- Що з вами трапилося?
- Я знаю... -Жінка погрозила мені пальцем. - Ти теж живеш у галереї... Я зрозуміла.
Мене не обдуриш!
- У галереї? Де це?-розгублено запитала я.
- Тихо... Це там, - вона показала пальцем кудись униз. - Там тихо... Вони працюють
дуже тихо... До них не доберешся, але в мене є ключ...
Я зрозуміла, що розмови не буде й ліпше піти. Бідна жінка! Я віддала їй пакет із
фруктами. Вона витягла апельсин і почала його жадібно, немов яблуко, кусати.
- Прощавайте, - сказала я. - Вибачте, що потурбувала...
- Це ВОНИ тебе турбуватимуть! Ще й як! А ключ - ось він! Візьми, якщо не віриш...
- Швидко, озираючись на двері, жінка зняла з шиї потертий шнурок із двома ключами. -
Гарний у мене талісман? - запитала, посміхаючись. -Піди в галерею. Там тихо... Там-
ВОНИ. Сховай - а то заберуть!
Я машинально взяла ключі: - І де ж ця галерея?
Жінка швидко назвала вулицю. Я ледь встигла покласти ключі до кишені, як до зали
увійшла медсестра.
Вже стоячи на порозі, я почула, як навздогін жінка крикнула мені, наче ми справді
сестри: - - Не забудь полити квіти!
Їхати чи ні, ламала я голову. Моя нова знайома справила на мене гнітюче враження.
Напевно, колись вона була вродливою, навіть гарнішою за мене. А тепер на що
перетворилася? Чи був у її плутаних словах хоч якийсь сенс? Навряд. Мене здивувало
тільки одне слово - галерея. Потрібно з'їздити, подивитися. У крайньому разі - полити
квіти.
Будинок знаходився в центрі міста, у його старій частині, яку почали забудовувати
елітними багатоповерхівками. Я увійшла до під'їзду. Було темно й вогко. Почала
підніматися, проте не уявляла, як відчинятиму чужі двері. А раптом там хтось живе? Що
скажу?
Про всяк випадок кілька разів натиснула на кнопку дзвінка. Тиша. Я постукала.
Ніхто не відповів. Хоча мені здалося, що я почула шелест і брязкіт посуду. Я штовхнула
двері й... задихнулася...
«Платиновий егоїст»! Я його впізнаю серед тисячі ароматів... Милий мій хлопчику...
Але чому? Звідки? Невже запах може зберігатися так довго? Я відчула укол ревнощів.
Проте таким одеколоном користуються багато чоловіків... Я пішла до зачинених дверей, з-
під яких мигтіло світло. Відчинивши їх, на якусь мить заплющила очі: кімната була залита
яскравим весняним сонцем. Коли очі звикли до світла, я побачила... Ні! Ні, цього не може
бути!!!
Усюди - на столі, дивані, кріслах-лежали шматки ватману, а на них... Я вже знала, що
може трапитися навіть від єдиного погляду на малюнок! Я стрімголов вискочила з
квартири. Ось вона - галерея! Ні, швидше - майстерня божевільного й водночас
геніального у своєму божевіллі художника. І запах. Мій запах. НАШ запах. І ще - це я теж
запам'ятала! - знайома краватка на стільці, стара картата сорочка, у якій він був у перший
день нашого знайомства, жакет, абияк кинутий на диван...
Милий мій хлопчику... Чому все так?!
Збожеволіти? Кинутися в розпачі під колеса машини? Що? Господи, що? Але я ж
сама казала, що здоров'я в мене міцне, що не помру. Коли я це говорила? Кому?
Зупинилася на мить і віддихалася. Ні, я не збожеволію і не кинуся під машину. Я
знаю, що потрібно робити. Зараз же подзвоню своєму адвокатові, поки я жива, поки
можна анулювати заповіт. Але спочатку - найголовніше.
Я поїхала додому. За двадцять два роки мого життя не пригадую в собі такої