— Не знаю.
— Ви жартуєте!
— Я хотів сказати...— Він затнувся і похитав головою.— Ну, моя дружина... бачте, вона ніколи не хотіла мати дітей.
Дівчина перестала всміхатися.
— Пробачте. Мені справді здавалося, ніби ви глузуєте з мене. Ото дурна!
— Ні, ні,— заперечив Монтеґ.— Дуже добре, що ви запитали. Мене давно вже ніхто про це не питав... Добре, що запитали.
— Поговорімо про щось інше. Ви нюхали коли-небудь опале листя? Знаєте, чим воно пахне? Корицею! Ось понюхайте.
— Еге ж, справді схоже на корицю.
Вона дивилася на нього променистими темними очима.
— Як вас усе дивує!
— Просто я ніколи не мав досить часу, щоб...
— А ви дивились на рекламні щити, про які я казала?
— Так. Звісно,— він мимохіть весело засміявся.
— Ви тепер набагато краще смієтесь.
— Справді?
— Так, невимушеніше.
Він відчув себе якось вільніше і зручніше.
— Чом ви не в школі? День при дні блукаєте...
— За мною в школі не тужать,— відказала дівчина.— Кажуть, нібито я нетовариська, важко сходжуся з людьми. А насправді я дуже товариська. Все залежить від того, як на це дивитися, чи не так? По-моєму, спілкуватися з людьми — це розмовляти, як ось ми з вами.— Вона поторохтіла каштанами, які знайшла під деревом на подвір’ї.— Або ж розмовляти про те, який дивний світ. Спілкуватися з людьми приємно. А хіба це спілкування, коли зібрати всіх докупи й нікому не давати й слова сказати. Урок по телебаченню, урок з баскетболу, з бейсболу чи з бігу, ще урок з історії — примушують щось переписувати, потім примушують щось перемальовувати, а тоді знову спорт. Знаєте, ми ніколи нічого не запитуємо в школі, принаймні більшість; а нас обстрілюють відповідями — бах! бах! бах! — потім ще сидимо чотири години, дивимось учбовий фільм. Як на мене, це ніяке не спілкування. Безліч лійок, в які вливають і з яких виливають хтозна-скільки води, та ще й запевняють, ніби це вино. Під кінець занять ми так виснажуємося, що тільки й залишається — лягати спати чи йти в парки розваг зачіпати перехожих, бити вікна в павільйоні для биття скла чи великою сталевою кулею трощити автомобілі в павільйоні автомобільних аварій. Або сісти в авто і мчати по вулицях, намагаючись якнайближче проскочити повз ліхтарні стовпи, не зачепивши їх,— є така гра. Втім, вони, певне, слушно вважають, мабуть, я така і є, як вони кажуть. У мене нема друзів. І це нібито підтвердження, що я не при своєму розумі. Але всі мої ровесники галасують і танцюють, мов несамовиті, або ж лупцюють одне одного. Ви помітили, як тепер люди ображають одне одного?
— Ви розмірковуєте так, ніби вам стонадцять років.
— Я часом так і почуваю себе. Я боюся своїх однолітків. Вони вбивають одне одного. Хіба так завше було? Дядько каже, що ні. Лише минулого року застрелено шість моїх ровесників. Десять загинули в автомобільних катастрофах. Дядько каже, що його дід пам’ятав часи, коли діти не вбивали одне одного. Але це було дуже давно, відтоді все змінилося. Люди колись мали почуття відповідальності, каже дядько. А знаєте, у мене теж є це почуття. Ще з дитинства, коли мене добряче відлупцювали. Я сама ходжу по крамницях, сама прибираю вдома.
— А найбільше,— вела дівчина далі,— я люблю спостерігати за людьми. Буває, цілісінький день їжджу в метро, дивлюся на них, прислухаюсь до їхніх розмов. Мені кортить знати, хто вони, чого хочуть, куди їдуть. Іноді навіть ходжу до парків розваг або катаюся в ракетних автомобілях, які опівночі мчать у передмісті; поліцію це не обходить, аби вони були застраховані. Маєш страховку на десять тисяч — і все гаразд. Інколи я підслуховую розмови в метро чи біля фонтанчиків з питною водою. І знаєте що?
— Що?
— Люди ні про що не говорять.
— Не може бути!