скаже: «Дитинко, пристебни ремінь!». І все стане на свої місця. Мине самотність, страх, невідомість, неприкаяність, і життя потече знайомим річищем. Чоловік розігнув спину і
раптом сказав:
- А хочете, я вас підвезу? Я вмію керувати.
Я хотіла. Він відчинив переді мною дверцята, а тім сів за кермо і сказав майже так, як
я уявляла хвилини три тому: «Дитинко, пристебни ремінь!». Може, ці прозвучало трохи
інакше, але я почула саме так: «Дитинко...». І... заплакала. Забула сказати, що я не плакала
ні на похороні, ні пізніше. Просто не могла. А тут!
Він допоміг мені донести до квартири весь мій крам я пригостила його кавою, а
потім приготувала яєчню, відкрила всі «смачні» баночки, що прикупила в супермаркеті.
Він був першим у цьому будинку, хто не витріщив очі, побачивши картини, меблі,
раритетні килими й посуд початку минулого століття.
Відтоді він часто приходив до мене. Спочатку я побоювалася - чи не мисливець це за
батьківським багатством, чи не злодій, чи не ловелас?.. А він говорив, що у мене красиві
руки, чудові очі. Він говорив, що я розумна і несправедливо самотня. Від нього завжди
пахло гарним одеколоном. Дуже вишуканим, від Шанель - «Платиновий егоїст». Я не
дуже знаюся на цих марках - батько, як людина старих часів, визнавав тільки вітчизняну
парфумерію, тому для мене був невідомим такий спокусливий і паморочливий аромат...
Я не знаю, що таке кохання. Я ніколи раніше не кохала, а тим більше ні з ким щодо
цього не радилася. Як я могла думати про такі великі й важливі речі? Я могла б запитати у
нього. Але хіба про це запитують у того, кого кохають? Я не знала. А тому вирішила все-
таки спитати.
Він спохмурнів і закурив свою коричневу ароматну цигарку:
- Ти мене випередила, люба. Але якби не це - я б ніколи не зважився... Чуєш, ніколи!
Все це, - і він обвів руками простір, - не для мене. Я не смію бути з тобою. Сили наші
нерівні... Та й життя мене таки досить пошарпало. Мені страшно починати все заново.
Він говорив, як Рочестер із «Джен Ейр» чи як інший схожий герой, - так гарно
говорили тільки на сторінках моїх улюблених книг. Я зажадала пояснень.
- Добре, але історія мого життя сумна, - почула у відповідь.
До сумного я звикла давно - це мені було зрозумілішим і ближчим, ніж тиша, в якій я
виховувалася. І він розповів мені про себе. А я слухала, розуміючи, що знайшла те, що
мені потрібно, - таку ж самотню душу, яка пережила втрати і трагедії. З'ясувалося, що він
був одружений кілька разів. Дві перші дружини померли, у третьої жінки, з якою він
сподівався зв'язати свою долю, після двох років безхмарного щастя виявилася психічна
хвороба, через яку вона перебуває в клініці.
- Напевно, це доля, - говорив він. - Є люди, які за своєю природою не можуть бути
щасливими. Сумно усвідомлювати, що я - один із них... Тебе це не лякає?
Мене не лякало. Навпаки. Я зрозуміла, для чого ці варто жити.
- Я не помру, - сказала я, - і не збожеволію. У мене міцне здоров'я. Мене з дитинства
напихали купою вітамінів!
Він засміявся і пригорнув мене до себе. Мене ніхто ще не обіймав...
Ми не хотіли бучних урочистостей, тому розписалися в невеликому ЗАГСІ, не
повідомивши про це нікого, крім моїх сусідок. Та й кому мали казати - ми були самотні, створені тільки одне для одного.
Я вже нічого не боялася. Чоловік узяв на себе всі турі боти й заборонив мені
виїжджати до супермаркету, морочитися з миттям вікон і підлоги, звільнив мене вій
безлічі інших клопотів. Я залишила за собою приємна право готувати йому вечерю.
Цілими днями читала} слухала музику, дивилася у вікно і чекала його дзвінків із роботи.
Все повернулося на круги своя, з тією лише різницею, що я справді стала господинею
великого дому -| дружиною, берегинею домашнього вогнища. Про це мріяли мої батьки.
Але, думаю, якби вони були живі, то знайшли б мені «гідну партію» і я була б позбавлена