прати-прибирати, тягати сумки й керувати великим відділом на своєму підприємстві...
...Стукіт пролунав як грім посеред ясної погоди. Точніше, небо, як я вже казала, було
зовсім неясним, а сірим, як напередодні весни.
Стукіт, дзвін та поклик пролунали з того боку гаю. «Стукіт, дзвін та поклик» -
власне, не зовсім точні назви для того звуку, котрий змусив мене відірвати голову від
його плеча. Цей звук був жахливим і... привабливим водночас. Я звелася. Ноги й руки
миттєво оніміли, перетворилися на ватяні. Але я все-таки зробила крок до порога. Мені
не дуже хотілося йти, але було в цьому поклику щось таке, що змусило піти на нього,ніби щуру, що йде на звук чарівної сопілки. Я не могла пручатися. Хлопець і дівчина з
тривогою поглянули на мене, перезирнулися. Він ледь чутно прошепотів: «Не
прокидайся...». «Не прокидайся, інакше - застрягнеш!» - повторила дівчина.
Я їх не зрозуміла. Повільно переставляючи ноги, ніби космонавт у безповітряному
просторі, попрямувала до гаю. Грузька земля важко дихала піді мною. Луна наростала - в
ній звучали знайомі голоси.
Перетинаючи гай, я зрозуміла, що не хочу йти звідси ось так - не за власною волею,як це було завжди. З протилежного боку гаю здійнявся шалений вітер, входячи в цю
повітряну смугу, я, ніби перед стрибком у воду, заплющила очі...
...А коли знову відкрила їх, переді мною постало дивовижне видиво: біла пустеля. Я
сиділа посеред неї зовсім сама. Пейзаж із гаєм та фургоном, що лишилися позаду мене, і
обриси міста, що маячіло попереду, - все зникло. Стихло й відлуння.
Тиша висіла над пісками непроникним куполом.
...Так я застрягла на межі сну та пробудження.
Що це справді так, здогадалася не відразу. Спочатку треба було все обміркувати,проаналізувати. А з логічним мисленням у мене все було гаразд. Крім того, у мене з'явився
час подумати - я більше нікуди не поспішала. Я стала, як ВОНИ - ті, кого розбудили
зненацька. Можна було лише здогадуватися, скільки нас таких було! Можливо, тисячі
або навіть мільйони - і в кожного було своє власне просторе місце. Тепер я напевно знала,що в цій смузі не треба мити посуд, готувати їжу або полювати.
Я сиділа посеред білого м'якого простору, ніби всередині теплого кокона, і зовсім не
прагнула вибратися назовні. А навіщо? Я сама перетворилася на ПЛЕЧЕ, від якого
поширювався спокій та впевненість. Часом я згадувала хлопця в тільняшці й дівчину з
довгим волоссям - як вони там, без мене? Але водночас я розуміла, що саме тепер стала
набагато ближчою до них, ніж раніше, адже приєдналася до їхнього світу. Краще
зрозуміла істину; спокій - це те, що може бути кращим за любов, важливішим за
буденність, а можливо, і за життя... А цей стан - досить дивний! - можливий лише на
межі пробудження, яке триває кілька секунд. У дитинстві - це секунди спокою, сповнені
радісним передчуттям чогось нового, смачними запахами з кухні, де бабуся пече млинці.
Коли ти розумієш, що на тебе чекають, і відтягуєш задоволення: ВЖЕ не спиш, але ЩЕ
не прокинувся...
Та якщо я приходила до когось, певно, і до мене хтось може завітати? Але хто і
яким чином? І чому я приходила саме до них? Хто ВОНИ?
Згодом зрозуміла: можливо, знала їх раніше. Знала й забула. Чоловіку тільняшці міг
бути хлопчиком, з яким ми разом ходили в дитячий садок. Він чомусь запам'ятав мене.
Мабуть, і сам не міг би пояснити - чому? Дівчина... Вона теж могла бути ким завгодно -
продавцем у магазині, медсестрою, контролером у тролейбусі, однією з моїх сусідок.
Певної миті вони подумали саме про мене. Це був випадковий вибір. Парадокс пам'яті.
Ніби хтось підкинув угору пригорщу камінців і два-три схожих впали поруч...
Зрозумівши це, я вирішила чекати. Адже повинен хоч хтось завітати й до мене...
... Я сиділа в затишному маленькому будинку, який зробила з піску. Тієї миті, коли на
горизонті з'явилася постать, я чистила рибу. Звідки вона взялася - невідомо! Вчора був
моток ниток, сьогодні - риба... Маленька срібляста плотва виблискувала в емальованому
відрі. Подорожній підійшов ближче. Я впізнала його. Це був мій чоловік. Тільки вигляд мав
такий, яку перші місяці нашого знайомства...