного середовища. Так дійшло до остаточного кінця, бо вже ніхто не прибирав, не чистив каналізації, нічого не витирав і не носив, розпочалося тільки велике читання, декламація, спів і вистави; канали позабивалися, смітники переповнилися, пожежі довершили справу, і лише пластівці кіптяви та обгорілі аркуші з віршами літали по спорожнілій околиці. Трурль сфотографував цю страшну картину, сховав препарат у найдальший куток шухляди й довго хитав головою в душевному розладі з самим собою, бо не знав, що тут вдіяти. Від отих турбот відірвав його крик перехожих: «Горить!» — а це, власне, горіла його бібліотека, бо кілька засунутих необачно поміж книжки цивілізацій були атаковані звичайнісінькою пліснявою, а вони, прийнявши її за космічну навалу чи вторгнення агресивних істот, зі зброєю в руках почали боронитися проти пришельців, і через те вибухнув вогонь. Згоріло майже три тисячі Трурлевих книг і ще стільки ж цивілізацій полускало в полум’ї. Були поміж них і такі, котрі, за найкращими Трурлевими розрахунками, ще могли втрапити на шлях до Загального Щастя. Після ліквідації пожежі Трурль усівся на свій твердий стільчик у залитій водою і закіптюженій аж по стелю майстерні і, щоб хоча б чимось потішити себе, почав передивлятися вцілілі цивілізації, які пожежа застала у щільно замкненому інкубаторі. Одна з них у науковому відношенні вже так розвинулася, що збудувала астрономічні телескопи й спостерігала крізь них Трурля, а він сприймав ці спрямовані на себе скельця як найдрібніші капельки роси. Отож він доброзичливо всміхнувся, зауваживши таке палке бажання пізнання, але одразу ж підскочив, зойкнувши, схопився за око й побіг до аптеки — так боляче його влучило пострілом лазерного променя, скерованого астрофізиками тієї цивілізації. Відтоді він уже ніколи не підходив до мікроскопа без темних окулярів.
Значні прогалини, спричинені в рядах культур пожежею, треба було заповнити, отож Трурль знову взявся за створення Ангстремиків. Одного дня мікроманіпулятор задрижав у нього в руках, і щойно включена установка виявилась здатною продукувати не прагнення до Добра, а хіть до зла. Замість того, щоб одразу ж викинути зіпсований препарат, Трурль заклав його до інкубатора, — конструкторові було цікаво, яких потворних форм прибере цивілізація, складена з істот, нікчемних іще зі сповитка. Яким же було його здивування, коли на предметному скельці з’явилася зовсім пересічна культура, нічим особливо не краща, але й не гірша від усіх інших! Трурль схопився за голову.
— Оце-то так! — вигукнув він. — Значить, з Добродійчиків, Лагодитів, Благородців, Ближньолюбів виходить те саме, що з Вертифляків, Паскудистів і Негідняків? Ха! Нічого не розумію, тільки відчуваю, що ще трохи — і я осягну якусь важливу істину! І з Добра, і зі Зла народжуються подібні плоди серед розумних істот — як же це зрозуміти? Звідки таке жахливе усереднення?
Покричав так, помізкував, але в голові анітрохи не прояснилося, отож він поховав усі цивілізації до шухляди й пішов спати.
Наступного ранку сказав сам собі: «З усього видно, що я взявся вирішувати найважчу в усьому Космосі проблему, коли вже навіть Я, Сам Особисто, не можу з нею впоратися! А може, Розум несумісний із Щастям, і на це, здається, вказує випадок Щаспобута, який танув у буттєвому екстазі, доки я не підкрутив йому мислення? Але я не можу припускати такої можливості, погоджуватись на неї, вважати її властивістю Природи, оскільки це означало б, що в Бутті зачаєна злостива й хитра, майже диявольська підступність, котра спить у матерії і тільки на те й чекає, щоб пробудилася свідомість — як джерело страждання замість буттєвої насолоди. Але Космосові зась до думки, яка прагне поліпшити цей нестерпний стан речей! Я мушу змінити те, що є. Але водночас і неспроможний цього зробити. То що ж, я опинився в глухому куті? Та де там! Для чого ж тоді підсилювачі розуму? Чого не зможу вирішити сам, за мене зроблять мудрі машини. Збудую-но я Комп’ютера для розв’язування екзистенційної дилеми!»
Як надумав, так і зробив. Через дванадцять днів посеред майстерні височіла машина-громада гранчастої форми й шумувала струмом. Вона не вміла, та й не повинна була нічого робити, а тільки розв’язати одну загадку. Він увімкнув її й пішов прогулятися, поки струм розігріє кристалічні нутрощі. Коли повернувся, побачив, що машина зайнята надзвичайно складною працею. Вона монтувала з підручного матеріалу іншу, набагато більшу від себе машину. Та, в свою чергу, протягом ночі й наступного дня вирвала з фундаменту стіни будинку й висадила дах, конструюючи наступну велетенську машинерію. Трурль розбив на подвір’ї намет і терпляче чекав кінця цієї важкої розумової роботи, але про нього не було й гадки. Через усю луку до лісу, кладучи його покотом, розрослися дальші корпуси, і незабаром якесь із поколінь первісного Комп’ютера з приглушеним шумом уперлося у води ріки. Трурль, бажаючи оглянути в цілому все, що утворилося на цей час, змушений був витратити півгодини на швидку ходу. Та коли він пильніше придивився до поєднання машин, то аж затремтів увесь. Сталося те, про що він знав лише з теорії: адже, як твердить гіпотеза великого Кереброна Емтадрата, універсального кунстмайстра обох кібернетик, — якщо дати обчислювальній машині непосильне для неї завдання, вона, переступивши певний поріг, званий Бар’єром Мудрості, замість самій мучитися над вирішенням проблеми, будує наступну машину, але й та, уже достатньо хитра, щоб зрозуміти, що й до чого, в свою чергу, передає перекинутий на неї тягар наступній машині, що її негайно змонтовує сама, і процес такого перекладання завдання на іншого тягнеться до нескінченності! Оскільки сталеві підйомні крани сорок дев’ятої машинної генерації уже сягали обрію, то сам лише шум мислення, котре полягало в переповіданні проблеми все далі й далі, могло заглушити водоспад. Якщо мудрість полягає у тому, щоб доручити комусь іншому роботу, яку треба було виконати самому, то програм слухаються лише механічні обчислювальні дурники. Зрозумівши суть явища, Трурль сів на пень від щойно зваленого експансивною комп’ютерною еволюцією дерева, і з глибини його грудей вихопився глухий зойк.
«А може, це означає, що проблема належить до числа нерозв’язних? — спитав він сам себе. — Але тоді Комп’ютерисько мало б дати доказ її нерозв’язності, чого, певна річ, унаслідок всебічного змудріння, воно не збирається робити, бо потрапило в колію затятого лінивства, як нас учив колись магістр Кереброн. Ха! Яке непристойне видовище — розуму, котрий уже є достатньо розумний, аби зрозуміти, що не мусить ні над чим трудитися, бо досить йому створити відповідний інструмент, щоб той інструмент, сам ставши розумним, провадив далі цей логічний хід без кінця й краю! Несамохіть я збудував Спихач Проблеми, а не його Розв’язувач! Не можу заборонити машинам їхньої діяльності per procura своїми повноваженнями, бо вони зараз же почнуть дурити мене, запевняючи, що величезний об’єм потрібен їм з огляду на обшир самого завдання. Ох, що за антиномія!» — зітхнув він і пішов додому по демонтажну бригаду, яка ломами й руйнувачками за три дні очистила окупований простір.
Мучився, мучився Трурль, поки дійшов висновку, що треба було діяти інакше:
— Кожна машина повинна мати страшенно мудрого наглядача, тобто мене, але ж я не можу розмножитися чи роздертися на шматки, хоча… чому, власне, я не міг би помножитися?! Еврика!
Зробив так: себе самого скопіював усередині особливої нової обчислювальної машини й відтоді вже його математична копія мала боротися із завданням; він передбачив у програмах можливість помноження Трурлевих помножень, а зсередини підключив до системи спеціальний прискорювач, щоб під наглядом цілого рою Трурлів усе всередині відбувалося блискавично. Учинивши так, він, задоволений, обтрусив з себе сталевий пил, що вкрив його під час тяжкої праці, й, безтурботно насвистуючи, пішов собі прогулятись.
Повернувся він аж надвечір, і одразу ж узявся розпитувати запрограмованого Трурля з машини, тобто діючу в ній свою подобизну, як іде робота.
— Любий мій, — відповів його двійник через дірку, яка являла собою цифровий вихід, — найперше скажу тобі, що негарно і навіть, кажучи прямо, ганебно — запихати себе самого у вигляді цифрової копії інформаційним, абстрактним і програмним методом у машину через те, що не хочеться сушити голови важкою проблемою! А оскільки ти так вирахував, зааксіомував і запрограмував мене, що я точно і саме такий мудрий, як і ти сам, то не бачу жодної, причини, чому я мав би складати тобі звіти, коли, скажімо, могло б бути й навпаки!
— Коли ж я зовсім не займався цією проблемою, а тільки прогулювався луками й гаями! — відповів спантеличений Трурль. — Отож навіть, коли б і хотів, то не міг би сказати тобі нічого такого, що стосувалось би проблеми. Зрештою, я вже коло неї напрацювався, аж у мене нейрони потріскали, а тепер твоя черга. Тож прошу тебе, будь добрий, і кажи!
— Я не можу вибратися з цієї проклятої машини, в яку ти мене запроторив (що, зрештою, окрема розмова, й за це ми ще порахуємось, як дірки в програмі), і справді обміркував усю справу, — зашемротів цифровий Трурль. — Щоправда, щоб хоч трохи потішити себе, я займався й іншими справами, бо ж ти запрограмував мене сюди голого й босого, ти, мій двійнику-негіднику, а чи брате-кате, отож я справив собі цифровий каптан і цифрові штани, а також цифровий будиночок із садком, цеглина в цеглину як твій, ба навіть трохи кращий, потім повісив над ним цифрове небо з цифровими сузір’ями, а коли ти повернувся, я саме обдумував, як би його створити собі цифрового Кляпавція, бо мені тут, посеред слизьких конденсаторів, у сусідстві з примітивними кабелями й транзисторами, страшенно нудно!
— Ох, дай спокій цифровим штаням. Розкажи краще, що ти встиг зробити в нашій справі! Прошу тебе!
— Тільки не думай, що проханнями притлумиш моє справедливе обурення. Оскільки я, власне, є тобою, хіба що лише двійником унаслідок розмноження, то добре знаю тебе, мій любий. Тільки загляну в себе — і вже наскрізь бачу всі твої маленькі підлості. Нічого від мене не приховаєш!
Тут справжній Трурль почав заклинати й благати цифрового і навіть трохи принизився перед ним. Нарешті той мовив крізь вихідний отвір:
— Не можу сказати, що я зовсім не розв’язував завдання, хіба що трохи скоротив його. Воно страшенно важке, отож я постановив собі створити в машині спеціальний університет, і для початку надав собі звання ректора та генерального директора цієї інституції, а на кафедри, яких поки що є сорок чотири, поставив спеціально для цього виготовлених двійників, тобто цифрових Трурлів наступного покоління.
— Як, знову? — простогнав справжній Трурль, бо йому пригадалася теорема Кереброна.
— Нічого не «знову», віслюче, оскільки завдяки відповідним запобіжникам, я не допущу до regresus ad infinitum. Мої під-Трурлі, які керують кафедрами загальної феліцитології, експериментальної гедоністики, будівництва машин щастя, доріг духовних і битих, складають мені щокварталу рапорти (бо ми тут працюємо з прискорювачем, мій любий), але, оскільки управління таким потужним університетським комплексом забирає багато часу, а, крім того, треба проводити захисти, присвоювати звання доцентів і докторів, мені необхідна ще одна обчислювальна машина, бо в цій товчемося усі вкупі з кафедрами й лабораторіями. Непогано було б мати машину у вісім разів більшу від оцієї.
— Знову?!
— Не канюч. Я ж тобі пояснюю, що це для потреб адміністрації та підготовки молодих кадрів. Чи, може, мені самому бути за секретаріат? — розізлився цифровий Трурль. — Не створюй труднощів, бо порозбираю всі кафедри, зроблю собі з них Веселе Містечко й кататимусь на цифровій каруселі, питиму цифрові меди з цифрового дзбана, і що ти мені зробиш?!
Справжній Трурль був змушений знову заспокоювати його, а той повів далі:
— Згідно зі звітами за останній квартал, проблема стоїть непогано. Ідіотів можна ощасливити будь-чим, а от з розумними гірше. Розумові догодити нелегко. Бездіяльний розум — це взагалі суцільна пустка, небуття, розумові потрібні перешкоди, він щасливий, коли їх долає, а перемігши, відразу ж западає в депресію й навіть туманіє. Треба постійно створювати все нові, згідно з його можливостями, перешкоди. Такі новини з кафедри теоретичної феліцитології. Тим часом мої експериментатори висувають директора і трьох доцентів на цифрові відзначення.
— За що? — відважився втрутитися справжній, Трурль.
— Не перебивай. Вони збудували два прототипи: ощасливлювачку контрастну та ощасливлювачку ескалаційну. Перша ощасливлює тільки тоді, коли її вимкнути, бо сама справляє прикрощі: чим вони більші, тим потім приємніше. Друга використовує метод підсилення подразників. Професор Трурль X з кафедри гедоматики оглянув обидві моделі й запевняв, що вони нічого не варті, бо занадто ощасливлений розум починає прагнути нещастя.
— Як-як? Ти цього певен?
— А хто його знає? Професор Трурль висловився так: «Перещасливлений своє щастя вбачає у нещасті». Як тобі відомо, вмирати ніхто не хоче. Професор Трурль створив сто двадцятеро безсмертних, які спершу черпали задоволення з того, що інші довкола них з часом умирають, як мухи, але потім звикли до того й почали, хто як міг, важитися на власне безсмертя. Уже дійшли до парового молота. А щодо вивчення громадської думки, то я маю дані за три останні квартали. Статистичних даних не наводжу, а результат можна сформулювати так: «Щасливі — це завжди інші» — принаймні на думку опитаних. Професор Трурль запевняє, що нема чесноти без гріха, краси без бридоти, вічності без смерті, а отже, і щастя без біди.
— Не погоджуюся! Забороняю! Вето! — закричав розгніваний Трурль до машини, а вона йому на це:
— Заткнися. Мені оте твоє Універсальне щастя вже боком вилазить. Гляньте-но на нього, взяв запряг до роботи собі цифрового наймита, а сам по борах розгулює, кіберканалія, а потім йому ще щось у результатах не подобається!
Трурль знову змушений був його заспокоювати; нарешті почув продовження:
— Кафедра перфекціоністики збудувала суспільство, забезпечене синтетичними ангелами-охоронцями, кожен з яких літає на супутнику над своїм підопічним. Ці ангели, автомати сумління, підтримують чесноту додатковою зворотньою напругою зі стаціонарної орбіти, але ефективність системи невисока. Найбільші грішники вже з протитанковими рушницями роблять засідки на своїх ангелів-охоронців. Отож довелося впровадити на орбіту кібарангелів підсиленої конструкції, тобто розпочалася ескалація, як і було передбачено теорією. Відділ прикладної гедоністики, кафедра сексуальної математики та семінар теорії множин статей у своєму звіті повідомляють, що дух має ієрархічну будову. На самому споді міститься чуттєве пізнання, наприклад, солодощів і гіркоти, від яких утворюються вищі похідні, тож потім уже не тільки цукор солодкий, а й погляд, не тільки полин гіркий, а й — самотність, таким чином, не треба братися до справи згори, а лише від самого низу. Справа лише в тому, як це робити. Згідно з гіпотезою приват-доцента Трурля XXV, секс є вогнищем, у якому Розум конфліктує зі Щастям, оскільки в сексі нема нічого розумного, а в Розумі нічого сексуального. Чи ти чув коли-небудь про сластолюбні обчислювальні машини?
— Ні.
— От бачиш. До розв’язку треба йти методом поступових наближень. Розмноження брунькуванням ліквідує проблему, бо тоді кожен сам собі коханець, сам з собою фліртус, себе обожнює, пестить, але звідси виникає еготизм, самозакоханість, пересичення й отупіння. Коли наявні дві статі, то все стає надто банальним; комбінаторика з пермутаціоністикою, не розвинувшись як слід, передчасно гаснуть. Наявність трьох статей породжує проблему нерівності, загрозу антидемократичного терору, починають формуватися коаліції, з цього утворюється статева меншість, звідки випливає висновок, що кількість статей повинна мати парний рахунок. Чим більше статей, тим краще, бо кохання стає тоді для суспільства колективним заняттям, але від надміру коханців виникає колотнеча, бійка й замішання, а це вже не бажане. Tete a tete не може нагадувати вуличного збіговиська. Тому, згідно з теорією груп приват-доцента Трурля, оптимальна кількість статей — двадцять чотири; треба тільки, щоб ширина вулиць і ліжок відповідала цьому, бо було б недоречним, якби наречені ходили на прогулянки колонами по чотири.
— Та це маячня!
— Може бути. Я тільки переказую тобі поточне повідомлення приват-доцента Трурля. Дуже здібним молодим гедологом показав себе магістр Трурль. Він вважає, що слід вирішити, чи треба допасовувати Буття до істот, чи істоти до Буття.
— Щось у цьому є. А далі?
— За теорією магістра Трурля істоти, досконало збудовані й здатні до перманентного автоекстазу, не потребують нічого й нікого; в принципі, можна було б створити Космос, наповнений власне такими істотами, які вільно ширяють у просторі замість Сонць, Зірок і Галактик; кожна житиме собі на власний розсуд, та й годі. Суспільства можуть виникати лише з істот недосконалих, які потребують якоїсь взаємної допомоги, бо що менш вони досконалі, то інтенсивнішої підтримки потребують, отож слід було б створити прототипи, які без взаємної постійної підтримки відразу ж розпадаються на порох. Відповідно до цього проекту, наші лабораторії розробили тип такого суспільства, що складається з індивідів, здатних умить саморозсипатися; на жаль, коли магістр Трурль прибув до них з групою опитувачів для анкетування, його побили, й тепер він одужує. У мене вже губи попухли від притискання до тих клятих дірок. Випусти мене з машини, то, може, я тобі ще щось розповім, а інакше — не буду.
— Як же я тебе випущу, коли ти не матеріальний, а тільки цифровий? Хіба я можу випустити з платівки мій голос, той, що з неї говорить? Не будь упертюхом, кажи далі!
— А що я з цього матиму?
- І тобі не соромно таке говорити?