...Мабуть, розповідати далі зайве - що було потім, ви добре знаєте.
Але якби моє серце не було таким великим і містким, воно б розірвалося від однієї
згадки про те, як вона віддавала це «найдорожче» до тисячі чужих рук.
Тільки одного разу вона прийшла до джерела, тільки одного разу рвала на собі
волосся. І вже не була схожа на ту маленьку дівчинку, що казала воді: «Доброго дня». Я
спробував нагадати їй про нашу угоду. А потім замовк, дивлячись, як вона лежить біля
води й тонка цівка б'є в її голову. У майже сиву, срібну голову. Таку ж срібну, як ця вічно
юна цівка води...
Я завжди знав, що світ має бути гармонійним. Але цю гармонію треба створювати
власноруч. Природа - лише підказка, полотно ж маляра - справа рук. Міркуючи таким
чином, я вдався тільки до однієї, але дуже важливої хитрості.
Тієї ночі, коли вона лежала біля джерела, а її замордований син -у печері, вхід до якої
закривала величезна брила, я зрозумів, що саме тепер треба зробити «диво»! Потім буде
пізно. Після її сина з'явиться хтось інший, потім - третій, четвертий... Час не жде. Ідея
гармонії, системи, ПРОГРАМИ відкладеться. А я більше не міг чекати.
Я пішов до печери, вичекав, на момент (не вдаватимусь у подробиці як,
перетворившись на доброго старця, напоїв вартових і жінок, що голосили неподалік,
сонним зіллям) та, відваливши брилу, виніс тіло...
Я знав: уранці теорія буде підкріплена фактом. Віднині я міг спати спокійно...
...Дуже багато часу у вашій уяві - або вічність, або п'ять, десять, двадцять років
власного життя. Дівчинці біля джерела я подарував перше. Тепер я згадую її дедалі
частіше. Із жахом розумію сенс її наполегливого запитання: «А що буде з іншими?».
Не вчених та героїв мала вона на увазі. Вона знала, відчувала, що їхня місія -
невідворотна, природна. Так само природна, як... народження козенятка з білою ознакою в
сірому стаді. Це було їй зрозуміло. ІНШІ. Ось за кого хвилювалася вона. Вчені та герої
заслуговують на будь-яку офіру, але їх так мало порівняно з іншими!..
Страшні часи були тоді. Кров та пісок! Кров, що змішалася з піском, тепер лежала
під ногами у вигляді теракотових кульок, «корисних копалин», жирних червоноземів. За
що я змусив її страждати?
Я - технолог. Я можу вигадати все що завгодно. Моє життя таке довге, що зараз у
ньому більше прагматизму, ніж милосердя. Підкоряючись власному азарту, я робив
слабких багатими - і вони ставали сильними. Я розробляв хитромудрі й часом жорстокі
стратегії, аби пробудити інших до спротиву, до кохання, до думки. Але вони корилися
силі. Я навантажував їх тільки тією ношею, яку вони могли витримати, але вони ламалися
і зраджували одне одного. Я дарував їм шанс, а вони лякалися та байдикували.
Потім мені набридло експериментувати. Я зробив усе, що міг. Я більше не можу
вигадати нічого нового. І я вмиваю руки...
У мене є лише одне виправдання: я подарував дівчинці біля джерела та її Сину
вічність.
Мого імені історія не зберегла...
Частина 2
Мої сумніви розвіялися. Я зрозуміла, що не залишу роботи. Навіть спати
перехотілося. Я зібрала ці «розшифровані» сторінки й заховала в теку. У мене навіть не
виникло думки показати їх головлікарю. Вистачить з нього й касети. Навряд чи він
займатиметься такою марудною роботою, яку провела я. І ніхто, впевнена, цього не
робитиме...
Власне, те, що я зробила, - звичайна професійна навичка. Вона залишилася після
того, як у мене зникло бажання читати. А воно зникло останнім після багатьох інших -
наприклад, ходити в театр, їсти солодке, мати мобільний телефон, спілкуватися в ліфті з