тіла, могла б уся розчинитися у світловому потоці цього почуття. А ще було гостре
почуття жалості. Які дурні ті, хто стверджує, що жалість принизлива! Ні, це приправа до
справжнього кохання, замішана на страхові втратити и бажанні зберегти. Іноді, коли
дивилася на свого чоловіка, моє серце стискалося - він здавався мені хлопчиком. Як він
міг жити в цьому світі без мене? Я вже знала, що після смерті обох дружин він залишався
буквально на вулиці. У нього все відбирали жадібні родичі, а його викидали, як кошеня, як використану річ. Світ став жорстоким, а він не вмів пристосуватися до нього.
На річницю нашого спільного життя вирішила зробити йому подарунок. Зранку я
подалася до адвоката, який колись вів справи нашої сім'ї.
Я не знала, як піднести подарунок, не знала, як коханий відреагує на мою дарчу. Але
мені хотілося показати, що я віддаю йому не тільки саму себе - до останку, а й усе, що
належить мені. Сказала йому про це за вечерею. І вперше побачила, як він уміє гніватися.
- Навіщо ти це зробила? - спохмурнів він. - Тобі не досить, що я - з тобою, що я
люблю тебе? Мені не потрібні докази твого кохання! Мені взагалі нічого не потрібно, зрозумій!
Іншого я й не чекала. Спробувала владнати непорозуміння, хотіла навіть розірвати
папери, але в останній момент таки сховала їх до шафи. І сказала, що хочу належати йому
повністю і що це - мій перший самостійний вчинок, який здається мені правильним і при
ємним. І він змирився. Любий мій хлопчик.
Він часто впадав у депресії. Скаржився на роботу, на байдужість і нерозуміння
оточення. Він був щасливий тільки тут, зі мною - я це знала точно. Іще знала (встигла
зрозуміти за цей рік), що його легко можуть обдурити чи скривдити, а він готовий
допомагати кожному, хто попросить про допомогу, -як тоді мені біля магазину. Я так
любила, коли його обличчя світлішало, коли він сміявся...
Якось він прийшов додому веселий, з якимось паперовим згортком у руках.
- Що я тобі зараз розповім! - радісно почав він. Я познайомився з надзвичайною
людиною! З тих геніальних, що опинилися за бортом життя й у забігайлівках цитують
Бодлера. Обожнюю таких людей і схиляюся перед ними. Але - все по порядку. Заходжу до
кав ‘ярні й бачу: сидить за столиком такий колоритний тип і щось малює на клаптику
паперу. Підсів до нього. Розговорилися. Він попросив купити йому чарку, розплатився -
ти тільки подумай! - ось цим малюнком. Це - геніально! Сьогодні ж замовлю велику
рамку.
І він розгорнув переді мною рулон. Малюнок, виконаний олівцем, справді справляв
враження. Я одразу не збагнула, що на ньому зображено. Це була абстракція, але яка!
Одна лінія плавно переходила в іншу, закручувалася, розгалужувалася на тисячі
тонесеньких «вусиків". Здавалося, вона затягує у свої глибини. Відірвати погляд було
неможливо. Я стояла, мов загіпнотизована задихаючись від захоплення і якоїсь боязні, що
не виплутаюся з цього лабіринту.
У той-таки день ми купили велику, дуже гарну рамку Картину ми повісили у нашій
спальні. Засинаючи, я невідривно дивилася в неї - саме «в неї», бо вона була дзеркалом, а
точніше - задзеркаллям, таємничим світом геніального художника.
Як звичайно, я проспала до дванадцятої. Чоловік ніколи не будив мене, тільки
цілував у щоку, коли йшов на роботу. Я розплющила й одразу ж знову заплющила очі -
такий могутній потік енергії хлинув на мене з картини. Мені хотілося продовжити
задоволення, і я із заплющеними очима відновила в пам'яті лінії малюнка. Так діти
вивчають візерунок на килимі або чудернацькі тріщини на стелі, вгадуючи в них табуни
оленів, дикі джунглі, загадкові письмена. Я подорожувала поглядом по картині доти, доки
не навчилася бачити її в цілому. У якийсь момент мені здалося, що на ній зображені
понівечені срібною кулею нутрощі реліктової тварини, за хвилину я побачила в самому
центрі око, погляд якого пронизував наскрізь, пізніше я зрозуміла, що це зовсім не око, а
ембріон, який затишно скрутився в чиїйсь утробі, оповитий найтоншими переплетіннями