Щось боляче вдарило мене у скроню. Непритомніючи, ще встиг подумати, що чиясь
куля все-таки влучила в мене...
Але помилився. Це був звичайний удар об дерево, котрий вибив мене з колії аж до
ранку. Прийшовши до ями від холоду й розплющивши очі, побачив хлопчика. Він стояв
наді мною нерухомо, немов пам'ятник.
Йому було років сім. Побачивши, що я живий, він із пересторогою відступив у тінь.
Тамуючи біль, я підвівся і сів. Вигляд у мене був яку справжнього клошара, та мені було
байдуже. «Байдуже!» Ось воно, це відчуття, що спустошує і несе спокій. Я тоскно
поглянув на хлопчика - вочевидь, це був нащадок четвертої родини, яка жила на острові,останній могіканин цієї дивної місцевості, остання жертва моралі. Я гукнув до нього.
Діти не брешуть, і я мав надію саме зараз почути правду. Всю правду, хоч би якою гіркою
вона була. Але хлопчик вичавив зі свого горла якийсь незрозумілий звук, показуючи на свої
вуха і рот. Він виявився глухонімим...
Я махнув йому рукою, він боязко наблизився, сів поруч і допитливо подивився мені в
очі. Я понишпорив у нагрудній кишені й вийняв зібгану світлину, розправив її на коліні й
показав хлопчику. Він низько схилився над нею, виразу його обличчя я не бачив.
Потім швидко підвівся. «Зараз втече», - вирішив я. Він справді відскочив від мене на
кілька метрів і раптом...
О, це була справжня вистава! Він став дивно рухати зображаючи чиюсь ходу, -
погойдувався, трохи кульгаючи, злегка скособочивши стопу. Тягнув носок, як невправний
танцюрист. Все це виглядало смішно й навіть граційно. Потім він завмер із питальною
розгубленістю поглянув на мене. «Що?» - кивком голови запитав я.
Тоді хлопчик зробив ще дивніший жест: ніби розчісує довге волосся, хоча сам був
майже лисим. Вочевидь, таким чином він хотів розважити мене. «Досить! Молодець!» -
жестом похвалив його я, все ще морщачись від, болю.
Але він не вгавав. Нервово помахав у повітрі своїми худими рученятами, ніби
витираючи попередні картини. А потім зробив ще дивніший рух: відкинув з обличчя уявне
пасмо й провів п'ятірнею по голові спереду назад, ніби відкидаючи невидиму гриву волосся
собі на спину. Я закляк. Я побачив її. Так чітко, що в мене занило серце. Як я міг забути ці
жести?! Хлопчик копіював їх так точно, ніби був природженим актором...
Я схилився над фотокарткою і вперше за все життя звідав, що таке сльози.
Хлопчик сів поруч і тицьнувся в моє плече. Я відчуй що сорочка в тому місці одразу
промокла...
Скільки ми так просиділи, не знаю. Добре, що він не міг говорити. Власне, я більше
нічого не хотів знати. Я думав про добро, котре колись належало мені. Про те, що нічого
не знаю про життя, нікому ніколи не допоміг, знав і вмів так мало, що мені нічого було
віддати іншим. І тому міг би жити вічно - порожньо й байдуже. Міг би стати
достойним мешканцем Гондвани. Коли сонце увійшло в зеніт, хлопчик захвилювався,підхопився. Я злякався: не хотів втрачати його й не хотів іти за ним. Мабуть, його
батьки нічим не відрізнялися від тих, із ким я вже встиг познайомитися. Помітивши
мою тривогу, хлопчик зробив заспокійливий жест і помчав кудись у ліс. Я лишився сам. Я
не міг збагнути, що робити далі. У мені зародилася надія: а раптом зараз він
повернеться, ведучи її за руку!
І все зміниться. Я полюблю цю землю, яка так налякала мене, згадаю дивовижні
історії й гарні пісні - адже я знав їх у дитинстві! Навчуся радіти простим проявам
життя та природи. Побудую дім. Вирощу сад.
Я стрепенувся, зачувши кроки, зір напружився настільки, що я навіть на мить
засліп.
...Хлопчик ішов один. Рука його була стиснута в кулак. Сівши біля мене, він розкрив
долоню - на ній лежало намисто та... іржавий цвях.
Обличчя його було серйозне і зосереджене. Я зрозумів: він здійснив злочин. Заради