От зараз я дивлюся на жінку в шубі з кішок. І мене поволі починає нудити. Бувають
шуби з такого хутра, що й не здогадаєшся, що воно таке - хвости чи спинки. Здається, що
це просто м'яка пухнаста тканина фабричного ґатунку, що аж ніяк не пов'язана з
убивством, зі смертю... Але ким треба бути, щоб придбати саме таку - шкурки, явно здерті
з простих дворових нявок - сірих у тоненьку смужку, зшиті так, що майже видно їхні
розіп'яті тільця. Під пахвою сірі смужки уриваються двома білими плямками. Нещасна
тварина мала «особливі прикмети». Мабуть, за ними її й розшукувала хазяйка, обходячи
смітники та притулки для тварин: «Ви не бачили?.. У неї ще дві такі плями... білі... на
спинці...» Ось вони, ці плямки, прямо наді мною, під високо піднятою рукою тітки, що
вчепилася за поруччя.
Мене нудить. Сподіваюся, вас також...
І ось ця тітка в шубі виходить із маршрутки (вона, звісно, ще їде, тримаючи над
моєю головою свою руку з цими плямками, але моя уява вже виштовхує її назовні),
кудись іде (куди - для нас не має значення) і наштовхується на невтішну хазяйку певної
частини свого верхнього вбрання. Тієї, що під пахвою. Вони можуть спочатку мило
погомоніти про погоду, про дітей або чоловіків... Поки хазяйка мурки не помітить
розіп'ятий силует із двома білими плямами.
Далі з цієї ситуації можна робити все що завгодно. Комедію, драму, трилер.
Розвивати у різних напрямах, роздмухувати сторінок на чотириста, додаючи туди купу
героїв - теж досить різних. Від слюсаря Васі до олігарха N.
Справа не в них. Справа в... маленькому гребінці, на якому грає мелодію герой
фільму Кисльовського «Три кольори. Білий» - спочатку на підлозі паризького метро,
потім - у новому власному офісі у Варшаві. Тобто справа у напрямку думки, зрештою - в
деталях. Ось у цій шубі з домашніх тварин, у білих плямках під пахвою, з яких може
розгорітися справжня шекспірівська драма.
Цю історію я ніколи не напишу. Вона виникла випадково і канула в небуття. Власне,
їх довкола мене - безліч. На них я й заробляла купу грошей, надсилаючи колись свої перші
опуси в різні журнали. Загалом, це - перегорнуті сторінки мого життя. Я змінила ім'я, підстриглася й пофарбувалася, колишні знайомі мене не впізнають. Лишилися ось такі
божевільні прихильниці, як це дівча. Та й ті впізнають мене не тому, що читали, а тому, що моє обличчя раніше часто з'являлося на телебаченні та сторінках преси, зокрема
модної, глянсової. Тобто тієї, яку вони читають, сподіваючись вдало вийти заміж чи
професійно вимальовувати на своєму обличчі риси якоїсь Кайлі Міноуг. Часом я
отримувала від них листи. Вони сприймали мої історії цілком серйозно. Так само як я
сприймала романи своїх улюблених письменників.
Та коли я зрозуміла, ЯК усе робиться, - мені набридло читати.
Незбагненним для мене лишився тільки Шекспір. Технологію інших речей я почала
розуміти. І коли це сталося, вирішила - настав час змінити удачу.
Участь у загальній профанації - не мій шлях.
- Ось ви яка... - каже головний лікар, і я жахаюся: невже він прихильник модних
журналів? - Моя дружина, коли почула, що ви будете у нас працювати, дуже зраділа.
Наказала неодмінно взяти у вас автограф. Завтра я принесу журнал. Вона їх збирає.
Я мовчки ввічливо усміхаюся. Всередині нудить, підсмоктує, як під час голоду.
- Ну от, - каже головлікар, - зараз підемо подивимося ваш кабінет.
Він розповідає про мої обов'язки, розклад роботи, про лікарню та персонал.
Для мене головним є те, що я сидітиму в окремій кімнаті й, можливо, полегшуватиму
долю якихось нещасних своїм спілкуванням із ними.
- Я призначив вам третю і сьому палати, - каже головлікар. - Люди там тихі, спокійні.
Єдине, чого їм бракує, - спілкування. Власне, ця посада, на яку ми беремо вас, - моє «ноу-
хау».
Він вдається до розлогих пояснень, чому і як виникла ідея «психоспікера» (так він