— То чому ж ви цього не робите самі? Ви ж повернули вже до життя мене цілком самостійно без моєї допомоги?
— Так, — сказав професор, — але агроном Сахно потурбувалася наситити ваші жили звичайною рінгерлоківською рідиною, тільки дещо конденсованого розчину. Що ж до ваших клієнтів, яких привезено разом з вами, то в їхніх жилах, як виявили наші аналізи, якась не відома нам рідина. Крім того, їхньому знекровленню і знеживленню вже мало не місяць. Зіставляючи це і це…
— Отже, — перебив Гальванеску, — ви просите, щоб зробити це вам допоміг я?
— Саме так! — підтвердив професор.
— Прекрасно! — вдруге зареготав доктор Гальванеску. — Прекрасно!
Втім, на цей раз він реготав коротко, і за секунду урвав свій сміх, і випростався в своєму кріслі. Злі, глузливі очі його нишпорили по співрозмовцях. Потім він враз заплющив очі і втомлено відхилився на подушки.
— Ні, - тихо прошепотів він, немовби втратив останні сили. — Ви марно турбуєтеся, професоре. Я не допоможу вам…
Важко зразу, одним словом, сказати, як реагували на цю заяву всі присутні. Вони реагували по-різному. Бо кожний по-різному був підготовлений до цієї розмови. І кожний по-різному уявляв собі самого доктора Гальванеску. Сестра-жалібниця, наприклад, яка була присутня при цій розмові і була, звісно, знайома з усіма подіями тільки в загальних рисах, знала тільки одне: що цьому чоловікові, який був мертвий, зовсім-таки мертвий, раптом повернуто життя. От ці люди, її патрони і насамперед сам професор Трембовський, зробили це — повернули йому життя. Що може почувати до цих людей цей, повернутий до життя, чоловік, не відомий їй іноземець? (Сестра та й більшість персоналу інституту гадали, що це якийсь іноземний спеціаліст). Він може почувати до цих людей, і зокрема до професора Трембовського, тільки подяку. Глибоку, надлюдську подяку. Повернути до життя! О, за таке, певна річ, можна зробити все. Задовольнити всяке, яке б воно не було, прохання!.. І раптом цей чоловік так різко, так недвозначно вороже відповів цим людям: ні! Сестра не стрималася. Вона тихо зойкнула і сплеснула руками. Амлула стрихніну, яку вона тримала в руці, щоб зробити впорскування, випала з її пальців і хруснула на долівці.
— Візьміть другу ампулку і виконайте впорскування, — тихо сказав їй Івановський, заклопотано і пильно поглядаючи на обличчя пацієнта з заплющеними очима.
Він мусив зберегти живим цього пацієнта, навіть і в тому разі, коли він одмовляється допомогти. Бо цей пацієнт насамперед важливий науковий факт. І цей факт належить інститутові, його треба зберегти. Так реагував доктор Івановський.
Коломієць реагував інакше. Він зірвався з стільця. Очі йому запалали, щоки зашарілися, руки стислися в кулаки. Він постояв секунду і знову сів. Але тільки торкнувшись стільця, він знову підвівся, мов наштрикнувся на голку, і розкрив рота. Він чи то хотів ударити, чи то щось сказати. Але зміг тільки кашлянути. Думбадзе поклав йому на плече руку і знову посадовив його на стілець.
Думбадзе не сказав нічого. Посадовивши Коломійця, він вийняв з кишені цигарку і закурив.
Професор, навпаки, чудно заспокоївся. Він не зривався, не поліз руками до волосся, не тер долонь, не сказав навіть “чорт забирай!”. Навпаки, він сів на стілець і поклав ногу на ногу. Потім крізь стиснені зуби тихо засвистів якоїсь найбільш недоречної мелодії.
Загалом, з усіх присутніх, власне, тільки одна Сахно могла чекати саме такої відповіді і ніякої іншої. Через те тільки вона одна взагалі ніяк не реагувала на відмову доктора Гальванеску допомогти відживити її товаришів.
Тим часом доктор Гальванеску розплющив очі і німо озирав своїх співрозмовців. Він спостерігав, який ефект справили його слова. Крім того, в його погляді можна було прочитати й інше. В нім, може, вперше за ввесь час можна було побачити якусь цікавість. Він мацав своїм гострим поглядом співрозмовців і, здавалося, хотів промацати їх наскрізь.
Хто зна, що саме його цікавило. Може, він заінтересувався вдачами цих людей з погляду чисто психологічного. Може, він намагався розпізнати їхні наміри і думки. Може, він і взагалі починав уже цікавитися оцим новим, невідомим і чудним для нього життям, що так раптом, так неждано відкрилося йому. Життя ж змінилося так раптово і несподівано. Він може згадати тільки, як потуманіло воно, те, його власне, колишнє життя, за парами наркозу, коли його, зв’язаного й завинутого, покладено на його власний операційний стіл. Він пережив бурхливе оп’яніння від ефіру і впав в глуху, безмежну темінь забуття, запаморочення, небуття… Потім враз він побачив себе отут, у цій палаті, у цій білій кімнаті, на ліжку, і сестра-жалібниця в білому нахилила до нього своє лице. Сестра, ліжко, біла госпітальна палата — це ж усе могло бути там, у тім житті, дома, поруч його власної операційної. Адже ніяких інших змін у житті він ще не відчував, ніякого нового, іншого, одмінного життя він ще не бачив. От встане він завтра, вийде з палати в коридор і піде. Може, то коридор в його пустельному й розкішному палаці в далекому закутку європейського континенту, в глухих надморських буджацьких степах? Ось і вона, мадмуазель Юлія Сахно, — його гість, його полонений, його ворог. Та ж сама дівчина, нічим не відмінна від тої, що приїхала до нього з дорученням Берлінської академії. Він демонстрував їй свої володіння, і вона порушила своє слово про скромність. Це ж її він полонив і волів обернути на свою покоївку замість того попсованого лакея, бідолашного Хаквілавіліса?..
Але ні, це не так. Він не вдома, не в себе. Він далеко, може, за тисячу кілометрів, в іншій державі, в зовсім незнайомому, чужому і ворожому для нього житті. Чи не на боротьбу проти саме цього, ворожого йому життя він волів віддати і віддав своє власне життя? Воно ось тут, зовсім близько, за цим широким вікном. Він навіть чує бренькіт трамваїв, ріжки автомобілів, віддалені людські вигуки з-поза цього широкого вікна. Точнісінько такого ж вікна, як і в його поміщицькому палаці, там. Але це не просто бренькіт, не просто ріжки, не просто вигуки. Це бренькіт, ріжки і вигуки з вулиць цього нового, іншого, чужого, ворожого життя. Там, за цим вікном, на цих вулицях, у цьому місті, в усій цій державі живуть інші люди, там інше життя. Життя, в якім йому — господареві й поміщикові Гальванеску — місця нема. Життя, в якому неможливе його господарство! Життя, в якому нікому не потрібний і його геніальний, — будемо говорити так, бо він і справді геніальний, — науковий винахід. Навпаки, цими людьми він може бути розцінений тільки як акт найстрашнішого злочину. Ось ці люди, що сидять тут проти нього, — це люди вже з цього життя. Вони просять його допомогти їм. Допомогти їм знищити його науковий винахід…
І доктор Гальванеску ще раз заперечливо повів головою.
— Ні, любий професоре, я не допоможу вам…
Професор Трембовський, здавалося, зрозумів думки свого пацієнта. Він присунув ближче свого стільця і стукнув доктора Гальванеску по коліну.
— Послухайте, колего, — сказав він так, немовби готувався побалакати з ним на якісь свої, суто фахові, теми, — справа, розумієте, ось у чому…
Але тут його перебила Сахно. Вона скривила губи в іронічну посмішку і з лихим викликом кинула Гальванеску:
— Ви, пане Гальванеску, — вона особливо наголосила слово “пане”, - подумали б краще про те, що ви вже колишній пан Гальванеску і що повороту до цього “колишнього” для вас уже нема. Ні маєтку, ні господарства, ні ваших ідей “неокапіталізму”, ні ваших муштрованих механічних робітників — нічого нема. Ви самі, ви один. Ви опинилися в новому житті. Треба якось собі в ньому раду дати. Може, ви волієте мати деякий час на роздумування. То ми вам можемо дати тільки кілька хвилин. Після цього…
— Не треба, не треба так! — спинив її професор. — г Дозвольте мені. Одну хвилинку!
Сахно знизала плечима і відійшла до вікна. Там вона сперлася чолом на холодне скло і глянула на вулицю. Інститут містився в колишній тихій частині міста, на колишній околиці. Ще коли виїздила Сахно за кордон, два роки тому, вона пригадує, ця вулиця була тільки одностороння. По той бік був пустир, толока. Там пасли свої кози пригородні міщани. Тепер пустиря не було. Він був порізаний ровами, поритий котлованами. Довгі низькі бараки обступили цей колишній пустир по обрію і розбіглися радіусними вулицями до горизонтів. Раз, два, три, чотири радіуси. Щонайменше по десять бараків у кожному. Сюди ближче, в пункті, де перехрещуються радіуси, — червоні, ще не викінчені, мури величезних цегляних споруд. По півкілометра вздовж по радіусах. Це майбутні заводські корпуси. На кінець цього року тут буде завод. Він вироблятиме машини. Двадцять тисяч робітників робитимуть на цьому заводі. Головний інститут експериментальної хірургії, от цей самий, ставить вздовж по вулиці на своїй території нові корпуси. Там буде поліклініка і клініка. Він обслуговуватиме цих двадцять тисяч робітників своєю медичною службою. А от там, далі, колом, між заводськими корпусами і тимчасовими бараками будівників, червоніють менші цегляні корпуси. Ціле місто менших, три-чотириповерхових будинків. То житловий комбінат. Там житимуть робітники. Дружини робітників — ті, які не будуть самі працювати на виробництві, раз на тиждень приходитимуть сюди до конференц-залу слухати доповіді професорів інституту. Крім того, вони візьмуть над інститутом шефство і дбатимуть за нормальну організацію його робіт. А інститут візьме шефство над культурно-санітарною роботою на заводі. Він дбатиме за нормальну організацію на заводі і в житловому комбінаті санітарії, гігієни, медичного обслуговування.
Професор знову стукнув по коліну пацієнта і привітно посміхнувся:
— Так от, послухайте, колего. Одну хвилинку уваги. Уявіть собі, що цього “колишнього”, про яке оце, мабуть, згадує агроном Сахно, зовсім і не було. Уявіть собі, ви ніколи не були ніяким поміщиком, фабрикантом, капіталістом, господарем, — чорт батька знає ще там чим! Ви були хірургом. Уявіть собі, ви були тільки хірургом і нічого більше. Вам, колего, це не важко уявити, бо ж ви й справді чудовий, блискучий, надзвичайний хірург! Чорт вас забирай, але ваш експеримент геніальний.
Професор говорив цілком щиро. Він був захоплений з наукової ідеї, з хірургічних досягнень, з ефекту надзвичайної операції доктора Гальванеску. І він висловлював свій захват з юнацькою експансивністю. Доктор Гальванеску, подоланий цією безпосередністю, мимоволі посміхнувся назустріч юній професоровій посмішці. Певно ж, він був хірург, і щире захоплення видатного співбрата не могло не зворушити його. Він посміхнувся теж весело і привітно.
Зустріч цих посмішок відразу ж розрядила напружену атмосферу. Всі полегшено зітхнули. Коломієць з дитячою вразливістю заусміхався й собі. Професор підхопив посмішку Гальванеску і поніс її на своїх устах, як гасло, як лозунг, як знак товариської довірливості. Він ухопив обидва пацієнтові коліна й міцно, по-дружньому їх потрусив.
— А що треба хірургові, дорогий колего? Справжньому хірургові, який закоханий в своє мистецтво, який прагне його розвитку і розквіту? йому треба мало, дорогий колего! Адже так? йому треба тільки мати умови для роботи й бачити її перспективи. Все. Більше нічого. Ах, дорогий колего, якби ви знали, які умови й які надзвичайні перспективи маємо ми, радянські хірурги! У вас там, на Заході, в капіталістичних країнах, ви не маєте таких умов і перспектив!
Сердешний професор надто захопився і, треба признатися, передав куті меду. Він надто повірив собі самому, що переконав доктора Гальванеску, що він є тільки хірург, і нічого більше. Але ж доктор Гальванеску не тільки не був “тільки хірург”, а й взагалі не був хірургом-фахівцем і, мабуть, зовсім мало цікавився умовами, розвитком і перспективами хірургії у себе на Заході. І, звісно, з цього погляду він не то що не хотів, а просто й не міг зрозуміти, про які умови, перспективи для радянського хірурга говорить професор Трембовський. Це й ствердилося. Доктор Гальванеску спинив професора рухом руки.
— О, ви не знаєте, колего! В моєму маєтку я маю прекрасну хірургічну кімнату, прекрасні інструменти, прекрасні матеріали. Я можу собі робити які мені завгодно експерименти…
— Колего! — пристрасно перебив його професор. — Хіба наука може жити тільки сама собою? Наука викохується потребами життя! Саме життя повинно ставити науці завдання. І тільки ті завдання цікаво розв’язувати, які мають широкі перспективи в життьовій практиці. Ваш, скажімо, експеримент з перетворенням живої людини на мертву ляльку, перетворенням живого організму на механізм — блискучий анатомічно, але непотрібний робітникові, бо самого робітника ви вбиваєте!..
— О! Вони прекрасно працювали! Робітникові не треба від організму нічого живого, крім тих функцій, що виконують його роботу. Все інше тільки заважає йому, відвертає його увагу, виводить його з-під влади господаря, дає йому самостійність…
Професор Трембовський і доктор Гальванеску говорили різними мовами. Це починало дратувати Сахно. Вона надто добре знала Гальванеску, щоб повірити, що професорові пощастить таким способом його переконати. Вона знову знизала плечима і ще тісніше притислася гарячим чолом до холодного скла вікна.
Там, за вікном, навпроти, на колишньому пустирі, кипіла робота. Кілька тисяч робітників мурашіли на будівництві. Як жваво йшла робота! Сновигали вантажники, трактори волокли платформи, підіймав і опускав свій хобот екскаватор, транспортери несли свої нескінченні розвої.
Шість днів як ходить Сахно щодня сюди і дивиться крізь вікно інституту на це будівництво. Шість днів — це величезний строк. Шість днів тому ще не було’ ні такого темпу, ні такого ладу в роботі. Вони наростають і кріпнуть. Ніщо не спинить їх. Бо це робітники будують свій завод для себе… І мимоволі в пам’яті Сахно спливли інші образи. Роботи в маєтку доктора Гальванеску. Робітники рили буджацькому поміщикові канал. То були спотворені механізовані робітники… Холодом війнуло Сахно по спині, і вона відійшла од вікна.
Але професор тим часом не здавався. Він нритис долоні рук до грудей, як це робить дитина, коли хоче довести свою непричетність до виявленого бешкетництва:
— Ах, колего! Ви не хочете забути того, що я просив вас забути, колего! Ви — хірург, і тільки! Вас цікавить тільки хірургія. На її поступ ви поклали все своє життя. Отже, ви повинні допомогти нам відживити і цих двох ваших… пацієнтів.
Доктор Гальванеску вже не сміявся. Колючими очима він кинув на професора, а потім і на всіх присутніх:
— Я не можу допомогти вам, панове. Це неможливо. Ці люди мертві, панове…
Це були ті слова, що їх найбільше боявся почути прот. фесор Трембовський. Мертві. Неможливо. Все. Далі говорити нічого. Він одразу підозрівав це, але він не насмілювався собі в цьому признатися. Він не хотів розчаровувати інших. Але ж він одразу поставив такий прогноз.
“Мертві”. “Неможливо”.
Ці слова впали між присутніх, немов важкі удари сокири. І цими двома ударами відрубано все, всі надії. Мертві. Неможливо. Кінець.
В кімнаті запала цілковита тиша. Всі закам’яніли. Доктор Івановський покинув мацати пацієнтові пульс, Коломієць страшно зблід. Сахно теж зблідла і так і застигла на півповороті од вікна.
Професор також змовк. Умовляти далі було ні до чого. Мертві. Неможливо. Професор так і не встиг висловити Гальванеску все те, що він хотів би йому сказати. А хотів він ще сказати про те, чим різниться самий сенс наукової роботи там, на Заході, і сенс наукової роботи тут, у соціалістичній країні. Він, старий учений, ще дореволюційного виховання і дореволюційної формації, людина поглядів цілком лояльних, але не надто активних політично, — він хотів сказати докторові Гальванеску про те, що, на його переконання, наукова робота тут має сенс встановлення життя, творення” його нових форм, а там — заперечення, руйнації, там це життя тільки стоїть на місці чи йде назад. Він хотів ще сказати про те, що буржуазний учений змушений ховатися від усіх із своїми науковими роботами, щоб паморочити потім буржуазний світ сенсаційними відкриттями. Як буржуазний спортсмен із своїм тренажем перед змаганням за нові рекорди. Інакше їхні відкриття, їхні рекорди пройдуть марно, непомічені. І він хотів порівняти це з роботою радянського вченого, який у самому процесі роботи зв’язується з іншими вченими, цілими науковими закладами, інформує про свою роботу найширші громадські кола, втягує і їх в роботу, спирається на них. Професор Трембовський хотів ще розповісти докторові Гальванеску про величезні масштаби роботи радянських вчених, зокрема, хоч би й хірургії. Величезні масштаби — і на глибочінь, і на широчінь самого процесу. Лабораторії, клініки, інститути, кафедри — десятками й сотнями — це глибочінь процесу. Але яка широчінь! Практична хірургія вже давно вийшла за межі лікарні та лікарського кабінетного прийому. Вона вже пішла до кожного заводу, до кожного села. Вона вже ввійшла своїми пунктами меддопомоги в кожний цех, на саме виробництво, на поле в час польових робіт колгоспу. Вона забезпечила цю допомогу кожній трудящій людині. Хай би доктор Гальванеску уявив собі, що буде, що може бути далі, коли зараз уже досягнено такого. А наукова медицина? Та наукова медицина, що в буржуазних країнах захована по приватних кабінетах і приватних клініках окремих віртуозів-лікарів, які науку медицини обертають на шаманство й чародійство. Ця наукова медицина у нас, у Радянській країні, не тільки широко й безплатно обслуговує найширші маси трудящих, а й у своїх наукових шуканнях спирається на конкретні потреби цих широких трудящих мас, на їхню ж творчу ініціативу. Дружини робітників он чекають внизу, в конференц-залі, зібравшись на свою чергову щотижневу конференцію. Він, професор Трембовський, щомісяця робить свої доповіді про нові досягнення експиментальної хірургії робітникам заводів, на їхніх цехових зборах. Робітничі колективи беруть шефство над науковими закладами і сприяють роботі вчених. Учені і наукові кафедри мають своїх кореспондентів по найглухіших закутках далеких окраїн. Гуртки робітничої молоді дебатують на своїх зборах з приводу проблем сучасної медицини…
Професор Трембовський, старий безпартійний лікар, хотів ще сказати докторові Гальванеску про те, як радянська медицина розгорнула спеціальну наукову роботу для боротьби з Професійними захворюваннями, над гігієною та фізіологією праці, над справою утворення таких умов праці, щоб людську працездатність збільшити і здовжити. А також над тим, як змінити старому робітникові професію на легшу, коли на схилі життя його організм стомлюється. Чи чували про це лікарі буржуазних країн, де робітника, ледве він починає втрачати свою юнацьку працездатність, безжалісно викидають на вулицю?
Він хотів повідомити колегу Гальванеску, як у результаті всіх вищезгаданих заходів у Радянській країні з року в рік зменшується смертність, спадають захворювання на соціальні хвороби, зникають епідемії. І як в результаті цього радянська медицина ще більше міцніє, шириться і розвивається.
Багато чого хотів сказати ще радянський лікар, учений старого виховання — професор Трембовський. В справах політики перший-ліпший комсомолець професорові Трембовському дав би очок з сто вперед. Але ж — чорт його забирай! — усім цим професор Трембовський хотів переконати й загітувати от цього відживленого ним чоловіка, якого він так по-приятельському зве “колегою”. Так — чорт забирай! — він забув тільки, що доктор Гальванеску, власне, зовсім і не лікар і що перспективи розвитку медицини йому, панові Гальванеску, потрібні так само, як професорові Трембовському оті опудала мертвих механізованих людей. Мертвих! Звичайно, для чого ж тоді все це говорити, для чого переконувати та агітувати, раз вони мертві і до життя їх повернути неможливо? Неможливо! Професор Трембовський прекрасно — чорт забирай! — розуміє, яка різниця між можливим та неможливим. І раз колега, каже, що це неможливо, тоді що ж…