відкриваючи нові й нові лінії, і кожна вела до свого сюжету. Найчастіше він був
трагічним. А що ще може малювати невизнаний геній, який спився!
Чи варто говорити, що коли я відірвалася від споглядання - і то завдяки телефонному
дзвінкові мого чоловіка! - стрілки годинника наближалися до п'ятої вечора... І весь цей час
я пролежала, роздивляючись картини Я підхопилася так різко, що навіть потемніло в очах
почала швидко вдягатися. Порвала колготки... Так-сяк влізла у джинси й уперше забула
причесатися. Сьогодні на вечерю я задумала приготувати особливу страву і телячого
мозку під екзотичним соусом: рецепт я знайшла в кулінарній книзі.
Перечитала рецепт. Почала мити мозок. І відчула, що від мертвої білої маси йдуть
імпульси. Здригнулася, порізала палець, і кров закапала на білу щільну масу. Нестямно
жбурнула ніж у мийку, а мозок, порожевілий від крові, - у відро для сміття. Воно
перекинулося, зі столу злетіли чашки. Збираючи друзки, я ще раз порізала руку. Все це
страшенно розлютило мене, голова запаморочилася. Якось допленталася до спальні й
лягла, докоряючи собі: чого було лежати до полудня і віддаватися безтямному
спогляданню. Отже, почнемо все спочатку! Тільки цього разу... Я швиденько накинула на
рамку свій пеньюар і прилягла.
Уявімо, що ранок почався заново. Раз... два... три... Гра налагодилася. Наспівуючи, забинтувала пальці, поставила в мікрохвильову пічку куряче філе. І ледь устигла
причепуритися, як прийшов чоловік...
От мабуть, у чому справа: мені набридло байдикувати - треба було чимось
займатися! Я купила цілу купу жіночих журналів і почала вивчати всілякі статті з
цікавими назвами: «Як перемогти депресію?», «Справжня жінка- хто вона?», «Створи своє
тіло!», «Домашня кішечка чи стерво?». Раніше я і не уявляла, що ці запитання мучать
мільйони моїх співвітчизниць, а тим більше дивувало, що про це пишуть. Аж до суботи я
вивчала глибини власного «я». Усе викликало в мене подив. Чому мама не навчила мене
найважливішого?! Особливо тяжке враження викликали статті про зради, ревнощі. Світ за
вікном, виявляється, був переповнений невдоволенням. Одна я була щасливою, і нічого
про це не знала. Пам'ятаючи, як півдня провалялася перед картиною, я тепер
підхоплювалася з ліжка, майже не розплющуючи очей, - надто завеликою була спокуса
розібратися в лініях! - і бігла до ванної, відтіля - на кухню, а потім просиджувала в
кабінеті батька.
У суботу мій коханий знову притяг картину. Не можу сказати, що мене це
порадувало. Але коли він розгортав рулон, я відчула дивну нетерплячість: що на ній?
- Із цим треба щось робити... - говорив чоловік розглядаючи полотно. - Це ж справді
чудово! Знову виміняв на пляшку! Уявляєш?! А він же міг би виставлятися за кордоном.
Пропаща людина, так його шкода. Живе, як пес. Наступного разу заплачу йому як слід.
Хоча він багато не бере - тільки горілкою...
Таким чином у нас на стіні з'явилося п'ять картин. Той-таки простий олівець, ті самі
(і щораз - неповторні!) переплетення ліній... Я проводила перед ними цілі години, і якби
мене запитали, що я бачу, назвала би безліч речей: ніж, годинник, очі, тіла, бані церков, риби, птахи, і пророщені зерна, грудки землі, мозок, нутрощі, овочі, зірки, рот, зуби, ікла, копита, вовна, дим, апокаліпсис...
Мене більше не тривожило те, що я не приготувала вечерю чи не зачесалася. Часто я
залишалася в халаті, накинутому на нічну сорочку, до самого вечора...
...Промінь місячного світла схожий на ніж. Він проникає крізь завіси на вікні, немов
розпорюючи їх, і мені так хочеться взяти його в руки. Відчути вагу. Ножем можна
розпороти будь-яку тканину - він не завдасть болю. Треба тільки непомітно пробратися на
кухню, витягти його з дерев'яної підставки. Тихо... Очі можна не розплющувати - все одно
видно. Долоня ковзає по стіні, в іншій - приємний сталевий тягар місячного променя. Ним
можна наповнити себе. Подумати тільки: один рух - і ти, відмикаючи себе, немов ключем, бачиш, що всередині тебе - саме лиш світло...
Але чому від нього так боляче?
Хтось трясе мене за плечі, голова моя розколюється, я змушена розплющити очі...