наплювати. Він знає, що занадто малий. Він мені затісний. У ньому смердить бензином, шкарпетками, парфумами, оселедцем. І немає місця для сорокової симфонії Моцарта або
для «Лакрімози». У ньому немає місця (й часу) для сліз. Власне, я не плачу ось уже кілька
років - мабуть, зо п'ять чи навіть десять. Такий собі робот на автопілоті... Треба ж було
прожити таку кількість років, аби зрозуміти, що сенсу в житті немає. І твоя удача
залежить лише від того, чи скинув якийсь янгол пір'їну, пролітаючи над твоєю колискою.
Добре тим щасливчикам, до кого доторкнувся він САМ. Але таких небагато. Мабуть, над
моїм дитячим ліжком почистив своє кудлате пір'я хтось інший, найменший з божої свити
горобець.
Іноді на мене накочується потужна хвиля благочинності. Тоді я міркую про те, аби
зібрати з вулиць бездомних собак чи піти працювати в дитячий будинок. Пропозиція (від
однієї знайомої) попрацювати у будинку скорботи заскочила мене зненацька саме у такий
час.
«У тебе буде свій кабінет, - казала знайома. - Робота спокійна. Викликатимеш до
себе пацієнтів. Годинку-дві порозмовляєш - і вільна! Все одно їх вилікувати неможливо!
А одиниця така в лікарні є. Нехай це будеш ти». Я звикла бути одиницею і тому одразу
погодилася.
І ось їду в маршрутці, начепивши навушники й окуляри. Напад благочинності минув,
а трудова книжка вже лежить у сейфі головлікаря. Треба відбути хоча б пару тижнів.
Я їду. Дивлюсь у вікно. Намагаюся не помічати, що на моє плече сперся той самий
молодик із рожевим обличчям гумового пупса. У моїх вухах звучить «Лакрімоза». З нею я
пірнаю у вічність. І такі слова, як «лай-но» або «сука», поволі випаровуються з моєї
лексики. Тітка в шубі з кішок мені майже подобається, старенька мадам викликає
жалість... Моцарт робить свою справу.
Хтось може подумати, що я - нещасна людина. Адже благополучні мають лише один
запис у трудовій книжці, родину, можливо, дачну ділянку. А я можу прожити сім п'ятниць
на тиждень. І кілька життів на додачу, поки їду в маршрутці. Тому, думаю, можливо, нині
я знайшла своє місце? У Жовтому будинку. В затишному кабінеті з кушеткою та
напівкруглим столом. Добре, якби це було так. Побачимо...
Насправді я не так уже й не люблю цей світ. Я просто волію його переробити. Під
себе. Для цього потрібна неабияка хитрість. Адже постійно доводиться вдавати, що сама
перероблюєшся під нього. Щоб не вирізнятися з-поміж інших.
Якась дівчина навпроти занадто пильно придивляється до мене. Її погляд
позбавлений випадкової цікавості. Це я знаю напевно. Подивившись один раз, вона
буквально свердлить мене очима. Краще сказати - поїдає. Я навіть відчуваю, як моє
обличчя тане, наче морозиво під сонцем.
- Вибачте, - нарешті нерішуче шепоче вона, -
це про вас стаття в «Подіумі»?
«Подіум» - це ілюстрований модний журнал.
- Ні, - кажу я, - ви мене з кимсь переплутали.
Дівчина, сумніваючись, хитає головою:
- Та ні... На вас був ось цей перстень...
Каблучки - моя слабкість. І якщо у світі повно схожих облич, то поєднання знайомої
каблучки зі знайомим обличчям - це вже речовий доказ. Ціна моєї слави - ось такі
захопливі погляди юних кобіт, котрі мріють потрапити до глянсового журналу.
- Ні-ні, - повторюю я і відвертаюся до вікна. Роблю музику в плеєрі голосніше. Я
хочу перегорнути цю сторінку. Вона занадто блищить...
Власне, я нічого ще не зробила, щоб привертати увагу. А все, що досягнуто,
залишилось у минулому житті, про яке не хочеться згадувати. Я давно вже нічого не
пишу, але і зараз чую це прискіпливе запитання: «Як до вас надходять такі сюжети?».