— Так, Кролліціаса. Але серед дев’ятисот дев’яноста чотирьох святих такого імені немає, ваше преосвященство.
— Божевільний? Маніяк?
— Не схоже, ваше преосвященство.
— Документ, про який пише цей… цей…
— Шлезке, ваше преосвященство.
— …Цей документ справді існує?
— Я бачив його, ваше преосвященство.
— Ви, як завжди, на висоті, Штір.
— Радий вашій похвалі, ваше преосвященство!
— Так що ж документ?
— Схожий на справжній.
— Так… так… Хто там у Гамбурзі відає поліцією?
— Поліцейпрезидент Шуббарт, ваше преосвященство!
— Що ж, зв’яжіть мене з поліцейпрезидентом Шуббартом.
Коли професор Дроббер читав лекцію, пояснював кому-небудь наукову проблему чи взагалі був у хорошому настрої, він не говорив, а співав. Студенти звикли до цієї дивної особливості професора, бо читав він або, вірніше, виспівував свій предмет справді добре.
Але цього разу аудиторія професора Дроббера була незвичайною.
Посеред невеликої зали в кріслі сидів епіскоп баварський. Трохи позаду на звичайному стільці — поліцейпрезидент Шуббарт. У затишному простінку між двома вікнами вмостився секретар його преосвященства Штір. А біля самих дверей височіли два здоровенних поліцейських, між якими, як між двома колонами, стояли Отто Брунцлау та Еріх Шлезке.
Безталанний службовець Карельського муніципалітету жадібно ловив кожне слово професора, а його компаньйон, навпаки, понуро розглядав примхливе ліплення на стелі.
— Отже, опромінюючи нейтронами яку-небудь речовину, ми викликаємо в ній штучну радіоактивність, — виспівував професор Дроббер на мотив скорботної молитви Оровезо з опери «Норма». — Потім визначаємо, які і в якій кількості радіоактивні ізотопи утворюються в дослідному зразку. Цей метод, що називається радіоактиваційним аналізом, дає можливість за короткий строк і з великою точністю визначити якісний і кількісний склад будь-якого металевого вибору, зовсім не пошкоджуючи його. Сподіваюсь, панове, я пояснюю зрозуміло?
— Так, — сказав єпіскоп.
— Звичайно, — докинув поліцейпрезидент Шуббарт, який в силу свого становища був зобов’язаний розуміти все.
Штір кивнув головою. Шлезке і Брунцлау мовчали.
— Немає сумнівів, — виспівував далі професор, — що цей аналіз у нашій лабораторії провели б ефективніше. Але ми привезли апаратуру сюди — таке побажання його преосвященства. І я сподіваюся, що він не нарікатиме, коли ми забаримося.
— То як же ви можете довести, що донесення пробста кассельського монастиря — не підробка? — звернувся епіскоп до Шлезке.
— Ваше преосвященство, — з почуттям мовив Шлезке, — ваше преосвященство, хіба я насмілюся брехати вам? Ні, я не насмілюся брехати його преосвященству! Скільки років прослужив я бездоганно і безгрішно? Я прослужив бездоганно і безгрішно сорок років і прошу зважити, що починав я службу як чиновник баварського, так, саме баварського, єпіскопства!
Апарат професора клацнув, почулося тихе дзижчання, якому акомпанувало задоволене мугикання Дроббера.
— Так, так, — задумливо протягнув єпіскоп, — а чому ви так довго тримали цей важливий документ у себе?
— Тому, що я думав… Що я думав? Я думав, що пробст… якимсь чином… пробст був…
— Ні! — раптом пролунав громовий голос професора.
— Ні! Не може бути!
— Чого він репетує? — поцікавився єпіскоп.
— Цього просто не може бути! Один елемент! Всього один елемент! — викрикнув професор Дроббер, що свідчило про його надзвичайну схвильованість.
— Невже чистісінька платина? — радісно стрепенувся поліцейпрезидент Шуббарт.
— Платина? — перепитав Дроббер. — Яка платина? Ні, панове, я повинен повторити. Це якась помилка, якась дивовижна помилка! Я неодмінно повинен повторити!
— Хай буде так, — погодився епіскоп і знову повернувся до Шлезке. — Отже, навіщо ж ви тримали цей документ у таємниці сорок років?
— Так, у таємниці! Сорок років! — суворо підтвердив поліцейпрезидент.
— Сподіваюся, це не з корисливою метою? — чемно втрутився в імпровізований допит Штір.
Шлезке очманіло дивився то на одну службову особу, то на іншу й гарячково думав, що краще — щиросердо признатися чи збрехати. Щось надумавши, Шлезке уже було розкрив рота, але саме в цю мить між ним і епіскопом виросла огрядна постать професора Дроббера.
Професор був такий схвильований, що не міг навіть говорити. Він беззвучно розкривав рота, як персонаж німого фільму. Нарешті Дроббер спромігся вимовити окремі слова:
— Шістдесят третій… тільки шістдесят третій, і більше нічого… Мій боже, чистий шістдесят третій… Але звідки, ваше преосвященство? Звідки? Це… Це… Ваше преосвященство, скажіть…
— Професор щось у мене питає? — сухо звернувся епіскоп до свого секретаря. — Мені здається, це я повинен спитати професора, що його так схвилювало.
Штір розуміюче нахилив голову, нечутно підійшов до професора й подав йому склянку з водою. Дроббер жадібно почав пити. Не помічаючи звернутих на нього здивованих поглядів епіскопа і Шуббарта, він, бризкаючи водою, закричав просто в обличчя Штіру:
— Адже це європій! Стопроцентний європій! Чи розумієте ви, що це таке? Шістдесят третій елемент, і більше нічого! Боже мій, це не галюцинація? Ні!
— Європій? Ну й що ж? — спитав єпіскоп, який почав розуміти, що професор Дроббер схвильований неспроста.
— Але ж до цього часу на всій планеті цього елемента добуто не більше, як чверть грама, — простогнав професор, пригнічений такою дивовижною неосвіченістю.
— Ю-ю-ю-ю! — присвиснув поліцейпрезидент Шуббарт, забувши про етикет і про свій високий чин. — Так це дорожче ніж платина?
— В мільйон разів, у сто мільйонів! — закричав професор. — Але при чому тут мільйони? Боже мій, кілограми європію! Скажіть мені, заради всього святого, де ви дістали цю скульптуру? Де той чарівник, який здобув стільки європію? Хто створив це чудо?..
— Тихіше, панове, — раптом суворо й владно наказав єпіскоп. — Так, це справді чудо! А чарівник, який створив таке чудо, — господь, славити якого й служити якому — єдина наша турбота. Помолимося, панове, Всевишньому, який дарував нам нового святого.
Єпіскоп підійшов до статуї, поклав на неї руку й завмер, шепочучи молитву. Через кілька хвилин його преосвященство обернувся й сказав секретареві: