Потім розбила скло і, намацавши шорстку поверхню ватману (руки і щоки мої палали,
неначе я вихоплювала папір із багаття!), зіжмакала пружний картон і кинула його у ванну.
Чиркнула сірником. Згоряючи, ватман шарудів, неначе невідомі істоти, що жили в ньому, і передчували смерть. Останній раз глянула на клаптик, що стирчав із багаття, - ніжна
лінія немов манить за собою... Я піднесла до нього сірник і щільно зачинила двері- нехай
горить на самоті. Інакше... Інакше я не впевнена, що не вихопила б малюнки з вогню.
...Він не повернувся. Але я й не чекала. Залишилася у своєму великому домі, що
належав батькові. Зробила ремонт, переклеїла шпалери в спальні. А потім вирішила і жити
- довго і щасливо. Тепер я - директор великого приватного видавництва, у яке вклала
успадкований капітал. Спочатку було важко спілкуватися з людьми, І вести переговори і...
прокидатися о сьомій ранку. Але поступово я звикла. І справи мої пішли вгору.
А почалося все з книжки, що лише за рік стала бестселером. Вона називалася
«Галерея» - такий собі фоліант на чотириста сторінок. Чого гріха таїти - літературна праця
виявилася непосильною для мене, тому довелося запросити п'ятьох журналістів. Але я
цього ніколи не приховувала! Тим більше що тепер ці журналісти - мої найперспективніші
автори, яких я регулярно видаю. На них, відверто кажучи, і тримається мій бізнес».
Я боялася уривати її розповідь запитаннями, але вони, звичайно ж, були для
годиться, аби не мовчати.
- А що сталося з вашим чоловіком?
Жінка сягнула в кишеню свого халата й дістала звідти зім'ятий папірець, простягла
мені.
- Так усе закінчилося... - сказала вона. В її очах
промайнула посмішка. Мені здалося, що вона сміється наді мною. Я почала читати...
«Я стою в холодному льосі перехнябленого будинку на околиці Богом забутого
містечка мого дитинства. У руці - сокира... Я маю покласти цьому край. І негайно. «Ось
так, милий мій хлопчику, - вмовляю я себе. - Ось так!..»
...До столиці я нізащо не повернуся. На другий день мого так званого «відрядження»
я відчув: щось сталося. Зненацька підвищилася температура, кинуло в жар, серце то
зупинялося, то калатало, мов божевільне. Я ковтав пігулки, пив корвалол, потім - горілку з
перцем... Нарешті, швидше інтуїтивно, зрозумів: річ не в мені! А коли через півгодини
хвороба минула, переконався остаточно: я програв. Мої картини загинули. Я навіть знав
як саме - у вогні. Мені нікуди повертатися.
- Малював я змалечку. Мама дуже пишалася моїми малюнками, обвішала ними весь
будинок. Але через кілька років будинок спорожнів - батько загинув на полюванні, а мама
якось швидко згасла. Лікарі констатували «загальне ослаблення організму» - погодьтеся, досить дивний діагноз. В інтернаті я перестав займатися малюванням і повернувся до
нього лише на другому курсі політехнічного. Дівчина, з якою я зустрічався, була в захваті
від мого таланту. Я точно пам'ятаю: вона мене кохала. Носилася з моїми малюнками
всюди, переконуючи, що вони - геніальні і що мені необхідно здобути професійну освіту.
Я, напевно, послухався б її, якби вона не загинула - випала з вікна гуртожитку.
А далі... Розказати-не повірять! Та мені й не вірили! Просто захоплювалися моїми
роботами, платили за них шалені гроші. А потім я дізнавався, як мої шанувальники один
за одним... загинули. І тоді я поїхав до столиці. Продавав квартири і коштовності моїх
заможних дружин. Зрозумів, що в мене великий дар, яким не варто нехтувати. По-
справжньому я жив тільки тоді, коли працював. Може, я справді геніальний художник,
хто знає...
Те, що я можу відчувати свої твори на відстані, стало для мене відкриттям. Яких ще
сюрпризів очікувати від долі? І як тепер вчинити? Почати все з нуля. Із цього промерзлого
будинку, цього Богом забутого містечка? Я втомився і вже нічого не хочу. Я мушу
покласти цьому край. Зціпивши зуби, я з силою опускаю сокиру на зап'ястя правої руки...»
Частина 3