— Усього-на-всього дві тисячі,— повторила вона.— Ти міг би інколи й про мене потурбуватись. Якби ми поставили четверту телевізорну стіну, ця кімната була б уже не тільки наша — тут оселились би різні незвичайні люди. Можна відмовитись від чогось іншого.
— Ми й так багато від чого відмовились, щоб виплатити за третю стіну. Лише два місяці тому її поставили, якщо ти пам’ятаєш.
— Лише два місяці тому! — Якусь мить вона дивилась на Монтеґа, тоді промовила: — Ну, до побачення, любий.
— До побачення.— Він пішов був, та раптом зупинивсь і озирнувся.— П’єса щасливо закінчується?
— Я ще не дочитала до кінця.
Він підійшов, прочитав останню сторінку, кивнув, згорнув п’єсу, віддав її дружині й вийшов з дому на мокру від дощу вулицю.
Дощ ущухав. Дівчина йшла серединою тротуару, підвівши голову,— на її обличчя падали окремі краплини. Побачивши Монтеґа, вона посміхнулась.
— Здрастуйте!
Він привітався, а тоді спитав:
— Ну, що-небудь ще надумали?
— Аякже, адже я божевільна. Так добре, коли дощить... Я люблю гуляти під дощем.
— Не думаю, щоб мені це сподобалося.
— А може, й сподобалося б, якби спробували.
— Ніколи не пробував. Вона облизнула губи.
— Дощ навіть на смак приємний.
— І чого це вам кортить усе спробувати на смак хоч раз? — запитав він.
— Буває, що й не раз.— Вона глянула на щось, за-тиснуте в руці.
— Що там у вас?— поцікавився Монтеґ.
— Кульбаба. Певне, остання. Я й не сподівалася знайти кульбабу такої пізньої осені. Є така прикмета — потерти нею під підборіддям, чули? Дивіться.— Вона, всміхаючись, доторкнулася підборіддям до квітки.
— Навіщо це?
— Коли залишиться слід,— значить, я закохана. Є слід?
Монтеґові нічого не лишалось, як подивитися на її підборіддя.
— Ну що? — запитала дівчина.
— Жовте.
— Чудово! А тепер перевіримо на вас.