Вважається, що Кассельська сутичка 1528 року між католиками і протестантами почалася через розбіжність у тлумаченні деяких догматів віри. Так, у всякому разі, пишуть в книжках, де згадується ця взагалі незначна подія: в ті часи бували побоїща значно довші й кривавіші. Що ж, можна погодитися й з такою точкою зору, тим більше, що в ніякий підручник не введеш дивовижну історію отця Кролліціаса, оголошеного пізніше 995-м католицьким святим.
Кассельська сутичка, що тривала чотири дні, нерозривно пов’язана з іменем і діянням отця Кролліціаса.
Травневого ранку 1528 року підмайстер єдиного в Касселі цеху бондарів Ганс Крот, помолившись, вийшов з будинку й попрямував до лотка, де монах-домініканець продавав індульгенції. Ганс довго стояв біля лотка, уважно читаючи прейскурант, і, нарешті, попросив дати йому клаптик пергаменту, на якому витієватими літерами було виведено: «Відпущення за рукоприкладство на пробста, декана, священика або іншу духовну особу…» Потім, трохи подумавши, Крот купив ще індульгенцію з текстом: «…Якщо ж рукоприкладство привело до кровопролиття і мало місце виривання волосся або інше тяжке насилля чи побої…»
Сховавши обидві індульгенції, Ганс Крот підійшов до католицької церкви й попросив хлопця-служника покликати отця Кролліціаса. Кілька хвилин Ганс Крот старанно виконував на святому отці все, що дозволялося двома грамотами, за винятком хіба що «виривання волосся», бо штучна тонзура поєднувалась у преподобного Кролліціаса з досить великою природною лисиною.
Господь, звичайно, не образився на передбачливого підмайстра — образилися численні парафіяни. Два духовні собрати з пастви побитого Кролліціаса вийшли на міський майдан і почали енергійно закликати помститися знахабнілим протестантам.
Даремно Ганс Крот, що, як кожний чесний бондар, був протестантом, розмахуючи індульгенціями, кричав, що він і не думав ображати католицьку церкву. Марно пояснював парафіянам, які збіглися на крик, ніби все сталося через те, що преподобний Кролліціас не дає проходу його, Ганса Крота, дружині. Зневажений католицизм жадав помсти.
Бити протестантів почали на міському ринку. Потім католики, підбурювані кровожерливими закликами отця Кролліціаса, розтрощили аустерію найбагатших у Касселі братів-протестантів.
Протестанти теж не лишилися в боргу. Вони втопили в ставку церковного старосту й почали було вже носити дрова до старезної католицької церкви, але саме в цей час на Кассель спустилися сутінки, і міщани розійшлися по домівках.
Звичайно, прокинувшись вранці, кассельці забули б про цю звичайнісіньку бійку, як забували про такі ж речі вже не раз. Але те, що сталося в наступні дні, роздмухало тліючі вуглинки релігійної сутички до значної пожежі.
Отже, на другий день вранці нечисленні парафіяни-католики, як завжди, слухали ритуал служби, що вів оздоблений синяками отець Кролліціас: Раптом над Касселем пролунав слабкий свист, потім затріщали дошки, обличчя молільників обдала гаряча хвиля повітря. Якийсь димучий камінь упав біля ніг отця Кролліціаса.
Преподобний вмить відскочив і сховався за велике розп’яття. Налякані парафіяни кинулися геть.
Коли церква опустіла, і отець Кролліціас переконався, що річ, яка впала, нічого поганого йому не заподіє, вийшов з-за укриття. Обійшовши камінь, він кілька разів перехрестив його і, сказавши виразно: «З нами божа матір», — нахилився, щоб підняти загадковий предмет.
І в ту ж мить церква наповнилася стогоном та криками бідного пастиря. Отець Кролліціас, який вдруге за останню добу зазнав страшенного болю, тряс пальцями й вивергав добірну хулу: камінь був гарячий, мов розжарене залізо.
Оскільки протестанти у цьому не були винні, отець Кролліціас швидко заспокоївся. Через півгодини він сидів, розчепіривши перев’язані пальці, і великими гучними ковтками пив хмільне кассельське пиво. Обличчя його, як завжди в такі хвилини, було умиротворене.
Полудень і вечір минули в Касселі спокійно. І хоча вранці цього дня католики і протестанти ще поглядали скоса один на одного, пригадуючи вчорашню бійку, ввечері навіть безпосередній винуватець її Ганс Крот мирно балакав з міським мельником, якого призначили новим церковним старостою католиків. Ніщо не провіщало бурхливої ночі…
А втім, бурхливою ця ніч була тільки для монастиря. В північ монахів, які міцно спали, розбудив голосний стогін отця Кролліціаса. Хлопчик-служник, якого послали довідатися, що сталося, побачив преподобного, який ходив по келії і, безупинно скиглячи, тряс правою рукою.
Служник обережно спитав, що мучить святого отця. У відповідь пастир брутально вилаявся і підніс до самого обличчя хлопчика страшенно розпухлу долоню. Два пальці цієї широченної долоні при світлі свічки вилискували тьмяним блиском. Коли ж отець Кролліціас постукав ними об стіл, в келії пролунав характерний металічний дзвін. Переляканий хлопчик кинувся геть.
Вислухавши повідомлення служника, пробст визнав його настільки брехливим, що на всякий випадок нам’яв бідоласі вуха і спокійно влігся спати. Проте довго спочивати пробсту не довелося: басистий крик отця Кролліціаса почав гучно відлунювати в монастирі.
Незадоволений пробст розбудив монахів і об’явив, що, мабуть, в їхнього собрата вселився диявол. Монахи, ремствуючи й позіхаючи, попленталися виганяти нечисту силу.
Ввалившись безладною юрбою в келію отця Кролліціаса, монахи побачили дивне видиво. Посеред келії стояв на одній нозі преподобний, з жахом витріщившись на розчепірену долоню правої руки, й несамовито ревів. Долоня була із блискучого металу, і з неї, як із дзеркала, дивилося на отця Кролліціаса його спотворене зображення, вискалене в безперервному реві.
З самого ранку в монастирі зчинився переполох. Монахи, забувши про молитви, бігали вузькими монастирськими коридорами, час від часу заглядаючи в келію отця Кролліціаса. Той уже не кричав, а лише стогнав. Незабаром вся рука преподобного стала металевою — від пальців до плеча. Жах монахів досяг межі.
В цей час, трохи заспокоївшись, пробст із похвальною заповзятливістю заявив, що нещастя, яке звалилося на їхнього собрата, не що інше, як підступи протестантів. Ні хвилини не вагаючись, він наказав виставити нещасного пастиря на майдан, щоб чесні католики своїми очима побачили постраждалого за віру.
Перед церквою швидко зібрався величезний натовп. Всі — і католики і протестанти — з жахом дивилися на отця Кролліціаса, який перетворювався на метал, і сумно тягли «Санта Марія, оре про нобіс…» Троє протестантів тут же відреклись од своїх помилок, а всі інші вирішили за найкраще піти геть.
За день металевий покрив поширився і на другу руку отця Кролліціаса. А надвечір, коли металічним блиском почала відливати більша частина грудей преподобного, він перестав стогнати, заплющив очі і вмер.
На панахиді пробст одправляв похорон невідомо кому. Нижня половина того, хто лежав у домовині, безсумнівно належала колись отцю Кролліціасу, весельчаку й лихослову. Але верхня частина лише скидалася на людське тіло. За час, що минув після смерті, метал залив уже обличчя і лоб святого отця. Тепер пастир був схожий на статую, одне око якої чомусь примружилось і рот скривився в гримасі страждання.
Відправивши похорон Кролліціаса, пробст вийшов на площу й закликав віруючих до помсти. Отоді й почалася та сама Кассельська сутичка 1528 року, про яку згадують у багатьох підручниках історії — книгах, що, як відомо, описують події сухо і без подробиць.
— Ну й собаче життя! — скаржився своєму приятелеві чиновник баварського єпіскопства Еріх Шлезке, сидячи влітку 1911 року в кассельській пиварні «Шумовиння над кухлем». — Іншим що? Іншим — везе. Інші служать де? Інші служать у солідних фірмах, а деякі навіть у військовому управлінні. І що до них тече? До них течуть гроші. Скільки? Багато, грошей. Адже ніхто не хоче служити в армії. А в єпіскопстві хто хоче служити? Тільки такі дурні, як Еріх Шлезке!
— Ч-ч-чого ж дурні? — поцікавився приятель, висушивши за монологом Еріха восьмий кухоль.
— А тому дурні, що ковтають пил у церковних архівах! — сказав про себе Шлезке в множині. — Що робить мій шкільний приятель Вальтер Блох? Мій шкільний приятель Вальтер Блох сидить тепер у Ніцці. А чому мій шкільний приятель Вальтер Блох сидить у Ніцці, тоді як у школі він не мав і трьох пфенігів на цигарки? Тому, що він служить у ковбасній фірмі Глобке і Грущинський. А чому…
— П-п-плюнь, Еріх, п-п-пий краще п-п-пиво, — сказав приятель.
— А що повинен робити я? — плакався далі Шлезке. — Я сиджу два місяці в цій норі, в Касселі, риюся в паперах. А чому? А тому, що його високопреосвященству захотілося мати свого баварського святого. А навіщо йому мати свого святого? А собака його знає!
— Еріх, — докірливо зауважив приятель, — ти ж знаєш, його високопреосвященство не любить собак!
— І я риюсь у паперах, — не спинявся Шлезке, — що я знаходжу путнього? Ні-чо-го! Можливо, його преосвященству потрібен документ про те, що один із його попередників, епіскоп баварський Екзестакрустіан був хрещеним євреєм?
— Не потрібен! — сказав приятель.
— Чи папір, який свідчить, що папа Григорій IX у 1613 році пробув три дні в Касселі? А хіба мало де ще чорт міг носити папу Григорія IX!
— Папу не міг носити чорт, — зауважив приятель.
— Чи ота нісенітниця — донесення пробста кассельського монастиря про те, що в тисяча п’ятсот двадцять восьмому році якийсь монах Кролліціас перетворився на метал? Мені самому цікаво, чи цей пробст був просто шахрай, чи до того ж іще й дурень! Отже, ці папери я дам його високопреосвященству!
— К-к-кинь, — радив приятель, — ш-ш-ш-шахраєм м-м-менше, шахраєм більше…
— А що зробить мені епіскоп за такий улов? його преосвященство відірве мені голову! Ну й собаче життя!..
Власник пиварні «Шумовиння над кухлем» Отто Брунцлау був цілеспрямованою людиною. Дванадцять років щоденно вранці втовкмачував своєму учневі Кривому Віллі улюблену пісню «Ах, майн лібер Августін». До 1961 року Віллі, облізлий і змарнілий папуга, прозваний Кривим, бо він і справді був такий, навчився видобувати з півдюжини гортанних звуків, у яких подобу відомої народної пісні можна було вловити тільки за допомогою буйної фантазії.
Одного разу, прокинувшись уранці, Віллі загорлав сам, без звичних улесливих умовлянь і шантажу конопляним сім’ям. «Лібррр Аггг…»
Отто вирішив, що курс навчання закінчено і можна пожинати плоди своєї праці.
По-перше, він назве тепер свою пиварню «Співи папуги». Це вже не якесь там «шумовиння», що його вигадав дідусь, старий Герман Брунцлау. А небіжчик, як відомо, не страждав від надмірної уяви. По-друге, зважте, скільки відвідувачів рине в його, Отто Брунцлау, пиварню, щоб побачити дивовижного птаха. Отто Брунцлау тонко розумів, що таке реклама!
І все це було чудовим приводом до того, щоб відкопати бочку бамергського пива, яку Отто закопав п’ять років тому на своєму дворі. Навіщо закопав? Адже хто розуміється на пиві, той не питиме гонноверське холодне і бременське тепле, той не стане здувати піну з кухля темного баварського і, звичайно ж, близько не підійде до барильця бамергського, якщо не буде впевнений, що воно не пролежало в землі не менше трьох років, але й не більше семи.
Ось чому липневого ранку 1961 року Отто Брунцлау, взявши заступ, подався на задній двір, де було закопано завітне барильце. Відмірявши на око п’ять метрів од стіни зруйнованого гаража, Отто почав копати. Хвилин десять він старанно довбав землю. Вже утворилася чимала яма, а барильця все не було. Брунцлау аж зажурився, вирішивши, що помилився, та раптом заступ виразно об щось дзенькнув.
— Є, ось воно, — зрадів Отто, — за обруч зачепився!
Та коли шматок глини одлетів і щось блиснуло тьмяним срібним блиском, Отто по-заячому скрикнув, затуливши обличчя руками. Він чекав, коли пролунає вибух. Але навколо було тихо.
— Ма-а-арто, — жалібно покликав Брунцлау дружину, — Марто! Треба повідомити в поліцейське управління, тут лежить снаряд!
З кухні вилетіла Марта й втупилася в чоловіка.