Вони поводилися скуто і скромно. І мені було трохи прикро. Я воліла, аби всі
присутні - ці гомінкі, метушливі й велемовні люди - побачили щось зовсім протилежне.
Тишу і простоту, сповнені почуттям гідності.
Гостей було багато. Я ретельно пильнувала за тим, щоб одна страва вчасно
змінювалася іншою, бокали й тарілки не стояли порожніми, щоб лунала музика. За кілька
годин, коли вечірка була в розпалі, я зауважила, що їх немає.
Вони пішли по-англійському...
-Де ж твої друзі? - запитав чоловік, коли я вже з останніх сил домивала тарілки. -
Чому вони не прийшли?
- Як це - не прийшли? - здивувалась я. - Невже ти їх не помітив?
- Он як? - вигукнув чоловік. - Здається, мені ще не повилазило! Крім тих, кого я знаю,не було жодної душі!
- Не дратуй мене, будь ласка, - втомлено буркнула я. - Вони - були. Просто пішли
раніше за інших.
- Це ти мене не дратуй! - заперечив чоловік, котрий щез юнацьких років був
завзятим і запальним сперечальником. - Повторюю: крім тих, кого ми запрошували вдвох,більше нікого не було!
- А хто ж, цікаво, сидів поміж Миколою Миколайовичем та Іванком? - почала
заводитись я. - Хто сидів поруч із Даринкою?
Чоловік окинув мене спантеличеним поглядом.
- Ти, мабуть, перевтомилася...
- Так, я втомилася, - згодилась я, - але в цьому випадку це не має жодного значення.
Вони були! І припинимо цю безглузду суперечку.
- Добре, - спокійно сказав чоловік, - я зараз потелефоную Іванові. Інакше не зможу
заснути.
Він вийшов у передпокій і, незважаючи на пізню годину, зателефонував
практикантові. Я не дослухалася. Усе це було просто смішно.
- Ну от, - сказав чоловік, повернувшись до кухні, задоволено потираючи руки. - Я мав
рацію. Іван також нікого не бачив. Поруч із ним ніхто не сидів. Отже, нема про що
говорити.
Не зронивши ані пари з вуст, я кинулася до телефону. Мені було байдуже, на що
вказують стрілки годинника. Проте Дарина «відбрила» мене за повною програмою І
перед тим, як кинути слухавку, все ж таки спромоглася відповісти:
- Нікого поруч мене не було! Ти просто поставила зайвий стілець.
Я повернулася на кухню зовсім розгублена. Чоловік усе зрозумів без пояснень. На його
обличчі вималювалася задоволена посмішка.
Як я могла забути! -раптом зраділа я. - Адже и фотографувалися! Саме - за
столом. Пам'ятаєш? Я хотіла негайно бігти до фотомайстерні, але вчасно схаменулася:було вже далеко за північ. Довелося потерпіти до ранку...
Забрала плівку й надруковані світлини тільки ввечері наступного дня. Переглянула їх
усі й потім ретельно обстежила кожний кадр. Моїх гостей на них не було. А біля Дарини
й між Миколою Миколайовичем та Іванком зяяли порожні місця.
Я нічого не сказала чоловікові. Але й не злякалася. Просто заборонила собі ставити
зайві запитання. Адже як часто буває: ми зустрічаємо на своєму шляху щось, що не
піддається нашому розумінню, наприклад велику любов або справжню й віддану дружбу.
Коли ж починаємо з недовірою копирсатися в механізмі цих явищ, він розпадається на
найменші гвинтики. І щось ВЕЛИКЕ перетворюється на дрібні деталі, котрі неможливо
знову зібрати докупи, а якщо збереш - все одно втрачається вся цінність і чарівність
того, що раніше було єдиним цілим. Це я знала з власного досвіду.
І тому, як і раніше, продовжувала ходити за чорний паркан маленького гаю, місила
ногами вологу землю і входила до фургона. Вони завжди були на місці. Дівчина сиділа біля
порога, хлопець майстрував. А я клала голову на його плече. Забувала про все, дивлячись,як з-під його рук виповзають золотисті змійки, що пахнуть лісом.